Дмитро Кремiнь: «Поезiя не вмирає, лише змiнює свiй образ...»
Дмитро Дмитрович Кремiнь народився 21 серпня 1953 року на Закарпатті – поет, публіцист, автор поетичних збірок «Травнева арка», «Південне сяйво», «Танок вогню», «Бурштиновий журавель», «Шлях по зорях», «Пектораль», «Елегія троянського вина», «Атлантида під вербою», «Літопис», «Синопсис», «Полювання на дикого вепра», «Ольвійський транзит». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені В. Чумака та М. Аркаса.
– Дмитре Дмитровичу, завдяки (чи всупереч) кому (люди на Вашому шляху) і чому (події, факти, обставини) Ви стали письменником?
– У долі кожного митця знайдете факти рго і соntrа. Так і в мене. Я за походженням – українець із Закарпаття, і цим уже інтригує мій життєвий і творчий шлях. У мене дві «малі батьківщини» – Срібна Земля і Гілея, Північне Причорномор'я, Степ і Море, і такий духовний дуалізм у мені живе, але – не на розрив, а взаємно притягує мій особистий Захід і Схід, а точніше – український Захід і український Південь. Але я в цьому не перший – український народний театр в Ужгороді в 20-ті роки XX ст. заснували саме вихідці з миколаївської землі – Микола Садовський, Спиридон Черкасенко та Микола Аркас. Перший похований у Києві як народний артист УРСР, зігравши після повернення з Ужгорода в кінофільмі Олександра Довженка «Земля», другий – у Празі, а третій – у м. Хуст, столиці Карпатської України, де в чині полковника Карпатської Січі долучався до визвольних змагань закарпатців.
Щодо того, кому я завдячую народженням як поет. І батькові Дмитру Іллічу, й матері Анні Петрівні – Царство їй Небесне, але й далекому предкові з історичної Мараморощини. Я народився 21 серпня 1953 року в Радянському (з 1945-го) Закарпатті, першокласником почув про політ Юрія Гагаріна, жив уже в просторому будинку – батьковому, хоча пам'ятаю ще курну дідову дерев'яну хату і свою дерев'яну колиску.
Знаєте й самі, що життя не вмістити у прокрустове ложе дат, імен. А дитинство моє було справді щасливим, і батьки мене підтримували в моїх поетичних і художницьких починаннях. Учитель російської мови та літератури Олег Михайлович Макушин, ужгородець, і сам був чудовим акварелістом, і племінник його дружини Йолани Юріївни малював, і мокру акварель опанував я ще учнем Сухівської школи, а з ліногравюрою ознайомився в міжнародному піонерському таборі «Тиса» завдяки вихователеві Василю Васильовичу Глаголі. У республіканському піонерському таборі «Молода гвардія» був у фаворі як юний художник, а ще вперше полюбив оперне мистецтво – нас водили в Одеський оперний театр. І було це в сьомому класі. Завдяки О. Макушину та з ласки тодішнього завідувача облвно і художника Василя Васильовича Бурча восьмий клас я почав в Ужгородській школі-інтернаті № 2, щоби мати змогу відвідувати знамениту ізостудію Золтана Степановича Баконі. Не забуду ніколи пленер у с. Волосянки Перечинського району, це вже був 1969 рік, і в «Закарпатській правді» цькували Івана Чендея за книжку «Березневий сніг». Іван Михайлович ще 1968 року на зустрічі з початківцями в письменницькому клубі в Ужгороді запримітив мене і хвалив мої поезії, а тут – шельмують дорогу людину... От і слава, до якої так прагнулося ще з початку першої публікації 1965-го у п'ятому класі, в тій-таки «ЗП».
-
1973 рiк. З друзями-студентами Ужгородського унiверситету. 1974 рiк. Ужгород
– Якими були Ваші наступні кроки «до храму літератури»?
– Якщо підбити підсумки взагалі, то саме Іван Чендей і Петро Скунць, у майбутньому Шевченківські лауреати, були моїми першими великими літературними вчителями у шкільні та студентські роки, світла їм пам'ять. Навчався я мистецтву слова і в університетській літстудії імені Юрія Гойди, старостою якої був аж до мого погрому восени 1974 року – після обшуку КДБ влітку. Я тоді був у військових таборах. Багато хто мені допоміг у тому, щоб мене не виключили з ВЛКСМ і не вигнали з «вовчим квитком» із УжДУ. У всякому разі, поїхав я «спокутувати» свої поетичні гріхи на Миколаївщину, в Казанку, в російськомовну середню школу № 2, де й працював два роки. Далі була райгазета «Червоний прапор», яку редагував прекрасний редактор і журналіст Юрій Григорович Хіль. Усім я вдячний безмежно, бо стати на крило мені допомогли прекрасні, рідкісні нині люди.
...Я в 17 років дебютував у всеукраїнському альманасі молодих «Вітрила-70-71», у 19 мене друкував «Ранок», у 20 мала вийти перша збірка в «Карпатах», а тут почалася всесоюзна боротьба з «дисидентами», і вже все покотилося в безодню. Але на Казанківщині, на «малій батьківщині» Павла Глазового, я став дорослим – одружився з музою мого життя Ольгою, яка сюди прибула за призначенням із Чернігова, тут у нас народився син Тарас – нині він уже пише докторську дисертацію, депутат обласної ради... Ціла епоха минула.
Миколаївські письменники прийняли мене доброзичливо – членом СП СРСР я став іще живучи в Казанці, коли у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» у мене вийшла перша збірка – «Травнева арка» з передмовою Віталія Коротича. Дуже мене підтримали Валерій Гужва, Станіслав Зінчук, Анатолій Камінчук. А потому була всесоюзна нарада молодих у Москві. І в Москві я «прогримів» – про це писала і «ЛУ», опублікувала добірку віршів учасників VI наради молодих – Михайла Шевченка і мене. З публікацій у «Ранку», який редагував Володимир Бурбан, у «Дніпрі» Володимира Бровченка мене помітив Олесь Гончар. Справді, все склалося на краще. А коли восени 1978 року в Будинку кіно проходив перший форум творчої молоді, а я виступав на високій трибуні від імені молодих письменників, мої земляки-закарпатці були вражені моєю «кар'єрою» на Миколаївщині. Зрештою, у нас і тепер люблять або мертвих, або на відстані. Але це не стосується мене, і в рідних Карпатах я буваю по змозі кожні два-три роки. За життя матері, і в дні її відходу, – батько живий, слава Богу. Брати Михайло та Іван, сестри Анна і Людмила, племінники і племінниці. Славна родина!
Я не можу вмерти, поки в моїх книжках не озвуться і далекі предки, і близька рідня, мої краяни і співвітчизники, душевні люди всіх етнічних українофілів та іншомовних українців. Кому держава Україна – не тільки і не стільки територія наживи з автохтонів. А то виходить інше, і скоро українці стануть найбільшою етнічною меншиною в нібито проголошеній для них державі Україні. Таке в нашій історії вже бувало не раз.
– Пригадуєте свою першу публікацію? Кому спершу розповіли про неї, з ким поділилися радістю?
– Іван Михайлович Сухан у моєму селі Суха на Іршавщині працював фельдшером і дружив із нашою сім'єю, як на ті часи – передовою. Батько був і водій, і депутат райради. А молодий фельдшер писав вірші, замітки. Уже коли він жив у с. Заріччя, батьки зі мною (а я – із зошитом віршів) узимку 1965 року поїхали до Сухана в гості. Він мій зшиток надіслав до редакції обласної газети «Закарпатська правда». Звичайно, радості для мене, п'ятикласника, – не передати, а вірші були чисто дитячі:
На груночку за селом
Повно снігу намело.
– З гір спускатися пора! –
Загукала дітвора.
Звичайно, публікації пізніші – у «Молоді Закарпаття», у тій-таки «Закарпатській правді», у районній газеті «Нове життя», де була літстудія, котрою керував Петро Миколайович Потушняк, брат відомого поета, прозаїка, фольклориста й етнографа Федора Михайловича Потушняка, та особливо дебют у «Вітрилах-70-71» – зробили мені, як мовиться, ім'я здібного юного поета. Я дійду свій шлях до кінця, бо й сама поезія не вмирає, лише змінює свій образ.
1976 рiк. с.м.т. Казанка 1979 рiк. С другом-художником Андрiєм Антонюком
– Коли Ви відчули, що письменницька праця – це «Ваше» і «на все життя»?
– Для мене наша розмова – наче сповідь перед далекою дорогою. Тому повірте на слово, що це було давно. Обрав я цю тернисту стезю ще в юності – перемогло Слово, хоча картини я малював і потому. Прагнув висловити себе в друкованому слові, написав сотні, коли не тисячі, газетних і журнальних статей. У районці, в обласній молодіжній, у газеті Миколаївської облради загалом пропрацював із тридцять років. А в яких тільки виданнях не друкувався за своє професійне творче життя! «Літературну Україну» передплачую з 1971 року, з другого курсу філфаку УжДУ, а друкуюсь у письменницькій газеті з 1979-го.
– Чи маєте чітко визначений режим творчої праці?
– Мсьє Журден із комедії Жана-Батіста Мольєра був страшенно приголомшений відкриттям, що він усе життя проговорив... прозою. Але можна потрапити в божевільню й за те, якщо в побуті говорити одними лише римами, віршованою мовою. Мистецтво, момент істини, поетичне натхнення – божественне явище, і небесний вогонь сходить на нас не щомиті. Тому віршів я не пишу – це мною пише Бог, як я написав ув одному вірші (він був у «ЛУ» в оригіналі й навіть у пародії на нього). Це «Аrs Роеtіса». З натхнення 2008 року я написав цілу поетичну книжку, понад 100 віршів, – «Медовий місяць у Карфагені», їх друкувала «ЛУ». Два роки по лікарнях, на операційних столах, – і тоді до мене приходило натхнення, ці вірші друкували «ЛУ» та журнали «Київ», «Кур'єр Кривбасу», «Перевал». А от для публіцистики потрібна методична, копітка робота. Тут – і натхнення, і настрій, і бажання писати прозою.
– О якій порі доби Вам пишеться найкраще?
– По-різному. Буває, з вечора до ранку. Буває – з ранку до вечора. Колись один авторський аркуш есею (24–25 стор. на друкарській машинці) писав за один день. А було, поетичну симфонію за ніч. Або поему. Та було й тривале мовчання: і місяць, і більше. Бувало, що деякі свої широкоформатні твори я писав од студентських літ і понині. Сподіваюся, кому цікавий мій доробок, може погортати мій однотомник «Вибрані твори» із серії «Бібліотека Шевченківського комітету» (Одеса, «Маяк», 2007). Ось том вибраних віршів і поетичних симфоній «Замурована музика» готується нині в столичному видавництві «Ярославів Вал». Для мене важливо, що мої твори пахнуть едельвейсами і трояндами, пахнуть устами коханої жінки, сяють її очима, пахнуть полином і зоряним небом і страшать безоднею смерті, але дарують віру у воскресіння в слові. Пафосно, але це факт.
Прикро, що колеги наші з Вами книжки здебільшого читають по заголовках. Але є такі могутні велети думки й прочитання – скидаю капелюха перед Володимиром Базилевським і Михайлом Слабошпицьким, абсолютним генієм вважаю Івана Дзюбу. Читаю й Анатолія Ткаченка, Євгена Барана, Володимира Панченка, Петра Сороку, ІБТ – Ігоря Бондаря-Терещенка... Від літкритики – не тільки поетичне безсоння, а й стимул до праці.
– Хто Ваші учителі в літературі?
– Я вчився в Гесіода й Анакреонта, у Сапфо й Гая Валерія Катулла. В Публія Овідія Назона й Горація, у Вергілія та Шекспіра (його драми, його сонети – вічні). Як людина з вищою філологічною освітою я знаю письменників Середньовіччя й Ренесансу, класицистів і романтиків, символістів і модерністів, постмодерн. Усі вони – мої вчителі та друзі, чесне слово. Вчився я і в поетів Розстріляного Відродження, і в шістдесятників. І – Роеtа Sеmpег Тіго! – вчуся й тепер чогось: як досягти висот світової поезії. Не наслідувати – творчо засвоїти, розвинути новий метод або худож¬ній винахід у композиції поеми чи в графіці вірша. В цьому плані у мене всі класики – учителі. Українська поезія – високого, світового рівня...
