Форма входа
Тарас Дмитрович Кремiнь
Тарас Дмитрович Кремінь народився 10 червня 1978 р. в смт Казанка, Миколаївської областi. Український політик та науковець. Народний депутат України 8-го скликання в загальнодержавному багатомандатному окрузі від Політичної партії «Народний Фронт». Голова підкомітету з освіти Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. Член Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України. Автор близько 100 наукових праць, присвячених історії української літератури Х-ХХ ст., а також науково-методичних рекомендацій до навчальних курсів, зокрема: «Фольклор», «Сучасний літературний процес», «Методичні рекомендації до проведення фольклорної практики», 5 книг з історичного краєзнавства тощо.
Син видатного українського поета, лауреата Шевченківської премії Дмитра Дмитрович Кременя.
Петро Захар’їн i перша друкарня на пiвднi iмперiї
Як зауважено в «Історії міст і сіл Української РСР», 1796 року в Миколаєв запрацювала казенна друкарня, в якій видавали морську, військову, технічну, медичну, сільськогосподарську, художню літературу, хоча деякі дослідники припускають, що її роботу розпочато двома роками пізніше. Зрештою, перед істориками краю давно постали питання: хто стояв у витоках культурного життя, став першодрукарем, був першим прозаїком краю?
На ці та багато інших запитань дають відповіді життєписи славетних людей свого часу. Великим шанувальником мистецтва минулих часів постав видатний державний діяч і флотоводець, адмірал, член Адміралтейської колегії, перший в Росії Морський міністр, перший Голова Департаменту економії Державної ради, президент Вільного економічного товариства Росії, а ще – легендарний учасник російсько-турецької війни 1787-1791 рр., один із небагатьох захисників декабристів граф М.С.Мордвинов (1754 – 1845).
Сучасники пригадують, що він мав світлий розум, володів прекрасною освітою, неабиякий літературний хист, за що його називали «російським Арістидом». Як пригадує його дочка Наталя, батько захоплювався читанням, любив античну літературу, в оригіналі знав Гомера, досконало володів давньогрецькою, латиною, німецькою, італійською, англійською, французькою мовами. У своїй приватній книгозбірні адмірал мав кілька тисяч рідкісних томів. До того ж, його колекція складалася і з подарункових видань, вручених від поважних осіб імперії. Зокрема, імператриця Катерина ІІ дарувала йому повне зібрання «Китайських записок» («Les memoires des Chinois»), укладених місіонерами, а тодішній великий князь Павло Петрович – «Записки Сюллі» («Les memoires de Sully») з вензелем «П.П.» під імператорською короною на знак щирості своїх почуттів. Слід додати, що адмірал, якого безмежно цінувала імператриця, а чорноморці – щиро поважали, знався і на образотворчому мистецтві. Наталя Мордвинова писала, що у них вдома було повно унікальних картин, зокрема, Рафаель («Іоан Хреститель»), Леонардо да Вінчі («Іродіада»), Мікеланджело («Св. Сімейство зі сплячим немовлям»), Джуліо-Романо («Адам і Єва»), Шедоні («Ерот»).
Відколи з Херсона до Миколаєва перевели Адміралтейське правління, М.С.Мордвинова призначили головнокомандувачем Чорноморського флоту і портів (1794), що дозволило йому за досить короткий час зробити місто не тільки військово-морським, але і провідним культурним центром Російської імперії. Зокрема, з його ініціативи в Миколаєві з’явилася друкарня (1796). Цей факт підтверджували міністр юстиції Г.Р.Державін («в Херсонской и Таврической губерниях типографий никаких не имеется, кроме одной в г. Николаеве»), а також автори «Записок Общества истории и древностей» (1848). Цієї ж думки дотримувався Іван Огієнко (митрополит Іларіон) — професор, учений і педагог, ректор та міністр УНР, автор книги “Історія українського друкарства”, 130-річчя кого ми відзначаємо цього року.
