Литературно-художественный интернет-журнал

Евгений Альбертович Куцев 

Фотоархив Е.А. Куцева

  Родился 15 апреля 1958 г. в Николаеве. В 1978 году закончил Херсонское­ морское училище, а в 1988  - Николаевск­ий педагогический институт. Работал в Черноморск­ом морском пароходств­е матросом, штурманом,­ затем на николаевском судостроительном заводе им. 61 коммунара капитаном буксира.

  Впоследствии Евгений Альбертович преподавал­ историю в школе-интернате № 5. Сейчас он трудится в Николаевск­ой морской школе заместител­ем директора по воспитател­ьной работе.

 

 

Букет

Это не знаменитый Привоз. Это не Староконный рынок, одно название которого – уже легенда и целая поэма. Это их скромный родственник: маленький утренний базарчик, возникающий исключительно по субботам на обочинах внутриквартального проезда. Тут нет лавок, тут нет павильонов. Базарчику всего несколько лет, и его история не украшена заметными событиями. Я даже сомневаюсь, есть ли у него паспорт или свидетельство о рождении. Но в нём есть нечто, и ради этого «нечто» в погожее субботнее утро стоит проснуться пораньше.

  Позвольте взять вас под ручку, мы прогуляемся вместе.

В это время город ещё дышит ночью, солнце где-то за домами только-только потягивается, не спешит подниматься, улицы пусты, асфальт влажный, на километр проспекта – одна – две машины и пара «собачников» с питомцами на поводках. Но обратите внимание на воздух. Вдохните его полной грудью. Летом такой воздух возвращается в город только под утро, и сейчас им можно не просто дышать, им можно напиться, как стаканчиком прохладного лёгкого сока. Он вас взбодрит, он вас окончательно разбудит, и вы всё услышите и всё поймёте.

Мы почти пришли. Вот за тот дом, и сразу справа.

Видите, из подъезда вышла женщина с кошёлкой? Видите? И из переулка нам навстречу люди. Они торопятся, у них есть опыт, и правильно делают. Они знают, когда не надо опаздывать. А вон та дама, за деревьями, глянула в нашу сторону и прибавила ходу, она боится, что мы побежим с ней наперегонки. Давайте её обрадуем и замедлим шаг. Ей будет приятно, она первая, и вам будет приятно, потому что дама не догадается, что вы, именно вы подарили ей кусочек хорошего настроения.

Поворачиваем за угол, и … перед глазами открывается картина, совершенно невообразимая в будний день. Утреннее затишье вспыхивает красками и движением. Во дворе праздник. С двух сторон дорожки яркими гирляндами протянулись столики, наполненные дачными вкусностями и ароматами всех цветов радуги. Позади столиков второй линией выстроились и остывают припавшие пылью старенькие хозяйские легковушки. Дверцы и багажники распахнуты, из машин ещё много чего не выгрузили, но торговля уже началась.

– Утро доброе!

– Здравствуйте. Ой, а мы сегодня припоздали тришечки. Коля! Коля, там на заднёму сиденни масло в ведёрке, неси сюда.

Первый час работы рынка – это час «своих» покупателей и продавцов. Мы давно знакомы, мы пригляделись друг к другу, выбрали друг друга и стали хорошими соседями и почти друзьями. Мы держим слово и стараемся не подводить.

– Масло? Ой, извините, больше нет. Я на продажу не роблю масло, это под заказ. Молочко? Молочко есть. Вам какое налить – утришнее или вечернее? И то и то есть.

И вам нальют молочка. У купленного молочка есть восхитительная и многими горожанами подзабытая особенность: оно пахнет живой коровой, а через пару дней может прокиснуть. И это вас совсем не огорчит.

Пройдёмте дальше. Нам интересно пообщаться с «ранними» продавцами. Почему с «ранними»? – потому что здесь есть и «поздние». Вот они – одинокие, сидят, топчутся, ждут, около них пока не стоит очередь, но их время придёт, придёт чуть позже, когда на базарчике станет людно.

А что там? Идёмте, глянем. Знаете, по-моему, это индюк. Но какой! Это же не индюк, это же целый страус!

– Здравствуйте. Нет-нет, мы сразу честно признаемся: нам не покупать. Нам полюбоваться. Ну, какой красавец! Спасибо, спасибо, да, такое запоминается.

Я так думаю, он у вас на прилавке не заскучает.

Проходим несколько столиков, к черноволосой круглолицей девушке – знакомой «молочнице». Выглядит сегодня несколько расстроенной, а причина расстройства – рядышком, перед ней в кастрюльке, накрытой марлей. Она делится с нами своим огорчением: творог недоглядела, получился сухой. Встала в три утра и закрутилась – там и сметану надо делать, и корову доить, и сливки, а ещё молозиво варить, да, да, вот оно, золотистое и до сих пор тёплое, в тазике…

Но всё же, всё же, если вы хотите хорошую сметану и вкусный творог, купите у кареглазой дивчины. Не пожалеете. И сама девушка – чудо! Она не вполне осознаёт, каким обладает сокровищем. Отвлекитесь на секундочку от покупок. Перед вами душевная теплота и умение. Великое, бесценное умение, переданное мамой, бабушкой, а может быть и домашним палисадником, и огородом, и знакомым с детства щебетанием жёлтых цыплят, и весенним цветением яблони под окнами. При желании вы можете тут же, не сходя с места, увидеть её дом и двор, увитый виноградом, и даже услышать рассветное звучание просыпающегося села. Всё это великолепие девушка тоже привезла с собой. И совершенно бесплатно.

– Всего доброго и до свиданья! Придём, придём, через недельку, обязательно.

Дальше у нас ряд овощей. Я вам покажу, где купить сладкий бурячок.

Около ящиков с фруктами и овощами стоит старушка с палочкой и, поднеся к самым глазам потрёпанный кошелёк, выуживает из него бумажки.

– Бабушка, вам сколько картошки? Килограмм?

– Деточка, нет, мне штучки четыре, пять, больше не надо, мне хватит.

- Бабушка! – хозяйка соседнего овощного прилавка подходит и протягивает старушке бурячок и пару морковок. – Нате вам на борщик. Возьмите, возьмите. Да не надо мне ваших денег, так возьмите. И капусточку возьмите.

Старушка в замешательстве, но заботливые руки уже уложили овощи в её сумочку.

– Спасибо, доця, спасибо. Мне семьдесят пять год скоро. Дай тебе Боже!

Короткая пауза. Провожаем бабушку молчаливыми взглядами.

Да… Ну вот. Только собрался расхвалить вам фрукты-овощи, но нас прерывают:

– Здравствуйте!

– Здравствуйте! – мы с подошедшим мужчиной обмениваемся улыбками, и тут же, без перехода, от него вопрос хозяйке:

– А почем морковка?

Теперь я вам скажу шепотом, чтобы продавщица не услышала: это тоже мой знакомый, профессор. Хотя можно было не шептать, и вообще обойтись без уточнений. Кому какое дело – профессор он или не профессор? Он приличный человек и постоянный покупатель. Этого вполне достаточно. Рядом – его жена. Она доцент. Смотрите, она даже на рынке помнит, кто её муж. И на здоровье. Пусть помнит. Это совсем не наши проблемы.

Наша задача – приобрести ещё кусочек мяса или что-то в этом роде. На базарчике выбор мясного просто шикарный, но и тут есть свои «но». Вы же хотите, чтобы мясо соответствовало названию и тому, что вы хотите?

Пойдёмте тогда к Саше. Он вам честно подскажет: берите вот этот кусочек, а этот не берите. Есть свежайший фарш, из него непременно получатся вкусные котлеты, но чуть-чуть грубоват, сломалась мелкая насадка, и вашим пожилым родителям может не понравиться. Саша скажет правду. Саша не задумывается над тем, чтобы кому-то угодить. Как раз он-то и знает себе цену. Разговаривает он всегда и с любым собеседником, в том числе и с нами, как бы врастяжку, с едва уловимой иронией. Ему чужды суетливость и поспешность выводов. Он крепок, рассудителен, на редкость справедлив, и терпеть не может политических балаболов. Не цепляйте его разговорами о политике. Не советую. Лучше о чём-нибудь живом. И у вас будет шанс узнать гораздо больше, чем показывают по местному телевизору.

От Саши вы принесёте домой и достоверную новость, и именно тот кусочек мяса, который был нужен. А, может быть, даже лучше.

Всё? Мы ничего не забыли? Можно возвращаться.

Базарчик, базарчик, круги на воде…

Жизнь на базарчике, постепенно затихая, продолжит вертеться ещё до полудня, а мы с чувством выполненного долга распрощаемся с ним до следующей субботы. Мы ещё не раз наведаемся сюда, поговорим с теми, с кем не успели поговорить сегодня, и каждый раз, собрав по стебельку, будем уносить домой дивный букет полевых даров и впечатлений. Нам нравится стихийный субботний базарчик, и нравится по многим причинам. Кстати, у базарчика есть и недоброжелатели, да-да, не удивляйтесь, и, как ни странно, по тем же самым причинам. Но не это главное.

Главное то, что мы приходим сюда к хорошим цветущим людям. Мы нужны друг другу, мы друг другу интересны, мы все равны. Как в детстве, мы все в коротеньких штанишках, и речи наши откровенны и бесхитростны. Здесь вам всегда рады и никогда не нагрубят, конечно, если вы сами не дадите повода. Но ежели здесь человеку прямо в лицо выскажут, что он придурок, так он таки придурок. А если лично вам скажут «спасибо», то сказано будет искренне, сказано от души. «Спасибо» будет – настоящее.

И это прелестно.

*   *   * 

 

 

 

Лиса рассветная

Как иногда бывает: живём мы, живём, дни прокатываются, копятся, наслаиваются друг на друга пачкой листов календарных, а проходит время, начинаешь в памяти рыться – вспомнить толком и нечего. Иные дни, сколько ни вороши их, что с расстояния близкого, что с далёкого – на вид и на вкус словно каша-размазня: однообразные, мутные. Обидные дни. Зацепиться в них не за что: вроде и был где-то, как-то жил, что-то делал… а что? Конечно, случается и наоборот – другая крайность. Есть, говорят, среди прочих житейских законов этакий неписаный «закон плотного времени», когда в одни сутки столько всевозможных событий втискивается, что их количества при обычном, размеренном наполнении и на месяц с лихвой хватило бы. Такие дни хорошо помнятся и по напряжению эмоциональному, и по насыщенности, и по тому, что заранее предугадать их практически невозможно.

Бывают моменты ещё более удивительные: коротеньким мгновением, неожиданным контуром возникнет что-то перед глазами, мелькнёт внезапно, ослепительно, заставит вздрогнуть, как от выстрела, и так в сознание и в память вклинится, что годы и годы пройдут, а промелькнувшая картинка всё живёт внутри нас, не тускнеет, не туманится. Вроде бы и мелочь, но нет-нет, а возвращает она к себе, всплывает из прошлого, заставляя ещё и ещё раз пересматривать виденное. И что нам в этой картинке? Личное ли это наше восприятие или нечто большее? Утверждать не берусь. Могу лишь познакомить с историей и обстоятельствами одного из таких мгновений. Будет на то ваша добрая воля – рассудите сами.

  Начало осени. Жёлто-зелёное, лёгкое, покрытое тишиной тающей дрёмы утро. Солнечные лучи уже продырявили где-то полоску облаков, веером раскинулись над восточной частью неба, обозначив восход. Половина шестого. Из одного областного центра в другой спешит междугородный автобус. Он только что попетлял по просыпающимся улицам, пересёк безликую пригородную зону с долгими серыми заборами, вырвался из города на трассу, обогнул аэродром и набрал нужную для движения по прямой линии скорость. Ставший равномерным негромкий гул двигателя внутри автобуса начал клонить в сон явно не выспавшихся пассажиров раннего рейса. Большинство из них уже откинули назад спинки сидений и, устроившись поудобнее, прикрыли веки, намереваясь спать до прибытия в пункт назначения. Собирался задремать и я, но чуть позже, сразу после того, как представится возможность окончательно сказать городу «до свидания».

Десятки раз мне приходилось ездить по этой дороге, где знакомым стал не только каждый поворот, но едва ли не каждое дерево и каждый дорожный указатель. Всегда одно и то же. Вот-вот, совсем скоро, в определённом месте, прежде чем закрыть глаза, можно будет повернуть голову направо и перед длительной разлукой взглянуть в последний раз на родной город. Он на какое-то время появится в перспективе за широким полем и аэродромом, появится тоненькой шероховатой полоской многоэтажек, затем отодвинется, пропадёт и отпустит и меня, и уезжающих из него путников в свободный полёт: кого-то на день, а кого-то на срок гораздо больший.

Примерно в том же месте, откуда справа по ходу движения вдалеке виден город, с левой стороны за углублением кювета параллельно трассе сотнями метров тянется и навевает тоску земляное возвышение – бруствер, сплошь поросший живою изгородью из камыша. Полузасохший камыш летит и летит грязноватой лентой мимо, застилая другую сторону горизонта, рябит в глазах, иногда в проплешинах показывает скрытое за ним перепаханное поле и тут же смыкается, не обещая ничего примечательного.

Вот очередное окошко в камышовой стене подлетело навстречу, но в открывшимся просвете на этот раз – нет, не поле. В нём, на переднем плане, прямо на краю… В первую секунду не осознал, что это: собака, щенки? Вывернувшись в кресле, проводил глазами. Нет, не собака. Да это лиса! Настоящая лиса и рядом с нею трое маленьких щенков-лисят. Картинка стремительно съехала ещё дальше, вспыхнула в лучах восходящего солнца и пропала, оставив только фон – золотистое рассветное сияние.

В глазах сияющая картинка отпечаталась, словно стоп-кадр. Лиса и трое лисят в обрамлении камышовых зарослей. Вроде бы ничего особенного. Всего-навсего группа диких животных, замеченная совершенно случайно. Ну не в зоопарке они, а на воле, что тоже в общем-то не редкость. Погодите. Погодите, всё-таки что-то здесь не то…

Автобус мчался вперёд, пассажиры дремали, а я пытался понять причину странной притягательности промелькнувшего видения. Что-то незаурядное, не совсем обычное было в нём. Лиса с тремя лисятами. Но почему они так смотрелись? Что это была за группа! Без преувеличения, в этот коротенький миг группа животных выглядела словно произведение скульптора или картина, выполненная рукой опытного мастера. С продуманной и в то же время непринуждённой расстановкой персонажей, с изумительной пластикой, передающей внутренние переживания и характеры, с тончайшими оттенками настроения, отображение которых доступно только таланту великого художника! Это был миг откровения, а автором творения, в котором простота и наивность форм сочетались с высочайшим искусством, конечно же, являлась сама Природа.

Внешне композиция была действительно бесхитростной: в центре стоит взрослая лисица и напряженно смотрит куда-то вдаль. Щенок справа замер и старательно копирует её позу, за ним другой: наклонился, выискивает что-то в траве. По левую сторону – третий детёныш стоит в той же позе, что и первый, но глядит не вдаль, а на мать. Вот и всё. Однако расстановка персонажей – это ещё не расцвеченное полотно, это только эскиз, заготовка, показывающая самые общие очертания. Главное, основное содержание картины невероятным образом проступило в деталях уже после того, как расстояние и время скрыли её из виду.

Даже сейчас, спустя много лет, картина эта возникает из глубин памяти в мельчайших подробностях. Мало того, память и воображение позволяют рассмотреть её в различных ракурсах, повернуть в ту или другую сторону, приподняться над нею, посмотреть туда же, куда так пристально всматривалась взрослая лиса, и понять, почему, с какой целью привела она своих детёнышей именно в это место в столь ранний час.

Не машины разглядывала она. Не автобусы.

Город.

Изучающе, с тревогой и настороженностью лиса смотрела поверх дороги на окутанный утренним маревом город. На дальнее скопище каменных клыков и берлог, где обитает и откуда приходит в её жизнь главная опасность – изобретательное, коварное создание, рядом с которым ей и её потомству очень сложно существовать. Она показывала город детям. Она обучала детей. Она знала, когда и в какое место нужно их для этого привести.

Трое детёнышей. В позе каждого из них безошибочно читался характер. Один почувствовал настрой матери, подражает ей, принюхивается: «Я стараюсь, но пока не понимаю…». Второй вертится, играет… Третий вопросительно смотрит на мать, ждёт подсказки. Разное поведение. Разные судьбы. И такая обманчивая, такая тоненькая надежда на благополучие.

Автобус ехал и ехал, а картинка всё стояла перед моими глазами. Но она не молчала, она продолжала рассказывать и звала выйти за рамки остановившегося мгновения. Я прекрасно понимал, что с нею произойдёт, если уйти от стоп-кадра и возобновить движение во времени: пройдёт секунда-другая и картинка, увы, развалится, утратит смысловую целостность и очарование, звериное семейство вернётся в повседневность, в ожидание и постоянный поиск еды. В позах животных исчезнет «скульптурность», исчезнет грация и чистота линий. Любования не будет. Не будет созерцательного комфорта. Какое может быть любование, когда приходится убегать, прятаться, уводить от норы врагов и путать следы. Можно понаблюдать, но любоваться – вряд ли.

Иногда будет голодно. Будут дожди и сырость. Будет охота на полевых мышей, к счастью, вон их сколько бегает в этом году. Редко, правда, но будут и украденные в деревне куры – я не идеализирую материнскую заботу хищницы. Да, лисице приходится проявлять изворотливость. При удобном случае она ворует вполне сознательно, не отличая это занятие от охоты. Кроме того, она знает, что однажды за воровство может поплатиться жизнью. Но она будет продолжать это делать, будет. И ради своих детей, и просто ради выживания.

Я не рискую приписывать животным сугубо человеческие качества. И уж ни в коей мере не хотелось бы заниматься отсебятиной и что-то додумывать, дорисовывать в подмеченной сценке. Это лишнее. Признаюсь: ни у одного из зверьков я не успел рассмотреть выражения глаз. Но то, что в тот момент глаза лисицы-матери светились достоинством и мудростью, – за это могу поручиться. Она не просто смотрела на город. Она всматривалась в будущее.

Вы скажете, мне что-то привиделось? Или я преувеличиваю, «подогреваю» свои воспоминания и поэтому сценка с лисой и лисятами до сих пор живёт во мне остановившимся мгновением? Вполне вероятно, нечаянное позирование животных было всего лишь сиюминутной случайностью, а реальность их жизни, действительно стоящая изучения и отображения, совершенно в ином. Что ж, такое объяснение небезосновательно и вполне допустимо. В самом деле, зачем уделять столько внимания крохотному отрезку времени?

И всё же – отчего лиса, увиденная на рассвете, так врезалась в память? Что задела в душе? Чем растревожила?

Разные песни мы поём: длинные, короткие, когда весёлые, когда грустные. И что песни, что события, сплошь да рядом переплетаются они или ходят бок о бок: только что была песня разухабистая, озорная, да с танцами жаркими, и тут же, почти без паузы, в одно настроение, в один тон – песня тихая, задумчивая.
Разными событиями дни наши наполняются, ох, разными…

*   *   * 

 

 

 

На даче

На той же речке, у которой стоит крупный областной город, но километрах в двадцати выше по течению, между двумя зелёными ложбинами край поднимающегося берега облеплен небольшими, издали похожими друг на друга домиками из светлого кирпича. Вокруг каждого из домиков такие же небольшие и одинаковые по размеру приусадебные участки, где обязателен огород, виноградник и несколько фруктовых деревьев. Это уже не город, но ещё не совсем деревня. Перед нами дачный кооператив.

Середина августа, багрово-фиолетовый вечер и полное безветрие. Время, как и ровная поверхность сонной речки, почти не движется. Во дворе четвёртой, считая от реки, дачи, стоящей не на склоне, а на плоской верхушке холма, горит костёр; над огнём, по всем правилам ожидаемого удовольствия, висит булькающий закопчённый котелок, в котелке варится уха.

 Рядом с костром расположились трое пожилых мужчин-пенсионеров. Один из них, коренастый, с серебристой аккуратно подстриженной бородкой – хозяин дачи, человек редко встречаемой в наших краях профессии: капитан дальнего плавания Иван Тимофеевич. Он полулежит в шезлонге, накинув на плечи шерстяную вязаную кофту, и курит трубку, благодушно щурясь на языки пламени. Левая его рука, картинно отведенная в сторону, опирается на палочку.

 Второй, давний друг хозяина дачи, высокий и сухощавый, время от времени отгоняя от себя комаров, раскладывает посуду, хлеб и ещё какую-то снедь вокруг горящей в стеклянной банке свечи на накрытом клеёнкой лёгком пластиковом столе. Друг капитана тоже дачник, владелец соседнего участка, и тоже бывший моряк, только не капитан, а старший механик. Третий в компании – старожил дачного посёлка, его душа и опекун, вездесущий и всё про всех знающий дядя Сеня. Этот с ложкой пристроился на корточках у костра, подкладывает в огонь щепки и следит за приготовлением ухи.

Между присутствующими царит полное согласие, совершенно очевидно, что мужчины давно знакомы, понимают друг друга с полуслова, и находиться в общей компании всем троим приятно. Их дружеские разговоры определённой темы не имеют и вьются вокруг рыбалки, воспоминаний и всякой житейской всячины.