1982 рiк. Виступ перед читачами 1982 рiк. День книги м. Миколаїв
– Якщо пригадати свій творчий доробок: коли, де і над чим Вам працювалося найкраще (найлегше)?
– У різні роки це було по-різному: в молоді роки, на піднесенні, в ореолі молодої слави, щасливий од того, що поряд кохана дружина і маленький син, – це було одне творче життя. У Карпатах на сінокосі, на Десні – теж на сінокосі. На днях літератури в Грузії чи на Кавказі, на Приураллі, на місцях Шевченкового заслання, навіть на БАМі, – всього й не перелічиш. У мене природний дар імпровізації, тож і вірші приходили наче з неба. Уже згадував пізнє літо 2008 року – тоді в селі над Десною, справді, написав цілу поетичну книжку. Багато передумав і під загрозою смерті в лікарняних палатах. І книжка лірики «Медовий місяць у Карфагені», й однотомник із «Ярославового Валу» – «Замурована музика» – поетичний доробок останніх літ. Останніх – за календарем. Із моїх віршів і симфоній можна побачити, де, коли і чим я переймався. Без натхнення вірші не народжуються, хоча віршувати можна й так. Але... Але мить натхнення – це як мить вічності. Тоді приходять образи, повороти думки, які раціонально не придумаєш. І це – мовби янгол стоїть за твоїм плечем. У країні – розкол, країна в екстазі дикунського потоптування людської гідності, Конституції, могил предків, а тут – ефір гармонії, мовби янгол пролетів. І є такі речі, які можна виповісти лише поетичними словами. Тому такий трагічний фінал у просодії до книжки «Полювання на дикого вепра»:
Горла позривали за свободу
І тепер нам хто затулить рот?
Але той, хто вийшов із народу,
Більше не повернеться в народ.
І вся книжка, написана до і під час відомих подій, вийшла 2006 року в київському видавництві «Факт» двотисячним тиражем. А далі... було далі.
– Що ще, окрім аркуша паперу, потрібно Вам для того, щоб розпочався творчий процес: читання, самота, кава, цигарки, кохана жінка поруч чи, навпаки, її відсутність (чи віддаленість), виїзд з міста в село (на дачу) тощо? Чи вибагливі Ви до умов, в яких пишете?
– Додайте ще до цього зоряне небо вночі з Малою та Великою Ведмедицями, Стожари, Чумацький Шлях. І замолоду, і тепер я живу близько до неба й до Трикутника Денеба – на п'ятому поверсі «хрущовки». Здається, Григорій Гусейнов у трилогії «Незаймані сніги» дивується з мене: «трійка» в старому домі – як це так? Але кому сучасна влада, навіть із числа Шевченківських лауреатів, щось дала? Те, що маю із дружиною Ольгою, – це пам'ять життя. Тут я написав майже 20 книжок, а син Тарас – кандидатську дисертацію. Тож мені в любов і в натхнення вона, коханка і муза, як писав Константи Ільдефонс Галчинський, моя Ольга. А кава й цигарки, ну й шампанське інколи, – це класичні атрибути «поетизму». В «Елегії троянського вина» про це сказано вичерпно. Не цитуватиму вірш, але там є й такі щемливі слова, які краще, ніж проза, дають відповідь на Ваше запитання. Знайти цей вірш легко в тих же «Вибраних творах». А є вони в багатьох бібліотеках України – наклад 5000. Включив я «Елегію...» і в томик «Замурована музика». Які ще умови, коли Тарас Шевченко писав у казематі та на засланні, а Василь Стус і його соратники – по тюрмах? Убивають же поетів тепер тим, що масовий читач перевівся, а читач української поезії й поготів. Але й у світовому вимірі стадіон поетоманів не збереш. Тому писатиму для обраних фанатів поетичної форми. А фестивалів, а читацького кола на мій вік вистачить.
– Чи важко Вам «посадити» себе за письмовий стіл?
