Форма входа

Статистика посещений сайта
Яндекс.Метрика

 

Людмила Якiвна Чижова

Фотоархiв Л.Я.Чижової

 

 

Домовичок

                                                                                            Маленьким зірочкам України -
                                                                                                       першокласникам ЗОЗ Снігурівщини


У Домовичка були т-а-а-кі хитрющі очиці! Великі, на пів- обличчя, блакитні, немов у дитини. Здавалося, що в їх глибині визріває така таємнича інтрига, що ніхто і ніколи не зможе її розгадати. А скільки було цікавих витівок - «вагон і маленький візок».

«Вагон» – це коли посеред зими він вночі на старій сплячій яблуні, яка багато років не плодоносила, розвішував червоні яблука. І чекав...

Прокинулись всі, навкруги біло-біло від снігу, а на голих гілках – таке диво. Спочатку всі завмирали, не вірячи своїм очам, а потім, отямившись, кидались зривати яблука. Але тільки рука схопить яблуко – воно враз зникає. Довго всі згадували цю дивину.

А влітку, коли сонце палило безжально і хлопчаки перетворювались на негритосиків, траплялася ще більш чудернацька історія. Домовичок за ніч запорошував увесь сад біля дому снігом. Для цього він декілька ночей підряд виготовляв сніжинки, майже цілий вагон. Вийшло прикольно...

Вибігли дідусеві онуки вранці на сонечко, а під ногами – сніг, і в садку, і на ґаночку. Оце так сюрприз! Вони – назад в будиночок, взули чобітки – і надвір, гратися в сніжки і ліпити Сніговика. А сніг виблискує під сонцем всіма кольорами веселки - краса, дивина.

Лише зліплять снігову кулю – так сніг не тільки розтає, а зникає невідомо куди. Навіть долоньки у дітей сухісінькі.
Сміється Домовичок від своїх жартівливих витівок, і весело стає всім навколо.

Ось за такі справи і прозвали його жартівником. Коли хлопчаки особливо бешкетували, то дідусь їх лякав:
- Ось розгнівається Домовик і перетворить вас на звірят чи пташенят, він же такий жартівник, навіть я вас після цього не впізнаю. І розповідає внукам, що Домовичок сам маленький, куценький. Обличчя зіжмакане від безлічі глибоких зморщок, вуса, як мочалка, а на голові – невідомо з чого зроблена шапка, навіть більше схожа на вороняче гніздо, одна назва. Та найголовніше, що цей брилик був на зразок шапки-невидимки. Навіть дідусь про це не здогадувався.

Присяде Домовичок в куток, на очі шапку натягне – і нема його. А взагалі-то, у домовиків в роду заведені всілякі зловредності. Це так вже склалося.

Наш Домовичок був не дуже злим і не дуже добрим. Коли не було настрою і допікали діти, у нього починала боліти голова. А як їй не боліти, коли впродовж сотні років діти завжди були дуже гамірливими! А він усе терпів.

Ось тоді він придумував страшилки і розганяв бешкетників. Правда, страшилки були більше схожі на жарти: то з сонячного неба дощик піде. Ніби й хмарки не було, а дощик таки прожене додому. Або маминим голосом покличе ватажка хлопчаків додому вчити уроки, а за ним і всі гамірливі поспішали розійтися по домівках.

Особливо Домовичок не любив доміношників. Хоча і сам він дідусь старенький, але щоб до такого опускатися!..
Нічим не зайняті дорослі люди сидять в затінку і цілий день стукають доміношними кісточками по столі. А як переможець вищкне: «Риба!» – та з усього маху стукне доміношкою по столі, то всі навкруги здригаються, кісточки розлітаються, а в поблизьких вікнах шибки деренчать.

