Форма входа
Вiра Iванiвна Марущак
Народилася 21 листопада 1949 року в смт Арбузинка Миколаївської області. Працювала в арбузинській районній газеті «Нове життя», згодом стала редактором Арбузинського районного радіомовлення. Перше оповідання було надруковано в «Ленінському племені», потім – публікація у збірнику «Октябрь». Активно почала писати, працюючи на радіостанції «Чорноморець» (ЧСЗ), на початку 70–х рр. – в заводській газеті «Трибуна рабочего». Оповідання друкувалися в журналах «Горизонт», «Рабоче-крестьянский корреспондент», «Утро», збірках «На стапелях поезії» (1999), «Грани души» (2001). Автор книг оповідань «Вікнами до сонця» (2002), «Батько з Португалії» (2005), «Цезар, Галка і Новий рік» (2008), «Пригоди Нюмочки» (2009).
Лауреат обласної премії ім. Миколи Аркаса (2002) в номінації «Народна творчість і художня діяльність». Член Національної спілки письменників України (2007) та Національної спілки журналістів України (1981). З січня 2018 р. – голова Миколаївської обласної організації НСПУ.
Гіркий сюрприз
Для Марійки звук потягу, у якому вона їхала, був мелодійним, хоча їй ніколи не подобалася духота вагонів, передзвін коліс, адже вона виросла на широких просторах південного краю, у селі, далекому від залізничної колії. А тепер, коли вона передчувала зустріч з коханим, їй подобалося все: легке погойдування вагону, миготіння стовпів за вікном і, навіть, нічні сонні голоси диспетчерів на станціях.
Лежачи на спині з заплющеними очима, вона намагалася заснути. Але події останніх днів не давали цього зробити з двох причин. Найперша та, що вона за кілька годин побачить його – єдиного, коханого, любого її серцю. Саме думки про Арсенія не давали спокою. Вони заполонили її всю так, що дівчина не могла нічого з собою вдіяти. Заради нього пішла на обман. Вона вперше в житті обдурила найріднішу на світі людину – матусю. Вона, студентка першого курсу педагогічного інституту, достроково склала сесію і попросила дозволу у мами поїхати на кілька днів до нової подруги. Сама ж відправилася до Арсена, який служив в армії у далекій Сваляві.
Не минуло і кілька годин поїздки у задушливому вагоні, як Марійка обманула ще одну, з її погляду, непогану людину. Це була попутниця, якій дівчина уступила першу полицю. А на запитання, чому їде до їхнього містечка, чомусь відповіла, що буде збирати фольклор. Наталія Зіновіївна добродушно запропонувала зупинитися у неї, адже має доньку майже її ровесницю.
Марійка викликала захоплення оточуючих: короткий прямий ніс, чиста лінія підборіддя, повні губи і густе хвилясте чорне волосся. Сірі очі світилися любов’ю. Це святе почуття прийшло негадано. Арсен і Марійка народилися в одному селі, на одній вулиці і майже в одному дворі. Їх будинки стояли по–сусідству. Росли, мов брат із сестрою. Щодня і майже щохвилини були поруч – в дитячих яслах, садочку, школі. Вони навіть гадки не мали, що з буденності їхнього життя народиться почуття. Те почуття, що заполонить їхні серця по самі вінця.
Сталося це одного вечора, коли Марійка торкнулася плеча Арсена. На якусь мить здригнулася від його тепла, яке видалося жаром розпеченого заліза. Дівчина помітила зміни і в Арсеновій поведінці. Він часом боявся торкнутися її, немов налитого соком стиглого персика, тіла. Часом ставало не по собі під його уважним поглядом.
Матуся відчувала, що донька виявляла недитячу цікавість до Арсена, і нерідко застерігала її від необачних кроків.
– Бережи свою гордість, – не раз говорила вона. – Цнотливість багато чого варта. Борони Боже бути покинутою.
– Мамо, що ти таке кажеш? – Ховала сором’язливий погляд гарних очей Марійка.
– Теж була молодою, хлопці тільки і прагнуть добитися свого, – вела своє матуся.
І таки досягла мети. Коли Арсен цілував чутливі дівочі губи і розум зціплювало сексуальним магнетизмом, звідкись випливали мамині слова: «борони Боже бути покинутою». І тоді вивільнялася з полону сильних обіймів, пручалася фізичному потягу. Власне, Арсен не дозволяв зайвого. У них були великі плани на майбутнє.
