Форма входа
Вiталiй Олiйник
Віталій Миколайович Олiйник
Чаєчка
Ой горе тій чайці,
чаєчці-небозі,
що вивела чаєняток
при битій дорозі.
(Народна пісня)
Присвячую жінкам, які мужньо переносять усі випробування долі.
Автор.
Передмова
На берегах добра i зла
Книга прози Віталія Олійника “Чаєчка. Житія” мовби адаптована під сюжетику і стиль агіографічної літератури, де схимники і печерські старці постають проти спокус од лукавого, зводячи монастирські бастіони супроти світських принад. Але диявол, як відомо, криється в деталях. А тут – у кожній деталі – мовби панорамна рапідна зйомка, перед очима читача постає майже все минуле століття – від громадянської війни, реквізицій та колективізацій, голодоморів і жахіть війни – аж до часів сучасних, де живі як праведники, так і грішники.
Головні персонажі цієї малої повісті-житія, ігуменія Татіана та намісник Тарас, мовби екстрапольовані на житіє Пресвятої Діви Матері та Сина Божого Ісуса Христа, у реальному жахітті існуючої дійсності не переступивши поріг інцесту, чи не найбільшого гріха кровозмішування. Демонізовані же образи сільської та кримінальної зграї, волоцюг на чолі совдепії в розореній Сербулівці, війну бджіл із тиранічними комбєдівцями письменник подає в усій силі життєписання. Повість у нього – справді житіє, а не сценарний план подій од початку й до кінця. Прекрасний стиліст і знавець усіх мовних нюансів, і в “Чаєчці” В. Олійник показує велич духу одних і глибину падіння інших. І Добро, і Зло нових і недавніх часів, адже цей дуалізм нерозривний, як переконливо показує картину світу письменник.
У цій традиції, звісно, “Отец Сергий” Льва Толстого, “Старосвітські батюшки та матушки” Івана Нечуй-Левицького, новели Архипа Тесленка та Степана Васильченка: в радянські часи релігія ж була під забороною... А тепер у “Чаєчці”... я вгадую головних персонажів у реальних людях! Особисто мене проза В. Олійника зачаровує своєю правдивістю, відсутністю пафосу в описуваних подіях. У нього прекрасно виписана фабула подій, а композиція – ніби оклад старовинної ікони. І це не стилізаторство, не імітація життя, а колоритний динамічний темпоритм.
У літературу В. Олійник прийшов і не рано, і не пізно: у нього свій час. І це – час відходу від обридлого постмодерну з його позиченими формами vs парсунами, маскарадом і машкарою. Спрагло прагнеться правди життя, і її живу та мертву воду нам підносить автор “Чаєчки”. Цей дуалізм у долі народній, у його бутті – всечасний.
Українському читачеві вже припали до душі літературні твори майстра журналістики Віталія Олійника “Вуркан чорний”, “Полонез Огінського” та “Ферапонтові діти”, дотяглися до сердець і вишукані притчі-житія з четвертої книги – “Кладка”.
Нова, п’ята книга В. Олійника “Чаєчка. Житія” мовби вінчає п’яту баню величного собору. Собору людських душ і пристрастей, який злітає в небо, ніби чайка, стоячи на землі. На праведній і грішній землі, до останку рідній і в епохи відчуження: чи це колективізація, чи це капіталізація з латифундизацією. І в передслові, й усім твором письменник застерігає нас од гріха спокуси, марновір’я і лежовір’я дітям Зла.
Дмитро КРЕМІНЬ,
Голова Миколаївської організації Національної спілки письменників України, лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.
Одвічне протистояння: Добро і Зло. Перше творять люди, які дотримуються Божих заповідей. Друге — ті, що порушують ці заповіді. На нашій землі впродовж мало не всього ХХ сторіччя діяла система, яка руйнувала мораль, карала свій народ найвитонченішими методами. Шановні, будьмо пильними: недобитки тієї системи ще при силі. А постраждають у першу чергу порядні люди. Бо негідникам смачно живеться за будь-якої влади.
* * *
Програмою міжобласного семінару журналістів передбачалися відвідини жіночого монастиря.
Коли автобус зупинився, то у воротах учасників семінару вже зустрічала ігуменія матушка Татіана.
Почекала, поки всі вийдуть, привітала. Благословила. Побажала успіхів у творчій роботі. Коротко розповіла про історію цієї обителі віруючих. Відповіла на кілька запитань.
Мене, колишнього гвардійського офіцера, перш за все вразили чітка — жодного зайвого слова — виважена грамотна мова матушки, її бездоганний зовнішній вигляд. Може це й неетично (прости мене, Боже), але від її мініатюрної фігурки неможливо було відірвати погляду. Простота і елегантність: білосніжні манжетики, комірці, хусточка. Сукенка без жодної складочки, гарні черевички. Над зачіскою, здається, працювали тисячі маленьких чародійників, укладаючи волосочок до волосочка, ледь помітно притрусивши благородною сивиною.
Зовсім юне обличчя зберігає первозданну красу. Природа сотворила його так, що воно не потребує жодної косметики. Чітко окреслені вуста, тоненькі дуги брів, густі вії. Але увагу найбільше привертають очі — великі, відкриті, ясні, по-дитячому довірливі. В них бачиш і довгий життєвий шлях. І страждання. І мудрість. І лагідність.
Ловлю себе на думці: не потрібні тривалі лекції, нотації, повчання. Досить подивитися на цю незвичайну жіночку, щоб тобі захотілося стати іншим — добрішим, кращим, досконалішим. А ще — розкуватися, розкритися, до кінця висповідатися...
- Зараз, - лунає її спокійний голос, - сестра Платонида проведе з вами екскурсію територією монастиря, побуваєте в нашому храмі, відвідаєте музей. Потім всі запрошуються до трапезної. Пообідаємо, чим Бог послав...
Я вже тут не вперше. Та й у грудях щось закалатало. Тому помаленько відстав, пішов у куточок двору і вирішив перепочити трохи у затишній, обвитій виноградом альтанці. Два столики, стільці, приємна прохолода. Присів і чомусь пригадав, що у жодному словнику тієї доби, навіть в УРЕ не міг знайти слів ігумен — ігуменія. Досадно стало від того, що людей просто обкрадали...
До альтанки зайшла матушка Татіана. Я підвівся.
- Сидіть, будь ласка.