Нема того, щоб зайнятися корисною справою по господарству! Ось Домовичок і додумався – а це вже був «маленький візок» жартів – страшну кару для доміношників. Він непомітно виколупував біленькі цяточки з чорних доміно шок!.. Тільки гравець приставить доміношку – а рахунку й нема, все чорнісіньке - чорнісіньке. Усі навкруги сердяться, кричать про підміну, шукають винуватого, викидають всі доміношки. Купують наступного дня нові – та ж сама історія. Так і розоритися можна! Тут гравці – а їх було шестеро та стільки ж уболівальників на зміну – стали уважно слідкувати за тим, що відбувається, і шукати винуватця. І прислідили. Тільки на очах здивованих гравців почали стиратися білі цяточки, як один з них схопив рукою доміношку і притиснув до столу. А притис міцно – і Домовичку зробилось боляче.

Щоб вивільнити свою руку, Домовичок рвонувся і несподівано другою рукою збив шапку-невидимку зі своєї голови. Звісно, його спіймали, і здивувань було вдосталь.

Доміношники – люди запальні, вирішили покарати Домовичка. А оскільки випадок був рідкісний та винятковий (не кожного дня Домовички попадаються), то замкнули його в комірчині на цілу ніч, щоб іншим не кортіло, якщо вони ще зустрічаються в наш час.

Дуже образився Домовичок, що люди не зрозуміли його добрих намірів і вчинили з ним так несправедливо.
Коли місячний промінчик проник в шпарину комірчини, Домовичок по ньому вибрався на волю і назавжди пішов у ліс.

З тих пір він влаштувався працювати Лісовичком. Та став допомагати білочкам збирати горіхи, а малим звірятам – ховатися від великих. Якщо хтось губився в лісі, то він своїм голосом виводив на потрібну стежку, що вела додому. Що не кажіть, а серце у нього завжди було добрим.

З тих пір хлопчакам у селі стало сумно, адже разом з Домовичком зникли дива.
А шкода.

*   *   * 

 

 


Цвіркунчик

Радій кожній миті свого дитинства, адже воно неповторне.
Шануй минуле свого народу і будуй майбутнє рідної країни.

Цвіркунчик народився вранці. Навіть ранком цей час не зовсім можна було назвати, бо лише почало світати, і сонечко ще не прокинулося. Швидше, це все-таки був світанок. Півень в недалекому селі прогорланив вдруге, віщуючи, що ранок недалечко.

Ось у такий світанковий час і з'явився Цвіркунчик. І в світі було все просто і звично. Тато ще з нічного концерту не прийшов. А мама як мама: вона зраділа і відразу полюбила його.

Він був дуже симпатичним, навіть гарненьким: довгі-довгі лапки, на них він підстрибував високо-високо, голівка чорненька і акуратна, а на ній – вусики, як антени.

Тато був відомим музикою. Всі навкруги шанобливо називали його Маестро Цикада. Він давав сольні концерти вечорами в лісі, в полі і просто під зоряним небом. Цвіркунчик був занадто малим і засинав кожного вечора під татову музику.

Пройшов час, Цвіркунчик підріс, і його влаштували в музичну школу, де навчалися його ровесники.
Вони стрибали та пустували, грались в піжмурки. Ну, звичайно, головною справою були уроки музики та гарних манер. Що ж це за музикант, якщо він не вміє прямо тримати спинку, високо - голову з вусиками та ніжно обіймати скрипочку. Не кажучи вже про науку вокалу. Адже для Цвіркуна головне в житті – щоб голос звучав і скрипочка грала. Ось тоді будуть краса і гармонія.

Так непомітно пролітали дні, закінчувалось навчання. Всі цвіркуни успішно склали екзамен на віртуозність.
Нарешті Цвіркунчик став на порозі свого самостійного життя. Думаєте, страшно? А йому було весело і добре. Перед Цвіркунчиком відкривався увесь квітучий, яскравий світ. І він був повен сил і бажання радувати цей світ.
Уявіть собі, як стрибав Цвіркунчик із квітки на квітку, дивуючи всіх навкруги своїм молодим голосом, а вдячні слухачі були завжди і повсюди. Та дорога кликала в невідомі краї, туди, де ще не проходили його гастролі.
День за днем Цвіркунчик мандрував усе далі й далі, відчуваючи себе дуже самостійним. Він уже дібрав смаку слави і без нічних концертів не уявляв свого життя.

Так проспівав він літо.
А за літом прийшла осінь. Спочатку вона була теплою, сонячною, золотою, потім сонце змінили дощі. Незатишно стало Цвіркунчику. Його чорний оксамитовий фрак потьмянів, зносився.

І Цвіркунчик розпочав пошуки пристанища для себе, щоб затишно влаштуватися на ночівлю. А якщо сподобається, то і на довгі холодні часи. Адже за осінню неодмінно прикотить зима. А взимку вже не до пісень та музики. І лапки замерзають, і в животі голодно. А де шукати собі таке житло?

Пошуки привели Цвіркунчика в село. Дістався він до крайньої невеличкої хатинки. Віконниці вирізьблено з дерева, білі, ніби мереживо. Гарно... Цвіркунчик підстрибнув на поріг, прошмигнув у щілину дверей.

І відкрилася перед ним велика кімната. На столі чмихав парою блискучий самовар, в пічці весело потріскували дрова. Було так тепло і затишно! Навкруги розливався такий аромат, що у голодного Цвіркунчика легенько запаморочилося в голові.

Він забився під лавку і завмер в очікуванні господарів. Смеркалося, та ніхто не з'являвся. Раптом почувся плач дитини. Цвіркунчик осмілів і підстрибнув за пічку, щоб подивитися.
Він побачив, що плакала зовсім маленька дівчинка і розмазувала кулачками слізки.

Цвіркунчик хотів пожаліти і заспокоїти дівчинку. Він присів біля неї за пічкою і ніжно заграв, вкладаючи всю свою майстерність. Дівчинка відразу притихла і почала зацікавлено слухати.
А Цвіркунчик все грав і грав. Це був найпрекрасніший концерт в його житті, бо його слухала маленька і славна дівчинка.

Потім прийшли батьки, похвалили дівчинку за те, що не плакала. Разом повечеряли і лягли відпочивати.
Цвіркунчику так сподобалися дівчинка, її теплий будиночок, що подумав оселитися тут до весни.
З часом він вирішив залишитися тут і співати лише для маленької дівчинки, доки та не виросте.
Так він став запічним Цвіркуном і ніколи про це не пожалкував.

 *   *   * 

 

 

 

Маленький їжачок

                                                                                       Моїм дорогим землякам-першокласникам
                                                                                          Дорошівської ЗОШ Вознесенського району


Жив на світі їжачок, весь у голочках бочок. І другий бочок був у голках, і спинка також. Лише животик був гладеньким і м'якеньким. Їжачок завжди, скільки себе пам'ятає, жив у саду. Це був молодий розкішний фруктовий сад. Особливо до вподоби їжачку були весна та осінь.

Весна – тому що весело, все навкруги прокидається. Сад тоді був – як велика казка. Яскравими рожевими квіточками вкривались персики. Листочки на гілочках тільки-но зазеленіли, а рожевий купол приносив усім радість. Пізніше набухали ніжні бутони яблуневих суцвіть. І кожна яблуня дарувала свій відтінок кольору.

Але особливе диво розпочиналося, коли квітували вишні. Це була білопінна кипень, як біле молоко, навіть листя губилося в квітах. Тоді прилітали золоті бджілки, найстаранніші працівниці. Над деревами висіла легенька музика їхнього дзенькотіння. Вони відлітали з пилком у свій вулик, а на зміну їм прилітали інші – і так без кінця-краю. А наприкінці травня їх праця перетворювалася на запашний мед – найсмачніші та найкорисніші ліки.

В один із таких славних і теплих днів мама-їжачиха привела своїх їжаченят у цю казку і розселила їх. Кожному визначила свою яблуньку, допомогла підготувати нірку, пообіцяла навчити їх робити запаси на зиму.
Їжачок обжився дуже швидко. Він пірнав у городні хащі. Чого лише бабуся не насадила біля свого будиночку! Припасів вистачить на цілий рік!

По рівчачках поміж рослинами їжачок мандрував і пізнавав навколишній світ. А світ для нього видавався величезним і цікавим. Кожного дня він робив нові відкриття.

В один із таких днів їжачок примандрував до будиночку, котрий стояв у кінці саду. Сьогодні він побачив бабусю. Вона сиділа на приступцях ґаночка і сумно зітхала.

А сталося це тому, що маленька сіра мишка впевнено господарювала в будинку та лякала її. То посеред білого дня вилізе
з-під полу і збирає хлібні крихти, то ночами гучно і знахабніло щось гризе в своїй нірці. Хоч втікай із дому!

Здавалось, така маленька, зовсім не страшна, а як своїми крихітними оченятами втупиться – то бабуся лякалася і вибігала на ґанок.
Декілька вечорів їжачок спостерігав за тим, що відбувалося. Стало жаль бабусі.

І одного вечора їжачок підійшов до неї:
- Чому сидиш? Кого чекаєш?

Бабуся здивувалася і від несподіванки все розповіла їжачкові. А той лише форкнув:
- Ну подумаєш, якась мишка! Знайшла кого боятися. Та я її зараз в одну мить!
Їжачок діловито забрався в будинок, підняв догори гостренький свій носик і почав вираховувати, де знаходиться мишка.
А та самовпевнено вилізла з нірки і давай лякати їжачка. Всілася навпроти нього, почала буравити своїми оченятами-намистинками і залякувати противним тоненьким писком. Та для їжачка це дитячі забави. Він згорнувся клубочком і покотився прямо на мишку.
А клубочок колючий...

Та ледве встигла відстрибнути, але на горіхи все-таки дісталося.
Бабуся так зраділа, довго дякувала їжачкові і налила йому повне блюдечко молока.
Ночами їжачок обходив свою територію, і його нігтики на лапках злегка постукували по дерев'яній підлозі.
Мишка зовсім впала духом від такого сусідства і притихла так, що бабуся її більше не бачила. А їжачок мандрував із будинку в садок і назад.

Нарешті прийшла його улюблена осіння пора. З гілок зривалися і падали золоті листочки. Вони гойдалися в повітрі і лягали на землю м'яким килимом.

Їжачок, як навчала мама, закручувався і котився по цьому килимі. Листочки наколювалися на голочки, і їжачок перетворювався на велику золоту кулю. Він заповзав у свою нірку, знімав з голочок листя, робив ще декілька походів за листям і знову складав їх у нірку.

Вийшла м'якенька постіль. Якщо поглибше пірнуть, то ще й на ковдру вистачить.
Він влаштував в у нірці таке тепле, затишне житло, що й зима не лякала.

Ще потрібно було зробити припаси на зиму. Грибочки він також нашпилював на голочки, а ще приносив на спині маленькі, але дуже солодкі яблука. І так заповнив нірку.
Вночі вітер натрусив у саду яблук, червоних, соковитих, які висіли на самій верхівці. Навіть бабуся не взялася їх зірвати.

Їжачок наколов найбільше духмяне яблуко і забрався в будинок. Він знав, що до бабусі ввечері приїхав онук з міста, і вирішив його пригостити.

Бабуся променисто посміхнулася, а онук відразу загорівся:
- Є ідея! Бабусю, дивись: їжачок з яблуком із нашого саду – як з фотокадру. Це ж така знахідка! А ми розшукуємо щось незвичайне. Тут я цілий кліп зніму для нашої реклами.

Онук відзняв цілий відеофільм: їжачок в домі, на городі, в садку, навіть біля мишиної нірки.
Але найгарніше вийшло, коли їжачок несе на колючій спині велике яблуко, а потім картонну коробку з написом: «Садочок». Вийшло переконливо.

А потім композитор написав до цього сюжету веселу музику, і кожного вечора цю рекламу показували по всіх каналах телебачення.
Так їжачок став головним обличчям реклами соків «Садочок».
Буває ж таке!

 *   *   * 

  

Книги для дiтей Л.Я. Чижової

 

 


Вечір на озері

                                                                                           Найменшим читачам Миколаївської
                                                                                                                 обласної бібліотеки для дітей імені В.О. Лягіна


- Яке красиве сьогодні наше болото! - позіхаючи і потягуючись із захопленням проквакала жабка Луша своїй подружці Квакші. Вони сиділи на великому листі латаття, і погода була – на диво, і сонечко розніжило передвечірнім промінням. А про озеро, хоч казки розповідай: тихе, лагідне, ніколи не було ніякого хвилювання. І всі жаб'ячі проблеми та турботи пірнали з ними в цю сонну ковбаню. Спокій!