Віддзвенів останній дзвоник. Усім класом ходили у поле зустрічати схід сонця. Мріяли про майбутнє. І життєва дорога здавалася широкою, безхмарною, вистеленою волошковим цвітом. І планували йти нею усе життя. Мати одну на двох професію, бо у них було багато спільного: любили читати одні і ті ж книги, дивитися одні і ті ж фільми, ганяти велосипедами, мали своєрідне почуття гумору. Дитячі мрії переплелися з дорослими думками, і тому разом подали документи на один і той факультет педагогічного інституту. Та яке було розчарування, коли у списку студентів першокурсників не знайшли ім’я Арсена. Марійка стисла пальці у кулак так, що аж нігті врізались у долоні. Для них це означало те, що чекає перша за вісімнадцять років життя розлука. Кожен переживав по–своєму. Марійка відверто сумувала і готувалася їхати до міста, а Арсен все крутився і крутився біля дівчини, зазирав у очі, готувався йти до армії. Тепер служив на Закарпатті, а Марійка успішно навчалася. Щодня до гуртожитку поштарка приносила пухкі листівки, а дівчата дивувалися – про що можна писати на дванадцяти аркушах.
Вони не здогадувалися, що Арсен розповідав коханій про кожен свій крок. Дарував слова кохання ніжного, світлого і безмежного як увесь світ.
Поїзд заколихував дівчину, та вона спала тривожним сном. Хотілося якомога швидше приїхати до Арсена, притиснутися до його дужих грудей, на плечах відчути його мужні руки. Перебувала у полоні своїх мрій.
На невеликій станції її ніхто не чекав, бо готувала милому сюрприз. У своїй уяві не раз прокручувала майбутню зустріч. Божеволіла від думки, що може віддатися нестримному бажанню. І це буде їхня єдина таємниця, про яку не знатиме найрідніша душа – матінка.
Йшла вулицями села. Дивно, але вона немов уже була тут. Бачила різноповерхові будинки, з–за парканів яких різнобарвні квіти привітно кивали головками під легким подихом вітру. Сліпуче пообіднє сонце заграло на позолочених банях храму. У Марійки було враження, що вона все це вже бачила, бо Арсен змалював усі ці картини у своїх листах. Зараз вони були дороговказом. Без особливих зусиль знайшла потрібну вулицю. Серце забилося радісно і сильно, коли побачила ворота військової частини. Вони були пофарбовані у зелений колір, а посередині – дві червоні зірочки. Поряд – прохідна.
– Погукайте Арсена Тимчака, – звернулася до хлопця у військовій формі, що стояв на прохідній.
– Солдати на ремонті дороги в горах, – пояснив він, – приїдуть завтра.
Марійка подивилася довгим, сумним поглядом. Її охопила апатія і байдужість. Тільки тепер відчула втому, згадала про запрошення нової знайомої, побрела чужими вулицями, шукаючи дім учительки Наталії Зіновіївни. Жіночка зустріла привітно. Познайомила з донькою Орисею. Дівчинка була схожа на свою матусю – худорлява, височенька, чорноброва. Швидко заходилася біля столу, пригостила, поклала відпочивати у світлиці. Зайшла до кімнати, коли на вулиці сутеніло.
– Ходімо в гості, – щиросердно запросила Орися. – Неподалік живе подружка. Ми з нею – не розлий вода. Ще й дня не було, щоб ми з нею не стрічалися. Вона добра, весела дівчина.
Справді, на великому, облаштованому подвір’ї вешталася енергійна, легка білявка з тугою косою, що спадала до пояса. В її поведінці відчувалося стримане благородство. Вона вся випромінювала радість.
– Йой, Орисю, яку ти файну панянку привела, – обдарувала гостю щасливою усмішкою.
– Марійка в нашому краї фольклор збиратиме. Вона з півдня до нас прибула. Знайомтеся, це – Мирослава, – представила подругу Орися.
– Ніц робити не буду. Ходімте скорше до хати.
Собака ліниво погавкав на незнайомку, гримнувши ланцюгом, заліз до будки. Корова скосила на дівчат темне вологе око.