- Не буду вам заважати?
- Аж ніяк, - і сіла за цей же столик. - Коли маю вільних кілька хвилин, то люблю тут посидіти, подумати... А ви у нас уже були...
- Так. Мені особливо подобається ваш музей. Але зараз кудись заспішило серце.
- Можливо, потрібні якісь ліки?
- Дякую, я вже проковтнув пігулку.
- Дасть Бог, все минеться.
- Матушко, минулого разу я не наважився, а зараз з вашого дозволу хочу запитати: крім церковних, ви читаєте інші книги?
- Звичайно, і телевізор дивимося, щоб знати, що робиться у світі. Я маю і свою бібліотечку.
- Чи можу для цієї бібліотечки подарувати свою книжечку. Це драматичні розповіді про життя солдатських вдів у повоєнний період.
- Буду вдячна...
- Прошу вибачення, але ще з дитячих років у мене склалося враження про монастир як про щось запарканене, закрите від сторонніх очей...
І розповів про те, як ми жили у голодні роки. На бабиних руках тоді було аж п'ятеро дітей — сиріт і напівсиріт. В хаті не стало ні крихітки хліба, ні картоплини. От баба із сусідкою — такою ж злиденною, як і ми, вирішили заробити купу грошей на самогонці. Але перекупка, якій вони збули свій товар, попалася і привела міліціонера прямо до нас у двір. Через півгодини процесія з трубами, баком, закваскою центром села потягнулася до сільради. Поки опитували свідків і складали протокола, жінки вирішили втекти у Бесарабію і сховатися десь у монастирі. Наївні люди! Вони не знали, що від тієї влади неможливо було сховатися.
- Навіть зараз, на схилі літ я так і не можу чітко уяснити для себе — яке призначення мають монастирі. Які мотиви змушують людей іти до них...
- На це не так просто дати відповідь, - сказала матушка по хвилі мовчання. - Тут збираються ті, хто живе з Богом у серці, хоче щиро йому служити, творити добро. І ті, хто хоче порозумітися з собою. Це дуже коротко.
Потім уважно подивилася мені в очі, ніби глибоко у душу заглянула, - аж стрепенувся, і запитала: “Що у вас заплановано на другу половину дня?”
- Буде вільний час.
- От і добре. Пообідаєте і, якщо маєте бажання, приходьте сюди. Я розповім вам одну життєву історію...
Голова сільради Курка роздумував над вельми важливим питанням: конче — бо аж голова тріщить — потрібно похмелитися. А послати нікого. Самому ж ліньки йти...
Раптом стук-грюк і на порозі з'явилася масивна фігура: безкозирка, подертий на ліктях “рябчик”, брюки-кльош, важкі черевики. На довершення — револьвер у кобурі, що висів на шкіряних лямках.
- Чушков, це ти? - нарешті прокліпався Курка.
- Бил Чушков, да сплил. Перед тобой балтвоєнмор Чєчьоткін. Запомні.
- Нас же тоді обох загребли. Разом сиділи у Тамбовському централі. Мене послали в окопи вошей кормити, а як ти у матроси попав?
- Нужно било укрєплять партійную прослойку на флотє, вот ЦК і направіл туда наіболєє опитних комуністов.
- А що тут робитимеш?
- Только не “робитимеш”! Ми с тобой партійци. Райком поставіл пєрєд намі задачу: создать пєрвічную організацію.
- Для цього потрібен хоча б ще один комуніст.
- Ето нє проблєма — найдьом. Потом із нєімущіх нужно сколотіть комбєд для подавлєнія експлуататоров, і подготовіть народ к послєдующєй колєктівізації. Такова лінія партії.
- Де ти набереш тих бідняків? У нас землі родючі, хто працював — той має і зараз. А п'яниць, ледарів і волоцюг або посадили, або розігнали. Пам'ятаєш, як Баркарі нас батогами сікли...
- Нічєго, добєрьомся і до ніх. А надьожниє кадри сойдутся і тогда ми сплотімся для рєшітєльного наступлєнія на кулаков. Богатиє должни дєліться с бєднимі і корміть рабочій клас. У нас усє будут равнимі, - і на підтвердження цієї тези долонею різко провів горизонтальну лінію. Ніби уже відсікав надлишки. А коли сказав, що “Ми обязатєльно забйом послєдній гвоздь в гроб буржуєв”, то махнув рукою зверху донизу...
Після уточнення програмних завдань постало конкретне питання: у кого найбільше отих самих надлишків і кого вже сьогодні можна “прижучіть”.
- У Пахна, - відповів, не задумуючись, Курка. - У нього завжди є сало, білий хліб і первачок такий, що душа співає...
Вiталiй Олiйник у молодi роки
Чутка про те, що у Сербулівці збирають бідноту для щасливого життя, швидко поширилася округою. І враз, як таргани зі шпар, почали виповзати різні покидьки, що раніше ховалися від гніву односельців. Першим з'явився Єфремко, за ним — Лук'янчук, які на станції перебивалися жебрацтвом і дрібними крадіжками. На ранок у селі вже був і Махра. Він одержав своє прізвисько за те, що у дядьків крав тютюнові листя, перетирав їх і на склянку продавав солдатам. Шулер-картяр Коновал прийшов зі свіжими синцями під обома очима. Під захист влади сміливо стали гіркі п'янички Колійник і Мірошнюк. Останнім причвалав Оливник, який мав за плечима аж три відсидки — за крадіжку, розбійний напад і гвалтування. Одразу ж став “авторитетом”, бо краще від інших знав Карний кодекс, і взагалі закони. Отже, міг порадити, як уникнути покарання.
Всіх об'єднувало велике і палке бажання: добре їсти-пити, особливо не напружуючись. Бо вони цього заслужили...
На завершальній стадії формування “комбєду” почалися маневри. Зачепили і Сербулівку: через село на повному галопі проскакав ескадрон. Навздогін йому летіла тачанка.
На узбіччі дороги попереду своєї ватаги, приклавши руку до безкозирки, стояв Чєчьоткін. Неподалік, на крутому повороті з тачанки щось вивалилося. Матрос наказав Оливнику і Махрі: “Обслєдовать!”
Ті побачили чоботи зі стоптаними каблуками, галіфе з лампасами — певно з якогось козацького осавула, френч з англійського сукна зі слідами споротих погонів. Курявою покотилася будьонівка, потягнувши за собою заповстяне, брудне волосся.
