Литературно-художественный интернет-журнал

  Сегодня, 16 апреля в Николаеве скоропостижно скончался народный художник Украины Андрей Антонюк. Как стало известно, тело умершего обнаружил сын художника, когда пришел навестить отца в его квартиру.

  Причина смерти пока неизвестна. Знакомые художника уверяют, что Андрей Данилович болел очень редко. В последние годы художник после смерти жены жил один в квартире, что расположена в Доме художников по проспекту Ленина. О дате и месте прощания с Андреем Антонюком станет известно позже.  

  Андрей Данилович Антонюк. Украинский живописец. Родился в 1943 году в г. Первомайск, Николаевская область. В 1962 окончил Одесское художественное училище им. Грекова. В 1965–1971 годах работал в Одессе в Художественном фонде. В 1971 году, по настоянию первого секретаря Николаевского обкома партии, переехал в Николаев.

Участник областных, республиканских и всесоюзных выставок с 1966. Член СХ УССР с 1970, заслуженный художник УССР с 1989. Лауреат премии им. В. Стуса (1993) и Государственной премии Украины им. Т. Шевченко (1994). Награждён Серебряной (2000) и Золотой (2002) медалями Национальной академии искусств Украины. Народный художник Украины с 2007. Персональные выставки прошли в Киеве (2005, 2006), Николаеве (1987, 2007), Мюнхене, Женеве, Лондоне, Париже и других городах Европы.

*   *  *

Реквієм по Антонюку

Без перебільшень: сучасне українське образотворче мистецтво, а з ним – чи не вся культурна спільнота зазнала непоправної втрати зі смертю геніального маестро Андрія Антонюка (13.10.1943, м. Первомайськ Миколаївської області – 16.04.2013, м. Миколаїв).

  Безсумнівно: він став неперевершеним класиком за життя, хоча для нього, випускника Первомайської школи №17, Одеського художнього училища імені М.Грекова, воно не було з легких. Роки «застою», творчі хліби, нонконформізм, вільнодумство, часи скрути, поїздки по країні, визнання, водночас – нестримна жага до малювання, сформували у ньому, за висловом В.Коротича, гарного, «живого», перемінного художника, не закостенілого класика, якого розуміли без перекладу на всіх континентах.

Антонюкові картини, на яких завжди зображені його бабуся, дружина Олена та син Данило, а також невелике коло друзів, до числа яких входили мої тато і мама, – постійно в епіцентрі обговорень. Вони виставлялися як на квартирниках, зокрема, в опального нобелівського лауреата А.Сахарова, так і в найбільших галереях світу. Остання з таких виставок відбулася в січні 2013 року: півсотні нових картин прикрасили Національний музей України імені Т.Шевченка. І це було «Боже поле Андрія Антонюка», яке – назавжди в пам’яті людській.

А.Антонюк писав геніальні полотна, хоча казав, що не розуміється на творчості. Тільки недавно він вивів для себе універсальну формулу: «живопис – це продовження материнської молитви: за живих і мертвих, за злих і добрих. За весь світ наш. За все, що є». Говорили, що в творчості майстра переважали народні мотиви, художнє осмислення історичного минулого народу, його моральні пошуки. Не оминав А.Антонюк традицій наївного мистецтва, символіки імпресіонізму, естетики модернізму. Серед хрестоматійних картин митця – «Зачарований млин», «Тарасова книжка», «Моя Венеція», «Очищення вод», «Великий плуг», «На Голгофу», «Учителю, хто ми?», «Поклоніння землі та водам», «Богопільська мадонна», «Розмова з Всесвітом». На жаль, вони розкидані по світу на навряд чи будуть повернуті до України. Дрібніють наші меценати.

В радянські часи про картини А.Антонюка говорили несміливо, хіба що на заборонених в СРСР хвилях «Голосу Америки» та «Радіо «Свобода», а в роки гласності та перебудови – на сторінках популярного журналу «Огонек». Серед його прихильників був навіть В.Васляєв, який, буваючи в його майстерні із лампадкою в щойно збудованому Будинку художника, добре розумівся на мистецтві. Найталановитіший з керівників області підтримував його, разом із тим – чи не всіх поетів та артистів, скульпторів та архітекторів, які приїздили до Миколаєва на помешкання з усієї країни. Такого ніколи раніше не було та навряд чи буде.