Миколаївським першодрукарем став відомий москвич Семен Іоанникійович Селівановський (1772-1835), який після Указу Катерини ІІ про закриття приватних друкарень тимчасово опинився без роботи. На запрошення М.С.Мордвинова, але за підтримки поета В.П.Петрова, який його відрекомендував адміралу, той прибув до міста, маючи з собою хіба що лінійки та шрифти. Зрештою, за результатами свого миколаївського перебування (1797-1800) друкар видав не менше 19 книжок, включаючи праці М.Ліванова, Д.Лінда, Г.Державіна, Ф.Суранова. Що стосується цього спеціаліста, згодом, після повернення до білокам'яної, він брав участь у підготовці першого видання «Слова о полку Ігоревім», приятелював зі світочами науки і культури: київським митрополитом Євгеном, канцлером М.П.Румянцевим, графом О.І.Мусіним-Пушкіним, істориками М.М.Карамзіним, М.М.Бантиш-Каменським.
Доведено, що першою в історії Миколаєва стала публікація книги відомого прозаїка, першого професійного письменника Тамбова, поручика Петра Михайловича Захар'їна. Як зауважують біографи, він прибув до Миколаєва з Москви на запрошення адмірала 1797 р. Подейкують, що М.С.Мордвинов був у захопленні від його колись популярної книги «Арфаксад», виданої у столиці пристойним накладом, очевидно, не без підтримки С.І.Селівановського. Але перш, ніж прибути на південь імперії, письменник пройшов досить тернистий шлях. Народившись у Козлові Тамбовської губернії (1750), провівши там кращі свої роки, він, будучи сином заможного торговця, здобувши грамоту в дячка, а ще – початкову освіту в родині саратовського чиновника, де опанував арифметику, правопис, німецьку мову.
Незважаючи на певні можливості, пристойної кар’єри він так і не зробив. Спочатку він себе шукав, як і більшість сучасників, в романтиці військової служби. Кажуть, що навіть був на російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Тим не менш, там молодик не затримався: вимушений був піти з армії, як зізнавалися сучасники, через “системні порушення дисципліни”. А потім, поховавши батька, «прогулявши» спадщину, цей чоловік опинився на порозі жебрацтва: тимчасові вчительські заробітки з викладання німецької мови у дворянських сім’ях суттєвих змін у його життя не привносили. Водночас Петро Михайлович продовжував займатися самоосвітою: багато читав, писав вірші духовного змісту. Очевидно, на тому б усе і скінчилося, якби не одна інтрига, яка, по суті, зробила богемного П.М.Захар’їна улюбленим поетом імператриці та адмірала. Письменник мусив використати свій чи не єдиний у житті шанс. І він це зробив блискуче.
22 вересня 1786 року, з нагоди чергової річниці коронування Катерини ІІ, в Тамбові відкривали Головне народне училище. В урочистостях з цього приводу взяли участь авторитетні чиновники і підприємці, а ще – відомий поет, учасник вікопомного державного перевороту (в числі учасників – Г.Потьомкін, брати Орлови) який, по суті, передав царський трон колишній принцесі Софії Августі Фредеріці Ангальт-Цербст-Дорнбург, щойно призначений губернатор Тамбовщини Г.Р.Державін. Очевидно, на тому святі він читав свою легендарну оду «Фелица» (1782) із присвятою імператриці, в якій вона постала розумною і справедливою, «богоподобною царевной Киргиз-Кайсацкия орды».
На цьому святі мав слово і П.М. Захар’їн. Його промова була написана буцімто самим губернатором, але сприйнята присутніми як його авторська, притому вражаюче: подібного декламаційного таланту та піднесеної емоційності Тамбов давно не бачив. Невдовзі невідомого раніше письменника-простолюдина чекав шалений успіх: його тріумфальну промову опублікували популярні тоді журнали: «Зеркало света», «Новые ежемесячные сочинения», «Санкт-Петербургские ведомости», її друкували окремими книгами (1788, 1792), в тому числі, іноземними мовами. Невдовзі слава про письменника, який славив монархію та її очільницю, дійшла і до августійшої персони. Дякуючи йому за прихильність, Катерина ІІ через своїх кур’єрів мала намір, за спогадами Г. Державіна, якось йому віддячити, але самодіяльного письменника так і знайшли, бо той, як кажуть, десь «загуляв».
Незважаючи на цей тріумф, стосунки між губернатором і письменником тривалий час залишалися складними. Справа в тім, що Г.Р. Державін скептично поставився до оригінальності промови П.М. Захар’їна, називаючи її нісенітницею, в якій немає «ані складу, ані ладу». До того ж, губернатор обвинуватив місцевого поета в тому, що його виступ не має жодного відношення до його літературної творчості. Його дратувало і те, що поет-п’яниця просив за свої мистецькі опуси пенсію. Не дочекавшись і монети, письменник вимушений був назавжди виїхати з Козлова у 1790 р. до Москви в пошуках долі.