Доповіли: “Женщіна. П'яная”.
Тут же гаркнуло:
- Отнєсітє єйо на кватєру!..
Таким чином у селі з'явився третій комуніст і це дало можливість створити повноцінну партійну організацію.
Шеф же мав і особисту втіху. Коли засинав після доброго “бодуна”, а це траплялось частенько, то завжди хтось із своїх був “на підхваті”. На такі речі Чєчьоткін дивився крізь пальці. Бо на його глибоке переконання “Усьо, - різко проводив долонею, - будєт обобчєствлєно. І женщіни в том чіслє”.
Народ новоявлену фурію охрестив Гапкою-кулеметницею.
Вона ж тим часом все впевненіше і помітніше ставала інтелектуальним центром “комбєду”. Писала відозви, звернення, прокламації, в яких розповідала про щасливе майбуття усіх селян. Завдяки вмінню робити з мухи слона і всупереч реаліям описувала мудрість, далекоглядність, розумові здібності свого начальника. А прислухавшись до брудної лайки, що інколи виходила в риму, відкрила в ньому неабиякий поетичний дар...
- У товаріща Чєчьоткіна лічно для сєбя я почерпнула очєнь много полєзного, - повторювала при першій-ліпшій нагоді. А у райгазеті так яскраво розписувала “товаріща”, що він став одним з кращих організаторів колгоспів, невтомним борцем за народне щастя, безмежно відданим ідеям Леніна-Сталіна.
Сербулівка давно вже рапортувала б про суцільну колективізацію і була б першою у районі. Якби не Марко Пасічник і вся його родина. Їх ніяк не могли примусити подати заяву про добровільний вступ до колгоспу...
До цього відповідно до настанов партії і при підтримці синьокашкетників, “комбєдівці” знищили “кулачєство как клас”. А точніше — розправилися з найсумліннішими, найчеснішими трударями. Потім взялися й за інших селян. Хліб відбирали силою. З комор вигортали все — до останньої зернини. В селі почався страшний голод.
Тоді на базарній площі поставили великі казани і варили в них куліш, який люди називали кандьором. Поруч був стіл під червоним сукном. За ним сиділи Чєчьоткін, Гапка і Курка. Позаду стояв міліціонер Скоба.
Селянам загадали йти по пайки. Сподіваючись врятувати хоч дітей від вірної смерті, люди пішли на площу з бідончиками, казанками, глечиками. Але перш ніж одержати кілька черпаків кандьору, мусили підходити до столу, де Гапка записувала прізвища господарів, членів їхніх сімей, скільки мають землі, коней, реманенту. Веліла розписуватися, і це вважалося добровільним вступом до колгоспу. Лише після цього Скоба дозволяв видати “пайок”. Так записалися усі мешканці села.
Тільки від Пасічників ніхто не приходив...
Ще за часів козаччини ця родина поселилася на горі, під самим лісом. Земля їм дісталася на крутосхилі. Обробляли лише діляночки навколо хати, де садили картоплю, квасолю та іншу городину. Трохи далі був садочок, за ним — невеличкий виноградник.
Навкруги ж буяли трави і дикі квіти — від ранньої весни до пізньої осені. Особливо гарно було, коли цвіли маки. Легенький подих вітерця – і з краю в край, ніби величезним полотнищем, перекочувалися хвилі.
Крутосхилом, роблячи кілька колінець, до села збігала стежка. Ближче до хати була площадочка — немов якийсь велетень притис долонею, утворивши невеличкий майданчик. Здавна тут ріс кущ калини. Долаючи висоту, біля нього у затишку приємно було перепочити.
Та охочих підніматися вгору було небагато. Тому більшість ішла кружною дорогою, що півколом охопила гору. Цим же шляхом їздили підводи і машини.
Колись їх називали борташами, бо мед і віск диких бджіл добували у лісі. Потім розводили бджіл у бортях, видовбаних із колод. Пізніше виготовляли скриньки-будиночки і поступово переселяли бджілок у вулики. Так за хатою утворилася пасіка — ціле містечко з акуратних будиночків, що стояли рівненькими рядочками. А бджолярів стали називати пасічниками. Згодом це стало прізвищем кількох поколінь.
На старому місці — на під'їзді до садиби залишили кілька бортей як згадку про минувшину. Здалеку вони — мов білі гриби під капелюшками.
Скільки пам'ятають себе селяни, цей рід завжди користувався великою повагою. Бо всі були невтомними трудівниками, доброзичливими, щедрими людьми. В селі не було такої дитинки, якій би вони не передали глечичок солодощів — з акації, липи, соняшнику, гречки, різнотрав'я. А боронь Боже, яке застудиться, то його обов'язково лікували молоком з медом.
Та нерідко буває так, що добрих людей постійно підстерігають різні біди і негаразди. Пасічникам – ніби хтось тяжко наврочив. Тільки-но молоді сім'ї міцно ставали на ноги, як чоловіків забирали до війська. І вони не поверталися — то з турецької, то з японської, то з германської, то з громадянської воєн. Тоді справу бджолярів гідно продовжували жінки...
Під час воєн, революцій, інтервенцій через село проходили різні війська — німецькі, французькі, польські, австрійські. Були махновці, григорівці і навіть сенегальці. Всім хотілося меду. Та не було жодного випадку, щоб хтось не розрахувався з господарями. Лише вояки з червоними зірками на кашкетах поводилися зухвало, нахабно, як справжні окупанти. І завжди завантажувалися надурничку.
Уславлена в піснях кіннота Будьонного мала урядовий мандат на самозабезпечення. Тобто — на необмежене грабування селян. Немов величезна хмара ненажерливої саранчі прокотилася червона кавалерія Україною зі сходу на захід. Невеличкий загін заскочив і до Пасічників. До хати не дійшов.
- Робя! - закричав рудий будьонівець, показуючи на борті. - Да єнто жа мьод!
Позіскакували з коней. Але ж бджоли! Треба викурити. Наносили хмизу, обклали борті і підпалили. Затим позбивали дашки і бойовими шаблями вирізали вощину з медом. Об'їлися по самі вуха.
- Да і для Сємьонича будєт угощєніє знатноє! - не вгавав той же рудий.