– Николай, ты чего такой грустный? – после затянувшейся паузы бодро говорит капитан, со смешинкой глядя на друга. – По жене соскучился, что ли?

– Нет, это она по цивилизации соскучилась, – с деланным раздражением реагирует тот на подковырку. – Поехала к детям. Хоть пару ночей без комаров поспит. Тут же у вас… а, чёрт! – он прихлопывает очередного комара. – Извращенцы какие-то. На даче, я так соображаю, отдыхать надо и получать удовольствие, а комаров кормить и горбатиться тут над всякими грядками, а потом спину неделю лечить – да гори оно пропадом!

– О! А зачем же ты тогда дачу покупал?

– А сколько я бываю на этой даче? Это жена у меня любительница, ей нравится. А моя бы воля, я сюда вообще не приезжал бы.

– Так во-от как ты хочешь? Значит, жене дачу купил? На жене выезжаешь, она тебе и помидорчиков, и огурчиков свеженьких, и петрушечку, а ты в городе сидишь и руководишь дистанционно? Вот не знал, что друг у меня такой ленивый, не знал. А ты вот какой, оказывается. Ленивый, корыстный, да ещё с барскими замашками.

– Тимофеевич! – с улыбкой поддерживает тему дядя Сеня, – А на следующий раз пусть Николай приедет, рыбы наловит, а мы к нему в гости заявимся, его уху оценим, а? С бутылкой придём.

– Ага, сейчас, – не давая парировать выпад, продолжает капитан, – от него дождёшься. Натура в человеке такая. От него не то, что рыбы… гляди, гляди! Ты видишь, как он хлеб режет? Вот толстые куски – это он точно себе нарезал и отодвинул, а нам горбушки подсунет. И во всём он так. Ох, Николай, Николай… – лицо отдыхающего в шезлонге принимает комически-скорбное выражение.

– А ну вас, – отмахивается Николай, – вам бы только трепаться. Говоруны. Где уха? У меня уже всё готово.

– И у меня готово, – дядя Сеня, подложив под ушки котелка полотенце, чтобы не обжечься, предъявляет «гвоздь программы».

Мужчины рассаживаются за столом. Вечерние дачные посиделки достигают сладостной кульминации. Небо над посёлком, даже в стороне заката, успело потемнеть, наполнилось яркими звёздами и сеет в пространстве вокруг догорающего костра трели цикад и сверчков. Откуда-то со стороны дальних дач доносятся едва слышимые отголоски музыки, временами – приглушённые голоса и смех. Ночным говором, рассыпчатым кваканьем лягушек отзываются с противоположного берега почерневшие камышовые заросли. Река с вершины холма видна как на ладони, дышит спокойствием, зеркальна, тиха, лишь изредка потревожит её блестящую поверхность рябь от всплеснувшейся рыбы, и тут же рябь разойдётся кругами, растечётся и разгладится до следующего, теперь уже совсем в другом месте одинокого беззвучного всплеска. В душах у сидящих за столом старых друзей – умиротворение и благостность. Вся окружающая обстановка существует исключительно для них.

– Вот ты говоришь, горбатиться не желаешь, – пробуя с кончика ложки огненную уху, не отстаёт капитан. – Ох, горячая! А ты сделай, как я себе сделал. Я когда дачей обзавёлся, я тут всё перестроил: деревья поменял, газон сделал, бассейн – вот завтра невестка приедет с внуками, будут плескаться. А огород оставил, только поменьше, так, чисто символически. Зато на деревьях у меня и персики, и абрикосы, и что ты хочешь. Руку протянул – сорвал. Земля тут, правда, тяжёлая, это да.

– Дальше, в низинке, земля хорошая, а тут ракушняк, – добавляет подробностей дядя Сеня. – Тут, кому участки достались, машинами чернозём завозили. А вообще это место самое лучшее считалось. Когда завод участки давал – мы бумажки в профкоме тянули, с номерками. Кто начальник, кто не начальник, не смотрели. По-честному делили, – рассказчик оживляется: – А та вот дача, что на седьмой линии со склона сползла, – это парторга была дача, сам бумажку вытащил. Недовольный потом ходил, как чувствовал.

– Это он вас, троглодитов, чувствовал. Ваша, небось, работа, – в свою очередь запускает подковырку механик Николай и рубит рукой воздух. – И парторга теперь у вас нет, и контору его грохнули, и даже дачу – и ту с обрыва столкнули. Добрые вы люди, как я погляжу.

– Да ла-адно, добрые. Насмотрелся я на них. А вот это, – тихонько постукивая черенком ложки по котелку, старик-капитан провозглашает более существенное, – вот это самая правильная уха: в казанке должна быть, с дымком и на свежем воздухе. Рыба – это уже второе дело: что наловили, то и оприходуем. Да, а на пароходе был у меня такой помощник. По политической части. Застал я ещё то время. Помню, гонял его с мостика. А что? Язык у него хорошо подвешен был, а работы нет, так он или в каюте сидит, или в рубке под ногами путается. А деньги по тем временам, между прочим, получал приличные, – капитан на секунду грустнеет и задумчиво поглаживает бородку. – И взрослые, вроде бы, люди, а до всего задним умом доходим. Да и сейчас то же самое. А что, не правду я говорю?

– Ваня, глянь-ка, – сухощавый Николай, не отвечая, откладывает ложку и, вытянув шею, отчего становится ещё тоньше, вглядывается в темень у решётчатых ворот. – Вроде стоит кто за воротами. Или ковыряет что-то. Не к тебе пришли?
В темноте за воротами маячит чья-то неподвижная тень. Дядя Сеня, осознавая себя ответственным за положение, принимает строгий вид, быстро вытирает губы салфеткой, встаёт, решительно направляется к воротам и уже оттуда, разглядев пришедшего, радостно кричит:

– Это дед Матвей, с рыбалки! Передохнуть остановился!

– Так давай его сюда! Пусть проходит, с нами посидит, – распоряжается хозяин дачи. – Чего на ногах торчать-то?

– А что за дед? Дачник что ли? Знакомый? – вполголоса интересуется Николай, пока дядя Сеня, приняв у старика удочки и подмокшую снизу засаленную холщовую сумку, ведёт неожиданного гостя к столу.

– Нет, это не здешний, деревенский из Ивановки – доброжелательной скороговоркой, тоже вполголоса коротко и точно поясняет капитан, – виделись как-то на рыбалке, хороший дед, стоящий.

– Доброго здоровьица! Вечер добрый! – приветствует и кивает головой каждому дед из деревни Ивановка. Деду Матвею далеко за восемьдесят, однако, невзирая на возраст, он подвижен, свеж и регулярно одним и тем же маршрутом ходит к речке и обратно верхней дорогой через посёлок. Он доволен, что его, не заподозрив в навязчивости, затащили «на огонёк» на территорию богатой (как сам он считает) дачи, и совсем не прочь задержаться, посидеть в мужской вольной компании, поговорить, послушать и набраться новых впечатлений.

Гостя усаживают за стол, и дед Матвей, признав во владельце дачи человека ему знакомого, подвигает поближе к себе тарелку и хлеб и без промедления включается в беседу:

– А я, значит, хожу, хожу и думаю: чья это дача? Думаю: бизнесмена дача. А это, стало быть, ваша дача, – дед припоминает, – Иван… – тут дед запинается и, учитывая обстоятельства встречи, решается уточнить, – как по отчеству Вас?

– Тимофеевич, Иван Тимофеевич, – подсказывает дядя Сеня.

– Ага, ага…

– Сеня, давай проще, тут все свои, – хозяин слегка морщится. – Не порть мальчишник. Когда мы так сидели? Ужин, воздух, звёзды, жёны в городе, а? Капитан потягивается, откидывается на спинку стула и тащит из кармана кофты трубку:

– Как рыбалка сегодня, дед Матвей?

– Есть немножко, есть. Карасики. Пять штучек несу. А вот товарищ ваш, – дед поворачивается к сухощавому, – не знаю по имени…

– Николай.

– Николай, ага. Видел вас на даче, видел, да. А на речке не видал ни разу. Не рыбак, нет, не рыбак. Рыбку, думаю, ловить не любите? – участливо обращается дед Матвей к Николаю. Тот, мельком глянув на деда, что-то невнятно произносит, отрицательно вертит головой и продолжает есть.

– О-о, дед, вот тут ты не угадал, – Иван Тимофеевич берёт со стола свечу и, капая воском, от её огня раскуривает трубку, – Он среди нас самый что ни на есть рыбак. Во всех океанах рыбу ловил. Коля, ты на траулерах сколько лет отработал? Тридцать?

– Двадцать восемь.

– Ишь ты! – Вскинув брови, удивляется дед Матвей и с удвоенным интересом обращается к сидящему напротив соседу. – Это что же вы? Всю жизнь в морях?

– Что значит «всю»? – неохотно отвечает механик. – С отпусками, конечно. До пенсии немного не дотянул, бросил.

– Так и Тимофеевич тоже моряк, – говорит дядя Семён деду. – Не знал? Капитаном был, на больших пароходах. За границу плавал. И сын у него сейчас капитаном ходит.

Услышанное путает мысли деда Матвея и он, потеряв ниточку разговора, робеет и умолкает, ёрзая на стуле.
– Во, кстати! Я вам сейчас покажу, – не замечая смущения деда, говорит совсем не солидный на отдыхе Иван Тимофеевич и, поколдовав несколько секунд над широким экраном мобильного телефона, предъявляет всем поочерёдно фотографию, – старший вчера прислал. На приёмке сейчас, в Китае пароход получает. Это он в гостинице, в ресторане.

– А слева – это шоколадный фонтанчик, – продемонстрировав фотографию, продолжает капитан. – Шоколад течёт, подходи, бери бесплатно, сколько хочешь. Сын говорит – а они там уже две недели живут – говорит, чего только в тот фонтанчик не совали. Говорит, жалели, что сала там нет, а то прислал бы фото сала в шоколаде, – широко улыбается старый капитан, отец капитана молодого.

Рядом со столом громким стрёкотом, да таким, что перекрывает остальные, вступает в вечерний хор невидимый под ближайшим розовым кустом сверчок.

– Ну, теперь сидеть будем, как в музыкальной шкатулке, – говорит Николай.

– А ничего, пускай чирикает, так ночь веселее, – защищает звонкого сверчка Иван Тимофеевич и тут же вспоминает сверчка другого. – Раз было у меня в Красном море, вот такой же на крыле мостика, под пайолом две ночи орал. А громкий, зараза, египетский какой-то, залетел пока Суэцким каналом шли. Вот тот реально работать мешал, и чего только мы не делали: и пайол поднимали, и воду вёдрами лили, а ему хоть бы что. Помолчит, помолчит и снова орёт.

Доедая уху, увлечённо прислушивается дед Матвей к необычным разговорам. В диковинку ему и шоколадный фонтанчик, и сверчок из Красного моря, и то, что про Китай мужики вспомнили, будто про соседнюю деревню. И это ведь только начало, дед по опыту знает, что разговоры-то основные потекут после ужина, и течь им неспешно до той поры, пока ночная прохлада зябким прикосновением не напомнит пенсионерам-дачникам о позднем времени и не разведёт их, зевающих, по домикам и комнатушкам с тикающими у кровати часами.

«Интересный народ, – думает дед Матвей и глядит то на смешливого прихрамывающего капитана, то на сдержанного и серьёзного Николая, – и как же это они успели везде побывать?»

Много чудного услышит сегодня и узнает от пожилых земляков гость, так удачно оказавшийся в нужную минуту у ворот их дачи. И про венесуэльский копеечный бензин, и про невообразимых рыб, попадавшихся в тралы Николая, про Малай-базар и про незнакомый, чёрт знает где находящийся, богатый и одновременно нищий Мозамбик. И сам дед через час-другой в свою очередь сумеет крепко удивить видавших виды моряков, поведав подробно, но не с горечью, а с лёгкой иронией о том, как единственный раз в жизни, в молодости, тоже побывал за рубежом, правда не по своей воле. Как с первого до последнего месяца все четыре военных года прожил где-то на границе с Францией в свинарнике, батрача на немецкого бауэра.

Но, так или иначе, с каким бы наслаждением и как бы долго не сидеть пенсионерам за столиком среди летящей на огонь мошкары, дачный вечер и беседы у костра всё же мягко угаснут, закончатся, и всё ненужное движение, все посторонние звуки приглушит и растворит в себе необъятная сверчковая ночь. Луна, набрав яркость, вскарабкается выше самых высоких деревьев, чтобы осветить ивановскому деду-рыбаку дорогу домой. В продлевающем жизнь приподнятом настроении дед Матвей будет брести по спящему дачному проулку, иногда останавливаться для отдыха и, отвечая вслух своим мыслям, бормотать:

– Венесуэла… и где эта Венесуэла? Вот прилипла к языку, окаянная.

О-хо-хо… ладные мужики.

*   *   * 

 

 

Тучи

Вне всяких сомнений, Договор существовал. Гласный или негласный – не столь важно. Важно то, что он существовал; и город не должен был его нарушать. А он взял – и нарушил.

Чёрные тучи, как стая волков, полдня ходили кругами над городом, ворча, скалясь, угрожая, но не решаясь напасть. Город, конечно же, видел их и побаивался, интересовался прогнозом, заранее устанавливал навесы над прилавками и доставал зонты. Но время шло, ничего не происходило, и настороженность горожан постепенно начала спадать. Никто не понимал и даже не догадывался, что тучи попросту тянули время, готовились к прыжку, присматривались и выжидали. В наступивших ранее обычного часа сумерках они потяжелели, примолкли и почти не шевелились в душном застывшем воздухе.

Тучи накинулись на город ближе к ночи, внезапно, после недолгого затишья.

Вначале где-то далеко на западе, в кровавой полосе между тучами и горизонтом, возник ветер: молча, прячась за поднятой перед собою грязно-жёлтой стеной песка и пыли, он устремился к городу, в разбеге всё больше и больше набирая силу. Подлетев вплотную, ветер победно завопил и ударил город в бок. Плотная пылевая стена с шипением обрушилась на деревья, на крыши домов, слепящим потоком хлынула по улицам и переулкам, швыряя клочья мусора и колючий песок в лица оторопевшим прохожим. Хлопнули, зазвенели дробно битыми стёклами зазевавшиеся форточки и окна.

Ослеплённый пылью, пригнувший голову, город не мог заметить, как в этот момент широкое днище туч дрогнуло, размякло, выпустило из себя тысячи тонких хищных щупалец и стало опускаться вниз. Ветер, бросив на тротуарах крутящиеся вихри, единым порывом метнулся навстречу щупальцам и, пролетев между ними, скрылся внутри нависшей над крышами черноты.

  На город упала вода.

Город любил дождевую воду. Любил всегда. За годы, прошедшие со дня рождения, много летних ливней прошумело над ним, и весёлых весенних гроз, и задумчивых затяжных осенних дождей. Город помнил их все до единого, помнил с самого детства. Когда бы ни приходили к нему дожди – они всегда приходили вовремя, предлагали зажмуриться, повернуться лицом к живительным струям и смыть с себя всё наносное, надуманное и пустое, всё то, что неопрятным налётом накопилось в душе за время между ливнями.

 Дожди дарили городу радостную возможность услышать мягкий благодарный шелест травы и помолодевших листьев, с наслаждением пьющих самый лучший в мире напиток. Когда же дожди уходили, то оставляли после себя радугу, журчащие вдоль бордюров ручьи, бегущую за бумажными корабликами детвору и ощущение лёгкости. Всё было правильно. Всё было так, как должно быть.

Дожди были добрыми. Дожди были терпеливыми и умели прощать шалости.

Но что-то изменилось. Первоначально изменилось не в дождях, а в самом городе. Изменилось не «вдруг», не внезапно и не сразу. Сперва это было вроде бы ничем не обоснованное ощущение неловкости, зыбкое и кратковременное, оно появлялось из ниоткуда и пропадало в никуда, пропадало быстро, особенно не настораживая и не понуждая к поиску причин. Городу нужно было расти, и он рос, огибал берёзовые рощи, запаковывал мелкие речушки в гранитный пенал, превращал кленовые перелески с небольшими озёрами в гладкие подстриженные парки. Но чувство неловкости не исчезало, оно появлялось вновь и вновь, появлялось не то чтобы чаще – нет, но со временем при каждом новом появлении чувство это становилось всё гуще, всё болезненней и неприятнее, и с этим уже нужно было что-то делать. Но что?

Поначалу город пробовал отсрочить принятие решений, наивно прятался за многочисленные повседневные заботы, убегал в обсуждение планов, откладывал на год, на квартал, на месяц, но в конце концов вынужден был признаться себе, что отсрочки – не более чем пустейший самообман, что убегать дальше попросту бессмысленно, да и некуда, что остановка неизбежна, и надо то ли что-то предпринять, то ли изобрести, чтобы каким-то образом извернуться и избавиться от тревожащего гнёта. Город стал делать отчаянные попытки прояснить и подправить это невразумительное «что-то» внутри самого себя, однако абсолютно все, и действительные, и мнимые, попытки так ни к чему и не привели: решение либо не находилось, либо, даже если находилось, выглядело запоздалым, вялым и малообещающим.

Тогда город испугался. Испугался впервые, понимая, что нарушил Договор. Договор, который ни в коем случае не следовало нарушать.

Тучи пришли, и на город упала вода.

Хищные серые жгуты опустились и вцепились прежде всего в самые высокие, торчащие над городом трубы. Затем они поползли ниже, с глухим гулом легли на крыши домов, обволокли стены, добрались до окон, надавили на них, напряглись и загудели громче, размазываясь и растекаясь по вибрирующему стеклу. Скатившись ещё ниже, на мостовые, они веером ринулись ощупывать каменную оболочку города, хладнокровно и методично выискивая щели, лазейки и слабые места.

Гудение мрачного ливня усиливалось, грозило быть долгим, невыносимо долгим, бесконечно долгим, и не только по воле туч, но ещё потому, что в момент нападения городу изменили висевшие на главной его площади часы. После первых ударов ветра часы остановили ход времени, приняли сторону нападавших и, качая вразнобой чёрными стрелками, определённо что-то подсказывали извивающимся потокам воды. Противиться происходящему город не мог. Всё, что было заготовлено им на этот случай, оказалось неэффективным и бесполезным, оказалось опять-таки обыкновенным постыдным самообманом. Городу было нехорошо. До крайности нехорошо. Покорившись неизбежности, он медленно погружался в воду.

Однако тучи пришли не с тем, чтобы наказать и утопить город. Тучи не намеревались разрушать его, хотя при желании сделать это они смогли бы довольно быстро и без особого труда. Тучи пришли, чтобы попасть внутрь города, так легкомысленно нарушившего Договор.

Живые водяные щупальца, беспрестанно двигаясь, плотно оплели снаружи здания, заборы, ступени, ведущие вниз, через подворотни просочились во дворы и самые узкие переходы и, конечно же, нашли то, что должны были найти. Найдя, они поджались, наподобие штор, не спеша поползли назад и в стороны, а в освободившееся пространство, подсвеченное уличными фонарями, из туч одна за другой спрыгнули молнии.
Перекрыв свет фонарей, молнии ужалили город, с оглушительным треском взорвались и вспороли его оболочку.

Отступившие было щупальца снова пришли в движение.

Из-за заборов, из самых затаённых закоулков, из щелей и трещин небесная вода потащила за шиворот на главные улицы всё то, что город так тщательно скрывал от самого себя, от чего годами отводил глаза, отталкивал, в чём не мог и боялся себе признаться. Уродливыми угрюмыми кусками из пропитанных угаром подвалов, из цементных заводских окраин, из темноты замусоренных тупиков к центру, к шикарным светящимся витринам нехотя выплывала его внутренность. Не обычный мусор, не мёртвый отработанный хлам, нет – к ужасу города, тучи извлекли на поверхность нечто более страшное, и это страшное было живым, грубым, бесформенным, но живым; и это живое было изнанкой плоти самого города. Изнанка дышала тем же воздухом, что и городской ухоженный фасад, о чём-то думала, росла, копила злобу, сбивалась в тяжкий ком, упиралась и царапала стены. Упрямо вырываясь из цепких объятий тащившей её к свету воды, изнанка хрипела, вздувалась и вместе с грязью выплёвывала из себя проклятия в адрес молний и туч.

Город понял, в чём именно он нарушил Договор.

Да, на его совести были, были утоптанные под асфальт луга, были вырубленные деревья и покинувшие город птицы, и ещё много, много такого, чего не хотелось бы вспоминать; но не только и не столько это, как ранее он полагал, было основной причиной не проходящего болезненного чувства. Причина была глубже, причина была в нём самом, причина была – он: с молчаливого согласия города его изнанка постепенно становилась его сутью. Отвернуться от предъявленного тучами факта, проигнорировать, не заметить грядущей беды теперь было невозможно. Промокший, с разодранной кожей город, широко раскрыв глаза и не моргая, вынужден был смотреть, смотреть и смотреть на самого себя.

Сверху за городом наблюдали тучи. Они исполнили то, ради чего приходили.

