Литературно-художественный интернет-журнал

Емiл Болеслав Лукач - генiй у пилюцi

Нова книга перекладiв Дмитра Кремiня

  В ювілейному, 20-му, випуску серії «Між Карпатами і Татрами» (Упорядник – Тетяна Ліхтей. – Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2013. – 64 с.) опубліковані вибрані вірші відомого словацького неосимволіста Еміла Болеслава Лукача в одному із перших перекладів українською мовою лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка Дмитра Кременя.

  Еміл Болеслав Лукач (1.11.1900 – 14.09.1979) – відомий словацький поет, перекладач, священик, педагог, громадський діяч. По закінченню Братиславського ліцею він навчався на богословському факультеті Університету імені Я.-А.Коменського в Братиславі, на філософському факультеті в Сорбонні, вивчав протестантську теологію в Лейпцигу, по закінченню чого здобув ступінь доктора філософії (1934). Священиком він був недовго: в декількох містах Словаччини його пригадують, як капелана. Невдовзі Е.Б.Лукач кардинально змінив своє життя, тому, захопившись перетвореннями у країні, яка мала великі шанси здобути незалежність, почав викладати словацьку мову в Академії музики і драми, був редактором LUK, професором школи дівчаток у Братиславі, членом Національних зборів у Празі, входив до складу Парламенту Словаччини, а в повоєнні роки працював у Міністерстві освіти і культури, в Літературному музеї Янки Ясеньського. Вагомий його внесок у формуванні літературного життя міжвоєнної Словаччини: він заснував Асоціацію словацьких письменників (1924), Конгрес словацьких письменників (1934), став засновником та редактором літературного журналу «Новий рід», часопису творчості молоді Словаччини.

   Перші вірші Е.Б.Лукач написав під час навчання в Братиславі. Там же були зроблені спроби переклаcти вірші класиків. Завдяки йому словацькою вийшли окремі збірки Ш.Бодлера, Е.Аді, П.Клоделя, О.Хайяма, П. де Ронсара, Ш.Петефі, В.Гюго, П.Валері. Дебютна збірка віршів Е.Б.Лукача «Визнання» (1922), а з нею і друга «Дунай і Сена» (1925), явили собою спалах неосимволізму в словацькій літературі, який позначився на медитативності лірики, сповненої глибоких тонів, глибинності розгляду почуттів, прагнення до гармонії світу, представленій в ущільненому метафоризованому художньому просторі. Після появи «Гімнів во славу Господню» (1926) та «Про любов нелюбу» (1928) поет якийсь час перебував під впливом антивоєнної, патріотичної лірики П.О.Гвездослава і М.Разуса, а згодом зупинився на темі чистого кохання, а ще – боротьбі її полюсів. Поет видав такі збірки: «Спів вовків та інші вірші», «Перехрестя» (1929), «Еліксир», «Гімни» (1934), «Молох» (1938), «Вавилон» (1944), «Сад розради» (1949), «Ода останнім і першим» (1967), «Паризькі романтики» (1969), «Серце Кавказу» (1978), в яких Е.Б.Лукач постає одним із ревних прибічників християнської віри, захисником культурного розвою, співцем кохання. Щемко відчуваючи страждання людей (був незаконнонародженою дитиною від вдови шахтаря. – Т.К.), Е.Б.Лукач розглядав питання буття в дусі християнського гуманізму, посилюючи імператив правди мистецтва та ідеї ролі людства в ньому.

   В основу перекладів Е.Б.Лукача українською, майстерно виконаних Д.Кременем – кількадесят вибраних віршів зі збірки «Про любов нелюбу», де автор підтвердив статус майстра любовної лірики. Тут прозирають прагнення нескореного покоління «винобранців», позбавленого геному страху, відродити свою Словаччину, яка неодмінно випурхне «із праху птахою фенікс» («Ой, слабкий той ретязь»). У зв’язку з тим, що кожен вірш Е.Б.Лукача сприймається, як двозначний текст, в залежності від інтерпретації читача, країна, яку автор асоціює із жінкою, постає нареченою («Ти і Я»), іншим полюсом («Південь і Північ»), сивиною («Сніг до твоїх подібний скронь»), величаючи її то Аглаєю або ж Ольгою.