Повідв'язували брезентові відра, з яких напували коней. Заповнили їх медом. Потім на кострищі спалили усі борті і поскакали геть...
Поступово ця прикра подія забулася. Настуня щебече біля бабусі Христини, що на призьбі гріється проти сонечка. Ярина порається на городі, а Марко, як завжди, на пасіці. Ось уже донечка бігає від батька до матері. Бджілок не боїться, бо знає — якщо їм не робити боляче, то кусатися не будуть...
Настуня спить, а старші, повечерявши, сидять у сутінках і тішаться спокоєм. Революція позаду, воєн нема. Може, хоч зараз пощастить і сина-чоловіка-батька не заберуть від родини. Дай-то Боже...
Але гроза вже насувалася, бо колесо злочинної машини все більше і більше набирало обертів. Всі “комбєдівці” самі себе обрали членами правління колгоспу, якому дали назву “Смерть буржуям”. За погодженням з райкомом партії головою став Чєчьоткін. Голод їх не торкнувся — на декотрих уже паски не сходилися. Бо всі “ізлішкі” розподіляли між собою. Крім меду...
Покликали Марка до контори, що розмістилася у великій хаті Баркарів, які разом з іншими “кулакамі-міроєдамі” вже, певно, досягли Сибіру.
- У мєня, - Чєчьоткін посунув буром на Марка, - бил боцман Швабра. Он отдавал пріказанія лішь одін раз. А второй — уже біл в зуби, - і щербатим ротом утворив щось на зразок усмішки. - А тєбя ми визиваєм уже трєтій раз. Гаварі: в колхоз запісиваєшся?
- І не думаю.
Брак цілих зубів призводив до того, що Чєчьоткін, перш ніж вимовити слово, починав сичати — ніби повітря випускав із дірявого ковальського міху. Ось і зараз після чергового сичання оголосив:
- Как злостного саботажніка і кулака ми висєляєм тєбя. За семьйой уже пошла подвода.
Марко рвонувся, щоб бігти додому, але на нього накинулися “комбєдівці”, збили з ніг.
- Сначала ми с тобой провєдьом воспітатєльную бєсєду, - просичало над головою.
Били ногами з різних боків, потім топталися по ньому, ніби глину місили.
Під'їхала підвода, на якій сиділи перелякані мати, дружина і донечка. Непритомного і закривавленого Марка через полудрабки кинули на віз.
- Гоні прямо на станцію! - крикнув Чєчьоткін візнику.
Для охорони злісних саботажників услід поскакав міліціонер Скоба.
- Дєло сдєлано, - потирають руки “комбєдівці”, - нєобходімо обмить ето.
- Покликали Курку з секретарем, які отаборилися в сусідній “куркульській” хаті, виселивши родину Кодосів.
На столі, ніби з-під землі, з'явилися сулія самогону, шматки сала і бринзи, головки цибулі й часнику, білий хліб. По колу пустили гранчак. Залилися по саму зав'язку.
- Тєпєрь, - став над столом Чєчьоткін, - абсолютно усьо колхозноє, усьо наше. І пасєка в том чіслє.
Гапка-кулеметниця, підзаправившись, сіла писати статтю у райгазету і рапорт райкому партії. І там, і там мова йшла про повну і остаточну перемогу колгоспного ладу у Сербулівці. Образно і яскраво описувала організаторські здібності, рішучі дії комуніста Чєчьоткіна, якому під силу вже масштабніша робота...
Здирники тим часом уже поралися на подвір'ї Пасічників. Хатні двері — навстіж. Усі речі на своїх місцях, бо нещасних забрали — у чому стояли. Отже, було чим поживитися. Кинулися до скрині, розкрили шафу, заглянули на полички, у запіччя. Розбирали, приміряли, складали кожен на свою купку...
Захотілося і меду скуштувати. Чєчьоткін, як і належить начальнику, першим посунув до пасіки. Прошипів, махнув горизонтально долонею і амбітно оголосив: “Ето тєпєрь усьо колхозноє, усьо мойо!”
Але! Не пройшов і половини доріжки, як почалося щось неймовірне, жахливе. Від нього, як з барила, тхнуло перегаром. Такої гидоти крилаті трудівниці ніколи не відчували. Вмить усі збурилися і, як за командою, з вуликів цілими роями кинулися на смердюка. З розгону попадали в очі, рот, ніс, вуха, позалазили за комір, у рукави, під штани. Жалили немилосердно. Нахаба почав відмахуватися, але це ще більше розізлило бджілок. За секунду голова перетворилася на темну кулю, а вся постать нагадувала волохате опудало.
Раптом усе довкілля покрив звірячий рев. Опудало кинулося згори. Спочатку бігло, а потім покотилося: не розбереш — де голова, а де ноги. І ревло, ревло, ревло.
Спільники намірились було рятувати пахана, але одержавши по кілька шпичаків, дременули — хто куди.
Коли Гапка бричкою звернула до садиби Пасічників, то Чєчьоткін якраз, ревучи, клубком котився донизу.
- Сволочі, - верещала, як підрізана, - спасайтє командіра, іначє прістрєлю как собак!
Куди там!
Розвернула коней і погнала назад, щоб перестріти внизу. Та не встигла.
Любитель меду лежав, як обсмалена колода. Не ревів і не рухався. Навіть не дихав. Там де був рот, стала чорна діра, на дні якої виднілися вищерблені зуби. Рукою вхопився за револьвер, але витягти з кобури не встиг.
- Вшивиє труси! - не вгавала кулеметниця. - Смить водой ету гадость.
“Комбєдівці”, що почали сходитись, знайшли десь відра, з копанки носили воду і разом з мулом і жабуринням лили на постраждалого.
А з гори ніби туман насувався, аж смеркати почало. Коли придивилися, то зрозуміли: село атакують розлючені бджоли. Спасіння не буде нікому, все може обернутися катастрофою.
З кущів саме вигулькнув переляканий Курка.
- Ей ти, мокрая Куріца, - накинулась на нього Гапка, - садісь в брічку, гоні на станцію і вєрні назад Пасєчніков — пусть успокоят ето звєрьйо. Бєз ніх не появляйся.
А що робити з бойовим соратником: немов кабан смалений. Обличчя, та й вся голова нагадували печений кабак. Коновал запропонував реквізувати в аптеці усі бинти і марлю. Обмотавши труп, зробили з нього мумію. Так і поклали у труну, забивши віко. Оскільки червоної матерії не знайшлося, то гроб пофарбували суриком. Зверху примостили безкозирку.