Гнева в них уже не было, как не было и зловещего гула: ливень ослаб, ушёл в пригороды и дальше – в спящие ночные поля. И только спрятавшийся в тучах ветер долго ещё гонял внутри них беззвучные белёсые сполохи. Странно, но город испытал облегчение. И не только потому, что сегодня самое страшное уже миновало.

Пришла ясность. Пронзительная ясность того, что и, главное, каким образом предстоит сделать. И первый необходимый шаг – тот, с которого нужно начать и который определит все последующие шаги, теперь городу был очевиден, и оказался этот шаг вовсе не сложен, а, напротив, до изумления прост: нужно стать честным по отношению к себе. Нужно прямо, без фальши и угодничества, называть светлое – светлым, а грязное – грязным. Всего-то.

Вместе с тем, очевидным было и другое: тучи помнят о Договоре, тучи вернутся. Вернутся непременно, вот только когда они придут и какими придут – этого город пока не знал.

 

 Книги Е.А. Куцева:

1. Сказки новогодней ёлки / - Николаев : Изд-во Ирины Гудым, 2012. - 48 с.

2. Сказка про Три-Седьмое царство: театральная сказка-шутка / - Николаев : Изд-во Ирины Гудым, 2013. - 76 с.

3. Сказки волшебные и правдивые / - Николаев : Изд-во Ирины Гудым, 2016. - 60 с

 

Александр Витальевич Финогеев

Фотоархив А.В. Финогеева 

    Александр Витальевич Финогеев – кадровый военный, прослуживший врачом в рядах ВМФ более четверти века. Тем не менее, тяга к писательскому ремеслу у него была всегда, и в редкие минуты отдыха он успевал записывать свои впечатления о нелёгкой морской службе. Но делает он это в лёгкой юмористической форме, с некоторой долей гротеска и фантазии, что делает его рассказы яркими и запоминающимися...

После окончания военной службы Александр Витальевич работает врачом на Николаевщине и продолжает писать свои рассказы, очерки и воспоминания о Военно-морском флоте и морской службе. 

 

 

 

Философ

Вячеславу Качурину

Absit invidia verbo.
Пусть сказанное не вызовет неприязни.
Латинская пословица

  Жил-был на белом свете один мужик и ничего незаурядного из себя не представлял. Имел, как достоинства, так и недостатки. А чего больше, не знал даже сам. И все ж одна особенность в нем превалировала: стоило ему только выпить, как он тут же превращался в самого умного, интеллигентного, галантного и красивого, короче, имел все положительные качества самого положительного человека.

   К этому в селе давно привыкли и никакого внимания не обращали, а чуть что, сразу посылая на все четыре стороны. Но он не обижался, а только упрекал их в невежестве, бескультурии и серости. Зато, когда попадал в город, а здесь выпить сам Бог велел, его талант перевоплощения усиливался в трое. Он напрочь забывал о цели своего визита и с головой уходил в народ. А где народ в городе, - в трамваях, троллейбусе и на рынке.

   Но на рынке люди малоразговорчивые, а вот в общественном транспорте - другое дело! Здесь можно блеснуть и тактом, и умом, и сообразительностью.

  Чтобы по-настоящему проявить свой талант, он доезжал до конечной остановки, садился к окну, ждал, когда троллейбус или трамвай наполнится пассажирами и выискивал симпатичную дамочку.

  - Женщина, женщина в голубой кофточке, - кричал он, - идите, садитесь сюда, я вам свое место уступаю. Прекрасно понимаю, вы рождены восседать на троне, а не на этом жестком сидении.

  Женщина, никогда до этого не слышавшая ничего подобного в свой адрес, поднимала с пола свои сумки и давя пути всех, невзирая на беременных и детей, резво занимала предложенное место. Плюхнувшись на сиденье, она доставала платочек и вытирала им пот с лица и шеи. Слова благодарности галантному мужчине королева даже не произносила, но это Михаила нисколько не смущало.

  - Знаете, товарищи, - говорил он громко, растягивая слова, - когда я служил срочную службу, а служил я в столице, нас водили на экскурсию на киностудию. Так режиссер, фамилию его я запамятовал, увидев меня, а я в молодости был просто красавец и девки ходили за мной табуном… Правда, я и сейчас хорош… Так этот режиссер за рукав тащил меня в кино сниматься, всякие роли предлагал. Сами понимаете, как я пойду, если мне еще год надо было дослуживать, да и образования маловато, я только восемь классов закончил. Правда, когда демобилизовался, пришел на эту киностудию, а этот режиссер даже не узнал меня, говорит, наверное, пьяный был, потому и позвал. А так… А что так, не сказал.

  Слушают его или нет, Михаила не интересовало.

  Так он доезжал до конечной остановки, пересаживался в другой транспорт и все начиналось сначала.

  - Кто из вас любит читать, поднимите руки.

  Народ исступленно смотрел на него, но в диалог не вступал.

  - Я так и думал… Век компьютеров, порошкового пива и туалетной бумаги… А я хоть и в селе живу, скотину с тещей держу, птицу всякую, нет-нет, а книгу в руки беру. Интересно люди пишут… И о путешествиях, и о любви, и о войне… Да кто толком сейчас войну-то помнит? Нет таких. Вот раньше, Шолохов, Фадеев, Пикулев…

  - Пикуль, -подсказывал кто-то, но на эти реплики он не реагировал.

  - … Соловьев-Седой…

  - Это - композитор.

  - Я разве против? Да, композитор… К нам вот мужик приехал в село жить, тоже, говорят, писатель. Так он в шортах ходит, кур держит, пиво из горла пьет, пару раз слышал, как матом ругается… Разве после такого я его читать буду? Ни-за-что! Стихи читаю редко. Но бывает. Попался мне как-то сборник Качурина, на скамейке в парке нашел, а вот как звать этого поэта, убей, не помню. Сложно как-то. Так вот - он в молодости рыбаком был, по морям-океанам ходил. У него стихотворение одно есть, как они подстрелили кита, а это самка оказалась. Вокруг нее детеныш вертелся, так за ней мертвой и плыл, пока ее тащили. И как он на людей потом посмотрел… Прямо, так и пишет: «Когда почти по-человечьи, он из воды взглянул на нас…». Погиб, должно быть, с голодухи, аль акулы сожрали. Строго у них там в океане.

   Я плакал, когда прочитал, так мне его жалко было. Даже сейчас слезы наворачиваются. Вот как люди пишут! А то шорты, пиво из горла… Это так, прошел-проехал, бумагомаратели я их называю. Попался мне как-то в дороге любовный роман. Сплошной секс со всеми подробностями. Тьфу! Тут ко мне внук зимой приезжал, девять лет, захожу в комнату, а он красный весь, потный, кряхтит и по компьютеру порнуха смотрит, так в этой книги страшнее эти сцены описаны, чем на экране. Чему там умному можно научится? Я, значит, снимаю ремень и к этому сопляку, а он орет, что ему мать разрешает смотреть, мол улица дурному научит. Звоню дуре-дочери… Точно! Разрешает! Но я все равно электропровод из экрана вырвал. Внучек на следующий день и уехал.

- А еще дети у тебя есть? - послышалось из толпы.

- Дети у всех должны быть! Двое у меня, сын и дочь.

- Красивые, все в тебя?

- Что есть, то есть, но глупые, до безобразия. Что ни спросишь, - сплошной ноль! И мой сосед армию отслужил, таблицу умножения на знает!.. Зачем, говорит, ее знать, у меня в телефоне калькулятор есть. О книгах, художниках молчу. Спрашиваю, какая цель у тебя в жизни? Деньги, говорит. Будут деньги, будет всё. А какой прок от ваших книг, боль головная и не больше. Толку от этих писателей. Скоро страна дебилов и недоумков будет. Страшно!.. Идем в каменный век.

- Мужик, если ты не прекратишь мести пургу я тебя выкину.

- Я еще минутку о водке и СПИДе…

- Предупреждать больше не буду.

- Да пусть говорит, - заступился народ, - И он занят и нам не скучно. Продолжайте, мужчина. Где еще встретишь такого доморощенного Гомера?

- Спасибо, товарищи, - дрогнувшим голосом произнес Михаил, - Да, я выпил… Но сами посудите, лиши нас, всего-навсего, только спичек… И всё… Труба!.. Уже доказано, что добыть огонь трением невозможно, как ни корячься, а если и возможно, то у нас столько и сил, просто-напросто, нет. Это летом лафа, вода в речке, ягодка, грибок какой… А зимой? Вымрем все к чертовой матери!

- Мужик, про космос что-нибудь рвани.

- А что космос? Летаем, зернышки проращиваем, наружу выходим… И что? А ничего! Триллионы выплевываем, а зачем, если в больницах нет медикаментов, если дороги, как стиральная доска. Работать надо над увеличением скорости, а без этого… Бред один, да и только. Вот, скажем, НЛО. Я, честно сказать, не видел. Но они есть, в обязательном порядке должны быть. Значит мы еще цивилизация низкого уровня, а они освоили скорость света! Раз - и к Марсу подлетают, два – и уже в каком-то созвездии. Кстати, о Марсе. Набрали несколько экипажей добровольцев, построили макет космического корабля стали их готовить. Живут они там с год… Понятно, что есть и девочки, и мальчики… Разгрузочка должна быть, без этого ни-ни, ведь лететь туда без малого с год.

- Двести десять дней.

- Вот и я о том. Так пока они были в этом отсеке, все перегрызлись, психологическая несовместимость. Не могут люди длительное время существовать вне общества, с ума от этого сходят. И опять же, скорость нужна для этих полетов. Луну толком не рассмотрели, а туда же, на красную планету… На земле белых пятен полно, океан не изучен, а мы…

  Сзади Михаила постучали по спине, он обернулся. Позади стоял добропорядочный дедушка с окладистой бородой.

- Сынок, ты тут такого намутил, я и половины не слышал. Но мне выходить, пропусти, пожалуйста.

- Какие разговоры, конечно, проходите.

- Сейчас все выходят, конечная…

- Ну что, философ, пошли накатим по соточке, я угощаю, - к Михаилу подошел крепкий, коренастый мужичок, что стоял недалеко от него.

- Я почти не пью, да и с деньгами проблемка.

- Мне твои деньги не нужны. Идешь? Времени нет у меня тебя уговаривать, я к подруге спешу, муж у нее в рейс ушел. Не оставлять же красивую женщину грустить? – и он заразительно рассмеялся, - А может со мной пойдешь? У нее подруга заводная есть.

- Сто грамм потяну, а к подруге в следующий раз, мне домой ехать надо.

- Зря, разговелся бы. Ты ходишь по бабам?

- Почти нет. У нас на одном конце села чихнул, а на другом поминки по тебе справлять собираются.

Они подошли к кафе.

- Как тебя зовут, праведник?

- Михаил.

- Тебе сколько, сто, сто пятьдесят, двести?

- Сто. Остальное будет много.

- Молодец! Не алчный. Пирожок взять?

- Можно.

- Ты, Миша, к женщинам как относишься?

- Философически, как в кино говорили.

- Вот и я - философически, - засмеялся мужчина, - А конкретно?

- Конкретно? Если бы я был Богом, сделал бы так, чтоб они без языка рождались.

- Очень мудро! Я бы тоже против этого не возражал. Они выпили. Давай, Михаил, - он протянул руку, - забавный ты мужик. Будь здоров! Сам доберешься?

- Доберусь. Я сейчас на рынок, а там маршруткой…

Он заметил приближающийся автобус и побежал к остановке, заскочил в последнюю дверь.

- Водитель, погоди, я еще не вышла. Помогите кто-нибудь… - услышал он в салоне.
В средних дверях стояла старушка на костылях, пыталась выйти. Как учтивый и культурный человек, Михаил, с криком, - секундочку, мамочка, - выскочил из салона, подбежал к двери, схватил бабушку за костыли и резко потянул на себя. Женщина, потеряв равновесие, стала быстро наклоняться вперед, неистово визжа и матерясь. Михаил от навалившейся на него тяжести даже присел. Красный от напряжения, он изо всех сил держал старушку, его руки от натуги ходили ходуном. Пассажиры заверещали, кто-то потянул ее за платье, которое не выдержало и треснуло в поясе, обнажив интимные места ее далекого прошлого.

- Мы долго будем стоять и смотреть на этот беспредел, я опаздываю, - выкрикнул кто-то, - Оттолкните этого недоумка от старухи или выкиньте их обоих!
Шофер, видя в боковое зеркало, какие-то элементы насилия, выскочил из кабины и огрел учтивого пассажиры монтировкой по спине, тот, как подкошенный, рухнул вместе со старой женщиной в придорожную лужу.

  Закрыв двери, шофер быстро отъехал от остановки.

  Народ взревел от восторга. В заднее стекло было видно, как убогая женщина со всей злости и не щадя сил била костылем красивого, умного, воспитанного и благородного мужчину, который заслонялся руками и при этом жутко ругался матом.
Наконец Михаил, кряхтя и корчась от боли поднялся.

- Кому нужна в этой жизни моя доброта, моя культура, мое обаяние? - по лицу катились пьяные слезы, - Вся благодарность – монтировкой по хребту, а потом костылями!.. За что? Да пошли вы все… - он опять грязно выругался.

Приехав в село, он купил две бутылки самогона, зашел к приятелю, и они вместе с ним выпил его в сарае. Здесь философствовать было уже не перед кем. Ночевал он там же на охапке душистого сена.

Нельзя выпрямить у дерева кривую ветку, нельзя у человека изменить сформировавшийся характер, так и Михаил, спустя какое-то время, вновь приезжал в город, вновь выпивал сто грамм, садился в общественный транспорт и продолжал вести беседы с неучтивым народом о нравственности, культуре и сущности бытия.

*   *   * 

 

 

 Я

   Жили мы очень бедно. И чувство голода мне знакомо не по рассказам. Болел я, наверное, всеми детскими инфекциями, которые есть на этом свете. Рос худой и бледный. Особенно часто меня мучили ангины. Холодная вода, молоко, а потом и пиво с фригидными женщинами являлись провокаторами этого заболевания. Дважды в детстве мне пытались удалить миндалины, но страх так сжимал челюсти, что даже роторасширители не могли их раскрыть. И, всё же, достигнув тридцати четырехлетнего возраста, я сам разинул рот и удалил этот источник инфекции, который так мешал моему существованию. После этого ничего не препятствовало наслаждаться полноценной жизнью.

  Надо сказать, что воспитывали меня в строгости. И лишь только солнце касалось земли, над поселком раздавалось: «Саша, домой!». И я понуро шел.

  Тогда хотелось свободы… Но став мудрее, начал понимать, что в младые годы сладкое слово «Свобода» приносит иногда очень и очень плачевные результаты.

  Уверен, - благодаря этой строгости я и стал потом человеком. Авантюрный характер всегда мешал тихо жить. Вечно меня куда-то тянуло во что-то вляпаться. Сколько потом за это меня корили и наказывали, особенно когда учился в академии… Да и на службе тоже.

  Таким же баламутом я и остался. Торчащее в оном месте шило не дает спокойно жить. Обязательно мне надо увидеть то, что для других является пустяком. Ну а пошутить или подтрунить…

  Полагаю, что маска шута или мима помогла мне выжить в период моего становления корабельным офицером. А это становление было трудным. Я походил на муху, пытающуюся пробить оконное стекло.

  Считаю, - флот дал мне многое. Он воспитал и научил работать. Я пунктуален. Требователен к себе и подчиненным. И всегда справедлив. Повидав унижения, никогда не позволял себе унизить другого или обидеть его.

  Не могу сказать, что учась в школе, а потом в академии, я в чём-то был гениален. Скорее наоборот. Да, литература была мне интересна, а вот математика давалась с трудом.

После окончания школы, не поступив в Саратовский медицинский институт, я работал станочником на заводе металло-пластмассовых изделий, а вечерами грыз гранит науки.

  В 1971 году поступил в Ленинградскую ордена Ленина, Краснознаменную Военно-медицинскую академию имени С. М. Кирова на факультет подготовки врачей для Военно-морского флота, которую закончил в 1977 году.

  Шесть лет в Ленинграде: городе-легенде, городе-истории!.. Люблю этот город! Люблю его величавость, красоту и многоликость. Люблю его людскую суету и тишину истории. Люблю!.. Потому что люблю!!!

  Я горжусь, что здесь стал врачом и, говорят, неплохим. И учился я в самом престижном высшем медицинском учебном заведении, да простят меня остальные, где всё дышало святостью и историей, где мощный профессорско-преподавательский состав и богатейшая база ковали и куют медицинские кадры для всех родов войск, начиная с 1798 года. И многие с нашего года выпуска стали, поистине, звездами мировой величины. А кандидатов и докторов наук просто не перечесть. Низкий поклон тебе за это, моя альма матер!

  В 1974 году я женился на симпатичной девочке, ленинградке, Галине Хоревой. Через год родился Петя, а в 1980 году – Саша. Надо сказать, что когда родился Саша, я тоже был на боевой службе в Средиземном море. Первый раз увидел сына, когда ему было три месяца, второй раз – он уже ходил. Это я о прелестях военной службы. И моей жене надо поставить памятник за ее терпение и мужество, за то, что сохранила семью, в которой при наличии отца и мужа, этого мужа и отца видели реже, чем праздновали Новый год.

  По окончанию академии был направлен для дальнейшего прохождения службы на Краснознаменный Черноморский флот. Служил в Севастополе в должности начальника медицинской службы большого противолодочного корабля «Сообразительный», малого ракетного корабля (был прикомандирован и направлен в зону военного конфликта между Эфиопией и Сомали), эскадренного миноносца «Благородный», сторожевого корабля «Беззаветный», а затем в Николаеве в должности флагманского врача бригады строящихся и ремонтирующихся кораблей.

  Говоря о службе ратной, хочу сказать, что первый год было безумно сложно. Привыкал к порядку и замкнутому пространству. По своей натуре я свободолюбивое животное. А тут взяли и на цепь посадили. Ну ничего, выдюжил… А после проведенной в шторм операции по удаления аппендицита, во время советско-болгарского ученья «Крым-79» под руководством командующего Черноморским флотом адмирала Ховрина Н. И., стал безумно популярной личностью и приобрел презумпцию невиновности. Вот тогда ко мне вернулась моя необузданная энергия, и я мог позволить себе то, чего не могли другие корабельные офицеры.

  Море не любил, в котором провел, если сложить всё мое пребывание на его просторах, лет пять. А вот себя – всегда любил и люблю до сих пор, а себя моряка, - просто боготворю! И форму шил, чтоб не я, а женщины оборачивались и глядели мне в след! Но всё в этой жизни проходит. Прошла и служба. В 1998 году я демобилизовался в звании подполковника.

  Отдав лучшие годы служению Отечеству, и перейдя в статус гражданского обывателя, не могу привыкнуть и понять хаос и неразбериху этой самой штатской жизни. Повесив форму в шифоньер, продолжаю трудиться в системе гражданского здравоохранения в должности реабилитолога. Говорят – получается!

  Когда я пришел к писательской деятельности, сказать трудно. Всю жизнь меня тянуло чего-то написать: любил писать сочинения в школе. На службе, кроме разной и прочей документации, придумывал всякие байки, выпускал юмористическую радиогазету, эпиграммы на сослуживцев или оды ко дню рождения, сценарии к детским новогодним утренникам, репризы для команд КВН… Даже отдал в народ пару четырехстрочных страшилок с безумно тривиальным содержанием. В 2008 году вышла моя первая книга рассказов «В те дни в морях дороги наши были», в 2009 году – «…и жизнь, и море, и любовь…», а в 2013 году, - «По местам стоять!»!», в 2014 году «В жизни не поверю», в 2015 году - «Миражи тумана», в 2017 году – «Круги на воде». А вот теперь, в 2018 году выйдет новая книга - "Полоса прибоя". В 2014 году стал членом Союза писателей России.

  Мог ли я быть писателем в советские времена? Скорее всего, нет. Уж слишком остро пишу об идеологических работниках, которые на самом деле дискредитировали себя в глазах народа, превратившись в удельных князьков. А это в то далекое время каралось очень и очень строго. И я повторил бы путь Александра Исаевича Солженицына. Зато сейчас точно был бы велик!..

  Дети, Петр и Александр, выросли. Теперь их тоже величают по имени и отчеству. И они тоже растят своих детей, моих замечательных внуков: Егора, Захара и Маргариту. Дай им всем Бог здоровья, счастья и успехов!

  И всё же, какой я?

  В первую очередь, - безумно люблю жизнь во всех ее проявлениях. И всегда улыбаюсь. И всегда шучу. Бывает, что и зло. Даже когда до скрежета в зубах трудно и горько, не выставляю это другим. У них и без меня своих проблем по горло. От шуток и морщинки в уголках глаз. А природный оптимизм всегда помогал выжить в этой жизни. А этих моментов в бытие моем было больше, чем предостаточно.

  Во-вторых. Живет во мне цыганское начало. Всё время что-то куда-то движет, тянет. И если бы не стал врачом, то непременно был бы путешественником. Не могу долго находиться на одном месте. Скучно. Оттого и езжу по стране. И, естественно, любуюсь всем и восторгаюсь.

  В-третьих. Считаю себя порядочным человеком. И никогда не могу обидеть слабого. И никогда не смогу сделать подлость. Это низко. Это не красит настоящего мужчину. И никогда, никому не позволяю унизить себя. На это язык у меня всегда остр.

  Напрочь лишен зависти, отчего и ненавижу философию «пивного ларька», где один, «плохой», идет в шляпе, а другой, «хороший», его осуждает, облизывая кружку слюнявыми губами. Не можешь вот так идти? Или не хочешь? Заткни свою гордыню в задницу, приклей ее к стулу, выучи наизусть учебники и будешь носить шляпу и папаху одновременно. А нет, - пей пиво молча. Уверен, - любое желание исполнимо, надо только захотеть, постараться и проявить терпение. А говорить, что вон тот стал таким, а этот другим?.. Просто эти люди хотели этого и добились. Кто мешает вам?

  Себя люблю. Даже слишком. Женщин - нет. Лишь симпатизирую. Нет, нет, нет! Даже и не подумайте! Как раз с этим всё в порядке. И однополая любовь вызывает во мне только отвращение. Мама, Царствие ей Небесное, всегда говорила: «Ни рожи, ни кожи. Ну почему бабы к нему так и липнут?!». Действительно, почему? Видно есть какой-то магнетизм. Я никогда не дрался из-за женщин. Зачем? Три «зеленых свистка» и очередь из представительниц слабого пола, выстроится до Луны в четыре ряда. И вообще, не понимаю выяснение отношений на кулаках. В этом случае побеждает, разумеется, тот, у кого эти кулаки с голову пионера, а не умный. Ибо, если сила есть, то ума, как бы, и не надо. А проблема-то от этого не разрешается. И только ум способен находить решение во всех сложных ситуациях. Потому что сила была, есть и будет слабее ума и интеллекта. И еще не понимаю мужиков, которые лезут из-за дам сердца в петлю, вскрывают вены, стреляются?.. Неужели они заслужили этот «подвиг»? Или оценят его потом?.. Или вы считаете, что могила ваша будет утопать в их слезах, и покрыта неувядающими цветами? Напрасно! Завтра они забудет о вас, если не забыли уже сегодня. А послезавтра выйдут замуж.

  Я не могу похвастаться красным дипломом или высокими оценками в аттестате зрелости. Но жизнь заставила меня стать врачом. И, говорят, что неплохим.

  Люблю читать. А теперь вот и пишу сам.

  Всегда живу по принципу «тельняшки», твердо зная, что после черной полосы всегда, заметьте, всегда идет белая.

  Военная служба приучила меня к порядку во всём и, в первую очередь, к исполнению своих служебных обязанностей, такту, пунктуальности, выдержанности и справедливости. Никогда не позволяю наглецу хамить. А если вдруг такое случается, то, поверьте, он получает по заслугам и уже при мне больше такого не повторит.

  Не люблю алкоголиков, которые пьют с горя, пьют с радости и пьют просто так. Это распущенность и расхлябанность. Разве можно жить во сне? И в чем прелесть такой жизни? Я не аскет. И могу выпить. Но пить каждый день?.. Неужели нельзя найти себе более другого занятия? Марки собирай, небо фотографируй, историю края изучай и детям ее рассказывай… Да мало ли чем в этой жизни можно себя занять…

  Каким-то описал я себя сверх правильным. Еще не кажусь вам белым и пушистым или ангелом во плоти? Вот это правильно! Я обычный мужик. И недостатков во мне тоже хватает. Как и у всех. Но есть и то, о чем сейчас рассказал.

  Собственно, вот и вся моя жизнь с высоты птичьего полета.

 *   *   *

 

 А.В. Финогеев с сотрудниками Пензенской картинной галереи имени К.А. Савицкого. Август 2019 год.

 

 

Возвращение

Бурмистровой Ольге

  Вместе с сединой на висках, нежеланием бриться по утрам, тягой к телевизору и дивану, Леонид стал замечать, что жизнь принялась лететь со скоростью секундной стрелки, а сам шагаешь по ней всё медленнее и медленнее, а это, увы, как ни думай, приближение старости. Начала грызть ностальгия, стало нестерпимо тянуть туда, где время было бесконечно, где мама, бабушка и тетя были молодыми, где на бездонном небе плыли огромные, причудливые облака, где улица, плавясь на солнце, спускалась прямо в речку, где песок на дороге был столь горяч, что босиком пройти не представлялось невозможным, где от запаха черемухи и сирени кружилась голова, где вечерами омерзительно пищали и жалили комары, величиной с воробья, а утром будили трели соловья, где зимой столбом из трубы валил дым, а из-за высоченных сугробов никого и ничего кругом не было видно…

  - Время неумолимо проносится мимо, моложе уже не стану, поэтому необходимо съездить, поклониться праху родных, проститься с Отечеством и теми, кого еще знаю и помню. Надо полагать, это будет моя последняя поездка. И дорого, да и тяжело уже, - размышлял он.

  Дождавшись долгожданного октября, теперь Леонид предпочитал отдыхать весной или осенью,- не холодно еще, но и не жарко, он взял билет, сложил в спортивную сумку необходимые вещи, долго находиться там он не планировал, и двинулся в путь, на Родину, давшую ему крылья, силу и разум.

  Ехать предстояло с пересадкой в столице.

  Путь туда не вызвал особых затруднений, а вот обратно…

  Сделав все запланированное, Леня побродил по знакомым до слез родным местам и отправился в обратный путь.

  Столица встретила Федосеева нудным дождем и похолоданием до +8 градусов.
  Пока добежал до вокзала, легкая куртка и свитер промокли, а вот ноги, обутые в добротные берцы, были в тепле и сухие, что весьма радовало. А вот желание побродить по улицам древнего города, окунуться на время в столичную жизнь, отпало само по себе.

  В здании вокзала, Леонид первым делом зашел в кафе, заказал рюмку водки и горяченный кофе. Вскоре по телу полилось приятное тепло.

  Найдя место в уголочке, он переоделся, позвонил однокласснице, с которой когда-то учился в параллельном классе, сказал, что сидит в зале ожидания, достал книгу и… задремал.

  Разбудил его звонок.

- Где ты, Федосеев? - пробасило в телефоне, - Я уже двадцать минут брожу по вокзалу в поисках тебя.

- Ой, Буреломова, не лги, поверни голову направо и твой проницательный взгляд упрется в мою съежившуюся от холода фигуру.

- Это ты что ли с бородой? – она широко улыбнулась и сильно прихрамывая пошла к нему.

  Поздоровавшись, Ангелина присела напротив.

- Здесь от холода скоро весь шерстью обрастешь. Чего хромаем?

- Шла и поскользнулась, наверное, растянула связки в голеностопе.

- Ко мне на встречу женщины обычно летят, а не идут. Скажи, что бежала, и я поверю, - Леонид задорно рассмеялся. Замороженные пассажиры с удивлением посмотрели на него.

- Да иди ты, Казанова нашелся, - махнула она рукой, - Я тебе борщ горячий привезла и кофе в термосе, курицу с котлетами пожарила в дорогу, пирожков напекла, картошку сварила и огурчиков малосольных положила… Потом сам разберешься. А сейчас сходи, помой руки, а я пока все разложу и кормить тебя буду.

- Как это гуманно с твоей стороны! Честно сказать, я уже подумывал пойти перекусить в кафе. Ты настоящий боевой товарищ!

  Вскоре Леонид с аппетитом ел принесенную Ангелиной пищу и рассказывал о своей поездке.

  За час до отхода поезда они вышли на перрон. Дождь также нудно продолжал моросить. Под навесом, гудевшем, как встревоженный улей, с огромными баулами, коробками, мешками и прочей поклажей стояли ждущие посадки пассажиры. Все чего-то тупо и сосредоточенно ждали, вероятно надеялись на прекращение дождя. Но…
Носильщиков в толпе отъезжающих не было. Из-за природной скупости их услугами никто не пользовался, все предпочитали переносить вещи самостоятельно, короткими перебежками, - отнес одно, побежал за другим… И так, пока не дотащишь все до своего вагона. Лучше пусть пупок развяжется, чем тратить кровно заработанные на каких-то носильщиков. Но дождь все шел и шел, и никто из-под навеса выходить даже не собирался.

- Аля, может ты поедешь домой, какой смысл мокнуть? Я быстро добегу и сяду в вагон.

- Нет, провожу, - твердо заявила она, - Я должна убедиться, что ты благополучно уехал.

  Купив в ларьке бутылку пива и выпив ее, он, проклиная себя за то, что не взял в дорогу зонтик, поднял у куртки воротник, натянул фуражку на самые глаза и зябко передернув плечами скомандовал, поднимая увесистую сумку, - Пошли, пока дойдем… Мой вагон в голове состава…

  Нашему народу обязательно нужен лидер, вожак, за которым тот должен следовать куда угодно, в воду ли, в огонь ли, не важно, главное, зреть спину ведущего.
Видя удаляющуюся сутулую спину Леонида, народ мгновенно оживился, и опережая собственный визг, принялся стремительно переносить свои громоздкие вещи, быстро образовав из них на платформе цепочку.

  Федосеев ускорил шаг, но оглянувшись, увидел отставшую Ангелину, тащившую за собой больную ногу. Этим она отдаленно на напоминала графа Жоффрея де Пейрака из кинофильма «Анжелика», та же хромота, то же многострадальное лицо и та же целеустремленность.

  Поежившись, он остановился… Хотелось быстрее в теплоту вагона. Но бросить товарища от не мог, тем более раненого.

- Мой милый друг, - всегда веселое лицо Леонида теперь выражало грусть, - не пойти ли тебе домой, промокнешь. Где твой зонт?

- Я его забыла в зале ожидания, - не поднимая головы ответила она.
- Как мило? – хмыкнул он, - Одни утраты и потери.

- Он старый, все равно я хотела его выбросить.

- Наверное, не сегодня?

- Далеко еще твой вагон? – блеска и радости в ее глазах тоже не наблюдалось.

- Его еще и не видно, он первый. Может все-таки…

- Пойдем… - твердо произнесла она, но в это время споткнувшись о стоящую на платформе сумку, упала на мокрый асфальт.

  Приводить бранные слова в адрес всех отъезжающих сейчас нет смысла, потому как это заняло бы не одну страницу текста.

  Двери по всему составу поезда были закрыты. Наш народ, привыкший к своему бесправию, безропотно стоял у вагонов и как только мог прикрывал от дождя свои вещи.

  За пятнадцать минут до отхода поезда проводники наконец «радушно» распахнули двери и мгновенно в людях проснулся неуправляемый, звериный инстинкт самосохранения. Сминая и давя друг друга котомками с баулами, все ринулись в вагоны.

  Этот всеобщий ажиотаж не миновал и Буреломову. Зажатую между двух огромных мешков, ее занесли в тамбур вагона, где она стояла, пытаясь выйти, неистово ругаясь и мешая проходу. Каждый протиснувшийся считал своим долгом ей это высказать в очень мягкой и доступной форме, получая в ответ не менее ласковые слова.

  Эта перепалка очень развеселила Леонида, даже холод ушел на второй план.
В вагон он вошел последним. В тамбуре, в облаке пара стояла красная и растрепанная Буреломова. Под ее правым глазом красовался синяк, а из носа капала кровь.

- О, как!.. Я пришел дать вам волю! – задыхаясь от смеха простонал Леонид.

- Федосеев, с тобой всегда одни проблемы! – морщась она потрогала травмированный глаз и размазала рукавом плаща кровь по лицу, - Лучше бы я и правда поехала домой! Я тоже этому дебилу харю расквасила! – гордо заявила она и сплюнула на пол.

- Спасибо тебе, Ангелина, - Леня похлопал ее по плечу, - За стойкость и героизм, проявленный при… Короче, перевожу тебя в лик святых. Отправления поезда не жди…

- Уж теперь дождусь точно! – и сопя она вышла из тамбура. Сейчас хромота у нее стала значительно меньше и не так бросалась в глаза.

2

  Вскоре Леонид сильно пожалел о скупости и взятом билете не в купе, а плацкарт.

  Войдя из тамбура в салон вагона, он обомлел от увиденного зрелища. Картина плацкартного рая была просто ужасающа и чем-то напоминала обстановку поезда времен Гражданской войны, но именно сейчас эта война отдыхала: коридор и все купе, от пола до потолка были завалены тюками и мешками, а по полкам уже лежали пассажиры в куртках и пальто, а многие даже в обуви. Но о вещах еще как-то можно было понять и уразуметь, люди ехали с заработков и везли подарки, а вот холод, сковывающий холод, ввел Федосеева в оцепенение. И сразу показалось, что на улице даже теплей.

  Леониду доводилось в жизни много ездить и ездить в разных вагонах: и с разбитыми стеклами, и прогнившем полом, и расколотым унитазом, и пьяными проводниками, и даже в такой чистоте и порядке, где невольно начинаешь говорить шепотом… Но чтоб было так холодно, - никогда.

  Протиснувшись сквозь преграды, Леонид устало сел на свою полку.

- Я правильно попал? – спросил он сидящую напротив седую полную женщину, в пальто и платке.

  На верхней полке, на голом матраце, в куртке и грязных ботинках лежал молодой парень и сильно храпел. Над ним парило мощное алкогольное облако, а от ног исходило жуткое зловонье.

- Коль пришел, значит сюда.

- Меня гложут смутные сомнения, это грузовой вагон-холодильник?

- Вы кто? – на вопрос вопросом спросила она.

- Полагаю, что человек.

- Я не об этом. Здесь мы все не люди. Профессия какая?

- Менеджмент финансовой компании.

- Врать не хорошо. Ну да ладно… Эти «жменты», как ты выразился, в таком свинарнике не ездят.

- Как вас зовут? – поинтересовался Федосеев у попутчицы, присаживаясь к столику.

- Мария Афанасьевна.

- Мария Афанасьевна, не знаете, почему так холодно?

- А тут и знать ничего не надо, топить нечем.

- О, как! Что значит нечем?

- Так и значит… Угля нет.

- И что теперь?

- А ничего. Поедем так. Не хочешь, оставайся. У нас начальство всегда умное, думало, что тепло вечно будет, а тут раз и похолодало. Мы никогда ни к чему не готовы, ни к снегу, ни к паводкам… У нас всё случается неожиданно, во всем природа виновата. А люди страдают… Никому мы не нужны. Ты чем возмущаться, мил человек, пока люди еще суетятся, одеяльце бы себе второе нашел… Ночь впереди, теплее не будет. Промок и поди переодеться не во что? У меня халат теплый есть, дать?

- Спасибо вам большой. Давайте, буду очень вам признателен.

  Леонид, облокотившись о огромный тюк, взял два одеяла с боковой полки и сразу застелил постель. Миллиметровой толщины матрац, как всегда состоял из многочисленных комков, а подушка была ужасно жесткой, что не сулило крепкого сна ночью. Достав из сумки спортивный костюм, он одел его сверху брюк и свитера и завернулся в огромный махровый халат, а голову повязал банным полотенцем, сразу почувствовал неимоверную усталость в теле.

  Что делалось на улице и ушла ли Ангелина, через запотевшее стекло видно не было. Да и выйти не представлялось никакой возможности, а если честно, то и не хотелось.

  Федосеев взглянул на часы. Поезд, уже десять минут назад должен был отойти от станции. Такое с Леонидом тоже было впервые. Поезд и не ушел по расписанию… нонсенс.

Зазвонил телефон.

- Ангелина, ты еще не ушла?

- С вами уйдешь!.. Тут в соседнем вагоне при посадке у одного из пассажиров порвался баул и вещи высыпались с платформы под вагон.

- Ты человеколюбиво помогаешь их вытащить?

- Да пошли вы все… Я промокла до нитки.

- Нитка какого цвета, белого или черного?

- Федосеев, я обиделась и ушла!

- Это надо было сделать, минимум, час назад. Спасибо тебе! До свидания! Позвоню завтра. Дома чаю с медом выпей. И запомни, наш человек и коня на скаку, и в горящую избу… Чтоб просто так бросать нажитое собственным горбом, да ни за что, никогда. Наверное, он сейчас под вагоном, да? Пока все не поднимет наверх, оттуда не вылезет! Из-за этого и поезд не отправляют?

   В мобильном телефоне раздались протяжные гудки.

  Через двадцать минут, издав жалостливый гудок, поезд отошел от станции. Вагон начал оживать, воздух быстро насыщался парами алкоголя, голоса звучали громче, но теплее от этого не стало.

  Поскольку к алкоголю в пути Леонид относился отрицательно, то решил выпить чаю и отправился к проводнику за кипятком.

  Возле титана, положив на него руки, стоял плотный, коренастый мужчина, лет пятидесяти, в свитере, серой болоньевой куртке с округлым животом. Его полное лицо сине-багрового цвета, толи от холода, толи от бурно прожитых в молодости годах, напоминало переспелую вишню. Как ни странно, он был трезв.

- Вы проводник? – спросил Леонид.

- Проводник, - обреченно ответил тот голосом партизана на допросе.

- Вода закипела?

- Нет.

- Через сколько, приблизительно, закипит?

- Ни через сколько.

- Почему?

- Угля нет.

- И что теперь?..

  Он равнодушно пожал плечами.

  Федосеев задумался. Было всего два варианта: умереть лютой смертью от холода или получить расстройство кишечника, но выжить… Таблетки от второго у него предусмотрительно были.

  Набрав в кружку горячей воды, он немного постоял и спросил, - Как считаете, мы дотянем до Европы?

  Проводник поднял глаза, взглянув на Леонида взором врача, смотрящего на конченного идиота и ничего не ответил.

 

3

  В вагоне стоял полумрак, света никто не зажигал, да его, наверное, и не было. Соседка, облокотившись о переборку мирно спала, забавно дребезжа губами при выдохе.

  Пакетик заварки слегка окрасил горячую воду в цвет концентрированной мочи. Леонид, не дожидаясь пока жидкость окончательно остынет, выпил ее и достал принесенные Анжеликой продукты, принялся с аппетитом поедать их, помня и о том, что в дороге еще надо будет позавтракать и пообедать.

  Бабушка вдруг громко вскрикнула и открыла глаза. Леонид от неожиданности вздрогнул.

- Сколько времени? – спросила Мария Афанасьевна, вытирая уголком платка краешки губ.

- Без двадцати шесть.

- Фу, приснится всякая ересь, -женщина перекрестилась, - Надо бы тоже перекусить… Тебя как зовут? - роясь в сумке поинтересовалась она.

- Леня. Леонид. А что приснилось?

- А приснился муж мой первый, Евгений. Он моряком был. На сухогрузе ходил по морям и разным странам.   Его порой по восемь месяцев дома не бывало. И вот он как-то возвращается домой… Подарков – полная квартира, ни развернуться, ни пройти. Дочь от радости пищит, я на седьмом небе… Пока все пересмотришь, перещупаешь, перемеришь – и ночь наступает, новая радость приближается. Вижу, а на дне сумки лежит штуковина, на лампочку похожая. – Женя, - интересуюсь я, - это что такое? Я только потом узнала, что на спасательных жилетах моряки использовали такую батарейку-маячок. Принцип действия заключался в следующем: при попадании воды внутрь батарейки, происходит химическая реакция, вырабатывается ток и лампочка начинает гореть.

– Это, - говорит он и смеется, - французский тест на верность.

  Мне бы тоже посмеяться, так нет, спрашиваю, как действует.

- Надо пописать в баночку, опустить туда этот прибор и, если лампочка загорится, значит жена изменяла мужу.

  Женщина - создание пытливое и легковерное. Ничего не подразумевая, делаю все, как он сказал… Лампочка и загорелась. Я в слезы и признаюсь, что действительно изменяла ему два раза. Скандал был жуткий. Естественно мы разошлись. А через полтора года он утонул в Атлантическом океане. В трюм, куда было загружено зерно, каким-то образом попала вода, корабль и разорвало… Царствие ему Небесное! Давай Леня его помянем, хороший человек был, добрый… У меня самогончик хороший есть, сестра в дорогу дала.

- Я…

- Ничего страшного, со мной можно. В такую холодину грех не выпить.

- А-а, а… - махнул рукой Федосеев, - наливайте. Да, Мария Афанасьевна, вот как горестно шутка обернулась.

- Не говори. Сама себя за все виню.

  Оно долго молчала.

- А ты женат? – наконец спросила она, опять наливая в стаканы огненную жидкость и профессионально разламывая малосольный огурец.

- Женат.

- Дети?..

- Двое.

- Кто жена?

- Вампир.

- О-о-ой… - громко выдохнула она, фонтаном разбрызгивая слюну, и выпила, -Сами вы все, мужики, упыри. Расскажу тебе одну интересную историю, да спать будем. А произошла она давным-давно с моей старшей сестрой, Любой, царствие ей Небесное. Зимой дело было. Жили они с мужем, Петром, тогда на Урале, в частном доме, он у нее военный был, а она медсестрой работала в поликлинике. Детишек двоих нарожали, девочку и мальчика. Петро, значит, в этот день на дежурстве был. Ночь наступила, они уж спать собирались, как вдруг в дверь постучали. В этом ничего необычного не было. Кто укол просит сделать, кому давление измерить… И никто не обратил внимания, что во дворе собака не залаяла, обычно она никого не пропускает, лает до хрипоты.

- А муж в каких войсках служил?

- Я почем знаю… Открывает сестра дверь, а на пороге стоит незнакомая, очень бледная молодая красивая женщина с распущенными волосами и длинном, до пят, легком, темном плаще. Любовь даже оробела.

- Кого вам? – спрашивает она.

- Я опоздала на поезд. На улице очень холодно, пустите погреться.

Да, такое было вполне возможно. И электричка ушла минут двадцать назад, а следующая только через час… Но Любе что-то стало не по себе, сделалось тревожно на душе. Если приехала к кому, чего не вернулась назад и чего не переждала в теплом вокзале, а идет к чужим людям?

Из комнаты в сени выглянули дети. Глаза незнакомки мгновенно вспыхнули огнем, а в глубине двора заскулил цепной пес.

- Нет, - твердо произнесла сестра, - идите на вокзал, в зале ожидания тепло, - она резка захлопнула дверь и закрыла ее на все запоры.

Сестра занималась чем-то на кухне, когда туда минут через двадцать вбежала перепуганная десятилетняя дочь.

- Мама, а тетя смотрит в окно и просит меня открыть дверь, говорит, что ей холодно.

  Любаня влетела в зал и от неожиданности вздрогнула. В сиянье полной луны за окном стояла та же незнакомая женщина с серым вытянутым лицом и горящими глазами. От страха ее сковал цепенящий ужас. Сорвав с себя крестик, Люба направила его в сторону окна и стала шептать молитвы. Лицо стоящей за окном женщины скривилось, она замахала руками и опрометью побежала прочь, причем, она даже не бежала, а парила, не оставляя на снеге никаких следов.

  Сердце Любаши от страха неистово билось в груди. Не выдержав, она позвонила соседке, бабе Кате, и попросила ее переночевать у нее.

  Как выяснилось на следующий день, на другой стороне городка в доме нашли женщину с перегрызенною шей.

- Это все сказки, брехня!.. Ваш мозг одурманен запахом носков нашего соседа, вот и пошли галлюцинации… Предчувствую, что к утру и я пропахну этим смрадом до ногтей, - Леонид встал, - Вам чаю принести?

- Не надо, я, пожалуй, лягу, а то мне ночью выходить. Да и ты не сиди. Если свет не включили, значит уже не включат. А верить, аль не верить - твое право. Только после этого сестра за одну ночь стала седой, а малолетний сын заикаться начал. Спокойной ночи.

- Спокойной ночи, Мария Афанасьевна. Я халат на себя сверху положу. Будете выходить, не забудьте забрать.

  Но соседка его уже не слышала, откинувшись к стенке, она безмятежно спала, дребезжа губами.

 

 

4

  Запив таблетку снотворного горячей водой, Леонид, не раздеваясь, лег под одеяла, положил сверху халат, намереваясь поскорее уснуть, но… за перегородкой с каждой минутой говорили все громче и громче, там, видно, водка лилась рекой.

- Тихо, мужики, тихо, анекдот вспомнил…

- Мальчики, давайте выпьем, а потом… - раздался голос крепко подпитой женщины.

- Дельно! Миша, ты самый глазастый, наливай. Ленуся, за твою вечную молодость!

- Мишаня, за такие слова дай я тебя расцелую.

- А нас?

- А вас потом.

Послышалось, как все с удовольствием выпили и дружно зачавкали.

- Саня, говори уже свой анекдот.

- Щас, Гена, котлету дожую… А вода у нас еще есть?

- У меня под ногами, держи.

- Слушайте анекдот: Купейный вагон поезда. Поздний вечер. В купе двое: мужчина и женщина.

Женщина в дорогом халате смотрит в окно, мужчина лежит читает.

- С этой железной дорогой можно просто с ума сойти, - вдруг говорит она.

- Вы правы, - грязь, мусор… И белье не первой свежести.

- Вы на что это вы намекаете?

- Я совсем ни на что не намекаю!

- Так я вам и поверила! Мужчина наедине с женщиной и ни на что не намекает?!

- Да у меня и в мыслях ничего такого нет!

- Конечно нет… Здесь мыслей и не надо, все делается инстинктивно!

- Что все? - мужик откладывает книгу и садится.

- Вы меня изнасилуете! - утвердительно говорит дама.

- Вы ненормальная?

- Первый раз слышу, чтобы перед изнасилованием, спрашивали о здоровье.

- Да не собираюсь я вас насиловать! Сейчас повернусь к стенке и буду спать!

- Значит, вы будете спать, а я должна всю ночь нервничать? – голос женщины дрожит.

- Почему, скажите пожалуйста, вы должны нервничать?

- Потому что у меня предчувствие!

- Какое?

- Не перебивайте… Предчувствие меня еще ни разу не подводило!

- А сейчас оно бессовестно лжет! У меня моральный облик выше Эвереста!

- Саня, долго еще? - перебил рассказчика друг.

- Миша, не мешай, пусть расскажет, мне интересно, - на правах хозяйки скомандовала женщина, - И руки от меня убери. Говори, Саша.

- Заканчиваю уже. С такой высоты довольно легко упасть! – хмыкнула дама.

- А я не упаду, привяжусь!

- Ко мне привяжитесь?

- От вас как раз отвяжусь!

- Мазохист какой-то!

- Я не мазохист, а образцовый муж, примерный семьянин!

- Попросите, чтобы проводник перевел вас в другое купе!

- С какой это стати? И проводника нет на месте!

- Наверное, он тоже кого-то насилует! Целый вагон насильников! Хоть в окно выпрыгивай!

- Скажите, что мне сделать, чтобы вы дальше ехали спокойно? – в бешенстве мужик вскакивает со своего места.

- Насилуйте уже меня быстрее, чтобы я дальше ехала спокойно.

От безумного хохота сразу вздрогнул весь вагон. А ехавшая с ними женщина, кажется, была готова повторить подвиг героини рассказа.

Ночь выдалась беспокойной и не несла ни отдыха, ни облегченья. Люди входили и выходили, причем это проистекало в полной темноте, шумно и с неистовой бранью, таща за собой свою огромную, неподъемную поклажу.

Где-то стояли очень долго, кого-то разыскивала полиция, каждому светили мощным фонариком в лицо. Парень, что лежал сверху со зловонными ногами, когда его разбудили, стал ругаться последними словами и полез в драку. У него потребовали удостоверяющий документ и надев наручники увели. Тот ли это был разыскиваемый или просто нарвался на неприятность, никто не знал.

 

5

  Проснулся Леонид от бьющего в глаза солнца. Часы показывали начало двенадцатого. Одеяла и сползший матрац валялись на полу вместе с халатом, хозяйка которого забыла его забрать. Ни в салоне, ни на боковых полках никого не было. До прихода поезда на конечную станцию оставалось около трех часов.

Приведя себя в порядок, Леня вернул матрац, положил его на верхнюю полку и пошел к проводнику сдавать постельные принадлежности, а заодно и набрать кипятку. У закрытой двери проводника ворохом валялось уже затоптанное белье, а служителя порядка нигде не было. Титан безжизненно окоченел. Сказали, что ночью проводника сильно побили и его скорая помощь забрала на какой-то станции.

Вспомнив в огорчении кое-какие народные высказывания, Леонид извлек из пакета остатки пищи, доел их и достав книгу, приступил к чтению, но летящие впереди поезда мысли мешали сосредоточиться на прочитанном и книгу пришлось отложить.

Пробегающие за окном поля тоже не радовали взор.

За сорок минут до прибытия поезда на станцию он принялся собираться. Аккуратно сложив спортивный костюм, куртку, фуражку и завернув в газету тапочки, положил всё в сумку, халат поместил на полку его бывшей попутчицы.

Осталось только надеть обувь и… Но вот «И» и не получилось.

Он перерыл все, посмотрел во всех багажных ящиках, заглянул на всякий случай даже на верхние полки, берцы как в воду канули. Настроение резко испортилось.

- Мужчина, вы что ищите? – спросила женщина, выглядывая из соседнего купе.

- Ботинки не могу найти.

- Черные, на полусапожки похожи?

- Да.

- Их рыжий парень взял, он ранним утром выходил. Еще сказал так уверенно: «Чего это они здесь делают, я их разыскивать должен?». Забрал и к выходу пошел.

 

6

   Эмоции из Леонида вырывались гейзером. Но, как говорится, слезами горю не поможешь. Пришлось вновь одевать на ноги комнатные тапочки. И что еще сильно «обрадовало», за окном вновь пошел дождь, даже не дождь, а ливень.

  Домой он пришел мокрый, продрогший и злой. Мысль о ванной тоже мгновенно развеялась, в доме второй день не было никакой воды. Попарив ноги, выпив двести грамм водки и чай с малиной, он лег спать.

Радости от поездки не был, но зато появилась новая незапланированная проблема, - найди хорошие ботинки на осень и зиму.

Больше мыслей о путешествиях у него не возникало.

 

 

Визит писателя А.В. Финогеева на родину в Пензенскую область. 2019 г.

 

 

Книги А.В. Финогеева

1. Финогеев А.В. В те дни в морях дороги наши были. [Текст] : рассказы / А. В. Финогеев. - Николаев : [б. и.], 2007. - 227 с.
2. Финогеев, А.В. ...И жизнь, и море, и любовь... [Текст] : рассказы / А. В. Финогеев. - Николаев : РАЛ-полиграфия, 2009. - 412 с.
3. Финогеев, А. В. По местам стоять! [Текст]: рассказы / А. В. Финогеев. - Николаев : РАЛ-полиграфия, 2013. - 300 с.
4. Финогеев А.В. В жизни не поверю! [Текст]: рассказы / А. В. Финогеев. - Николаев : РАЛ-полиграфия, 2014. - 300 с.
5. Финогеев, А.В. Миражи тумана [Текст] : рассказы / А. В. Финогеев. - Николаев : Илион, 2015. - 312 с.
6. Финогеев, А. В. Круги на воде [Текст] : рассказы / А. В. Финогеев. - Николаев : Илион, 2017. - 336 с
7. Финогеев, А. В. Полоса прибоя [Текст] : рассказы / А. В. Финогеев. - Николаев : Илион, 2018. — 300 с.
8. Финогеев, А. В. Брызги океана [Текст] : Избранные произведения / Александр Финогеев. — Николаев : Илион, 2018. — 416 с.

 

 Лiлiя Петрiвна Бондаренко

 

Вендета у форматі 3D 

  Чорно-білі жахливі неземні створіння, намальовані талановитою рукою художника-імпресіоніста, роздираючи завісу глибокого, викликаного суєтою метушливого дня, повільного сну, вдерлися у сюжетну канву кінострічки й, безжально руйнуючи кольорові пазли сновидінь, почали вистежувати здобич, раз у раз вивергаючи чудернацькі моторошні звуки, схожі на щось до болі знайоме… Леся, уві сні, напівсвідомо, відчула страх, що виступив на тілі холодними краплями поту, та відігнати небезпечних химер чи принаймні сховатися від них - не мала сили. Вони ж, наздоганяючи, випльовували зі своїх спотворених пащ важкі клуби диму й вогню, заповнюючи ними обмежений простір її місцезнаходження. Жінка, втікаючи від них, з криком прокинулась.

  Крізь напіврозплющені повіки у світлі нічника побачила стіни власної спальні. З полегшенням перевела подих та помилилась: через долю секунди дійсність постала набагато страшнішою від нічного жаху: містичним звуком виявився рингтон мобільного телефона, призначеного лише для екстрених випадків. Вона здригалась від самої лише думки, що коли-небудь таки почує кульмінаційний фрагмент мелодії з похоронного маршу. Телефонувати могла лише одна людина, що колись добровільно взяла на себе обов’язки і рятівника, і виконавця її божевільних наказів-побажань. Саме тоді, на межі життя і смерті, Леся, у пориві відчаю, на майбутнє, як знак того, що комусь, ні, - не комусь, а саме йому, в момент повідомлення їй страшної новини, буде ще гірше ніж їй, поставила цей фатальний рингтон. І незважаючи на те, що телефон мовчав, вона все одно отримувала ні з чим незрівняне задоволення від усвідомлення можливості самого факту помсти тому чоловікові, і від власного душевного болю, викликаного передчуттям ейфорії від реалізації жорстокого задуму.

Від страху тремтіла всім тілом і трусилась від холоду. Ніяк не могла зрозуміти: “Звідки взятися Шопенівському маршу, коли похорону не замовляла?” - згадувала, протираючи очі руками. Не вірячи тому, що це не сон, знайшла захований на ніч у нижній шухляді прикраватної тумбочки вібруючий телефон.

- Алло, - прошепотіла.

- Ларисо Володимирівно... Це Максим. Нам потрібно їхати... Чекатиму біля під’їзду, - лаконічно, без зайвих пояснень, повідомив спокійний голос.

- Зрозуміла, - процокотіла у відповідь.

“Коли ж це врешті-решт припиниться? - розізлилась, відчувши босими ногами холодну підлогу, чи тому що це питання вже який рік залишалось без відповіді. - Коли він пішов - не тримала, не намагалась повернути… Змирилась - і відпустила! Що ж це могло статися, що серед ночі мене знову зривають?”

Рій думок повернув напіводягнену постать, що вклякла перед трюмо, до моторошної реальності. За півгодини вже бачила у ньому жінку, яка хоч і була її прямим відображенням, та кожного разу, за таких обставин, зустрічаючись з поглядом зелених очей, скидалася на незнайомку, викликаючи вир неоднозначних емоції, - від щирого захвату до не менш щирої огиди.

“Невже це я?” - з тугою у мовчанні, роздивлялась крижаним поглядом завмерлий в напівтемряві квартири відбиток, думала, оцінюючи, ніби виточену з каменю, статуру й бездоганну маску зовнішності. - Це ти. Саме такою й має залишатися, незважаючи ні на що колишня модель і кар’єристка, а тепер так - директор більш-менш сякої-такої рекламної агенції. Правда, важко повірити, що за плечима майже сорок років, як і в те, що нещаслива… Друзі й знайомі вважають тебе успішною та навіть й вони не здогадуються про кількість сліз виплаканих у подушку безсонними ночами. Парадокс! - погодилась сама з собою. - Називають улюбленицею долі, проводжають заздрісними поглядами, але ж це не так: коханий чоловік підступно зраджував, на жіночому щасті поставлений штамп про розірвання шлюбу, материнська нереалізованість лякає пусткою з усіх кутків великої квартири, а в душі панує морок і темрява… Чому? За що? - питання пульсували пришвидшеним ритмом серця, розганяючи кров по холодному тілу. - Що робити? - запитала у кривого дзеркала. - Все має свою ціну й за все потрібно платити”, - прочитала іронічну відповідь у власному чужому крижаному погляді.

Від крику душі тиша аж дзвеніла, слова-мовчання вичерпались, від скла повіяло могильною байдужістю. Ціна за успішність, зовнішній лиск для неї виявилась занадто високою, - жіночою самотністю, на яку її прирекло фатальне кохання.

“Зараз я піду, Бог знає куди, й розгрібатиму купу багна, яку той нікчема чоловічого роду встиг за чотири місяці назгрібати… Страшно вперше бруднитись, а потім - як ніж у масло… Тепер у самої руки по лікті у такій гидоті, що митися - не відмитися”, - зі злістю подумала.

- О-о-о! - розпач стогоном прорвався назовні.

Хотілося швидше зібратися, швидко вийти на вулицю, так швидко все зробити, щоб вже й повернутись. Та Леся розуміла, що ситуація форс-мажорна, а поспіх є не найкращим радником, тому ризикувати не має права. Навіть в одязі дотримувалась відповідного дрес-коду, бо звідки ж могла знати, з ким доведеться зустрітись? Виглядати ж мала так, щоб у разі потреби сховатись за ганчірною маскою успішності! Ефект неочікуваності від появи жінки зі шлейфом елегантності у будь-якому товаристві спрацьовує й дає хвилину часу на можливість зорієнтуватися на місці. Лесі цього завжди вистачало та тепер відправити б все до біса, повернутися в ще тепле ліжко, сховатися від усього світу під ковдрою й забутися міцним сном, а вранці прокинутися з чистою пам’яттю й світлими думками, щоб оновленою розпочатися спочатку…

Накинувши на плечі шубу, вийшла у холодну грудневу ніч. Й хоча куталася в м’яке хутро, продовжувала цокотіти всім тілом.

Високий, кремезний на вигляд чоловік, підпираючи бампер джипа, спокійно палив, не реагуючи ні на сильний вітер, ні на відчутний мороз, який вкрай затявся підвищити свій рейтинг на вуличних термометрах. Почувши стукіт підборів, кинув недопалок і самими кутиками тонких губ усміхався, коли ж побачив жінку, що вийшла з під’їзду, пішов назустріч.

- Привіт, Максиме, - привіталась, зіщулюючись від холоду.

- Здрастуй, - відповів, не приховуючи радісної посмішки. - Ваша величносте, прошу, - відчинив дверцята й жестом руки запросив її до машини.

У салоні було тепло й затишно, тихо грала спокійна музика. Розслабившись на секунду, згадала про ліжко, одразу нічний жах постав перед очима й вона лише сумно зітхнула. Чоловік за кермом розумів, що саме пригнічує, але з розмовою не поспішав.

- Друга година ночі, - Леся першою порушила мовчання. - Куди їдемо? - подивилась на чоловіка й дістала з сумки пачку цигарок.

- Ти ж наче кинула палити? - здивувався.

- Кинеш тут… Максиме, що відбувається? - запитала прямо.

- Приїдемо в лікарню й дізнаємося, - спокійно відповів. - Я сам до кінця не зрозумів нічого з того, що мені розповіли, - виправдовувався за відсутність інформації.

- Це випадковість чи?.. - намагаючись зчитати хоча б що-небудь з його обличчя, не зводила погляду ні на секунду.

- Випадковість, - жодний мімічний мускул не дав приводу засумніватися у правдивості слів зосередженого на дорозі водія. - Я сам відпочивав, коли мені повідомив товариш мого друга. Ситуація така: наш спільний знайомим у районній лікарні в результаті чи то вибуху, чи пожежі… Я не міг додзвонитись до Андрія й порадитись, тому вирішив, що краще нам поїхати.

Вона не відповіла, просто заплющила очі, щоб зібратися з думками, які вже як чотири місяці тому відпустила, відганяла, коли, ненароком розслабившись, скопом обступали з усіх сторін. Та зараз вони не з’явилися на її вимогу, відчуваючи порожнечу, не знала що й робити. Необхідно подумати, бо не мала права проявити слабкість, щоб там насправді не сталося, щоб не побачила, не почула …

Нічне місто, заколисане вітром, відпочивало, та й вони за весь час, що мчали з нього, - не сказали жодного слова.

- Лесю, - тихо покликав Максим, вважаючи, що вона задрімала.

Позашляховик уперся у так званий шлагбаум, зімпровізований зі старого поіржавілого ланцюга, прикріпленого до залізних воріт, посередині якого на одному з величезних кілець безнадійно-сумно гойдалася пузата гиря, що своєю чималою вагою тягнула його донизу. Жінка напружено дивилася у темряву, крізь снігову карусель побачила, як у світлі фар сонний дідок-охоронець невдоволено вичовгує з теплої сторожки. Притримуючи однією рукою шапку й ватника, іншою намагався впоратися із застарілим механізмом саморобного шлагбаума, який перекривав шлях в’їзду на територію районної лікарні.

“Все потрібно робити своєчасно…”, - чомусь хотілося сказати охоронцю у відповідь на його вовтуження, кричати на весь світ про необхідність вчасно міняти все те, що віджило, чий термін експлуатації закінчується, та в першу чергу закричати так, щоб і самій себе почути. Якби ж вона хоча б раз зробила так як потрібно, то зараз не сиділа б у машині вночі в цьому районному центрі! Нарешті дідок упорався й ланцюг з гуркотом упав на замерзлу землю. Байдуже кивнув головою в напрямку дороги й швиденько поспішив назад у сторожку. Максим натиснув на газ і джип повільно рушив з місця. “До лікарні справа не доходила, принаймні мене там не було… Максим має рацію, ще не вистачало для повного комплекту виклику до міліції ”, - подумала, опановуючи хвилювання перед невідомістю.

- Приїхали, - сказав, припаркувавшись навпроти входу до старої чотириповерхової будівлі. Не встиг відчинити до кінця дверцята, як різкий вітер вдарив їй по обличчю, скориставшись обставинами, проникнув до салону і миттєво вихолодив його.

- Холодно! - вигукнула, ховаючи обличчя й руки в хутро.

- Ходімо швидше.

Леся схопила протягнуту руку й випурхнула з машини. Максим, підтримуючи її за плечі, швидко повів, намагаючись по дорозі захистити від колючих поривів зимового настрою.

 Автор (праворуч) з миколаївськими письменницями Вiрою Марущак и Людмилою Чижовою. 2018 р.

 

Сперте повітря, перемішане зі стійким запахом ліків, гамою відтінків різноманітних виділень від хворих людських тіл та ще чимось огорнуло відразу, як тільки Максим відкрив перед нею височезні масивні двері до приміщення лікарні. У просторому вестибюлі, незважаючи на пізню годину, було чимало народу: люди зі зболілими обличчями сиділи біля кабінету, чекаючи своєї черги, хтось нервово вимірював кроками коридор, хвилюючись за рідних, дивна пара, чоловік з жінкою, що скидалась на безхатьків, спали, гріючись біля батареї, у білих вим’ятих халатах сюди-туди сновигав втомлений працею і безсонням медперсонал.

- Зачекай тут на мене, - сказав Максим, зупинившись біля довгого тапчана, застеленого посірілою від часу клейонкою, на якому напівлежала скручена молода жінка, - з’ясую що до чого й одразу ж повернусь.

Хвора розплющила повіки й через силу випустила назовні стогоном біль.

Леся на знак згоди кивнути головою. Максим зник за дверима одного з кабінетів, не зреагувавши ні на чергу, ні на слова-погрози на свою адресу, ні на осудливі погляди тих, хто покірно чекав прийому.

“Щось серйозне…”, - інтуїтивно відчувала старанну спробу Максима приховати стурбованість, й щоб якось не думати про те, що можливо сталося, а особливо про того, з ким воно могло бути пов’язане, почала прискіпливо розглядати рекламні стенди вздовж стіни коридору. Та ні написані від руки каліграфічним почерком санбюлетні, ні роздрукована на принтері медичного характеру інформація не змогли відволікти.

- З тобою хоче поговорити черговий лікар. Сам на сам, - сказав Максим, швидко повернувшись. - Стосовно нашого персонажа. Ситуація критична, але не безнадійна, це що стосовно здоров’я. Ми до всього цього ніякого відношення не маємо. Знаючи його, не дивно, що хтось вирішив звести з ним рахунок таким чином. Головне - не хвилюйся, я буду поряд… І ще, - він уважно подивився на неї: в її красивих великих зелених очах читалася втома, знайшов місце страх, затримав погляд на штучному рум’янцю на блідому обличчі, міцно стиснутих блідо-рожевих губах, - тримай руку на телефоні…

- Чому я повинна хвилюватися? Тим більше якщо це пов’язано з… - важко було вимовити ім’я того, кого ретельно викреслювала зі свого життя.

- Все вірно. Проста випадковість, до якої ми ніякого відношення не маємо, - ніби запрограмовуючи, вкотре повторював потрібну інформацію.

Максим упевнено повів її через приймальне відділення, а потім довгим коридором з поворотами то наліво, то направо вивів до сходів. Обоє мовчали, піднімаючись на третій поверх.

- Тут, - зупинився біля дверей. - Ходімо? - й не чекаючи від неї згоди, взявся за ручку.

Зі скрипом, що неприємно різав слух у лікарняній тиші, двері важко відчинились. Вони увійшли до напівосвітленого невеликого коридору, по обидві сторони якого було ще двоє дверей. Максим вивчав написи на табличках, Леся ж підійшла до вікна, за яким ніч вирувала зимовими пристрастями. Від тонкого скла, віддавало холодом, та на це вже не зважала.

- Тихо, підозріло тихо… - в продовження своїх думок, промовила вголос. - Все так відносно у житті, все відносно…

- Відділення реанімації та інтенсивної терапії, - Максим вказав на потрібні двері й впевнено натиснув чорну кнопку дзвінка.

Очікуючи, зберігали мовчання, ніби все те, що сказали б, могло бути використано проти них. Спочатку почули два глухі удари, напевно, то грюкнув залізний засов, на який закривали на ніч вхід до відділення, потім - знайоме рипіння, та коли нарешті давно не змащені двері відчинились - вийшов худорлявий літній чоловік у завеликому, як на свій зріст, світло-зеленому лікарському халаті й у високій білій шапочці на лисині, що нагадувала кухарський ковпак. “На чому вона тримається?”, - промайнула думка. Коли зустрілася з маленькими, як намистинки, гострими чорними очима, схованими за товстим склом окулярів, якими він одразу ж почав черговий рентген чужої душі, - й подумки замовчала.

- Ларисо Володимирівно? - звернувся до неї.

“Запитав для годиться”, - зрозуміла, бо, на диво, в приємному тембрі голосу відчула впевненість, яка притаманна лише добрим знайомим, що не бачились багато років, а зустрілись так, ніби вчора розпрощались. “Ні. - заперечила сама собі. - Його передбачливо попередила про наш прихід лікарняна пошта. Але ж він знає моє ім’я!”, - знову знайшла чергову невідповідність.

- Вітаю вас, на жаль, не можу сказати “доброї ночі”, не ті обставини… Прошу за мною, - дивлячись в очі, жестом запросив йти за ним.

“Таке враження, що говорить сам із собою: ні моєї згоди йому не потрібно, ні на Максима не зважає, ніби той став раптом невидимкою. Можливо...”.

- Зачекайте, - тією ж рукою зупинив її, хоча вона й кроку не зробила. - Залиште верхній одяг своєму супутнику, - підозрілим поглядом уважив кремезну статуру Максима, який на його фоні став велетнем.

Коли віддавала речі, відчула теплий дотик Максимової руки на своїх холодних пальцях.

- Ле-сю… - пролетів шепіт біля обличчя.

Він обережно вклав до її закляклої долоні мобільний. Зігрітий теплом руки металевий корпус додав впевненості, Леся рішуче переступила поріг.

“Що відбувається? Мене, як те покірне теля, ведуть на бійню, а я рада, не опираюсь… Що тут роблю? Навіщо йду за цим пихатим провінційним лікарем? Ніякого відношення до медицини не маю, а з тією скотиною мене більше ніщо не зв’язує… Ще вирядилася як та дуринда! Перед ким тут повинна виправдовуватись? Ні, таки життя мене нічому не вчить… Це востаннє йду на причепі емоцій”, - сповнена рішучості зі злістю вимкнула телефон й хотіла сховати його до сумочки, забувши про те, що залишила її Максиму.

Довгий вузький зеленувато-сірий коридор з лікарняними палатами по обидві сторони, за якими причаївся біль людських страждань, освітлювали поодинокі нічні бра. Протяги, які втомлено дрімали біля старих дерев’яних дверей, підступно викрив повітряний потік, що розгойдав одну зі стін, на якій, ніби у чорно-білому кіно, промайнули, наздоганяючи одна одну, дві тіні.

Леся була тут вперше, але впевненість у собі, присутність Максима, стали орієнтирами у пірамідальних коридорах цього відділення інтенсивної терапії, що так були схожі на її життєву дорогу. Тут люди знаходили, залишали, втрачали й знову повертали надію на здоров’я, життя, щастя. Якби ж вона знала, що в цій обителі зі страждань, болю й примарних сподівань, якась сила, міцно тримаючи її за руку, спочатку проведе по всіх кармічних колах мук, щоб потім вивести на шлях зцілення…

Медична сестра, сховавшись за столом-стійкою, спала, почувши кроки, артистично відірвала вдавано натруджений погляд від паперів, обдарувала ним лікаря й, ховаючи за рукою зівання, підвелась.

- На посту, Світлано, не сплять, - строго зауважив. Мав намір ще щось сказати стосовно трудової дисципліни та присутність сторонньої людини змусила його дотриматися професійної етики.
- Вибачте.
На глибоке здивування Лесі медична сестра сказала це без тіні каяття.
- До цієї розмови ми ще повернемося, а зараз прошу знайдіть для Лариси Володимирівни комплект для відвідування пацієнтів палати інтенсивної терапії, - розпорядився.
Леся мовчки брала з рук байдужої медичної сестри широку білу накидку, шапочку, тканинні бахіли й одноразову маску, не поспішаючи перетворювалась на звичайного медичного працівника.
- Йдіть за мною, - покликав.
Навшпиньках, щоб ненароком не потривожити відпочинок хворих підборами, пішла за ним.

Вони повернули ліворуч від службових поміщень, потім праворуч. Палати для хворих, як зрозуміла Леся з відсутності на табличках нумерації, закінчилися. Біля дверей, підпираючи стіну, просто на підлозі сиділа дівчина. Тихенько, прикриваючись рукою, ніби від когось хотіла заховатись, скиглила, іншою - розмазувала по обличчю сльози із залишками косметики та бруду. Розгойдуючись зі сторону в сторону, - в розірваних колготах, короткій спідничці й такій самій курточці, окривавлена, вона ніби збивала навколо себе кубло неймовірного смороду, дуже схожого на запах від горілого, - причитала над своєю недолею. “Господи, який жах! У людини горе …”, - співчувала Леся.

- Шановна, хто тобі дозволив тут знаходитись? - прошепотів. Якби він це прокричав, то й тоді б Леся не так злякалась, як зараз цього тихого знервовано втомленого голосу. - Геть звідси або я викличу охорону й міліцію…
“З одного боку, він має рацію, адже це лікарня! Мене ледве не продезинфікували, а вона в крові, бруді, й цьому смороді, який навіть крізь маску відчуваю. З іншого - дівчина, судячи з її стану й на вигляд, пережила стрес. Та це може бути ще й інсценована трагедія, ексклюзив для одного глядача за участі професійних акторів і тих, хто за гроші готовий на будь-що. Хай там що, я не повинна втручатись, тим більше мене воно не стосується”, - зупинила себе, вражена картиною від побаченого й почутого.

Дівчина попленталася геть й скиглення припинились, Леся з полегшенням видихнула.

Чужий біль, незважаючи ні на що пробудив співчуття, за якими могли прокинутися й власні страждання, а їх вона не мала права випустити назовні.

- Ви мені вибачте, - звернувся, перериваючи її роздуми. - Леонід Васильович, лікар відділення реанімації та інтенсивної терапії, - представився. - Ларисо Володимирівно, маєте зібратися з силами…

“Зібратися з силами”? Я взагалі не розумію, що тут роблю, незважаючи на те, що сама, без офіційного запрошення сюди приїхала, - з гіркотою думала. - А чим викликана необхідність тут моєї присутності навіть знати не хочу! Але ж приїхала…”, - не слухаючи лікаря, розмірковувала.

- Ви готові? - перепитав, не дочекавшись відповіді.

- Так, - відповіла без зайвих емоцій, сподіваючись на скоріше з’ясування причини того, що відбувається.

- Прошу сюди.

Подальші події складалися як картинки калейдоскопа: Леонід Васильович провів її вздовж стіни з великим заскленим вікном, відчинив двері й, пропустивши перед собою, ніби тут доречне місце етикету.

Освітлення люмінесцентних ламп різонуло по очах, крізь темні круги побачила велику простору палату з різноманітним медичним обладнанням, що блимало кольоровими лампочками, в різнобій пищало, неприємно пахло ліками й горілим… Оглядівшись, Леся зупинила погляд на білій ширмі, що розділяла кімнату на дві частини так, ніби за ними щось ховали від стороннього ока. Навіть й тут старалась не думати про те, для чого її серед ночі Максим привіз до цього районного закладу, а тим більше - для чого лікар привів сюди. Не хотілось чути жодних пояснень щодо обставин даної ситуації, бо тоді й власне життя стане схожим на цю лікарняну палату, розділену зшитою з простирадл ширмою на “до” і “після”, але, зустрівшись поглядом з очима Леоніда Васильовича, втрималась від коментарів.

- Ларисо Володимирівно, - нарешті дочекалася того, що саме він першим порушив мовчання, - Малишевський Вадим Дмитрович ким вам доводиться?

Внутрішньо пересмикнуло, але впоравшись з емоціями, артистично промовила:

- Ніким.

- Не розумію? - щиро здивувався, не очікуючи на таку відповідь.

- Ніким, - ще раз повторила.

- Справа у тому, що Вадим Дмитрович, коли ще говорив, просив, можна сказати благав, щоб знайшли саме вас, і як його дружині повідомили… - лікар розгубився, почав швидко виправдовуватись, ніби боявся, що зараз жінка розвернеться й залишить його з проблемами хворого наодинці.

- Нісенітниця, - розуміла, що своєю заявою ставить задерикуватого літнього чоловіка у незручне становище, пояснювати ж йому свою правду не збиралась.

- У стані больового шоку, ще при пам’яті, попросив знайти дружину й повідомити… Переконаний, ніхто нічого не сплутав. Ви ж Лариса Володимирівна Малишевська? - просив підтримати його впевненість у тому, що вона та, хто потрібна йому.

- Моє прізвище Романова. Показати паспорт?

Звичним рухом потягнулась до сумочки, а натомість довелось знизити плечима, бо зовсім забула, що залишила її Максиму. Та свого таки домоглась - пиха з лікаря спала. По життю доводилось мати справу з лікарями й вона знала, що більшість, перед тим як приступити до виконання прямих обов’язків, набивають собі ціну, а потім, отримавши бажане, намагаються подвоїти вдячність.

- Але ж ви Лариса Володимирівна? - ніби рятуючись останньою соломинкою, запитав.

- Так. Ми розлучені вже два роки, - скоріше жаль до літньої людини, що не мала ніякого відношення до їхньої сімейної війни, змусив забути про власну обіцянку й повернутися, хай навіть і в спогадах, але в жахливе минуле. - Можливо, за цей час він і одружився…

- Він назвав ваші дані. Ви якимось дивом дізнались й приїхали, - ще сподівався врятувати ситуацію.

- Щось переплутав. Ви ж самі щойно сказали, що “у стані больового шоку”. А я приїхала…

- Але ж ви приїхали! - більше нічого не хотів чути.

“Приїхала! Таки правда! - Почувалась обеззброєною проти його слів: - Нічого не залишається, як одягнути маску й вислухати, щоб скоріше звідси вийти”.

Кожне слово, перед тим як сказати, ретельно обдумувала. Все: від інтонації до міміки - контролювала прагматична сторона розуму, вона не мала права зірвати залізну маску з серця й піддатися на провокацію емоцій: дорогою ціною обійшлася війна між серцем та розумом.

Безсердечність такої чарівної жінки у стінах лікарні, де за крок від неї життя бореться зі смертю, застала лікаря зненацька, який чимало надивився за свою практику, й за лічені секунди змусила засумніватися у власних знаннях жіночої психології.

- Хотів би звернутися з проханням, - Леонід Васильович поступово позбавляючись збентеженості, продовжував на свій розсуд виконувати клятву Гіппократа, звертаючись вже не до цієї надмірної жінки, а скоріше до її серця, яке мав намір розчулити, сподіваючись знайти там уразливе місце. - Справа у тому, що потрібно повідомити близьких вашого чоловіка про трагедію… Розумієте, Ларисо Володимирівно, - щоб слова досягли більшого ефекту, своєю теплою долонею накрив її холодну руку, - не хочу й не маю права перебільшувати критичність даної ситуації, але маєте знати… Необхідне відповідне медичне втручання, але воно, на жаль, потребує грошей, й чималих… Тому, поки ми будемо сподіватись, що наші доблесні правоохоронні органи знайдуть родичів, може бути запізно… Я гадаю, вам не важко буде їм першою про це повідомити?

Леся не вірила почутому… Невже Максим підняв її серед ночі, не перевіривши інформацію? А районний ескулап використовує її стан й становище, як і сам факт приїзду, для досягнення власних меркантильних цілей, прикриваючись гуманними намірами, як оце щойно озвученим проханням, - повідомити колишніх родичів про чергову халепу, у яку потрапив Вадим? Його матері вже не телефонувала, коли ще була офіційною дружиною, а після розлучення колишня свекруха взагалі в усіх нещастях сина звинуватила саме її. Зв'язок з іншими родичами сам по собі обірвався, навіть не встигнувши зав’язатись. Щойно вона зробить те, що просить лікар, її закидають камінням. Та цього йому не скажеш, бо не це він хоче почути…

- На жаль…

“Господи, що я говорю? Яке там “на жаль”? Я що з глузду з’їхала? На щастя, лише на щастя”, - їй хотілося прикусити язик у повному значенні даного фразеологізму.

- Зв’язків ми не підтримуємо. Номери телефонів я не зберігаю. Нічим допомогти не можу, Леоніде Васильовичу, - хотілося швидше завершити розмову.

- Дійсно, жаль… - лікар же мав намір все-таки переконати її, тому й продовжував говорити, не відпускаючи руки: - Бригада швидкої надала першу допомогу безпосередньо на місці події, під час транспортування робили все можливе, щоб зменшити больовий ефект. Відповідно й ми робимо все, що від нас залежить… Важливо, щоб такий хворий, як Вадим, не затримався тут надовго. Через день-два, будемо сподіватись, він остаточно відійде від шоку, але на сьогодні у лікарні немає належної матеріальної бази для лікування опіків… Це ж, Ларисо Володимирівно, не лише, якби так сказати, шкіра, а ушкодження внутрішніх органів, - він міцно cтиснув долоню, можливо для того, щоб і вона відчула, що таке біль. - Ми сповістили обласний опіковий центр про те, що до них поступить такий хворий, консультуємося з їхніми лікарями. Все робиться для стабілізації хворого, що дозволить його в найближчий час транспортувати. Але там, у місті, без фінансової допомоги рідних у нього немає шансу на одужання.

 

Одночасно слухала й намагалася зрозуміти, що там врешті сталося й чого насправді домагається ескулап, але не могла. Чи то від емоцій, які з усієї сили приборкувала, чи то від натиску лікаря. Відчувши вагання, той впевнено продовжував:

- Ви забезпечена жінка, як зараз прийнято говорити, фінансово незалежна, тому й самі могли б допомогти врятувати свого, хай і колишнього, чоловіка…

- Від чого рятувати? - видавила з себе слова.

- Від смерті, моя шановна Ларисо Володимирівно, від смерті… Людина, - з тиском у голосі продовжував, - отримала під час вибуху шістдесят процентів опіків шкіри. Це, хочу зауважити, балансування на межі життя і смерті… Потрібна допомога! Ваша допомога! Терміново…

- Якого вибуху? - перепитала, вражена почутим.

- Машина, за кермом якої був ваш чоловік, - наголосив на останніх словах, - вибухнула… Причини невідомі, їх з’ясуванням займається міліція.

- Так що саме я повинна зробити? Повідомити - не повідомлю! Допомогти благодійним внеском на рахунок вашої лікарні чи ви дасте реквізити опікового центру? - добиралася до істини.

- Ларисо Володимирівно, тут така справа… Тільки ви зрозуміти маєте все правильно… Я людина далека від юриспруденції. До нас хворий потрапив без свідомості. У журналі зроблений відповідний запис. Жодних документів, які б засвідчували особу, немає, їх чи не було, чи згоріли… Все зі свідчень очевидців, які зібрали під час рятувальних робіт співробітники міліції. Про вас вони також повідомили, я здивований, що так оперативно спрацювали й ви швидко приїхали. Диво! Можливо, цей чоловік і не є вашим… Прошу, Ларисо Володимирівно, подивитися на хворого й підтвердити чи спростувати відповідну інформацію… Й ще, ви самі могли б врятувати свого, хай і колишнього, чоловіка або допомогти іншій людині…

Все, що хотів - сказав.

Леся почула як там, за лікарняною стіною, де глуха морозна ніч, серед зими, вдарив грім, випустивши у небо тисячі блискавок, відчула, як підлога зникає, перевертається світ і вона перевертається разом з ним…

- Вам недобре? - Леонід Васильович підійшов до неї.

Важкість його рук на плечах, які він до болю стискав, допомогла втриматись на ногах. Щоб урятуватися від близької присутності, заперечила хитанням голови.

- Нормально, - спокійно збрехала, ледве стримуючи зовсім недоречний сміх.

- Ходімо, присядете. Ларисо Володимирівно?

- Господи! - крик, народжений з самої душі, вирвався назовні, на хвилину закам’янів у стиснутому від ліків повітрі палати й відлунням відбився у найвіддаленіших куточках напівсонної лікарні. - Ні-ні-ні! - хрипіла у нападі істерики в обіймах лікаря.

- Люба моя, заспокойтесь… - звиклий до всього, але кожного разу неготовий до подібних проявів реакції людської психіки на побачене, Леонід Васильович посадив шоковану жінку на кушетку навпроти ліжка, де лише по нечітких лініях окреслених антисептичними пов’язками можна було розпізнати щось дуже подібне на тіло людини. Леся притиснула долонею черговий стогін, повними жахом очима дивилася на забинтовану, до болі знайому, яка ще не встигла стати чужою, - рідну постать таки свого колишнього чоловіка.

- Повторюю вам, Ларисо Володимирівно, - лікар простягнув склянку з каламутною рідиною, - ситуація, як ви самі бачите, критична… Все потрібно випити, все, - напоював, вмовляючи, як малу дитину.

Леся крізь стиснуті зуби вицідила гірку рідину.

- Як він? - запитала пошепки, ніби боялася голосом додати зайвого болю.

- Ми робимо все можливе, а як складеться… - нічого нового не сказав. - Більшого обіцяти не можу… На все воля Божа й добрих небайдужих людей…

- Я вас зрозуміла, Леоніде Васильовичу.

Відчула, як знову стало важко дихати, захотілось на свіже повітря, здавалось, ще якась хвилина у цьому замкненому просторі, - й сама буде на межі смерті. Хотіла підвестися, але лікар випередив словами:

- Навіть не думайте! Різко вставати у стані емоційного потрясіння категорично забороняється. Посидіть тут, біля нього, хай відчує рідну душу поряд з собою, це допомагає боротися за життя… Ларисо Володимирівно, ненадовго відійду, маю деякі справи та й інші хворі… А ви посидіть, посидіть, й обов’язково мене дочекайтесь…

Миттю вийшов з палати, й вже щось казати навздогін було марно та й сил теж не було. Хвиля чийогось вже нібито знайомого монотонного дитячого скиглення докотилась до свідомості й, наштовхнувшись на абсолютне несприйняття, випарувалась, ніби й не була. “Причулось”, - подумала й, перемагаючи моторошне відчуття, подивилась на лікарняне ліжко. На мить здалось, що тіло втратило будь-які ознаки життя. Не відриваючи погляду, помітила, що ледве-ледве на грудях піднімається простирадло.

- Господи, я не винна у тому, що сталось! Не винна!.. - заламуючи руки у молитві, звернулась з проханням до того, на чию допомогу завжди розраховує людина у найбільш скрутний момент свого життя: - Господи, допоможи…

Хотілось кричати, але цього не могла собі дозволити, хотілось плакати, щоб хоч так полегшити страждання своєї понівеченої душі, та біль висушив озеро сліз… Сили остаточно залишили тіло, по ньому розлилась хвиля густої втоми, сконцентрувавшись у ногах, замкнула на них залізні кайданки. Відтягнувши очі від бинтів, подивилась за вікно… Вітер завивав так, що аж скло у шибках вібрувало. Там падали сніг і дощ… Дивний природній дует - поєднання не поєднаного… Сніг для зими, дощ для осені, весни чи літа, - вони особливі у своїй індивідуальності, але бувають такі випадки, що сніг випадає й весною, а для дощу взагалі не написано жодного закону… Як би там не було насправді, але на даний тандем варто було б накласти табу, бо відхилення від правил вважається кліматичною катастрофою, яку людство споконвіку намагаються якнайшвидше перечекати-пережити… Дивний початок зими. Можливо, так було завжди, то лише вона не помічала, заліковуючи свою хронічну самотність то божевільним коханням, то нав’язливою ідеєю помсти.

“М’яко кружляє сніг, а дощ припинився… Швидко змінюється погода”, - вхопилась поглядом за віконний пейзаж, пригадуючи пекучі голки морозу й шаленство вітру. “Дощ падає, сніг падає, я падала, він упав… Дощ зі снігом повернуться на свої, визначені природою, місця, я піднімаюся, бо не маю вибору, бо мушу, але чи він підніметься?” - міркувала вже над своїм, незважаючи на те, що за склом.

Її душа немовбито відділилась від тіла й полетіла геть, але там, на стелі, зачепившись за невидиму оку перешкоду, зупинилась, поглянувши вниз, побачила кадри з класичного екшена і завмерла.

…Закон магнетизму доводить, що протилежні полюси притягуються. Їхня пара стала цьому яскравим підтвердженням у реальному житті. З першого погляду, не вимовивши звуку, не сказавши жодного слова, їх з неймовірною силою потягнуло одне до одного. Не відштовхуючись, не відгороджуючись від нових відчуттів, а навпаки, занурившись у них із головою, пізнавши іншого й розкривши себе, виринули до без тями закоханими.
Леся саме тоді повернулася зі столиці, куди сімнадцятирічною дівчинкою поїхала навчатись. За тринадцять років своєї наполегливої праці й напруженого життя у столиці здобула дві вищі освіти, для фінансової незалежності від батьків студенткою почала підпрацьовувати. Потрапивши до відомої рекламної компанії, зробила приголомшливу кар’єру моделі. Самотність у великому місті з кожним роком відчувалась все сильніше й пригнічувала витончену сторону її душі та врешті не залишила вибору, як звільнитись, продати квартиру й повернутись до батьківського дому. Впевнена у своїх силах, відпочатку почала будувати власне життя у рідному місті. Навіть квартиру купила з розрахунком у найближчому майбутньому створити велику сім’ю. Все змінилось у той момент, коли зустрілась з Вадимовим поглядом. Простий найманий робітник у маленькій будівельній фірмі, яку брат найняв для ремонту приміщення під її офіс. Було байдуже до думки знайомим й до шокового стану рідних, - вона закохалась й ні що крім взаємності обранця не мало для неї значення.

Можливо, саме тоді вони обоє настільки захопилися боротьбою з оточуючими за право на свою любов, що не змогли відмовитися від неї, навіть коли ті припинили війну, підняли білий прапор й прийняли Вадима в сім’ю?

Хто вже тепер скаже: чи то божевільні вчинки, на які здатні всі закохані, чи час їхній прийшов, й вони одружились, зумівши переконати всіх у щирості своїх почуттів. А потім протягом трьох років шлюбу була щогодинна боротьба обидвох у спробі довести - хто кого сильніше кохає.

Вадим був непереможним! Сценарії його освідчень заслуговували Оскара. Він навіть квіти дарував незвичними способами: оберемками, то у різних плетених кошиках, а то через кур’єрську службу, одного разу, взимку, спустився з даху по альпініському канату на їхній сьомий поверх й у гучномовець декламував “Я пришел к тебе с приветом, рассказать, что солнце встало…”, щоб привітати її з новим днем розкішним букетом улюблених тюльпанів… Тоді, вранці вихідного дня, не всі сусіди вчинок Вадима, як і поезію Фета у його читанні, оцінили належним чином та йому було байдуже до думки інших. А коштовні подарунки у стилі інкогніто, які вона знаходила у різних місцях квартири, біля вхідних дверей, коли поверталась з роботи, навіть й у поштовій скриньці. Як справжній актор влаштовував дикі сцени ревнощів, коли заставав її за розгляданням знайденого подарунка, й дочекавшись від неї, ніби від глядача, не аплодисментів, а сліз виправдовувань, - не менш театрально вимолював пробачення за свій розіграш. З часом він настільки загравався у ревнивця, що вже було й для нього самого недостатньо просто попросити вибачення, він замовляв з її фотографіями білборди і вивіски й розвішував у місті по її маршруту, на яких у поетичній формі все-таки домагався свого. Аналогічною була ситуація із вітаннями з усіма можливими й неможливими святами, які він замовляв на місцевому телебаченні. Доходило до того, що в кульмінаційні моменти сімейного життя, її приймали за місцеву знаменитість. Хотів навіть розпочати власний бізнес, щоб назвати на її честь фірму. А скільки ще мав задумів, думок! Та коли справжня любов живе три роки, то її підробка набагато менше.

Душа синхронно здригнулась із закам’янілою постаттю - героїнею екшена.

Вони були божевільні! Як клони Дон Кіхота, вдвох воювали за утопічну ідею, а коли та втратила свою приманливу актуальність, - продовжували вже зі звички… Навіть й не помітили, як кохання залишило поле бою й загубилось серед буденності мирного життя… Усвідомлення цього прийшло зненацька й стало крахом їхнього спільного існування, то був удар у спину й водночас нанесений у саме серце, її серце, бо вона першою це зрозуміла, але першим його завдав він…

Класичний боксерський бій триває дванадцять раундів з перервою лише на видих-вдих між трихвилинним з’ясуванням кулаками хто хитріший, спритніший, сильніший. Їхній поєдинок без будь-яких правил тягнувся два роки. Цікаво, скільки ж це було проведено раундів за цей час? Страшно рахувати! Та самий перший пам’ятає до найменших подробиць, ніби від тоді не минуло трьох років. Господи, невже забути той період життя так і не зможе, хоча згадувати про це собі останній рік суворо заборонила?

…Вадим не прийшовши додому. Вона ледве не збожеволіла від різних думок. Його, п’яного, надвечір четвертої доби притягнули якісь підозрілі на вигляд чоловіки з синюшно-червоними обличчями. У заяложеному одязі, переминаючись в брудних черевиках, місили занесене з вулиці болото й нахабно випрошували щедру подяку. Розгубившись, не стала торгуватись. Видихнула з полегкістю: живий, неушкоджений, рідний Вадим був поряд - все інше неважливо. Наступного дня, притлумлюючи емоції, стрималася: не плакала, не кричала, навіть ні про що не запитала. Сама собі допомогла повірити в те, що такий жах більше ніколи не повториться. На жаль, тоді вона не послухалась настанов старшого брата, якому розповіла про те, що сталося в її сім’ї. А даремно! Через півроку ситуація повторилась. Та тоді вже мовчала й не наважилась більше просити поради. Вадим же зникав без будь-якого приводу й така поведінка стала нормою їхнього життя. Не давав про себе знати від кількох днів до декількох місяців, а потім, намагаючись підгадати час, коли вона буде на роботі, повертався у товаристві чужих, випадкових людей. Запрошував їх до квартири, де швидко організовував застілля. Доводилось, наражаючи себе на небезпеку, виставляти різний збрід за поріг, а потім, за зачиненими дверима, кричати, соромити, погрожувати власному чоловіку. З часом перестала звертати увагу на п’яниць й у них на очах відбувалась неприємна й принизлива для неї сцена з’ясування стосунків.

Частіше повертався травмованим: то з перебинтованою ногою, то зламаною рукою, то вибитою щелепою… Та одного вечора привезли пошматованого як боксерську грушу, на тілі жодного живого місця: суцільні рани, обличчя рясніло синцями, у вузьких щілинках очей ховався винуватий погляд. Ледве ворушачи язиком, вимолював пробачення, присягався й божився… Слухаючи його шепеляве освідчення, дивлячись на нього крізь пелену сліз - повірила, тому не пожаліти його і не пробачити не могла. Це вже згодом, через роки, дізналася, що то була справа Андрієвих рук, який хотів покарати зятя за муки сестри, а її відгородити від страждання, вберегти від нового болю, запобігти черговим помилкам.

Лесі потрібно було саме того першого разу припинити стосунки, а не сподіватися на диво, воно не сталось, натомість пошуки Вадимом пригод зробилися небезпечними.

Сильна від природи, вона потребувала підтримки. Коли Вадим у черговий раз побажав відпочити від подружнього життя, так про себе стала називати його відлучки, втомлена, втративши надію на те, що чоловік, якого понад усе кохала, зміниться, охоплена бажанням раз і назавжди припинити цей жах, прийшла до батьків. Батько мовчки міряв кроками кімнату, міцно стискаючи в долоні телефон, мама її обіймала, цілувала, витирала з обличчя сльози, а потім, як у дитинстві, за руку повела до кімнати, вклала спати й ще довго сиділа, схиливши голову над своєю змученою дитиною, й тихо шепотіла Господню молитву, заспокоєна доросла дівчинка її не чула…

Вкотре вклавши подружню угоду, дала не стільки йому, скільки своєму коханню останній шанс на щастя…
З грудей закам’янілої скрюченої постаті вирвалось важке зітхання, що здмухнуло душу з насидженого місця. Політавши попід стелею, повернулась назад, міцно вчепилась за нього. Розірвана плівка дивом відновилась й екшен-тур у минуле продовжився.

Леся щиро вважала сама й зуміла переконати свою сім’ю, що то були помилки молодості, криза подружнього життя. Рік по тому вони прожили щасливо. Вадим загорівся ідеєю власного будинку й вони придбали земельну ділянку, Леся мріяла про дитину.

Таки правда, що не було б щастя, коли б нещастя не постаралось… Змінити, перевиховати сформовану дорослу людину - справа марна й невдячна. Вадим зник, як і завжди, - раптово, знявши усі гроші з спільного банківського рахунку, забрав заощадження, які зберігались вдома… Цей удар відправив Лесю в нокаут, вона потрапила до лікарні з важкою формою нервової депресії… Жінка жаліла не за грішми чи втраченою надією мати будинок, а за цинічно зрадженою вірою та зганьбленим коханням. За місяці інтенсивного лікування у клініці знайшла у собі сили повернутись до звичайного життя, щоправда, ніби нижчою на зріст, з анорексією й десятьма роками до своїх тридцяти шести. Рідні й близькі не згадували при ній навіть імені чоловіка. Вона ж подала на розлучення. Боліло тіло, спогади випалювали душу… Щоб не збожеволіти в квартирі, де все нагадувало про колишнє ілюзорне щастя, стала ламати й трощити її. Й хоча ремонт за кілька місяців був успішно завершеним, - це мало допомогло.

 

У жіночому серці зароджувалось бажання помсти… Хотіла відомстити за те, що її не люблять, що більше не потрібна. Помститися й за те, що сама, незважаючи ні на що продовжує кохати. Вадим розбив їй серце, споганив життя, насміявся над почуттями, запустив у душу темінь… Прагнула, щоб чоловік відчув її страждання на фізичному рівні, якби могла, напустила б на нього смерч, який знищив би все, що мав, бо для того, хто звик до повсякденного комфорту, хто цінує матеріальні блага понад усе, їх втрата прирівнюється смерті. Засинала під ранок, понавигадувавши різноманітні сюжети відплати, часто й уві сні насолоджувалася екранізацією власних чорних міток. Вдень, контролюючи емоційний стан, боролася зі своїми бажаннями, розуміла, що темна сторона є у кожної людини та її - особливо-небезпечна.

То було випадкове знайомство… Для того, щоб якось подовжити дорогу додому, пішла парком. Свіже повітря, спів птахів, шарудіння природи, - й вона відчула легке сп’яніння. Щоб не впасти чи не втратити свідомість, присіла на лавку й заплющила очі, приємна втома розійшлася по тілу. Вперше за останній час зникли страшні думки й стало легко-легко… В одну мить напружилась: крізь щільно заплющені повіки відчула чужу енергетику, яка загородила світло. Розімкнувши їх через силу, побачила біля себе навпочепках чоловіка у червоно-чорному спортивному костюмі.

- Ви як? - запитав незнайомець. - Я тут алеєю вже разів п’ять пробігав, а ви непорушно сидите…

- Нічого. Все нормально, - тихо відповіла сонним голосом. - Господи, соромно комусь зізнатися, що я заснула під відкритим небом на лавці у парку…

- Ну що ви, я не Господь! - посміхнувся. Підвівся й представився: - Ігор.

- Леся, - теж посміхнулась у відповідь і назвала своє ім’я.

Чоловік провів її до будинку й попросив номер телефона. Лише наступного вечора вона знову почула його голос. Все було просто й легко: телефонував щовечора, згодом запросив повечеряти до ресторану, став часто заїжджати у середині робочого дня по неї в офіс і вони їхали обідати. За місяць знайомства Леся перестала страждати нічними жахами, а перед сном будувати кроваві плани помсти, навіть про Вадима згадувала менше, та й у зовнішності стали помітні зміни на краще.

Стосунки з Ігорем складалися чудово, все було тихо, спокійно, розмірено… Та Леся розуміла, що рано чи пізно, а вони повинні будуть перейти на інший щабель розвитку, якщо, звичайно, вона чи він не захочуть поставити на них крапку. Тому й не дивувалась думкам з цього приводу, які останнім часом почали частіше з’являтись. Та якби не уникала цієї хвилини, вона врешті-решт настала.

Після вечері у ресторані, що знаходився неподалік від його будинку, Ігор запросив її до себе на каву. Вона погодилась.

Двокімнатна квартира, як на самотнього чоловіка, була затишна, простора, зі смаком обставлена. “А вдень тут багато світла”, - відмітила, підійшовши до вікна, за яким спала ніч. Зручно вмостившись на канапі, Леся налаштовувалась на романтичне продовження вечора, маленькими ковточками смакувала червоне терпке вино й спостерігала за вправними рухами господаря, який готував щось на десерт. “Симпатичний чоловік, як на свої сорок років, підтягнутий, займається спортом, не палить, байдужий до спиртного… Мені подобаються його очі, такі сірі-сірі… Дивно, завжди виділяла чоловіків зі світлим волоссям, блакитними чи сірими очима, а от Вадим аж ніяк не вписувався в цей формат, а я ж його так… Що? Знову за старе? - зіскочивши з романтичного настрою, почула докори совісті. - Забудь і не згадуй! - розпорядилася. - Волосся коротко підстрижене, русяве, посріблене сивиною… У Вадима чорне й колюче, як і він сам… Ну, досить!” - не витримала совість такої нахабної порівняльної характеристики.

- Чому ти не був одруженим? - хотіла сказати щось розумне, а ляпнула дурницю. - Вибач…

- Все нормально… Спочатку навчання в інституті, де на першому місці стояло завдання здобути освіту. З армії мене не дочекались… Працював - не було часу на залицяння, побачення, здавалось, що потім все успію одразу, коли зроблю кар’єру. А коли вже начебто маєш одне, друге, й третє, то не знаєш, з ким і де сорокарічному холостяку знайомитись, - Ігор уважно подивився на Лесю. - Стосунки на роботі суперечать особистим принципам, знайомство в громадському транспорті - ним я не користуюсь. Це ж не дописати до списку продуктів пункт і купити в супермаркеті…

Леся уважно слухала цього розумного, симпатичного їй чоловіка й відчувала, що зараз саме той момент, щоб стати їм ближчими одне одному. Ігор, здавалось, думав про це також. Підійшов до неї, Лесі забракло повітря, розширеними зіницями дивилась на нього.

- Все має визначене місце й час… Серце я беріг для тебе, - тихо сказав й торкнувся холодною долонею її гарячого обличчя. - Ти плачеш? - побачив на пальцях слід від її сліз.

- Так…

- Моя хороша, рідна, якби ти тільки знала, як я тебе… - останнє слово завмерло на його губах від її дотику.
Багатообіцяючий романтичний вечір мав неочікуване закінчення. Ігор налив вина, приніс солодощі, фрукти, увімкнув телевізор на каналі, по якому демонстрували стару добру кінострічку радянського часу. Притулившись одне до одного, поринули у події комедії: сміялися, коментували, наперед виголошували репліки героїв... Можливо, вона випила трохи зайвого, можливо, злий жарт зіграла з нею втома, - її, ніби провід з розетки, хтось вимкнув. Крізь сон відчувала, як Ігор підняв її на руки, кудись поніс, а потім - щось м’яке зігріло й заколисало.

Ранок прийшов з ароматами кави й свіжої випічку. Смачно потягнулася й розплющила повіки. Лежала посередині великого ліжка, вкрита теплою білою ковдрою, оточена подушками. “Я тут провела ніч? Одна? А де Ігор спав?” - коли згадала про гостинного господаря цього розкішного ложа, відчула такий сором, від якого захотілося сховатися під ковдру, що й зробила.

- Ти чого? - почула його голос й вимушена була визирнути. - Доброго ранку, моя чарівна леді, - він торкнувся губами її руки. - Як тобі спалось?

Нічого не відповіла, імпульсивно обійняла й пригорнулась до нього усім тілом.

- Доброго ранку, - прошепотіла, відчуваючи задоволення від того, що просто торкається щокою поголеного обличчя.

- Залишишся? - обережно запитав. - Я з’їжджу на роботу на годину-другу й повернусь…

- Подумаю, - кокетувала, смакуючи сніданком.

Вона раділа. Хотілось залишитись без будь-яких вагань та, приймаючи гарячий душ, все-таки піддалася протиріччям. З одного боку, нічого немає кримінального в тому, що прийме запрошення: поваляється в ліжку, подивиться телевізор, щось приготує смачненьке, - хотілось потурбуватися про Ігоря, реабілітуватися у власних очах, вона таки дурепа, бо поводилася вчора як дівчисько, яке набиває собі ціну. З іншого - вимушена буде одягати вим’ятий від сну одяг й у чужому домі чекати невідомо чого.

Рішення прийшло само собою. Вийшла з ванної й побачила Ігора, одягненого по формі.

- Полковник податкової міліції до ваших послуг! - відрапортував.

Якби побачила перед собою у залізних облаштунках середньовічного рицаря - здивувалася б, але не відреагувала так емоційно. Перед нею стояв той, на якого зібралась покласти місію помсти.
- Ти мені допоможеш? - запитала, ще не маючи чіткого плану.

Розповіла все про себе й Вадима, не приховуючи ні його ганебних вчинків й ні того, що залишилась без копійки (хоча до цього часу вони не торкалися теми колишніх стосунків), про діяльність його фірми…

За першим наказом свого начальника податківці стерв’ятниками налетіли на зрадника. По-жіночому цинічно зловтішалась результатами відплати, наслідки від якої перевершили найсміливіші її очікування: Вадим не тільки позбувся фірми, а й навіть, щоб не потрапити за грати за грубі порушення фінансової звітності та виявлені махінації, мав сплатити штраф, гроші на який взяв під високі відсотки у впливових людей.

Чи мучилась докорами сумління? Можливо, але хіба що лише годину після звістки про його фінансовий крах. Міцна кава з коньяком розслабляла, зникав стрес і вона дивилась на ситуацію під іншим кутом зору. Розуміла, що вчинила не по-християнськи, але навіть якби мала можливість змінити те, що сталось, - не змінила б. У жіночому серці дивним чином знайшли місце й тісно переплелись кохання, ненависть й бажання помсти… Її кохання було не потрібне чоловіку, до ненависті він залишався байдужим, а відплата… Саме на неї вона зробила ставку. Була абсолютно впевнена, що Вадим навіть з доказами її причетності до знищення фірми, ніколи в це не повірить, але знала також й те, що перед лицем смерті не зізнається нікому, що доклала до краху свої і чужі руки. З гіркотою усвідомлювала, що своєю помстою поставила остаточну крапку в стосунках з чоловіком. Та вона постарається все забути й стати щасливою з іншим.

Помилилась: життєві обставини взяли вверх над її характером. Зустрівшись у залі суду з втомленим поглядом загнаного життям чоловіка, для неї все, окрім сутулої рідної постаті, припинило існування: суддя, яка ставила незрозумілі запитання, намагаючись з’ясувати причини, що призвели до розлучення, мама, що постійно смикала за рукав, брат, який прийшов підтримати, навіть Ігор...

Вадим дивився на неї, поглядом каявся, вибачався, благав… Леся не відводила від нього очей, намагаючись зрозуміти чи зможуть вони після цього всього жити разом, якщо пробачать одне одному?

Вона пробачила… Отримавши свідоцтво про розлучення, всупереч здоровому глузду, не зрозумілі для оточуючих, кинулись назустріч один одному… Байдужі до всього світу, не послаблюючи обіймів, торканням рук відчували кожну клітинку спраглого за ніжністю тіла, довгими поглядами передавали силу свого бажання, словами, які народжувались з поцілунків, розкривали красу кохання й просили вибачення й вибачали, обіцяли й вірити в найкраще з обіцяного.

Рік щасливого сімейного життя… Напевно, воно того варте було, коли за нього заплатили таку високу ціну…
Леся стисла пальці рук так, що нігті вп’ялися у долоню, та фізичного білю не відчула. По кам’яному обличчю покотилися краплями сльози, а погляд, ніби пекучою голкою, пришився до бинтів на обгорілому тілі. Остання вихідка чоловіка стала контрольним ударом по її почуттях…

Повертатись - погана прикмета. Знала та не дуже вірила, бо не могла навіть і подумати про те, що може статись, коли не звертати на них уваги. Приїхала додому в розпал робочого дня, на хвилинку, щоб забрати документи, які, поспішаючи вранці на роботу, забула. У передпокої валялось чуже взуття, чийсь плащ абияк висів у шафі, повітря псував аромат чужих парфумів. Не роздягаючись й не роззуваючись, інтуїтивно пішла на голос свого чоловіка та чийогось сміху, боячись самої здогадки про те, кому він може належати. Тремтячими руками відчинила двері до спальні й від побаченого ледве не зомліла: Вадим з іншою жінкою ніжився на їхньому ліжку…

Намагалася забути той день, викреслити його з пам’яті, - не змогла, як і пригадати до кінця, що тоді між ними відбулось і як зникла жінка, якою спокусився її чоловіка. То було жорстоке з’ясування стосунків із застосуванням заборонених прийомів. Із стану афекту її повернула до життя кров… Нею були заляпані підлога, стіни у коридорі, рясніла краплями на її одязі й текла по тілу зрадника… Можливо, вона знову втратила свідомість або щось сталось страшне, бо коли отямилась, то побачила поряд з собою закривавлений кухонний ніж. Все боліло, неймовірно пекла спина. Підвівшись, криком звала Вадима та відлуння власного крику розбивалось об пусті кімнати. Усі раніше приховані образи стали перед очима, наповненими бажанням кровавої помсти. Врешті-решт з них впала полуда, а відкрита реальність була вбивча.

Як виявилося згодом, Вадим їй регулярно зраджував. Була переконана, що то був не перший випадок, адже лише постійність дає впевненість в непокаранності, а та в свою чергу - сміливість привести додому коханку чи ще когось там… Він у черговий раз спаплюжив їхній дім, забрудним подружнє ліжко, наплював у душу. Почуття ненависті заполонило її суть, бажання помсти випікало із середини…

Та коли уявила собі цих жінок, як вони ходили по її квартирі, приміряючи на себе образ господині дому, заварювали на кухні чай чи каву, нарізали бутерброди чи розрізали торт, а потім ховали у сміттєвому відрі сліди… Приймали душ, милися у її ванній, користуючись її туалетними засобами, з цікавістю вивчали й оцінювали її смаки, виходили одягненими у її халат, готовими до насолод з її чоловіком… Лежали на її подушках, кохалися на її простирадлах, вкриваючись її ковдрою, а потім крадькома заглядали до шаф, з чисто жіночою цікавістю краєм ока глянути на гардероб суперниці… Комусь з них вистачало нахабності коментувати її фотографії, розставлені по кімнатах, комусь - випитувати подробиці сімейного життя, смакуючи фактами інтимного характеру… Рішення було прийняте одразу - потрібно було вбити його, саме на це він заслуговує. Рука автоматично потягнулась за телефоном.

Андрій приїхав одразу. З першого погляду все зрозумів. Леся, в розірваному одязі, з розтріпаним волоссям, істерила, благаючи спустити на кривдника усіх собак, а то сама візьме гріх на душу… Саме тоді Андрію увірвався терпець й розв’язався язик, не стримуючись розповів про силовий вплив на Вадима, який час від часу застосовував по відношенню до нього. Та хіба від цього щось змінювалось, адже вона все одно пробачала, продовжувала кохати й бути щасливою зі своїми ілюзіями?

Брат… “Перше, про що попросив, коли навчився говорити - сестричку, - завжди нагадувала мама при нагоді. - Дуже хотів мати свою Лесю”… Де він почув таке ім’я й чим саме воно увійшло в дитяче серце - невідомо, бо й сам Андрій не пам’ятав. “Якби ми її назвали Марією, для тебе вона теж би була Лесею?” - допитувався свого часу батько, та й сам непомітно перейшов у звертанні до своєї улюблениці на більш тепле і ніжне - Леся. Де він почув таке ім’я й чим саме воно увійшло в дитяче серце - невідомо, бо й сам Андрій не пам’ятав. був на чотирнадцять років старшим від неї, з дитинства оберігав і захищав, та від неї самої не зміг вберегти, не справився зі своїми обов’язками. Усвідомлення власної провини, робило його пластиліном у руках Лесі, яка цим маніпулювала, продовжувала благати, просити, готова була пообіцяти все що завгодно. Андрій не втримався і дав слово, вона ж пообіцяла, що у всьому буде його слухатись…

Для початку він змусив прийняти у подарунок його машину, аргументуючи це тим, що для неї краще й безпечніше мати власне авто, й відправив на курси водіїв. Леся не суперечила, вірила, що це необхідно для того що він повинен зробити. Не заперечувала й проти водія та охоронця Максима, якого Андрій приставив до неї. Не здогадувалась: Максим - охорона від неї самої: щоб не накоїла дурниць та завжди була під наглядом. А сама ж була впевнена, що завербувала його… Так ніколи й не дізналась, він з іншими, що працюють на її брата, виконали особливе доручення, але не її, а Андрія… Хто б наважився розповісти жінці, яка кохаючи ненавидить, про те, як знайшли до чортиків п’яного Вадима у притоні й зв’язаного вивезли до лісу, а, там, під прицілом зброї, змусили викопати яму… Без фізичного втручання і без жодних пояснень залишили самого вночі біля власної могили з купою хлопчикових іграшок…

Коли ж Максим запевнив, що минуле ніколи не нагадає про себе, замість того, щоб заспокоїтися, відчула страх… Була переконана: життя не можна передбачити. Щоб вона була спокійною, придбав телефони й сім-карти, один подарував їй зі своїм номером у пам’яті, про всяк випадок. Добре, що ті випадки оминали її, завдяки старанням небайдужих до неї людей. Вона ж задля забави поставила рингтоном похоронний марш…

Рани на тілі поступового гоїлися, забувався фізичний біль… Знала, що час лікує, незважаючи на те, що пам'ять може зберігати довго в своїх архівах минуле… Вадим її не наважувався турбувати після того, як зустрів й щасливо розминувся зі смертю. Вона ж не могла чи не стільки його забути, чи як нанесені ним образи, чи життя у стилі садо-мазо настільки глибоко проникло у свідомість, що відчувала себе напівживою, половинчастою, бо Вадим таки став її другою половиною, був і залишився найріднішою людиною… Хіба хтось зможе замінити його?

Це їхня перша зустріч від того часу. Дійсно, шляхи Господні незбагненні… Він покликав її, сподівався, що вона допоможе чи не мав інших варіантів? Що робити? Від даного рішення залежатиме не лише життя Вадима, а й власна доля.

Екшен-тур в минуле завершувався. Душа сповнена смутком поверталась до свого тіла. Леся почувалася так, ніби щойно прокинулася від важкого забуття схожого на страшний сон. Скільки вона так сидить? Чому лікар не повертається? Хіба можна важкохворого надовго залишати без нагляду?

Тихо працювали прилади, відбиваючи звуковим сигналом боротьбу за людське життя. Вона підвелась й підійшла до віконної рами. Вітер шугав по деревах, великі краплі зі снігу й дощу стугоніли по шибці. По мокрому склі, ніби на мольберті, де лише замість ватману простелила своє чорне крило ніч, розчулена жінка бачила як краплями спливає відображення лікарняного ліжка, безпомічне тіло, задній план розтікся… Це дощ чи сльози? Вона плаче. Жаль охопив аж із середини. Невимовний жаль прокинувся до себе, за тим життям, якого не було з Ігорем, за коханням, над яким насміявся Вадим. Все ж могло бути по-іншому, але чому сталось саме так? Що їй тепер з ним ділити? У кожного своя правда.

Десь у ній з’явилось милосердя. Дивно, невже всупереч усьому продовжує кохати цю людину чи, як говорить мама, кохає саму любов? Хай там що, а вона допоможе йому, не збідніє.

Леся впевнена у прийнятому рішенні повернулась до ліжка хворого.

- Вадиме, чуєш мене чи ні, але маю сказати, це дуже важливо, - тихо звернулася до чоловіка. - За час нашого спільного життя багато разів проклинала тебе. Не завжди обходилась словами… Думала, ти заслуговуєш на місце в пеклі за свої вчинки. Помилялась. Ніхто не має права іншу людину прирікати на страждання ні словами, ні діями, щоб там не було. Присягаюсь, я не причетна до твоєї трагедії… Я витягну тебе, чуєш? Знаєш… - останні слова так і не наважилась навіть прошепотіти, ніби хтось крім них міг їх підслухати.

Виговорившись, відчула полегшення. Вже знала, що має робити! “Де ж лишень той лікар? Чому так надовго вийшов? Вадима потрібно терміново звідси забирати, потрібний відповідний догляд окрім лікування, - прийняте рішення вимагало дій. - Щоб не гаяти часу, сама його знайду… Тепер кожна хвилина на вагу золота”, - впевненість у правильно прийнятому рішенні підштовхувала до активності.

У коридорі, неподалік від Вадимової палати, підпираючи стіну, навпочепках, плакала та сама дівчина. “Що ж у цієї бідолашної за нещастя?” - Леся зупинилась. Сповнена бажанням допомогти Вадиму, вона вже не могла пройти повз горе іншої людини, якій, судячи по безутішному плачу, теж необхідна стороння підтримка, якої, можливо, чекати немає звідки.

- Чому ти плачеш? - запитала.

Материнські нотки продзвеніли у голосі, на них зреагувала дівчина й підняла каламутний погляд заплаканих очей. Леся інстинктивно поклала долоню на голову й, щоб якось утішити, гладила по заплутаному брудному волоссі.

- Не знаю, що робити… Щось вибухнуло у машині мого чоловіка, - на одному подиху, випалила дівчина, відчувши підтримку.

- Чоловіка? - відлунням відгукнулось питання.

Леся не до кінця розуміла слова дівчини, але відчула неприємний холод внизу живота.

- Чоловіка! - підтвердила та.

- Так то твій чоловік знаходиться ось у цій палаті? - Леся тією рукою, якою щойно втішала, махнула у сторону палати, з якої вийшла хвилину тому.

- Так.

- Давно? - маніакально намагалася щось з’ясувати.

- Що давно? - не зрозуміла дівчина.

- Одружені? - уточнила.

- Ми не одружені, не вспіли , - пробурмотіла, витираючи сльози.

- Он як, - Леся подивилася на неї. - Нічого не розумію…

- Та ми познайомились сьогодні, точніше вчора, ввечері, у барі. Я з компанією святкували день народження подруги, а він підсів за наш столик… Познайомилися, туди-сюди… Знаєте, як воно буває? - дівчина подивилася на неї, сподіваючись на підтримку.

- Так, - вона знала “як воно буває”.

- Роззнайомились... Говорив, що таку як я ніколи в житті не зустрічав, - трохи заспокоїлась. - Добрий, щедрий, якби ви лише знали! Замовив нам випивку, хавчика…

“П’яна жінка завжди притягує чоловіків, - зіронізувала Леся, ледве стримуючись, щоб не сказати це вголос”.
- Таким хороший був, - спогади викликали у дівчини сльози.

- Був? - перепитала.

- А хіба після такого вибуху виживають? - риторичне запитання зависло у повітрі. - Там, коли міліція ходила, я чула, що вони між собою говорили… Якщо викарабкається, то по чоловічій ліній буде повний нуль! - пояснила й розплакалась. - Думала, що ми одружимось, дітки будуть, я так люблю дітей… Нас у мами четверо… Що тепер буде?

- Так ви вчора ввечері познайомилися? - Леся хотіла з’ясувати: чи то в неї самої вибухнув розум, чи просто вона чогось не розуміє.

- Сьогодні ввечері, кажу ж вам… Ми їхали додому, а потім - вибух! - сльози здавлювали горло.

- Додому? - цапанулась за слово.

- До мене, в гуртожиток. Машка, сусідка по кімнаті, пішла до свого хлопця, а Ірка - обіцяла ніч десь перекантуватись…

- Скільки тобі років? - прямо запитала.

- Сімнадцять скоро, - одразу відповіла. - А що?

Леся дивилася на дівчину як на інопланетянку: “Сімнадцять років! Це якщо правду говорить! Я б сказала, що виглядає старшою, хоча тут може й сімнадцяти немає, просто хоче здаватися дорослішою… Їй би вчитися у школі, допомагати батькам і крадькома мріяти про сусідського хлопчика, а не збиратися заміж за першого зустрічного. Таки доросла: вифарбувала волосся у колір воронячого крила, косметики он стільки патьоками по обличчі розмазалось, одяг для того, щоб жіночі принади якнайвигідніше продемонструвати… Заздриш? - внутрішній голос єхидно поцікавився. - Не знаю! Вона молода, її тіло хоча й має безліч недоліків, але його перевага відчутна - пишне на вигляд, розкішне формами й готове дарувати насолоду… Позбавлена будь-яких комплексів… Я навіть й поряд не стою!”

- Нічого, - Леся опустила вбивчий погляд, - а твоєму майбутньому чоловікові скільки років?

- Хіба це важливо? У нас любов з першого погляду! - провінційна Джульєтта аж голос підвищила.

- Не важливо, - Леся погодилась.

- Що? - перепитала дівчинка, не розібравши бурмотіння дивної жінки.

- Ти сама звідки? - Леся підвелась й дивилася на неї зверху вниз.

- З села. Приїхала, хотіла вступити до технікуму та завалила іспити… Пішла працювати на овочевий ринок, тут неподалік, знаєте? - поцікавилася у Лесі.

- Не знаю. А батьки твої?

- Вони думають, що я навчаюсь… Краще я буду тут у районі продавати картоплю, чим у селі коровам хвости крутити, - заспокоївшись, заявила свою життєву позицію, напевно почуту від старших подруг.

- На наступний рік спробуєш, - порадила Леся.

- Та ви, що? Кому потрібне те навчання? Не хочу… Такий класний, ну просто джек-пот, а не мужик! Дай Боже, щоб він викарабкався!

Дивилась на дівчину й картина Вадимового життя поступово вимальовувалась. “У п’ятдесят років волочиться за дурним дівчиськом, задовольняє фізіологічні потреби, обманюючи неповнолітню. - А ти, думала, що він напружуватиметься для пошуку нормальної жінки? - запитала у себе від третьої особи. - Чи ті, кого водив до твоєї квартири панянками були? Та для них він таки справді джек-пот: привіз, нагодував, ванну кімнату надав: мийся-купайся… Задовольнявся по мінімальним розцінкам й ні в чому собі не відмовляв… А ти, не виключено, що саме після хвойди якоїсь рушником, халатом, постільною білизною користувалася… Ну, ви ж спали з одним чоловіком, то ніякої трагедії з того рушника робити не варто! Впевнена, що й на п’яну голову їхав до цієї дурної в кімнату гуртожитка… “Кохання з першого погляду”, освідчення. О, свята простота сімнадцятирічна! - Ти теж простота! ”.

Як він низько упав! Ні, завжди був там, плазував по землі, то вона силою свого кохання надихала його на взлети… Ліпила з нього людину, регулярно знімаючи з дерева, на яке, як та мавпа, залазив… Господи, взяла не один гріх на душу, щоб помститися, рідного брата прохала стати катом, щоб через фізичний біль донести йому прописні істини… А він не змінився й ніколи не зміниться! У Лесі опустились руки…

- Як тебе звати? - запитала втомленим голосом.

- Іра.

- Мені шкода тебе, Іро… Шкода ще сотню тих, які були до тебе й прийдуть після… Повертайся додому, до батьків… А свого наступного майбутнього чоловіка обирай ретельніше…

- Ви хто така? - дівчина підвелася з колін і з викликом дивилась перед собою.

Леся відчула наступ базарщини й агресію хижачки. “Нарешті наречена оговталась, - подумала з іронією. Дивилася у відповідь без страху й ненависті: - Що з неї можна взяти? Неповнолітня, без освіти, з дешевими амбіціями, позбавлена жіночої мудрості, але така впевнена у своїй замазаній дешевою косметикою привабливості, у відвертому розірваному брудному одязі, який лише підкреслює те, що інша намагалася б приховати… І це на таких він регулярно розмінював мене? Це через таких як вона, я ледве не стала чудовиськом!”

Леся засміялась. Не могло зупинити від диких веселощів усвідомлення того, що це лікарня, ніч і хворі відпочивають. Вона продовжувала сміятись…

- Тобі погано? - наречена колишнього чоловіка не на жарт злякалася.

- Ні, добре! Занадто добре!

Зірвала з себе білий халат й кинула на підлогу до ніг тієї, яка так прагне стати коханою жінкою чоловіка, з яким вона свого часу ділила найкращі хвилини й найстрашніші роки життя. Хай одягає і йде йому допомагати, а вона навіть й пальцем не поворухне! Вистукуючи підборами, що пробуджували сонну тишу лікарні, прямувала до виходу…

Якою була дурною, що так затято мстила своєму нікчемному чоловікові! Що значать її помсти, коли сам Господь, який так рідко втручається у долі людей, не залишився байдужим до її страждання? Його вендета найсправедливіша і найстрашніша!

Поспішала.

- Ларисо Володимирівно, - наздогнав її голос лікаря, - зачекайте…

Не зупинилась.

- Хто ця жінка? - почула голос дівчини.

- Дружина твого знайомого, - роздратовано відповів. - Ти де мала бути? Я власноруч звільню Світлану через халатне відношення до роботи…

- Хто? - перепитала, не звертаючи уваги на його невдоволення.

Леся посміхнулась. “Щиро хотіла допомогти… Все. Тепер все. Стали ми магнітами з однаковими полюсами нелюбові й байдужості, що й відштовхнуло нас назавжди одне від одного. За нього є кому боротись. Хай їм щастить!” - згадка про оте дурне дівчисько, наречену, викликала посмішку на обличчі.

“Тепер я вільна. Без кохання і ненависті. Помилка, що приїхала сюди в лікарню, останній неадекватний вчинок продиктований моєю жіночою образою… Максим чим думав, що повівся на цей дзвінок? А я? Втратила почуття реальності, злякавшись нічного жаху чи перевтомилась? Досить з мене! Все!” - прийняла рішення, виходячи з відділення.

Двері, потурбовані процесом відкривання, прорипіли й зачинилися за нічною відвідувачкою. Максим з її сумочкою на плечі стояв біля вікна, обережно пригортаючи до грудей шубку, очікуючи, ховав підборіддя в теплі хутрового коміра. Леся зупинилась. Максим підійшов до неї. Мовчали. Неочікувано сильні руки згребли її від усього світу. Слухала як б’ється чуже серце, відчувала аромат парфумів, на секунду навіть здалося, що ось-ось і дізнається про його думки…

- Поїхали? - запитав.

Дістала з сумочки телефон й положила на підвіконня: - Більше не знадобиться.
Надворі лютувала негода, брався морозець, а ніч гасила зорі - наближався зимовий ранок.

-Так. Ти не уявляєш, як хочеться гарячої кави…

Чоловік посміхнувся, у машині термос з гарячою кавою, без якого він не виходить з дому.

- Що ти вирішила? - мав спитати тепер, щоб не повертатися до неприємного згодом.

- Ми не займалися благодійністю, а гарні справи ніколи не пізно розпочинати. У Біблії написано, що рука давця не збідніє до кінця… Потрібно буде перевести на рахунок опікового центу гроші, - озвучила прийняте правильне рішення. Максим стиснув жінці руку на знак підтримки. За декілька кроків до машини витягнув з кишені свій другий телефон й викинув у темноту ночі, впевнений, що атрибутика минулого більше не знадобиться.

*   *   *

 

Презентація книги Л. Бондаренко "Вендета у форматі 3D", м. Миколаїв,  19 сiчня 2018 р.

 

 Книги Л.П. Бондаренко

Л. Бондаренко, Тринадцята жiнка Фрейда / Миколаїв : Видавництво Ірини Гудим, 2010. - 320 с.

Л. Бондаренко, Вендета у форматі 3D / Миколаїв : Іліон, 2017. - 226 с.