   Серед тих образів, які допомагають авторові відтворити природну красу коханої жінки, яка супроводжує ліричного героя шляхами випробувань, гордості та непокори, – сніг, який не тільки відтворює цноту стосунків, але і людську вірність, відданість, жертовність, снагу, принаду, а ще – страх, насмішку, пута, тривогу, докір, біль: «Долоню власну підніс до губ, / така приємна, мила, / тебе торкнувшись. Пилок цей люб, / я зняв його цілунком («Мої долоні тобою пахнуть»). Поет, відтворюючи сенс молодого покоління, часто вдається до образу дзеркала, яке допомагає йому ретранслювати генетичну пам'ять свого народу. Тому Е.Б.Лукачу ввижається перша сивина снігом («Сніг до твоїх подібний скронь»), за яким все одно сумує білий лик, разом із тим – чорні ночі («Пісня»), протягом яких «чудові плачуть очі».

   В числі знакових віршів цієї книги у перекладах Д.Кременя – «Кумир у пилюці», де Е.Б.Лукач, зазираючи в минуле, в якому колишній диктатор «сам себе возносив», пояснює, що той «з п’єдесталу повалився / і конає в пилюці». Неприхована критика міжвоєнного часу із ілюзіями про суверенітет країни, разом із тим – зрадливі погляди псевдопатріотів – це тільки з тих асоціацій, які, незважаючи на кривавий терор ХХ століття, виходять на передній план.

   Розширюючи часопросторові межі, Д.Кремінь чітко вловив архітектуру історіософських шукань поета, в яких перемішані день і ніч, мармур і долото, любов і химерність, нагадуючи брязкіт Маланюкової строфи, а ще – два полюси любові, як зауважував М.Гайдош. У вірші «Будьмо самі» Е.Б.Лукач, пропонуючи віддатися хуртовині, натякає на потребу змінити майбутнє, яке можливе, якщо «дути на вогонь». Поруч виринає постать жінки, яка, вийшовши, мов Афіна, із «жаскої ватри уночі», горить, наче запахуща хвоя. Ліричний герой шаленіє від перс коханої, а волосся її – «тисячократно любить», задля щастя з якою готовий переступити межу. І тільки вічна тиша з’єднує простір і час, і вона – «не лічить хвилин». Разом із плином вічності, персонаж вірить у «мерехтливе єднання» закоханих «посеред космосу».

   Помітний антагонізм, вивірений оксиморон, чистий металогізм, представлений у дистихах, терцетах, катренах, сонетах, – це те, що вирізняє лірику Е.Б.Лукача, яка, маючи провіденційні ознаки, стала знаковою для новітньої словацької лірики, відкритою українському читачеві новими перекладами. Важливою рисою мистецтва перекладу Д.Креміня полягає в тому, що він зміг не тільки подати точний переклад віршів словацького поета, але ж і відтворити поетичну ритмомелодику, наближену до народнопісенних традицій словацької культури.

   Відзначимо, що Д.Кремінь – один із тих, хто блискучо переклав відомі твори європейських письменників: зі словацької (Я.Костра, Л.Фелдек), російської (Б.Пастернак, А.Вознесенський, Є.Євтушенко, А.Чернов, Л.Григор’єва, В.Пучков, В.Качурін), грузинської (Л.Надарейшвілі, М.Циклаурі, Ш.Нішніанідзе, Н.Баратішвілі, М.Хетагурі), осетинської – (С.Міндіашвілі, В.Ікаєва, Н.Бакаті), німецької (Г.Гейне).

   З висловленого помітно одне: лірика геніального Е.Б.Лукача, а також серія «Між Карпатами і Татрами», започаткована Т.Ліхтей, останні випуски якої вміщують переклади Д.Кременя – підтвердження ефективної кроскультурної комунікації, здатної зруйнувати не тільки кордони, але і посилити авторитет східноєвропейської поезії в світі.

 Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук