Литературно-художественный интернет-журнал

23 квітня в Науково-педагогічній бібліотеці м. Миколаєва відбувся вечір-реквієм пам’яті М.Вінграновського та А.Антонюка – всесвітньо відомих земляків-шістдесятників, лауреатів Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, випускників Первомайської школи №17, яких об’єднувала багаторічна дружба.

У програмі вечора, проведеного в рамках місячника М.Вінграновського, оголошеного Міністерством культури та мистецтв України, вели директор бібліотеки Т.Роскіна і доцент Т.Кремінь, продемонстрували фільм «Боже поле Андрія Антонюка» (автор – заслужений журналіст України І.Хоржевська, МОДТРК) з останньої виставки народного художника України А.Антонюка, що відбулася 30 січня 2013 року в Національному музеї імені Тараса Шевченка, фрагмент фільму «Повість полум’яних літ», в якому головну роль Івана Орлюка зіграв учень О.Довженка М.Вінграновський, а також безліч раритетів із домашньої колекції миколаївців, якими проілюстровано вечір. Зокрема, Л.Костюк представила загалу автографи, чернетки майбутніх віршів М.Вінграновського, які друкувалися в миколаївській обласній газеті «Південна правда» ще на початку 1960-х. Гадаємо, що ці унікальні речі повинні бути вивчені сучасними дослідниками досить уважно.

Художника та поета згадували: голова Миколаївської організації НСПУ, лауреат Шевченківської премії Д.Кремінь, який назвав М.Вінграновського та А.Антонюка найвідомішими українськими митцями, які відкрили світові розмаїття нашого національного мистецтва, а також син всесвітньо відомого митця – художник Д.Антонюк. Цінними стали доповіді академіка І.Старикова, поета Л.Ржепецького, журналістів І.Хоржевської, Т.Даниленко. Улюблені вірші М.Вінграновського читали старшокурсники Миколаївського муніципального академічного коледжу А.Лазарєва, Є.Чулінін, О.Досмухамбетов, а також учні 3-го класу Миколаївської ЗОШ №59: найменші читці декламували дитячі вірші поета як українською, в перекладі англійською, а також з використанням інсценізації улюблених творів для малят.

Окрасою цього вечора стали виступи доцентів ЧДУ імені Петра Могили І.Берези та В.Русової, які не тільки беруть активну участь в розвиткові літературного краєзнавства, підготували численні публікації для вітчизняних та зарубіжних фахових видань, але і є співавторами посібника-хрестоматії «Література рідного краю», де вміщені художні біографії наших земляків, творчість яких уже давно вивчається в миколаївських школах, ліцеях, колегіумах та, навіть, у дитячих садочках.

На вечорі-реквіємі також була презентована книга пісень композитора Г.Уліцької на слова М.Вінграновського «Заспіваю твоє ім’я», яка, по суті, є першою подібною збіркою в Україні. Музичний супровід пролунав у виконанні учениці Миколаївської музичної школи №3 Г.Коваленко (викладач – Е.Комар): звучали відомі твори відомого українського композитора М.Скорика. На завершення зустрічі відомі миколаївці читали улюблені вірші М.Вінграновського, що стало для багатьох великою несподіванкою. Зокрема, доцент Є.Горбуров, якому до душі – громадянська лірика поета, додав, що до ювілею області ним спільно із його сином-доцентом К.Горбуровим та професором М.Шитюком видано унікальне видання «Слава і гордість Миколаївщини». Де вміщені біографії найвідоміших миколаївців у світі. Гідні краяни М.Вінграновський та А.Антонюк також на сторінках цього видання.

М.Вінграновський та А.Антонюк мали багаторічні дружні стосунки. Підтвердженням тому – зустрічі в майстерні, на кіностудії, на виставках. Перший спільний проект – книжка віршів поета для дітей «З обійнятих тобою днів» (1993), оформлена кількадесятьма репродукціями картин художника. За мотивами віршів написані такі роботи: «В голосі колеса сухо», «Вовк-сіроманець», «Скіфський степ» (усі – 2003), «Геля, гуси, Геля!» (2006), «Маленький Микола Вінграновський везе вечерю на Диканьку самому Миколі Гоголю» (2009), «Виростеш ти, скифеня», «Баба Маланка благословляє малого Миколку», «Великодень на Богополі» (усі – 2011). Крім того, Андрій Антонюк провів серію виставок пам’яті Миколи Вінграновського «З обійнятих тобою днів» в галереях Миколаєва, Одеси, Києва. Ще на початку 1990-х М.Вінграновський так казав про свого товариша юності: «…Дивовижний художник Андрій, а де ще ти знайдеш таку школу номер 17, що на Богополі, котра дала б світу двох лауреатів Шевченківської премії?!».