Секретар райкому партії виголосив промову, в якій Чєчьоткіна назвав “гєроєм нашего врємєні”. Коли оркестр заграв “Інтернаціонал”, Гапка натягла будьонівку і взяла “під козирок”. Потім зробила три постріли з револьвера, що перейшов до неї у спадок...
Гуртом допомогли Маркові злізти з воза, посадили на призьбу. Він попросив принести чисту білу сорочку і солом'яний бриль. Перевдягнувшись, узяв паличку і поволеньки пішов доріжкою до вуликів. Став посередині пасіки і тихенько, лагідно промовив:
- Дітки, все минулося, повертайтеся додому, у свої хатки.
Золотавий смерч почав уповільнювати швидкість, поступово знижуючись. Ось одна зграйка пролетіла, майже торкаючись бриля. Переконавшись, що тут усі свої, подалася до вулика. Так робили й інші бджолині сім’ї. Перед заходом сонця небо вже було чистим і прозорим.
Перехрестившись, Марко пішов до хати, ліг горілиць на лавку і більше не вставав. Баба сиділа біля нього на стільчику і тихенько плакала. Лише раз почули від неї: “Гаспиди, відбили сину печінки”.
Через тиждень батька поховали. Невдовзі не стало і баби Христини...
Все господарство лягло на плечі Ярини. І Настуню треба було готувати до школи...
Галасливо й нервово проходило засідання правління колгоспу. Бо всім захотілося керувати. Тут кожен був сам за себе, палко говорив про заслуги перед Радянською владою, підтримку лінії партії, принципову боротьбу з “кулачєством” і таке інше.
Оскільки жоден не мав видимих переваг, то вирішили, що колгосп стане “общаком”, а керувати будуть спільно – по “понятіям”. Для начальства і про людське око посади треба все ж розподілити. І тут найбільш нахрапистим виявився колишній шулер Коновал. Знали, що він і “по соплям” може дати. То хай головує. Далі вже дивилися, хто і на чому себе проявив. Гапка і Мірошнюк будуть заступниками голови. Перша – як головний ідеолог – і далі прославлятиме колгосп. Другий, який по копійці збирав на кожну пляшку, отже, знається на фінансах, буде стежити, щоб ніхто не приховував прибутків, ретельно рахуватиме їх і розподілятиме “по честі”. Махра – єдиний з усіх, хто до кінця досидів заняття у церковно-приходській школі. От хай і опікується навчанням та вихованням молодого покоління. Оливник пильнуватиме за тим, щоб не було конфліктів з владою. Йому доручалося також налагодити тісні зв’язки з міліцією, судом, прокуратурою, гідно зустрічати їхніх представників і достойно проводжати. У коморі і майстернях, на фермі і гармані – скрізь відповідальними були свої, перевірені люди.
Ребром постало питання – як бути з пасікою. Оскільки їхати туди ніхто не наважувався, то ухвалили рішення і поштою послали виписку з протоколу: “Для блага совєтского народа отнинє всє улікі принадлєжат колхозу. Уход за нимі поручєно осущєствлять Яринє Пасєчнік. Для нужд сємьї разрєшаєтся оставіть пять уліков, коториє бліже к лєсу. Решєніє окончатєльноє і обжалованію нє подлєжіт”.
Підписали усі члени правління...
Першого вересня Ярина повела Настуню до школи. Сама пошила з полотна торбинку, поклала туди букварик, два зошити — у клітинку і косу лінійку, дерев’яну ручку та олівець. Та кілька медяників на обід. Для чорнильниці-невиливайки пошила маленьку торбинку, на шнурочку.
У клас зайшли разом. Мама поцілувала донечку, та й побігла додому. Настуня – маленька, тоненька, як билиночка – прихилилась до одвірка, затулившись торбинкою. Їй одразу ж захотілося втекти звідси, бо приголомшив гармидер. Хлопчики бігали, смикали дівчаток за кісники, а ті наздоганяли і давали здачі. Усі говорили, сміялися, кричали, розмахували руками...
Серед дітлахів помітно вирізнявся чорнявий хлопчик – зростом, статурою, сміливою вдачею. Ніхто його не штовхав, бо одразу ж відлітав, як м’ячик. Він спокійно походжав серед цієї метушні. Побачивши Настуню, підійшов майже впритул. Вона аж зіщулилася і ще більше затулилася торбинкою. Він же показав на портрет Шевченка і значуще сказав:
- Мене також звуть Тарасом Григоровичем, - потім додав, - а ти не бійся, я нікому не дозволю тебе зобидити.
Після цього взяв дівчинку за руку і повів до останньої парти, що стояла у середньому ряду. Сказав, як наказав:
- Будеш сидіти зі мною. Завжди.
Пролунав дзвінок. Зайшла вчителька з журналом. Перевірила усіх за списком. Потім звернулася до Настуні:
- Настунечко, тобі зручніше було б сидіти отут, - і показала на передню парту.
Сусід схопився на ноги і рішуче заявив:
- Вона буде сидіти тільки зі мною. Завжди.
- Добре, добре, Тарасе Григоровичу, - одразу ж погодилася вчителька, - хай так і буде.
Як виявилося потім, ця згода вчительки діяла протягом десяти років шкільного навчання.
Тільки-но закінчився останній урок, Тарас Григорович зауважив:
- У селі багато клятих собак, а тому я проводжатиму тебе додому. Завжди. – І впевнено взяв її торбинку.
Піднімалися крутосхилом спочатку мовчки, оддалік одне від одного. Потім слово за слово розговорилися. Вже йшли майже поруч. Зупинилися на майданчику. Настуня дістала свій обід. Пригостила й охоронця. Медяники йому сподобалися.
- Тут уже близько, - сказала нарешті, - далі піду сама.
Біля городу зупинилася, обернулася і помахала рукою. Тарас Григорович теж помахав і побіг униз.
Прогулянки після уроків стали звичними, а потім – просто необхідними для обох. У молодших класах ішли поруч. У старших – взявшись за руки. Чим далі – тим довше затримувалися на майданчику. Спочатку стояли. Опісля сідали рядочком на травичку. Згодом – притулившись одне до одного.
