Форма входа
Анатолiй Леонтiйович Качан
«Анатолій Качан — це мій улюблений дитячий поет. Бо в його віршах я бачу — саме бачу! — і відчуваю — саме відчуваю! — живий, дихаючий талант. А ще, як у щасливо обдарованого поета, у нього, насамперед, присутня свіжість письма і, головне, легкість слова, бо лише таке слово спроможне перелетіти час.
Мій Анатолій Качан — це не той віршувальник, що пише-мордує слова, мучить себе і їх щодня і щоночі, а той, хто є надзвичайною рідкістю серед нас, той, хто з нічого творить те, що ми називаємо окрасою свого життя — поезією. Я люблю поезію Анатолія Качана, бо в ній — насолода для душі, тихе свято душі, частинка її безсмертя».
Микола Вінграновський, 2001 р.
Зелений промінь
Зеленим променем весна
Повідмикала води,
А доторкнулась до зерна –
Зазеленіли сходи.
Відкрила очі сон-трава
І глянула із гаю:
Весна зозуль із рукава
На волю відпускає.
Напившись талої води
І теплого проміння,
Гостей запрошують сади
На день свого цвітіння.
Сійся, родися
Знову сівалки в полях
Трудяться з ранку до ночі,
Знову на теплих вітрах
Жайвір у небі тріпоче.
Знаю: це він навесні
Співом поля засіває,
Щоб колосились пісні
Нашого хлібного краю.
На городі
На городі, день при дні,
В голубій хустині
Садить мама навесні
Помідори, дині…
Ось до мами підійшов
Брат мій, говорійко:
— Що це садите ви знов?
— Огірки, Андрійку.
Тут Андрійко мимохіть
Замахав руками,
Далі каже:
— Ну садіть,
Та не кислі, мамо.
Чекання
Навесні, коли бузок
Хоче зацвітати,
Виглядає ластівок
Наша біла хата.
Ми подвір’я підмели,
Висіяли квіти,
А весні допомогли
Яблуні білити.
І розчистили струмок,
Що тече з діброви…
До прильоту ластівок
Все у нас готово.
Анатолій Качан і Головний редактор інтернет-журналу "Николаев литературний" поет В'ячеслав Качурин з юними читачами Миколаївської обласної бібліотеки для дітей. 2015 р.
Сині дні
— Здрастуй, море!
Як тебе звуть?
— Звуть мене Чорним
За люті шторми.
— Чом же ти, море,
Синє в ці дні?
— Синє, бо небо
Скупалось в мені.
Синє тому,
Що зацвів і запах
Синій бузок
На моїх берегах.
Перепілчене поле
Грає-котиться хлібами
Хвиля-самоцвіт,
І рука над колосками
Чайкою летить.
Від села до небокраю
Стежка нас веде.
Раптом поруч хтось гукає:
— Хто іде? Хто йде?!
Озираємось навколо —
Ні душі ніде.
Та лунає знов над полем:
— Хто іде? Хто йде?!
— Перепілко, в цій долині
Хазяйнуєш ти.
Тож дозволь нам по стежині
Поле перейти.
Обізвалась перепілка:
— Ну ідіть, ідіть,
Та глядіть пшеницю тільки
Не потолочіть!
Щедре сонце
З неба сонце променисте
Зливою лилося
На зелене буйнолистя,
У дзвінке колосся.
Ціле літо по краплині
Сонце ми збирали,
Обережно у корзини,
В кошики складали.
Зашуміли в косовицю
Ниви урожайні —
Це забили у пшениці
Крилами комбайни.
Трактори заскиртували
Сонячне проміння,
І над полем заблищало
Срібне павутиння.
Все тепло своє за літо
Сонце розгубило,
Ним земля тепер зігріта.
Відпочинь, світило.
Ще горять його краплини
В яблуках із саду,
В стиглих кетягах калини,
В гронах винограду.