  Сегодня, 16 апреля в Николаеве скоропостижно скончался народный художник Украины Андрей Антонюк. Как стало известно, тело умершего обнаружил сын художника, когда пришел навестить отца в его квартиру.

  Причина смерти пока неизвестна. Знакомые художника уверяют, что Андрей Данилович болел очень редко. В последние годы художник после смерти жены жил один в квартире, что расположена в Доме художников по проспекту Ленина. О дате и месте прощания с Андреем Антонюком станет известно позже.  

  Андрей Данилович Антонюк. Украинский живописец. Родился в 1943 году в г. Первомайск, Николаевская область. В 1962 окончил Одесское художественное училище им. Грекова. В 1965–1971 годах работал в Одессе в Художественном фонде. В 1971 году, по настоянию первого секретаря Николаевского обкома партии, переехал в Николаев.

Участник областных, республиканских и всесоюзных выставок с 1966. Член СХ УССР с 1970, заслуженный художник УССР с 1989. Лауреат премии им. В. Стуса (1993) и Государственной премии Украины им. Т. Шевченко (1994). Награждён Серебряной (2000) и Золотой (2002) медалями Национальной академии искусств Украины. Народный художник Украины с 2007. Персональные выставки прошли в Киеве (2005, 2006), Николаеве (1987, 2007), Мюнхене, Женеве, Лондоне, Париже и других городах Европы.

*   *  *

Реквієм по Антонюку

Без перебільшень: сучасне українське образотворче мистецтво, а з ним – чи не вся культурна спільнота зазнала непоправної втрати зі смертю геніального маестро Андрія Антонюка (13.10.1943, м. Первомайськ Миколаївської області – 16.04.2013, м. Миколаїв).

  Безсумнівно: він став неперевершеним класиком за життя, хоча для нього, випускника Первомайської школи №17, Одеського художнього училища імені М.Грекова, воно не було з легких. Роки «застою», творчі хліби, нонконформізм, вільнодумство, часи скрути, поїздки по країні, визнання, водночас – нестримна жага до малювання, сформували у ньому, за висловом В.Коротича, гарного, «живого», перемінного художника, не закостенілого класика, якого розуміли без перекладу на всіх континентах.

Антонюкові картини, на яких завжди зображені його бабуся, дружина Олена та син Данило, а також невелике коло друзів, до числа яких входили мої тато і мама, – постійно в епіцентрі обговорень. Вони виставлялися як на квартирниках, зокрема, в опального нобелівського лауреата А.Сахарова, так і в найбільших галереях світу. Остання з таких виставок відбулася в січні 2013 року: півсотні нових картин прикрасили Національний музей України імені Т.Шевченка. І це було «Боже поле Андрія Антонюка», яке – назавжди в пам’яті людській.

А.Антонюк писав геніальні полотна, хоча казав, що не розуміється на творчості. Тільки недавно він вивів для себе універсальну формулу: «живопис – це продовження материнської молитви: за живих і мертвих, за злих і добрих. За весь світ наш. За все, що є». Говорили, що в творчості майстра переважали народні мотиви, художнє осмислення історичного минулого народу, його моральні пошуки. Не оминав А.Антонюк традицій наївного мистецтва, символіки імпресіонізму, естетики модернізму. Серед хрестоматійних картин митця – «Зачарований млин», «Тарасова книжка», «Моя Венеція», «Очищення вод», «Великий плуг», «На Голгофу», «Учителю, хто ми?», «Поклоніння землі та водам», «Богопільська мадонна», «Розмова з Всесвітом». На жаль, вони розкидані по світу на навряд чи будуть повернуті до України. Дрібніють наші меценати.

В радянські часи про картини А.Антонюка говорили несміливо, хіба що на заборонених в СРСР хвилях «Голосу Америки» та «Радіо «Свобода», а в роки гласності та перебудови – на сторінках популярного журналу «Огонек». Серед його прихильників був навіть В.Васляєв, який, буваючи в його майстерні із лампадкою в щойно збудованому Будинку художника, добре розумівся на мистецтві. Найталановитіший з керівників області підтримував його, разом із тим – чи не всіх поетів та артистів, скульпторів та архітекторів, які приїздили до Миколаєва на помешкання з усієї країни. Такого ніколи раніше не було та навряд чи буде.

Зрештою, А.Антонюк створив міф прадавнього Надчорномор’я, у таїні образності мислення якого – віщунство, етнопоетизм, золотоміфічність думок українців (М.Маричевський). Поруч із тим – «малярські сновидіння», «візії рідної прадавнини», «багатозначні етапи героїчної, хоч і пошматованої горе-сусідами з усіх чотирьох сторін історії». Безперечно: завдяки А.Антонюку сприймали український живопис, разом із тим – нашу країну, яка повільно відкривається світові. Можливо, через оцю відданість родовому корінню, національній історії, її доленосним сторінкам, а також родині, яку він любив понад усе, його шедеври увійшли до авторитетної антології образотворчого мистецтва ХХ століття «Від Бойчука до Антонюка». Там він – поруч зі славетними нашими К.Білокур, М.Приймаченко, І.Марчуком, Ф.Гуменюком. Справді, він став популярним ще за життя, а його картини – «дорога» мрія колекціонерів. Втім, він не прагнув «золотого дощу», уперто йшов проти течії, тому річка часу його не знесла.

А.Антонюка називали «дивовижним художником» (М.Вінграновський), «найбільшим українським майстром живопису» (М.Слабошпицький), «класиком з-поміж сучасників» (В.Коротич), «справжньою гордістю України» (Ф.Гуменюк), «неперевершеним генієм живопису» (Д.Кремінь), «творцем історії мистецтва» (І.Марчук), «мистцем питомо народним, стиль якого – символіко-реалістичний український міфологізм» (В.Підгора). Йому подавали руку президенти та міністри, обожнювали класики та сучасники, а в рідній школі на Богополі, яка, за висловом М.Вінграновського, подарувала світові двох Шевченківських лауреатів, нещодавно відкрили музей. Там чимало цінних експонатів, але найперше – картини шановного живописця.

Душа художника була відчиненою, тому постійні виставки А.Антонюка як у Миколаєві, так і в усьому світі завше відзначалися щирістю, велелюдністю, гостинністю. Вони завжди були очікуваними та збирали тисячі відгуків. До речі, А.Антонюк єдиний, хто своїми виставками відзначав день народження учня О.Довженка, поета-земляка та свого друга М.Вінграновського. За свій кошт. На більше не спромігся ніхто.

Маестро мав океан недосяжних для більшості відзнак, починаючи від звання народного художника України, Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, Всеукраїнської премії імені Василя Стуса, ордена „Золотий тризуб”, золотої медалі Національної академії мистецтв України, золотої медалі Санкт-Петербурзької академії мистецтв, ювілейної медалі до 60-річчя ООН, обласної премії імені М.М.Аркаса, загальноміської відзнаки «Людина року». Найцінніше з-поміж того – звання «Почесний громадянин м. Первомайська». Найкращий із каталогів його картин – антологія 100 робіт А.Антонюка та 100 віршів Д.Креміня «Лампада над Синюхою», яка вже стала колекційним раритетом.

Смерть своєї дружини Олени, яка була прекрасним художником, він так і не зміг пережити. Вона пішла у вічність у 2011-му відразу після вінчання та золотого весілля подружжя Антонюків. Серед останніх шедеврів художника – «Вавилонська вежа», де він, намагаючись збагнути одну з найтрагічніших сторінок цивілізації, тож, повернувшись до класики образотворчого мистецтва, візуальної деканонізації часопростору, сумістив фабульні лінії, історіософські ремінісценції, барокове світовідчуття, народнопоетичну легкість, замішану на біблійній канві. Картина, як свідчив майстер, задумувалася на початку 1990-х. На передньому плані – традиційна для національного мистецтва духовна вертикаль, що символізує язичницько-християнську триєдність: небесний світ (золотий тілець, який окропляє смертельним золотом), янголи, які сповіщають про світові катаклізми, а також світ людини.

Незважаючи на ці штрихи його біографії, які – дрібна крапля суму в порівнянні із непоправним горем з приводу передчасної смерті нашого видатного миколаївця, він залишатиметься в нашій пам’яті дядьком Андрієм, маестро Антонюком, дорогим Андрієм Даниловичем, світлим другом і побратимом, сивочолим вчителем і земляком, якого шануватимуть на цій землі.

Вічна Вам пам’яте, дорогий Андрію Даниловичу.

Тарас Кремiнь

Емiл Болеслав Лукач - генiй у пилюцi

Нова книга перекладiв Дмитра Кремiня

  В ювілейному, 20-му, випуску серії «Між Карпатами і Татрами» (Упорядник – Тетяна Ліхтей. – Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2013. – 64 с.) опубліковані вибрані вірші відомого словацького неосимволіста Еміла Болеслава Лукача в одному із перших перекладів українською мовою лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка Дмитра Кременя.

  Еміл Болеслав Лукач (1.11.1900 – 14.09.1979) – відомий словацький поет, перекладач, священик, педагог, громадський діяч. По закінченню Братиславського ліцею він навчався на богословському факультеті Університету імені Я.-А.Коменського в Братиславі, на філософському факультеті в Сорбонні, вивчав протестантську теологію в Лейпцигу, по закінченню чого здобув ступінь доктора філософії (1934). Священиком він був недовго: в декількох містах Словаччини його пригадують, як капелана. Невдовзі Е.Б.Лукач кардинально змінив своє життя, тому, захопившись перетвореннями у країні, яка мала великі шанси здобути незалежність, почав викладати словацьку мову в Академії музики і драми, був редактором LUK, професором школи дівчаток у Братиславі, членом Національних зборів у Празі, входив до складу Парламенту Словаччини, а в повоєнні роки працював у Міністерстві освіти і культури, в Літературному музеї Янки Ясеньського. Вагомий його внесок у формуванні літературного життя міжвоєнної Словаччини: він заснував Асоціацію словацьких письменників (1924), Конгрес словацьких письменників (1934), став засновником та редактором літературного журналу «Новий рід», часопису творчості молоді Словаччини.

   Перші вірші Е.Б.Лукач написав під час навчання в Братиславі. Там же були зроблені спроби переклаcти вірші класиків. Завдяки йому словацькою вийшли окремі збірки Ш.Бодлера, Е.Аді, П.Клоделя, О.Хайяма, П. де Ронсара, Ш.Петефі, В.Гюго, П.Валері. Дебютна збірка віршів Е.Б.Лукача «Визнання» (1922), а з нею і друга «Дунай і Сена» (1925), явили собою спалах неосимволізму в словацькій літературі, який позначився на медитативності лірики, сповненої глибоких тонів, глибинності розгляду почуттів, прагнення до гармонії світу, представленій в ущільненому метафоризованому художньому просторі. Після появи «Гімнів во славу Господню» (1926) та «Про любов нелюбу» (1928) поет якийсь час перебував під впливом антивоєнної, патріотичної лірики П.О.Гвездослава і М.Разуса, а згодом зупинився на темі чистого кохання, а ще – боротьбі її полюсів. Поет видав такі збірки: «Спів вовків та інші вірші», «Перехрестя» (1929), «Еліксир», «Гімни» (1934), «Молох» (1938), «Вавилон» (1944), «Сад розради» (1949), «Ода останнім і першим» (1967), «Паризькі романтики» (1969), «Серце Кавказу» (1978), в яких Е.Б.Лукач постає одним із ревних прибічників християнської віри, захисником культурного розвою, співцем кохання. Щемко відчуваючи страждання людей (був незаконнонародженою дитиною від вдови шахтаря. – Т.К.), Е.Б.Лукач розглядав питання буття в дусі християнського гуманізму, посилюючи імператив правди мистецтва та ідеї ролі людства в ньому.