Журналiст газети "Пiвденна правда" Вiталiй Олiйник
Говорили і не могли наговоритися. Вголос мріяли про своє майбутнє. Обоє вирішили вчитися у зооветеринарному інституті. Вона хоче знати все і досконало про бджілок, допомагати їм, захищати від паразитів і різних хвороб. Він же дуже любить коней. Виведе українську породу рисаків, які не поступатимуться ні орловським, ні ахалтекінським. Зробить гарне сідло, навчить Настуню їздити верхи. Тоді вони удвох мандруватимуть лісовими дорогами.
Шкільні роки, такі добрі і милі для них, пролетіли немов на крилах. Але вони завжди будуть разом. І тільки удвох. Ось і зараз на випускному вечорі, одержавши атестати, разом з усіма раділи, співали, танцювали. А коли випускники пішли у шкільний сад зустрічати схід сонця, непомітно відстали, і, взявшись за руки, піднялися на свій майданчик.
Тепер вони вже не школярі, а цілком дорослі. Почували себе зовсім по-іншому – як самостійні люди. Навіть дихалося їм вільніше. Зовсім по-іншому дивилися і на село, що ніби плило у передранковій імлі. На серці у Настуні було так добре...
І тут Тарас Григорович вперше обняв її, пригорнув до себе. Підняв мов пушинку. Який він мускулистий, сильний. І такий обережний, ніжний. Дивиться ласкаво, говорить зворушливо:
- Яка ти у мене гарнесенька... пахнеш квітами... і медом... Чаєчко моя.
Вперше за всі роки поцілував. Настуня відчула, як обличчя запашіло, а солодке тепло розлилося по всьому тілу, голова пішла обертом...
Тарас Григорович зняв свій новий піджак, простелив на травичку. Обережно поклав Настуню...
Дівчина відкрила очі. Спершись на лікоть, поруч лежав хлопець. І дивився на неї своїми великими, гарними, закоханими очима. Від їхнього блиску зажмурилася. Обхопила руками шию і вустами шукала його губи. Вперше в житті цілувала хлопця, свого, єдиного, коханого. Без сумніву, без вагань вона стане його. І тільки його. Назавжди...
Обнявшись, вони палко цілували одне одного. Їм усміхалося сонце, що вже показалося край неба. Тоненькими гілочками їх вітала червона калина...
А в цей час бомбардували Київ...
Під вечір забіг Тарас Григорович.
- Серденько, збережи мій атестат. Я йду на призовний пункт. Це ненадовго. У нас така міцна армія, що німця подужаємо швидко. Повернуся і разом поїдемо в інститут...
Не повернувся...
Коли народився син, то, не роздумуючи, назвала Тарасиком. Тепер уже удвох з мамою пестили дитинку, доглядали бджілок, переживали лихоліття війни. А потім – і повоєнної доби...
Під кінець літа сорок третього року на пасіку заглянув молодий румунський офіцер з двома солдатиками. Несподівано офіцер заговорив чистою українською мовою. Потім пояснив, що записаний Іонелом, насправді ж він – Іван. З тих країв, де народилася Ольга Кобилянська. До армії у сільській школі викладав українську мову.
Мати пригостила вояків медом з яблуками. Наготувала й глечик, щоб взяли з собою. А ті ніяк не хотіли брати так – давали гроші. Які там гроші з солдата! Нарешті погодилися, що допоможуть щось по господарству. Хоча б нарубають дров. Іншим разом – викопали картоплю. Хвалили український борщ, вареники і говорили, що ніби вдома побували...
Довгенько не з’являлися. Потім Іонел прийшов сам – зажурений і схвильований. Виявилося, що вони назавжди залишають ці місця. І раптом запропонував Настуні поїхати з ним. І синочка візьмуть, і маму. Бо тут їм буде дуже погано... Їм вперше довелося чути про те, що Гітлер і Сталін – однакові злочинці, справжні людожери. Заради своїх маячних ідей вони не шкодують власних народів.
Щиро дякували, але вони не можуть залишити землю своїх предків. А Настуня не втрачала надії на те, що закінчиться війна і повернеться Тарас Григорович...
Але ж справдилися слова Іонела. Рідна влада одразу ж після повернення вимела з комор геть усе – до останньої зернини. “Во імя побєди”. Підняли голови і колишні “комбєдівці”, які переховувалися під час війни невідомо де. Ці вже видирали останні шматки з рота, навіть у дітей. Знову насувався страшний голод. Настуня з мамою старанно перекопали город, перебрали кожну грудочку, щоб не пропустити жодної картоплинки чи бурячка. Насушили трохи грибів, зібрали відро горіхів з ліщини. Ще з часів окупації на горищі залишилося з півмішка квасолі, а в коморі на поличці з десяток кругів макухи. Так і перебилися зиму. З ранньої весни збирали дикий щавель та копали бульби топінамбуру. Люди називали їх земляними грушами. Слава Богу, хоч з голоду не опухали, як більшість мешканців села...
Як тільки дозволила погода, Настуня виставила з омшаника вулики. Бабуся поралася в хаті чи на городі, а мама весь час була на пасіці. Тарасик уже бігав сюди-туди, намагаючись чимось допомогти. Коли став школяриком, то разом з мамою змайстрували візочок, яким зручно було перевозити вулики. Пишався своєю роботою і ще з більшим завзяттям допомагав дорослим.
Почали готувалися до медозбору. Настуня пригадала, що мед викачувався лише з одного боку, потім потрібно було перевертати рами. А що коли розташувати їх як пелюстки у квітці? Тут уже основну роботу виконував Тарасик. Результат одержали понад усі очікування: мед викачували удвічі швидше.
А вже в інституті Настуня дізналася, що раніше був хордіальний, а зараз – радіальний спосіб розташування рам. Навіть професор зацікавився її удосконаленням і обіцяв побувати на пасіці.
Перед черговими екзаменами Тарасик несподівано заявив: я не пущу тебе саму – щоб там тебе ніхто не зобидив. І мама раптом зрозуміла: в цій державі її ніхто не захистить, крім власного сина. Тепер він завжди був поруч, навіть на екзаменаційні сесії брала з собою.
Чим далі ріс Тарасик, тим більше ставав схожим на батька. Такої ж міцної статури, чорнобровий і лоб мав гарний, як у молодого Шевченка та й характером був не із слабодухих. Син, бувало, майструє будиночок для бджіл, а мати стане, та й любується: вилитий Тарас Григорович...