- Правду мовиш! - підтримала подружку Квакша. Скільки себе пам'ятаю, тут завжди було так затишно. Літечко тягнеться довго, дні проходять спокійною чергою, підростають наші правнуки, а ми все дрімаємо на своїх насиджених місцях.

Високий густий очерет прикривав озерце від усього світу, не підпускаючи сюди ні вітрів, ні людей. Правда, інколи на ранній зорі запливали рибалки, мовчки і терпеливо сиділи, закинувши вудки. Часто-густо відпливали з пустими руками. Але їх ніхто не неволив тут сидіти. Вони нікому не заважали, і жаби їх зовсім не боялися.

Інколи прилітала чапля, завмирала в очеретах на самому краю, підібравши тоненьку як тростинка ногу, і видивлялася замріяну жабку. Це була серйозна загроза. Ну, молоді жабенята, ще недосвідчені,таки попадалися. Тоді чапля за лапку підкидала вгору здобич, і та падала у широко відкритий дзьоб.
Досвідчені жаби, помітивши знайому тінь, пірнали на безпечну глибину.

В один із таких звичайнісіньких вечорів подружки ніжились, забувши денні турботи. Поруч розташувались сусідки, переквакувались, намагаючись перекричати своїми новинами одна одну.

Поступово підтягувались інші, ще лежачи на плаву, тільки легенько відштовхувались лапками, витріщивши очі, мов перископчики. Пізніше хмарою налітали комарі. Вони летіли низенько, і все навкруги сповнювалося ниючим противним гулом. Жаби не витримували і раптово хапали їх довгими липкими язиками. От і вечеря для них приспіла.

Косяками пропливали вертляві верховодки, шастаючи поміж лататтям. Якщо уважно придивитися, то здавалося, що малеча вальсує.

Вечорами на їхньому озері влаштовувались концерти, і цей період мешканцям болота подобався більш за все.
Першим на величезному листку латаття з'явився синьо-зелений крюк Трубач. Він роздував свої щоки до неймовірних розмірів, і вони ставали схожими на великі сизі пузирі, а потім, випускаючи повітря, видавав звук труби. Звідси і прозвище – Трубач (хоч і жаба).

Всі уважно слухали, нагороджуючи його захопленим кумканням. Трубача змінив молодіжний гурт «Жаб'яче караоке». І сміх і гріх!

Жабки пустували, лементували на все горло, стрибали з латаття на латаття. Піднявся такий гамір, що старі жаби-ропухи не витримували і розпливалися в свої закутки вічного очерету.

- Ні! Не та нині молодь, одні кривляки. Гарланять. Стрибають з виряченими очима. А пам'ятаєш, якими були ми?
- Ой, не кумкай, Лушо! Я згадую наш перший болотний бал. Нас, зовсім молоденьких, розсадили на середині озера по листках латаття. А білосніжні пелюстки так гарно відтінювали наші блискучі вбрання. Всі тоді захоплювались: «Ох, які блискучі! Та вони як царівни!».
- Як нами милувалися, скільки гарних побажань ми почули! Шкода, не дочекались ми своїх царевичів із казковими стрілами. Ми тоді так чекали дива…
- Неправда твоя, був один Іван-царевич. Пам'ятаєш, тієї місячної ночі довго бродив по нашому березі. Ми тоді уявили, що дістане він лук та стрілу – і в той же час одна із нас неодмінно перетвориться на царівну.
- Пам'ятаю, пам'ятаю. Але в руках у нього була сопілка, і він на ній заграв так солодко, що очі мрійливо закрилися. Та він грав не для нас. Із глибини озера випірнула русалочка і підпливла до нього.
- Що він у ній знайшов? Бліда, мокра, вся просвічується. Подивитися нема на що. Ну де справедливість, я тебе запитую.
- Нічого, - заспокоїла її Луша, зате ми тепер земноводні, амфібії. Відчуваєш як звучить?! А замість Івана-царевича з нами Налим живе. Ти звернула увагу, якими риб'ячими очима він на нас дивиться кожного вечора?