Зрештою, А.Антонюк створив міф прадавнього Надчорномор’я, у таїні образності мислення якого – віщунство, етнопоетизм, золотоміфічність думок українців (М.Маричевський). Поруч із тим – «малярські сновидіння», «візії рідної прадавнини», «багатозначні етапи героїчної, хоч і пошматованої горе-сусідами з усіх чотирьох сторін історії». Безперечно: завдяки А.Антонюку сприймали український живопис, разом із тим – нашу країну, яка повільно відкривається світові. Можливо, через оцю відданість родовому корінню, національній історії, її доленосним сторінкам, а також родині, яку він любив понад усе, його шедеври увійшли до авторитетної антології образотворчого мистецтва ХХ століття «Від Бойчука до Антонюка». Там він – поруч зі славетними нашими К.Білокур, М.Приймаченко, І.Марчуком, Ф.Гуменюком. Справді, він став популярним ще за життя, а його картини – «дорога» мрія колекціонерів. Втім, він не прагнув «золотого дощу», уперто йшов проти течії, тому річка часу його не знесла.

А.Антонюка називали «дивовижним художником» (М.Вінграновський), «найбільшим українським майстром живопису» (М.Слабошпицький), «класиком з-поміж сучасників» (В.Коротич), «справжньою гордістю України» (Ф.Гуменюк), «неперевершеним генієм живопису» (Д.Кремінь), «творцем історії мистецтва» (І.Марчук), «мистцем питомо народним, стиль якого – символіко-реалістичний український міфологізм» (В.Підгора). Йому подавали руку президенти та міністри, обожнювали класики та сучасники, а в рідній школі на Богополі, яка, за висловом М.Вінграновського, подарувала світові двох Шевченківських лауреатів, нещодавно відкрили музей. Там чимало цінних експонатів, але найперше – картини шановного живописця.

Душа художника була відчиненою, тому постійні виставки А.Антонюка як у Миколаєві, так і в усьому світі завше відзначалися щирістю, велелюдністю, гостинністю. Вони завжди були очікуваними та збирали тисячі відгуків. До речі, А.Антонюк єдиний, хто своїми виставками відзначав день народження учня О.Довженка, поета-земляка та свого друга М.Вінграновського. За свій кошт. На більше не спромігся ніхто.

Маестро мав океан недосяжних для більшості відзнак, починаючи від звання народного художника України, Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, Всеукраїнської премії імені Василя Стуса, ордена „Золотий тризуб”, золотої медалі Національної академії мистецтв України, золотої медалі Санкт-Петербурзької академії мистецтв, ювілейної медалі до 60-річчя ООН, обласної премії імені М.М.Аркаса, загальноміської відзнаки «Людина року». Найцінніше з-поміж того – звання «Почесний громадянин м. Первомайська». Найкращий із каталогів його картин – антологія 100 робіт А.Антонюка та 100 віршів Д.Креміня «Лампада над Синюхою», яка вже стала колекційним раритетом.

Смерть своєї дружини Олени, яка була прекрасним художником, він так і не зміг пережити. Вона пішла у вічність у 2011-му відразу після вінчання та золотого весілля подружжя Антонюків. Серед останніх шедеврів художника – «Вавилонська вежа», де він, намагаючись збагнути одну з найтрагічніших сторінок цивілізації, тож, повернувшись до класики образотворчого мистецтва, візуальної деканонізації часопростору, сумістив фабульні лінії, історіософські ремінісценції, барокове світовідчуття, народнопоетичну легкість, замішану на біблійній канві. Картина, як свідчив майстер, задумувалася на початку 1990-х. На передньому плані – традиційна для національного мистецтва духовна вертикаль, що символізує язичницько-християнську триєдність: небесний світ (золотий тілець, який окропляє смертельним золотом), янголи, які сповіщають про світові катаклізми, а також світ людини.

Незважаючи на ці штрихи його біографії, які – дрібна крапля суму в порівнянні із непоправним горем з приводу передчасної смерті нашого видатного миколаївця, він залишатиметься в нашій пам’яті дядьком Андрієм, маестро Антонюком, дорогим Андрієм Даниловичем, світлим другом і побратимом, сивочолим вчителем і земляком, якого шануватимуть на цій землі.

Вічна Вам пам’яте, дорогий Андрію Даниловичу.

Тарас Кремiнь