– Праця за письмовим столом – святе діло, хай там Оксана Забужко за комп'ютером, а не зі скрипкою чи лірою. Інакше й Пегаса пустять на кінську ковбасу, і гуси-лебеді вальдшнепами впадуть із неба від браконьєрських набоїв, а не вознесуться в небо, оспівані нами. Ланцюг обов'язку з'єднав мене з письмовим столом і тепер, коли я веду з Вами діалог: без дисципліни та натхнення я б так не розмахнувся. Треба котити камінь угору, «треба уявити собі Сізіфа щасливим», як це артикулював Альбер Камю. Час покаже, що ми викресали.
– Чи довго налаштовуєтеся після завершення однієї книжки на написання наступної?
Ніколи мені не щастило на «вільні хліби» – школа, редакція, виш. Нині я голова Миколаївської філії НСПУ – знов автори, фестивалі, похорони колег із вибиванням землі під могили, збирання грошей на ритуальні послуги. І – творчість у найнеймовірніших умовах. І мені все ніколи просто «кайфувати» за письмовим столом. У мене от-от вийде книжка «Замурована музика», на підході й «Медовий місяць у Карфагені». Підготував проект 2-томника, бо час. А ще – том публіцистики та есеїстики. Це вже готові тексти. І майже готові книжки. Але чомусь болить мені серце й після операцій. Я не хотів би це записувати, а «воно» змушує – Бог його знає чому....
У не своїй країні, на руїні,
У місті й на околиці села
Все не змовкає скрипка Паганіні,
Що ця земля твоєю й не була.
З колгоспу попливла до феодала
Вітчизна, де співає Джон Карась.
І музика прощальна відлунала
На тій землі, яка тебе зреклась...
– Що Вас наснажує до праці над новою книжкою (читання творів інших авторів, подорожі тощо)?
– По-різному буває. Для полемічного твору потрібен опонент, а для інвективи – і подорож. От лише уявіть сучасний Миколаїв, де майже завмерли три суднобудівні гіганти, а нібито незалежній державі став не потрібен і ракетний крейсер «Україна», і тепер вже безіменний «заказ», але його й Росія не купує. Що твориться в нас усюди – треба на власні очі бачити, щоби написати сучасний літературний твір, а не імітацію, псевдотекст. У мене мотив для творчості – саме життя, хоча я читаю сучасних авторів – від Орхана Памука та Дена Брауна до Володимира Яворівського та Василя Шкляра, Віктора Баранова та Дмитра Кешелі. На моєму читацькому столику – «Записки українського самашедшого» і «Музей покинутих секретів», також багато поетичних книжок. І я радий такій літературі.
1984 рiк. День поезiї м. Миколаїв 1987 рiк. Серед друзiв – миколаївських лiтераторiв
– Чи буває так, що працюєте одночасно над кількома творами?
– Буває. Але це формально легше поетові, аніж прозаїку. Алгоритм у поетів інший, як у компі: «Золотий пелікан, або Курка Ряба Півня топче» – скажімо, постмодерний роман, а паралельно – повість «Смертельний віраж, або Чорний аглаєд № 5» – детектив. А ще новели – «Скерцо», «Біг пес через овес на краєчку моря», «Альма-матер у печінку»... Ну, я жартую...
У мене бували ночі і дні, коли я міг написати два, три, п'ять віршів або й поему. Сподіваюся, іще не вечір, і до кінця року читачі «ЛУ» прочитають найновіше. Смішне порівняння, але творчий процес такий же «легкий», як і висиджування золотого яйця зі звичайного. Узагалі-то, на своїх золотих сидять у нашому парламенті – в жодному іншому такого райського життя в політичних графоманів і не пригадаю. Це теж тема. У мене ж на письмовому столі, на друкмашинці, у компі – постійно щось зароджується, кипить, як у колбі алхіміка. Це є.
– Чи ведете (вели) Ви щоденник? Якого типу це є (був) щоденник? Наскільки, на Вашу думку, ведення щоденника допомагає письменникові?