Але нема-нема і закрадається якась настороженість. У розмовах про школу, заняття, друзів жодного разу не чула дівочого імені. Після кіно одразу ж спішив додому. Навіть після випускного вечора не пішов з хлопцями і дівчатами зустрічати схід сонця. Разом з мамою повернувся додому.
Бабуся ж ніби чекала цієї знаменної події. Потримала в руках атестат, похвалила внука. А потім тихенько і спокійно відійшла в інший світ...
Мати думала, що син перепочине трохи, потім сяде за книжки і буде готуватися до екзаменів в інститут. А він не спішив. Порався на городі, біля вуликів. Викопав картоплю. Допомагав солити помідори і огірки. Шаткував капусту. Нарешті запитала, чи буде він поступати в інститут.
- Не буду, - відповів впевнено. – Відслужу армію, щоб потім не відволікатися ні від навчання, ні від роботи.
На цьому й погодилися.
Провівши сина до війська, Настуня залишилася сама-самісінька. Єдиною втіхою були листи, які син писав майже щодня. А ще, втомившись, сідала біля вуликів і прислухалася до життєдайної мелодії бджілок. І не переставала дивуватися, як оці невтомні крихітні істоти з квіточок по манюсінькій крапельці збирають нектар, несуть у свої чаруночки і виробляють так багато меду...
Приблизно через рік листи перестали надходити. Написала командиру військової частини – відповіді не одержала. Пішла до воєнкома, а той лише розвів руками: мовляв, армія. Можуть бути несподівані відрядження, передислокації... Ці відвідини ще більше додали тривоги, бо вже не одна мати побивалася в горі, коли син приходив понівеченим. Або й зовсім не приходив.
Молилася день і ніч, благаючи Бога, щоб відвернув біду – від сина і від неї. Перебуваючи на грані відчаю, нарешті, одержала телеграму: їду у відпустку...
Дід Тодосій ще у молоді роки наслухався розповідей бувалих вояків про цілющі властивості фінської бані. І вирішив собі зробити таку, але кращу. На узліссі з причілкового боку хати без жодного цвяха спорудив ошатний будиночок. Дубові бруски і дошки так припасував, що не видно було навіть шпаринки-щілинки. З дикого каменю виклав плиту-піч, в яку вмурував великий бак для води. У меншому бачку заварювали цілющі трави.
Велике корито видовбав з товстої колоди. Чопиком закривався отвір, через який вода жолобком-ринвою збігала поза город. На жаль, не встиг як слід і попаритися: загинув на війні...
Настуня розпалила плиту, нагріла воду, заварила любисток. А ще наготувала всього – наварила й напекла. Найголовніше – улюблені Тарасикові медяники. Ну й медовий квас – солодкий, запашний і трішечки хмільний...
Аж перед самим заходом сонця побачила сина, що прискореною ходою піднімався крутосхилом. Побігла назустріч. Так спішила, що й не помітила, коли злетіла косинка...
Тарасик же, коли побачив мініатюрну фігурку найріднішої для себе людини, яка летіла до нього, то вмить багато чого зрозумів. Йому враз ніби розвиднилося в голові. Він, нарешті, знайшов відповідь на оте велике й важливе питання, що не давало йому спокою кілька років.
Коли там, у чужій непривітній країні, товариші витягли його, обгорілого й непритомного із палаючої бронемашини, то почули від нього лише одне слово:
- Мамо!
І все. Лікування було важким і тривалим. Поволеньки поверталася свідомість. І з кожним днем він все більше і більше переконувався, що жодна жінка чи дівчина не зможе заступити собою цей святий для нього образ...
Стрілися на майданчику. Голосно плачучи, мати кинулася до сина. А він, - Боже! – як дві краплі води схожий на батька. Такий же високий, міцний. Так само дивиться ласкаво і говорить зворушливо:
- Яка ти у мене гарнесенька... пахнеш квітами... і медом.
А коли поцілував і сказав: “Чаєчко моя”, то й ноги підкосилися.
Обережно й ніжно підняв, пригорнув до себе.
Йшли додому, взявшись за руки.
А далі все відбувалося, ніби в казковому світі, на іншій планеті. Це відчуття посилилося ще й від того, що вечеряли при свічках. Бо трактор зачепив стовпа і електромонтери ніяк не можуть відремонтувати лінію.
Вони ж дивилися одне на одного і не могли надивитися-намилуватися. Тарасик тримав у своїх долонях маленькі матусині руки і цілував кожен пальчик. Вже півні заспівали, коли сказав:
- З твого дозволу, піду послухаю бджілок... А тобі — доброї ночі.
- На добраніч, синку.
Вранці, як умивався, побачила на руках нижче плечей рубці від жахливих опіків. Обережно погладила і поцілувала. Син вдячно сказав, що аж тепер вони перестали боліти...
Вдень мамі нічого не дозволяв робити. Порався біля вуликів, скопав грядку на городі, нарубав дров і натопив баню. Заварив руту-м’яту...
В.М. Олiйник в день 80-рiччя. 2013 рiк
Запропонувала Тарасику запросити друзів, сподіваючись, що може з ними прийде якась дівчина. Не захотів. І сам не виявив щонайменшого бажання спуститися в село.
Вечеряли знову при свічках. Просила розповісти, в яких краях це його так понівечило, а він не хотів на сумне тратити жодної хвилини. Бо щасливий, що дома, бачить її, чує милий материнський голос, за яким дуже скучав...
Уві сні її ніжно обіймав Тарас Григорович. Несподівано пішов у сусідню кімнату. А на устах ще бринів палкий поцілунок. Ладна була бігти услід. “Агов! - стримала себе. - Там же синочок!” Від усвідомлення цього кинуло в жар.
Запалила лампадку перед образами. Стала на коліна і почала бити поклони. І молилась, плачучи:
“Великий, всемилостивий Боже. Прости і помилуй. Мучилася, страждала, каялася за те, що маю одне велике кохання — до батька і до сина...
Спасителю, не суди мене за цю велику любов. Знаю, що так не повинно бути, а зробити з собою нічого не можу. Бо це єдине щастя, що я пізнала у своєму гіркому житті...
Як на гострому лезі ножа стою на тонесенькій межі між добрим і недобрим, між праведним і грішним...