Мирослава широко відчинила двері перед гостями і запросила до світлої просторої кімнати, де все дихало свіжістю і порядком. Погляд Марійки зупинився на телевізорі. На його екран звисало велике фото. Дівчина заклякла на місці. На неї дивилися очі її Арсена. Вона очманіло дивилася на портрет. Відчула раптову сухість у роті. Глухо запитала:
– А це хто?
– Мій хлопець,– засміялася хриплувато щасливим сміхом Мирослава.
Марійка відчула як у її голові серце забилось із такою силою, що стало тяжко дихати.
– Він сьогодні прийде до тебе?
– Усіх солдатів послали лагодити дорогу у горах. Він у мене на службі.
– Хіба у нього дівчини не було і до армії ніхто не проводжав?
– Була. Проводжала. Арсен казав, що вона заміж вискочила. Стерво!
Серце Марійки занило від болю. Слова були гостріші хірургічного леза. Біль розривав із середини. Дівчина намагалася не давати йому волю. Замовкла. Подружки про щось щебетали між собою, але вона їх не чула. Її погляд, мов магнітом, приковував портрет.
Додому йшли мовчки. Орися намагалася розговорити нову подругу. Та марно. Марійка коротко кинула:
– Стомилася.
Вранці Наталія Зіновіївна не пізнала гостю. Під очима дівчини залягли синюваті тіні. Виглядала змарніло.
– Що сталося? – допитувалася у Марійки, яка ховала згаслий погляд, в якому причаїлася тиха печаль. Натомість запитала:
– О котрій годині йде потяг до Миколаєва?
– Орисю, мерщій збери харчів на дорогу, – погукала доньку, яка дзигою крутилася на подвір’ї.
Потяг набирав ходу, залишаючи за вікнами вагонів гори, густо вкриті зеленими деревами. Але їх красу не помічала молода пасажирка. Її ятрили болісні спогади. Вона бачила перед собою глибоку безодню. Крик її зраненої душі застряг у горлі. Сюрприз для неї виявився дуже гірким. Тепер вона не знала як жити без того, ким марила. Подумки розмовляла з матусею, якій говорила: «Ніколи не буду покинутою».
Гуртожиток зустрів тихими коридорами. Галасливе студентство здало сесію і роз’їхалося по домівках. Марія сиділа за столом. Перед нею лежав чистий аркуш паперу, на який впала сльоза. Ручка стрибала у руці. Марійка знала – їй потрібно написати листа. Останнього. Старанно виводила кожну літеру: «Ніколи мені не пиши. Я виходжу заміж.»
Оповідання написане під враженням розповіді мого вчителя Семена Володимировича Тупайла про вчительку Варварівської школи, нині, на жаль, покійної Марії Миронівни Нос (хай земля їй буде легкою).
* * *
Макуха
Вечір опустився на землю .Сон зазирав у кожну шпаринку невеликої оселі, взяв у полон усіх членів родини. Лише маленький хлопчик крутився у своєму ліжечку. Йому не давав спати шматочок хліба, запах якого лоскотав у носі так, що аж зводило у шлунку. З’їсти його чи виміняти на омріяний шматок макухи? З цими думками хлопчисько поринув у сон, як у глибоку воду.
– Сьомо, дитинко, вставай, – куйовдила матуся вузлуватими пальцями чубату голову сина. – До школи час.
Хлопчик, як і всі його однолітки, йшов вулицею села. В одній руці ніс не портфелика, а відро, з яким після уроків підуть на гарман чистити качани кукурудзи. На дні відра зошит. Його зшив батько з газети. Семен старанно виводив літери між газетними рядками ручкою зі вставним пером, яке теж знайшло місце на дні відра поряд з ложкою та найдорожчим скарбом на землі – шматочком хліба.
У другій руці школяр у торбинціна мотузочці ніс чорнильницю–непроливайку. Семен гордився нею, бо була вона порцелянова з блакитним поясочком, малаособливу конструкцію, що перешкоджала витіканню чорнила при нахилі або перевертанні. Її горлечко спрямовановсередину ємності конусоподібною воронкою. Але матуся часто називала чорнильницю розливайкою, бо як би не старався син акуратно її носити, але часто не лише руки, а й одяг були синього кольору.
Ще здалеку Семен побачив Данила.
– У тебе є макуха? – запитав у друга.
– Тобі що до того? – примружив очі Данило.