На жаль, столичний побут тільки додав фінансових ускладнень. Жебракуючи, але намагаючись довести літературний талант, П.М.Захар’їн упродовж 1793-1796 рр. видав у Москві в університетській друкарні у В.Окорокова славнозвісний «Арфаксад. Халдейская вымышленная повесть» – виховний, філософсько-політичний роман у 6-и частинах, який став одним із найяскравіших подій літературного життя кінця XVIII ст. Цими ж роками він опублікував ще дві книги: «Путь к благонравию, или Сокращенное наставление обучающемуся юношеству, содержащее в себе полезные и нравоучительные правила для всякого звания и состояния людей» (1793), а також «Мысли несчастного поселянина, или Нужное родительское наставление сыну» (1797), які остаточно за ним закріпили статус провідного російського літератора.
На щастя, адмірал М.С. Мордвінов своєчасно роздивився талант письменника, якому вже після першої зустрічі запропонував переїхати до Миколаєва. Зрештою, П.М.Захар’їн отримав у нашому місті не тільки роботу шкільного вчителя: додатково йому поновили офіцерський чин, призначили непогану платню. Це означало, що гарантовано він міг отримувати не тільки пенсію, але ж і винайти пристойне помешкання, подумати про сім’ю, про яку, до речі, нічого не відомо. Крім того, в 1798 р. в новоствореній Чорноморській Адміралтейські друкарні за казенні кошти опублікували чотири частини його знаменитого «Арфаксаду». Відомо, що у 2-му, миколаївському виданні, яке суттєво відрізнялося від московського, автор зробив чималу стилістичну правку, збагатив стиль викладу, скоротив вступні «аргументи», привніс композиційні зміни. Чим же цей роман захопив сучасників?
В першу чергу, чимало епізодів «Арфаксаду» пояснюють теорію суспільної угоди, аргументують походження влади, а також виникнення соціальної нерівності, війн, заколотів, революцій. Зважаючи на це, П.М.Захар’їн пропагує, як це помітно із його виступу в Тамбові, ідею абсолютної монархії та її поборників. Верховна влада, на його думку, повинна слідкувати за діями призначених нею начальників і чиновників, бо в іншому разі виникають зловживання, які важко впливають на рівень життя народу, викликаючи непорозуміння. Водночас автор наслідує теорію провіденціалізму, полемізує з приводу руссоїстської ідеалізації патріархального сільського ладу, доводячи, що «між бідними помешканнями <…> так само є розбрат і обман». Водночас письменник у різних частинах роману активно використовує історичні дані, які підтверджують його ерудицію та глибоке розуміння творів Ж.Бюффона, книжок з історії Давнього Сходу, зокрема, про Індію, а також Біблії, рукописних перекладів, німецькомовних джерел.
Серед тих книжок, які належали перу П.М.Захар’їна, отже, надруковані в Миколаєві в числі перших з дозволу московської цензури – псевдоісторичний роман «Приключения Клеандра, храброго царевича Лакедомонского, и Ниотильды, королевны Фракийской» (1798, ч. 1-2) – переробка «Вірного Калоандра» Д.А.Маріні (1652). Того ж вікопомного для історії книговидання року автор опублікував у нашій друкарні «Новый Синопсисъ, или краткое описаніе о произхождении славенороссійскаго народа» (1798) – стилістично модернізований «Синопсис» Інокентія Гізеля, а також свою легендарну тамбовську промову. До речі, саме в Миколаєві автор написав поему на 12 пісень «Пожарский». Достеменно відомо, що цього уславленого миколаївця наслідував сам О.С.Пушкін, який мріяв «щось украсти» із його «Арфаксаду». П.М.Захар’їн помер у Миколаєві між 1799 та 1810 рр. Похований з усіма почестями на Старому цвинтарі за вівтарною частиною. Точне місце поховання невідоме.
Очевидно, що зі з’ясуванням ролі та місця як перших, так і наших талановитих сучасних авторів, мусить бути остаточно вирішене питання про написання першої в історії Миколаївщини історії літератури краю. Не для себе, - нащадків.