   В основу перекладів Е.Б.Лукача українською, майстерно виконаних Д.Кременем – кількадесят вибраних віршів зі збірки «Про любов нелюбу», де автор підтвердив статус майстра любовної лірики. Тут прозирають прагнення нескореного покоління «винобранців», позбавленого геному страху, відродити свою Словаччину, яка неодмінно випурхне «із праху птахою фенікс» («Ой, слабкий той ретязь»). У зв’язку з тим, що кожен вірш Е.Б.Лукача сприймається, як двозначний текст, в залежності від інтерпретації читача, країна, яку автор асоціює із жінкою, постає нареченою («Ти і Я»), іншим полюсом («Південь і Північ»), сивиною («Сніг до твоїх подібний скронь»), величаючи її то Аглаєю або ж Ольгою.

   Серед тих образів, які допомагають авторові відтворити природну красу коханої жінки, яка супроводжує ліричного героя шляхами випробувань, гордості та непокори, – сніг, який не тільки відтворює цноту стосунків, але і людську вірність, відданість, жертовність, снагу, принаду, а ще – страх, насмішку, пута, тривогу, докір, біль: «Долоню власну підніс до губ, / така приємна, мила, / тебе торкнувшись. Пилок цей люб, / я зняв його цілунком («Мої долоні тобою пахнуть»). Поет, відтворюючи сенс молодого покоління, часто вдається до образу дзеркала, яке допомагає йому ретранслювати генетичну пам'ять свого народу. Тому Е.Б.Лукачу ввижається перша сивина снігом («Сніг до твоїх подібний скронь»), за яким все одно сумує білий лик, разом із тим – чорні ночі («Пісня»), протягом яких «чудові плачуть очі».

   В числі знакових віршів цієї книги у перекладах Д.Кременя – «Кумир у пилюці», де Е.Б.Лукач, зазираючи в минуле, в якому колишній диктатор «сам себе возносив», пояснює, що той «з п’єдесталу повалився / і конає в пилюці». Неприхована критика міжвоєнного часу із ілюзіями про суверенітет країни, разом із тим – зрадливі погляди псевдопатріотів – це тільки з тих асоціацій, які, незважаючи на кривавий терор ХХ століття, виходять на передній план.

   Розширюючи часопросторові межі, Д.Кремінь чітко вловив архітектуру історіософських шукань поета, в яких перемішані день і ніч, мармур і долото, любов і химерність, нагадуючи брязкіт Маланюкової строфи, а ще – два полюси любові, як зауважував М.Гайдош. У вірші «Будьмо самі» Е.Б.Лукач, пропонуючи віддатися хуртовині, натякає на потребу змінити майбутнє, яке можливе, якщо «дути на вогонь». Поруч виринає постать жінки, яка, вийшовши, мов Афіна, із «жаскої ватри уночі», горить, наче запахуща хвоя. Ліричний герой шаленіє від перс коханої, а волосся її – «тисячократно любить», задля щастя з якою готовий переступити межу. І тільки вічна тиша з’єднує простір і час, і вона – «не лічить хвилин». Разом із плином вічності, персонаж вірить у «мерехтливе єднання» закоханих «посеред космосу».

   Помітний антагонізм, вивірений оксиморон, чистий металогізм, представлений у дистихах, терцетах, катренах, сонетах, – це те, що вирізняє лірику Е.Б.Лукача, яка, маючи провіденційні ознаки, стала знаковою для новітньої словацької лірики, відкритою українському читачеві новими перекладами. Важливою рисою мистецтва перекладу Д.Креміня полягає в тому, що він зміг не тільки подати точний переклад віршів словацького поета, але ж і відтворити поетичну ритмомелодику, наближену до народнопісенних традицій словацької культури.

   Відзначимо, що Д.Кремінь – один із тих, хто блискучо переклав відомі твори європейських письменників: зі словацької (Я.Костра, Л.Фелдек), російської (Б.Пастернак, А.Вознесенський, Є.Євтушенко, А.Чернов, Л.Григор’єва, В.Пучков, В.Качурін), грузинської (Л.Надарейшвілі, М.Циклаурі, Ш.Нішніанідзе, Н.Баратішвілі, М.Хетагурі), осетинської – (С.Міндіашвілі, В.Ікаєва, Н.Бакаті), німецької (Г.Гейне).