Спасибі Тобі, Батечку мій небесний, що даєш мені сили і я можу утримати себе на Материнському полі...”
Надалі Настуся вже не лягала спати, щоб не наснилося щось подібне. Побажавши Тарасику доброї ночі, запалювала лампадку і молилася до ранку...
Спав чи не спав, Тарасик раптом побачив дивну картину. Ніби то не Еней, а він — парубок моторний зі своєю ватагою блукає по світу. Як трісочку розбурхане море кидало їх вутленький вітрильник. Коли розпогодилося, то прямо по курсу ніби з-під води виник загадковий острів. Багато мандрівників хотіли, але далеко не всім пощастило побувати на ньому: безслідно зникали у глибинах.
Аборигени ж з давніх давен дотримувалися непорушних правил. Усім загалом вибирали найкращу дівчину чи жінку, і хто першим ступав на берег, той мусив з нею одружитися і залишитися на острові. Вважали, що це потрібно для оздоровлення роду.
На берег висипали дорослі і малі, - як на велике свято. Попереду стояла красуня. В очікуванні свого обранця, схиливши голову, тримала перед собою таріль, на якій були хліб з екзотичних плодів, дві рожеві квіточки і келих з хмільним вином.
Розправивши плечі, Тарасик сміливо підійшов, взяв дари. Красуня підняла голову — таріль випала з рук: бо це була... його мати.
Мов на пружина вискочив з ліжка. Схопився за голову: такого навіть у сні не повинно бути. Мама, матуся, його святиня. І все!
- Боже, прости мене. Певно, роблю щось всупереч законам природи, - мовив розпачливо. - Але я не можу кохати іншу жінку. Не знайду кращої, милішої, добрішої. І не буду шукати. Бо навіть уявити не можу якесь інше обличчя. І нічого не можу зробити з собою...
До ранку ходив по хаті, не знаходячи собі місця. А наступного вечора, побажавши матері доброї ночі, тихенько вийшов до вуликів і до самого світанку слухав злагоджений Гімн життю. Так робив щоночі.
Мала солдатська відпустка, - коротша, ніж зимовий день...
Неймовірно гірким і болючим було розлучення. Ніби якась страшна сила розтинала їх по живому... Догорають останні хвилини... Вже пора бігти на автобус...
Прощалися на майданчику. Обоє плакали...
Домівка стала пусткою. Ночами молилася і просила у Бога здоров'я для Тарасика і захисту від усього злого, що видумали люди. Вдень ходила доріжками, де ступали ноги сина, сідала на стілець, де він сидів, цілувала рушничок, яким утирався.
Чим далі, тим більше заїдала самотина...
Довгенько не було листів і це ще більше додавало журби і горя.
Нарешті завітала поштарка. Хвилюючись, тремтячими пальчиками розпечатала конверт. Невеличкий аркуш рожевого паперу. Крізь сльози ледве розбирала слова: “Люба та мила. Я щасливий, що у мене є така мама. За все, що Ти зробила для мене, я низенько Тобі вклоняюся. Буду довічним Твоїм боржником. Твій світлий образ завжди буде перед моїми очима...
І прошу вибачення. Після демобілізації додому не повернуся: поїду вчитися.
Бережи себе. Цілую. Твій Тарас”.
Притиснувши лист до грудей, безсило опустилася на ліжко і до вечора плакала. Поступово заспокоїлася. Помолилася і сказала:
- Спасибі тобі, синочку.
Тим часом члени правління колгоспу — ті ж самі “комбєдівці”, натхненні словом “великого кукурузника”, обдумували план подальшого “обобчєствлєнія”. Городи, садки і виноградники вже позабирали. Перший рік урожай зібрали, а наступного — все поросло бур'янами: хто ж полізе на ті горби. І техніка там не пройде... Дійшла черга й до корів. Запустили “дурочку”: партія піклується про жінок. Навіщо кожній поратися з худобою. Дасте заявку і вам щоранку будуть привозити молока. Словом, забрали й корівок. Молоко возили лише один раз — по трилітровому бутильку. Бо! В першу чергу належить виконувати держпоставки.
Залишилися оті п'ять вуликів. Найбільшому кримінальному авторитету Оливнику доручили оголосити рішення правління.
- Ось що, громадянко Пасічник, - почав гонорово, - агресивний блок НАТО оточив базами нашу країну, міжнародна обстановка з кожним днем все більше і більше накаляється. Отже, нам треба і далі кріпити мощ держави. А тому віднині усі вулики є колгоспними. Надалі викачку будеш проізводіть лише у присутствії комсомольських прожектористів. І здавати все до останнього грама.
І наостанок, дивлячись з острахом у бік пасіки, додав: “Рєшеніє окончатєльноє і обжалованію нє подлєжит”...
Як ніколи, тривожною була ця ніч. Задуха — не задуха. А дихати нема чим. Сторожка тиша, ніби десь у безповітряному просторі. Насилу дочекалася світанку. Накинула на плечі хустку і вийшла на подвір'я. Аж моторошно стало від побаченого: темніли ще вчора білесенькі доріжки. Довкілля нагадувало місячний пейзаж — ніби попелом присипане. Зрозумівши, аж зойкнула: все було покрито тільцями мертвих бджілок...
- Сволоч! - кричав розлючений Оливник. - Саботажниця! Диверсію зробила: отруїла пчьол, щоб не здавати державі мьод. Судить будемо по нашим законам — по всєй строгості!
Настуню заарештували. Почалося слідство. А через три дні в район прийшла обласна газета, в якій екологи били на сполох. Виявляється, лісники почали боротьбу зі шкідниками і за допомогою авіації обробляли зелені насадження сильнодіючими пестицидами. При цьому не вжили заходів безпеки, навіть не врахували силу і напрямок вітру. Все це призвело до загибелі багатьох сотень бджолосімей. У числі злочинців були названі і місцеві лісники...
Наступного дня Настуню випустили. Але жити серед моря загиблих бджілок вона не змогла. Тому спакувала ікони. Взяла документи і найнеобхідніші речі. Продала хату і все майно. А виручені гроші стали основою для організації жіночого монастиря...
* * *
Тарасик слова свого дотримав. Закінчив семінарію, згодом — духовну академію. Захистив дисертацію. Зараз він намісник чоловічого монастиря у тих же самих краях, що і матушка Татіана.