– Із усіх моїх наставників і друзів один вів щоденник як справжній професіонал – Іван Чендей, автор багатьох книжок прози, співавтор сценарію фільму «Тіні забутих предків». У нього була садиба, він був ув опалі, але виходили книжки, тож і працював у тиші, як належить. А більшість і жити нормально не могла і не може. Я більше люблю епістолярний жанр.
– Чи носите із собою блокнот для запису щойно народжених думок, образів, чи покладаєтеся на пам'ять? У якому вигляді зберігаєте «сирий матеріал»? Як назагал колекціонуєте матеріал до певного конкретного твору?
– Звісно, є й блокноти, й ручки. Більші й менші записні книжки, їхні сторінки із записами – це протобібліотека майбутніх книжок. Але у творчості головне – натхнення, хоча й технологія важлива. Якщо не знати, що таке композиція, сюжет – не створиш навіть лірико-філософської мініатюри, не кажучи про великі поеми, як у Т. Шевченка «Гайдамаки» чи у Є. Плужника «Галілей», у Драча – «Ніж у сонці», у Ліни Костенко – історичні романи у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко» – я тут обираю класичні зразки. Але хіба це не варте роману:
Дівчинко мила, на мрії хора,
Надвечірня мріє моя.
Гуси над містом летіли вчора.
А я?
Може, я неточно цитую геніального Євгена Плужника, але це я пам'ятаю ще зі своїх шкільних читацьких літ. Як і багато інших пам'ятних речей кінця 1960-х. І до своїх записів я повертаюся, щоби дописати їх чи й зовсім переписати. Та я все ще не претендую на монблани посмертної спадщини.
1988 рiк. 1991 рiк . м. Миколаїв
– Пригадуєте, коли вперше переступили поріг редакції «Літературної України»? Як і коли це було?
– Уперше я побував у редакції недосяжної тоді для нас, молодих, «Літературної України» десь у січні 1979 року, коли нас – 28 номінантів! – приймали до СП, за часів головування Павла Архиповича Загребельного, Царство йому Небесне. Редакція «ЛУ» тоді містилася у флігелі, у дворі Спілки, там-таки було і бюро пропаганди художньої літератури. Ми туди зайшли з Петром Скунцем, я захопив і вірші. Але вони з'явилися в письменницькій газеті дещо пізніше, після того, як я «прозвучав» у Москві на VII Всесоюзній нараді молодих письменників. Заходив і на бульвар Лесі Українки, 20. Планую побувати у Вас і в новому офісі. А тоді все було дуже святково, з коньяком і кавою – у Скунця другом був кореспондент «ЛУ» білоруський поет Василь Сидоренко (вони в армії разом служили, здається). У їхній «кумпанії» я, 25-літній, був наймолодшим, але тодішнє ставлення до молодих згадую зі щемом. А скільки уславлених письменників-небожителів бачив ув «Енеї»!
– Чим захоплюєтеся (захоплювалися) в «позалітературний» час?
– До школи я пас гусей, а далі щоліта – ягнят і корів, із четвертого класу косив сіно. Косити сіно люблю, збирати гриби люблю, хоча не завше виходить. А з роками вже й здоров'я не те, та й уже все приватизоване. Не я один такий у нашій країні, що не зумів собі купити при зарплаті в 700 грн авто за сто тисяч доларів або євро. Шевченківська премія в мене була хіба що поїздити по гриби. Весь «позалітературний час» ішов на копійчані роботи. Жодного разу не вдалося навіть у Будинку творчості побути – слава Богу, що в тюрмі не опинився за ту ідею, яку осідлали нинішні господарі України. Точніше було б сказати, що я теж працюю козачком у нащадків пана Енгельгардта, а коли панів немає вдома – пишу вірші чи малюю. Іду в могилу з усвідомленням утрати найголовнішого – народу, Вітчизни. Хоча... ще не фінал.
– Як Вам даються назви Ваших збірок, творів?