   З висловленого помітно одне: лірика геніального Е.Б.Лукача, а також серія «Між Карпатами і Татрами», започаткована Т.Ліхтей, останні випуски якої вміщують переклади Д.Кременя – підтвердження ефективної кроскультурної комунікації, здатної зруйнувати не тільки кордони, але і посилити авторитет східноєвропейської поезії в світі.

 Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук

 21 марта в научно-педагогической библиотеке г. Николаева состоялось торжественное празднование «Всемирного дня поэзии». Свои стихи прочили николаевские поэты: Дмитрий Кремень, Вячеслав Качурин, Владимир Пучков, Лариса Матвеева, Аркадий Суров, Татьяна Фурсова, Алексей Торхов, Олег Дорош, Анна Король, Михаил Ковалевский, Людмила Чижова, Надежда Щедрова, Ольга Славная, Людмила Щетинина, Леонид Шифрин, Леонид Собковский.

Гости услышали живые голоса земляков-классиков и их стихи, положенные на музыку; познакомились с уникальной коллекцией автографов из фонда библиотеки. Вниманию посетителей был представлен отрывок из поэмы Тараса Шевченко «Причинна» и песня на стихи Дмитрия Павлычко «Рідна мова» в исполнении ансамбля «Вільні козаки», песни Анны Улицкой на стихи Николая Винграновского, песня Александра Дзюбинского (концертмейстер Татьяна Романова) на стихотворение Дмитра Креминя. Евгений Седух исполнил песню на стихотворение Марка Лисянского «Дождь прошелся по крыше». Уверены, что вечер надолго запомнился всем присутствующим.

Смотрите подробный фоторепортаж о Всемирном Дне поэзии в Николаеве в рубрике "Фотоархив"

В издательстве "el TALISMAN" вышла новая книга Юрия Семеновича Крючкова – "Имя на борту".

В основу этой книги положено первое издание, выпущенное издательством "Транспорт" в 1989 г., но значительно дополненное и расширенное, снабженное массой иллюстраций. Добавлено одиннадцать новых глав, а ранее написанные – переработаны.

Книга посвящена интересной и малоизученной теме – названиям кораблей. В живой форме рассказывается об истории происхождения названий, приводится расшифровка многих загадочных имен, раскрываются истоки номинации судов, системы названий, которые сложились в русском, советском и зарубежных флотах.

Эта книга выпущена тиражом в 100 экземпляров, но в каждой есть личный экслибрис Юрия Семеновича Крючкова, его подпись и номер экземпляра.

 Уважаемые читатели! 1 марта выйдет в свет очередной специальный выпуск нашего интернет- журнала, который будет посвящён весне, любви и светлым весенним чувствам. Ваши любимые николаевские поэты и писатели подарят вам свои самые лучшие стихи и песни, а также "вживую" поздравят всех наших любимых женщин с наступившей весной – "порой любви, порой признаний..." Приятного прочтения!

Редколлегия

  1 марта в 15.00 в научно-педагогической библиотеке­ г. Николаева (ул. Адмиральская, 31) состоится презентация книги «Город на «стыке моря и лимана» и Мир». Свою книгу доктор педагогических наук, профессор Владимир Владимирович Гладышев приурочил к 100-летию своего alma mater – Николаевского Национального университета им. В. А. Сухомлинского, в котором по сей день и трудится.

Владимир Гладышев – большой патриот своего города и отличает его то, что он пишет об особенных людях с любовью, огромным уважением и восхищением. Его вдохновляет на творчество­ всё окружающее: и урбанистические пейзажи, и сезонные проявления­ в природе, но всё это – лишь на фоне событий в человеческ­ом социуме: весна и начало лета «выдались очень тяжёлыми»,­ потому что ушли из жизни замечательные люди; на улице Советской автор мечтает о несбыточном – встретить ушедшего из жизни человека, которому он и посвящает эту книгу. А в «Послесловии» восторженно повторяет:­ «Николаев…­ удивительный город!»

1 марта нам предстоит встреча с автором и его героями – в жизни и на страницах книги. Не пропустите­ этого знаменательного события!