Квакша від цих спогадів легенько зітхнула і квакнула.
- Так, подруго, ми залишились в нашому озері, де влітку тепло, а зимою солодко спиться в очеретах. До нас весною прилітають крачки, а восени на нас сиплеться листя золотим дощем. Чим не казка!- А згадай, Квакшо, конкурс «Озерна красуня», в якому ми брали участь! Як ми плавали швидко та сильно відштовхувались лапками, навіть свій стиль придумали – «жаб'ячий». Ти ще отримала звання «Краща плавчиха»..

- А ти, Лушо, – Приз глядацьких симпатій. Як співала, то навіть цвіркуни притихли. Такого красивого метелика тобі вручили. А ти не втрималась і відразу проковтнула його… Ну що, красуне, пішли придрімнем до заходу сонечка.

Сонце згасло, на зміну йому з'явилися місяць та зірки. І мрійливо кумкали молоді жабки на місячну доріжку в озері. За прикметами – завтра зранку буде дощ.

 

 

 

        Книги Л.Я. Чижової:

Чижова Л.Я. А вже весна: Поетичнi сучаснi казки, вiршi. - Миколаiв: ПП Гудим I.О., 2005. - 48 с.
Чижова Л.Я. А у нас такi новини:. - Миколаїв, 2004. - 15 с.: iл.
Чижова Л.Я. Барви літа. - Миколаїв: Вознесенська друк., 1994. - 60 с.
Чижова Л.Я. Віддзеркалення долі. - Миколаїв: Вид-во І.Гудим, 2009. - 72 с.: мал.
Чижова Л.Я. Води живоi джерело. - Миколаiв, 1994. - 42с.
Чижова Л.Я. Гороскопи, зодіаки - року кожного ознаки. - Миколаїв: ЧП І. Гудим, 2008. - 19 с.
Чижова Л.Я. День пророка Наума: Для школярикiв маленьких. - М.: Жовтнева друкарня, 1995. - 8с.
Чижова Л.Я. Ємигея. - Миколаїв: "Вечерний Николаев", 1999. - 56 с.
Чижова Л.Я. Звiдки осiнь починається. - Миколаїв: П.П.Гудим, 2004. - 15 с.: iл.
Чижова Л.Я. Iз глибини народноi криницi: Легенди, казки та перекази рiдного краю. - Миколаiв: ПП Гудим I.О., 2003. - 124 с.
Чижова Л.Я. Казка дiдуся Гната. - Миколаiв: П.П.Гудим, 2003. - 15с.
Чижова Л.Я. Казка на канiкулах. - Миколаiв: Видавничий дiм "Городянин", 2001. - 23 с.
Чижова Л.Я. Осiннє диво. - Миколаiв: ЧП И.А.Гудим, 2004. - 15с.
Чижова Л.Я. Новорiчна казка. - Миколаiв: МФ НАУКМА, 2002. - 24 с.
Чижова Л.Я. Пісня тополина: Елегія вітру й зеленого листя: поезія. - Миколаїв: Вид-во І.Гудим, 2012. - 20 с.
Чижова Л.Я. Свiтле свято Миколая. - Миколаїв: Вид-во I.Гудим, 2007. - 32с.
Чижова Л.Я. Свiте, мiй свiте: поезii: Вид-во I.Гудим, 2006. - 104 с.: iл.
Чижова Л.Я. Скриня казок: поетичні казки для дітей. - Миколаїв: вид-во І.Гудим, 2009. - 124 с.: іл.
Чижова Л.Я. Сонце на столі: вірші. - Миколаїв: Вид-во І.Гудим, 2011. - 40 с.: іл.
Чижова Л.Я. Степова птаха: оповiдання та новели рiзних рокiв. - Миколаiв: Вечерний Николаев, 2001. - 67 с.