– У мене кожну книжку названо за лейтмотивом. І вірші з назвами теж. Іноді мої колеги дають «ім'я» книжкам залежно від епохи – далеко чи близько від «магістрального шляху». В мене теж суголосся з епохою, часом, обставинами, місцем дії. Але якщо це – «Пектораль», то це й асоціація з царською короною, це артикуляція ідеї про те, що в українській землі царська корона лежить, а значить – ми й царські скіфи, державці й воїни, а не лише «раби рабів» абощо. Розчарування – в «Елегії троянського вина», tеrrа іпсоgnіtа, що зникає, – в «Атлантиді під вербою», «Скіфському бароко», «Полюванні на дикого вепра» тощо – теж із того розряду промовистих назв. І взагалі, я люблю відшліфовувати щось таке, що тільки в моєму образному ключі, чи це вірш, стаття, чи ціла книжка.
– Чи є ті, кому Ви довіряєте прочитання написаного Вами ще до друку?
– Аякже! Дружині, яка завжди зі мною, синові – без усяких застережень, адже смак у нього – усім би такий. Але й колегам-письменникам теж, і друзям-художникам, і читачам у бібліотеці на літературному вечорі. У театрі за фуршетом і в кафе за кавою. Я все можу. Та не все собі дозволяю. Можу й матюком, але тоді я стану самогубцем. А от колись у «ЛУ» був мій вірш «Похвальне слово сучукрчиновнику» – це про те, як мене «обклав» матом тодішній віце-губернатор. Він і тепер на висоті – уже на Херсонщині. Але з матючком – це вже «гарик» Ігоря Губермана. У нас один Микола Сом «б'є чолом» у нібито епітафіях, але і його персонажі тільки розмножуються, а не мруть: у мене любов до публічних виступів не вмерла, тому не втрачаю надії й цього літа-осені повиступати на поетичних естрадах у Миколаєві. А це і в яхт-клубі, й на альтанці шахового клубу, на еспланаді Російського академічного театру...
1993 рiк. Миколаїв. Творчий вечiр Дмитра Кремiня в обласнiй бiблiотецi.
– Чи відвідуєте місця (і чи повертаєтеся до них), де жили герої Ваших творів, де колись збирали матеріал?
– О, про це можна «наговорити» цілу газетну шпальту, якщо серйозно! Адже це – все моє життя: Ужгород і Миколаїв, Київ і Москва, Кавказ і Урал, Далекий Схід із ТрансСибом і БАМом. Але я не писав «ударних» речей – прочитайте в «Замурованій музиці» цю ж симфонійку, що дала назву книжці, «Птахи Івана Чендея», «Дистанцію болю» й «Чорну месу», «Сад»... І на Шевченкових місцях бував, і на цвинтарях, де упокоїлися вічним сном колишні мої наставники, друзі, колеги, сотрапезники молодості. Незабаром знову вирушатиму в дорогу – на Срібну Землю. Київ і Чернігів, Седнів і Канів, Ужгород і Хуст, Іршава й рідна Суха – усе в моїй генетиці, моїй крові...
Узагалі, в Україні мало міст, у яких я ще не побував.
– Що найбільше заважає творчій праці?
– Та нічого, якщо ти геній і свідомий власної місії. Тож і «придворна муза» ніколи не мала поваги в читача, хай це панегірики Нерону, Калігулі чи Сталіну. Та бодай маленький соцмінімум українським письменникам гарантувати. Доки нас іще читають – ми живі.
А смерть – це ворота посмертної слави. Або забуття.
– Чи можна навчити писати?
– Рецептів у мене майже немає, але я вчився писати сам і вчив основам теорії літератури, віршоскладанню учнів двох моїх авторських літстудій – «Джерело» та «Борвій». І хтось із моїх студійців став членом НСПУ, хтось – членом СП Росії, не менше десяти яскравих, обдарованих поетів і поетес. І те, що в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка діє відділення літературної творчості – хороша, мудра справа, хай уже це й продовження уроків знаменитого Літінституту імені О. М. Горького, зі стін якого вийшло багато видатних поетів – зокрема й наша геніальна Ліна Костенко. «Це називалось творчі семінари...» – пам'ятаєте? Але треба усвідомити одне: якщо можеш не писати – не пиши. Ну, а якщо дар із серця не викинеш – Аполлон тобі помагай!
1999 рiк. Миколаїв редакцiя газети "Рiдне Прибужжя" 2004 рiк
Фото Д. Ласкiна та А. Кремка
Дмитро Кремiнь "Лінія життя"