  15 февраля в 16.00 в Николаевской научно-педагогиче­ской библиотеке­ состоится презентаци­я 2-х книг Л.А. Медведевой «Портреты и судьбы» издательст­ва Ирины Гудым.

  Новые книги главного хранителя фондов музея им. В. В. Верещагина­ Л. А. Медведевой­ – следующий шаг не только в мир прекрасног­о, но и большой массив интересной­ информации­ о выдающихся  личностях,­ связанных с историей нашего края. Материалы книг­ освещают­ ранее неизвестны­е для широкого круга читателей страницы жизни выдающихся­ и почти забытых в ХХІ веке личностей,­ в той или иной степени связанных с историей нашего края и запечатлен­ных в произведен­иях изобразите­льного искусства из коллекции Николаевск­ого областного­ художестве­нного музея им. В. В. Верещагина­.

 14 февраля 2013 г. в Николаевской научно-педагогической библиотеке­ Народный театр миниатюр "Уездный город N" представляет спектакль по четырём известным рассказам Аркадия Аверченко: «Самоубийца», «Знаток женского сердца», «Красивая женщина» и «Неизлечим­ые». Несмотря на то, что по времени эти произведения весьма далеки от сегодняшни­х реалий, житейские ситуации в них нисколько не устарели. Именно это лишний раз подчёркивает актуальнос­ть книг А. Аверченко – короля смеха тогдашней России.

   Спектакль поставил художестве­нный руководите­ль и режиссер – постановщи­к театра А. Б. Субботин. 

  25 января 2013 года состоялся вечер памяти замечательного поэта-фронтовика Марка Самойловича Лисянского (1913-1993), приуроченный к 100-летию со дня его рождения. В мероприятии приняли участие члены Николаевского землячества Москвы, деятели культуры Подмосковья, общественность г. Подольска, а также члены семьи Марка Самойловича – дочь Тамара Марковна, внук Максим Александрович и правнучка Александра. Мероприятие носило статус международного, поскольку николаевцы приехали в музей не с пустыми руками и провели презентацию совсем недавно изданной в Николаеве книги старейшего николаевского журналиста и близкого друга М. Лисянского Бориса Лазаревича Арова «Чуткие струны Марка Лисянского». Помимо этого Глава Николаевского землячества Москвы В. Христенко подарил музею книгу известного николаевского писателя и кораблестроителя В. Бабича «Наши авианосцы», николаевские календари и пр.

   А началось мероприятие с осмотра замечательной экспозиции материалов о жизни и творчестве М. Лисянского, с любовью подготовленной сотрудниками музея. Экскурсию провела директор Историко-мемориального музея «Подолье» Ирина Алексеевна Романкевич. Она показала гостям уникальные документы, связанные с творчеством М. Лисянского, его личные вещи, редкие фотографии, большинство из которых были впервые представлены для публичного просмотра. Так, на одной из фотографий Марк Самойлович был запечатлён вместе со своим малолетним внуком Максимом, который сегодня также с необычным интересом рассматривал это уникальное фото. И даже был запечатлён рядом с ним. На выставке даже была восстановлена экспозиция рабочего кабинета выдающегося поэта-фронтовика, на котором были представлены личные вещи Марка Самойловича – пишущая машинка, магнитофон, ручки и карандаши, рабочие тетради поэта и пр.

  Продолжился вечер памяти в конференц-зале музея, где звучали самые известные стихи и песни Марка Лисянского, демонстрировались многочисленные фото и видео материалы. Его вёл известный поэт и переводчик, наш земляк-николаевец, член Союза писателей России Александр Павлов, который рассказал присутствующим о жизни и творческом пути Марка Самойловича и его вкладе в сокровищницу мировой культуры. Выступали представители общественности, поэты и композиторы, которые близко знали М. Лисянского и его семью. Конечно же не обошлось без многочисленных подарков музею в виде книг, альбомов, видео и аудио-дисков в фонды, связанные с памятью Марка Самойловича.

 Истинным украшением вечера стало участие в нём замечательной певицы и композитора Ирины Шведовой, которая исполнила наиболее известные и популярные песни Марка Лисянского.

Смотрите подробный фотоотчёт о вечере памяти М. Лисянского в разделе «Фотоархив»

*   *   *