Прилетіли омелюхи,
Раді кожній гронці,
Заспівали в завірюху
Пісеньку про сонце.
Сліпий дощ
Дозріли жито і пшениця,
Комбайн спішить на косовицю.
І, як навмисне, в день такий
Прийшов на поле дощ сліпий.
Йому кричать: «Не заважай
Збирати людям урожай!
Іди собі гуляти в ліс!»
А дощ пішов на сінокіс.
І тут йому не раді теж:
«Ти наше сіно зіпсуєш!
Іди собі на болота!»
А дощ вертається в жита.
Іде і журиться, що всюди
Женуть його із поля люди,
Хоча раніш не проганяли,
А скрізь, як гостя, зустрічали.
Соняшники
Уже важка, як олово,
Роса за перелазами,
А в соняшників голови
Косинками зав’язані.
Косинками барвистими
І маминою хусткою —
Щоб горобці-пройдисвіти
Насіння не полускали.
Це соняшники граються
У піжмурки, як діти:
На вітрі колихаються,
Наосліп ловлять літо.
Крилате насіння
Кружляє над нами
Насіння крилате,
Радіє насіння,
Що вміє літати.
Це клени високі
З осінньої гілки
Синів проводжають
В далеку мандрівку.
І згадують сумно
Дерева бувалі:
Колись і вони
Над землею літали!
— Ми знову знялись би,
Як наше насіння,
Та роки не ті,
І тримає коріння…
Кружляє у небі
Насіння крилате,
Радіє насіння,
Що вміє літати.
Одна насінина
З кленової крони
Довірливо сіла
Мені на долоню.
І каже:— Я довго
Блукала над містом,
Але на асфальт
Не наважилась сісти.
Благаю, мій друже,
Якщо це не важко,
Візьми й посади мене
В землю, будь ласка.
Я виросту кленом
У нашому краї
І шумом зеленим
Тебе привітаю.
Книги А. Качана
Польова дорога
Червоним золотом із груші
Останнє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А птиця стала на крило.
Давно відпахла медуниця,
У підземеллі спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться
Глевкій дорозі у полях.
Вона то журиться за колосом,
Що відшумів, немов прибій,
То пригадає перше колесо,
Що прокотилося по ній.
Було це літо урожайне:
Потоком сонячних краплин
Зерно із бункерів комбайнів
Текло у кузови машин.
Та відшуміла косовиця,
Тепер тут знову ні душі,
Хіба що заєць чи лисиця
Через дорогу пробіжить.
Куди не глянеш — пусто, голо –
І на стерні, і по ярах.
Стоять лише дві скирти в полі,
Мов кораблі на якорях.
Надходять хмари-водовози
Із глибини рудих степів,
І дощ цілує на дорозі
Сліди людей і тракторів.
Землемір
За зайцями через поле
Бігло перекотиполе,
А зайчат наздоганя
Пере-коти-поле-ня.
І зайчиха, й заєць-батько
Утікають без оглядки:
Задні ноги поспішають, передні обганяють.
А зайчата не злякались,
Зупинились, привітались:
— Здрастуйте, ви що за звір?
— Я не звір, а землемір!
Це я поле виміряю
Від села до небокраю,
Бо коли почнуть орати,
Важко буде виміряти.
Зелений острів
Лягла на землю біла тиша,
В новому році — все нове.
Снігами січень око тішить,
Але морозом вухо рве.
Вже поховались від морозу
Під кучугурами в садку,
Немов ведмеді у берлозі,
Кущі калини, кущ бузку.
Та як зелений острів літа,
Стоїть сосна за ворітьми,
Хоч їй і сумно зеленіти
Одній у таборі зими.
Я протоптав по білій тиші
Рипучу стежку до сосни:
Удвох нам буде веселіше
Дозимувати до весни.
Виступ поета Анатолія Качана перед читачами Миколаївської обласної бібліотеки для дітей.
Миколаїв 16 серпня 2016 р.