– Хочу з тобою помінятися.
– Міняю лише на хліб.
Семен витягнув з відра скибочку хліба і простягнув другові. У відповідь отримав вдвічі більший шматок макухи. Вона приємно запахла олією, бо виготовлена з пресованих подрібнених зернят соняшника разом з лушпинням. Діти з великим задоволенням лопали її. Семен поспіхом засунув ласощі до рота, бо уже давно пролунав дзвінок. До класу зайшла вчителька.
– Де Данило та Семен?
Захекані хлопці гримнули дверима за спиною Марії Миронівни.
– Ви запізнилися на дві хвилини. За цей час будь–хто з відомих поетів міг би написати вірш про Сталіна, – як завжди у таких випадках, промовила вчителька.
– Вибачте, – пробубоніли хлопці собі під ніс. Проте класом рознісся слабкий запах олії. Марія Миронівна ковтнула слинку. Поглядала на Семена, який не міг стримати власних почуттів – прицмокував. Вчителька любила своїх непосидючих, жевжикуватих хлопців та дівчат, часто давала життєві уроки. Сьогодні її погляд усе частіше і частіше зупинявся на хворобливому обличчі Семена.
– Діти, минуло лише два роки по війні, ще далеко не все гаразд у нашому домі. В усьому відчувається скрута. Недостатньо одягу і харчів. Ви маєте ставитися один до одного з повагою. Ганебно приносити до школи їжу і споживати її тоді, коли інші голодні. Ось ти, Семене, чому смокчеш макуху? – журно запитала у хлопця.
– Учора я на гармані сьорбав суп без хліба, залишив, аби обміняти його на макуху. Її ж можна смоктати аж два, або й три уроки, тоді не так їсти хочеться, – хлопчик підвівнасторожено довірливі очі на вчительку.
– Сьогодні теж підемо на роботу. Ще рік-два ми добре працюватимемо і матимемо хліба вдосталь, – переконливо сказала вчителька. А сьогодні простежу, аби кожен з вас з’їв свій шматочок хліба, бо ви маєте бути здоровими і сильними.
На гармані, а це добре втоптаний майданчик, на який з поля привозили збіжжя, діти чистили качани кукурудзи від кукурудзиння. Маленькі пальчики дітлахів звільняли качани відлистоподібні обгортки. Марію Миронівну, з одного боку це обурювало, але з іншого вона розуміла, що діти хоча б один раз на день поїдять, бо не в усіх батьків була можливість годувати дітей вдосталь. За виконану норму їм давали поїсти. Перед школярами, у широкій мисці, ставили зварену бовтанку, давали по шматочку хліба. Жоден з хлопчиків і дівчаток не заховав хліб до кишені. Це втішало.
Сонце закотилося за обрій. У невеликій оселі запанувала тиша. Семен крутився у власному ліжечку. Сьогодні він згадував слова любимої вчительки про те, що скоро хліба буде вдосталь, а поки що йому наснилася ціле колесо макухи. І він, Семен, мов якийсь чарівник, відламував по величезному шматку макухи, пригощав усіх своїх однокласників і Марію Миронівну. Від щастя на його пухкеньких губенятах грала щаслива усмішка.
* * *
Тюник
Була рання весна. Смеркалося. Уже й пустотливі дітлахи розійшлися по домівках, а на лавочці перед під’їздом вже довгенько сиділи дві сусідки. Парасковія Кузьмівна, а її всі навкруг називали просто бабою Пашою, розповідала про пережиті важкі роки голодомору. Рая, холодна та гордовита, знехотя слухала розповідь сусідки, майже своєї ровесниці. Раптом перебила її, ткнувши пальцем на щось чорне, що заворушилося під порогом:
– Там, мабуть, щур.
– Давай подивимось, – запропонувала Парасковія Кузьмівна.
– Навіщо воно мені, – гидливо відвернулася Рая. І побачила, як сусідка нахилилася над чорненьким клубочком, взяла його до рук.
– Та це ж голубеня, воно випало з гнізда.
– Нехай собі там і лежить, – махнула рукою жінка.
– Це ж боже пташеня, – баба Паша відчула як у її, писаних жилами руках, билося на ґвалт маленьке серце. – Я не залишу його в біді.
Відтоді у неї додалося багато турбот, бо годувала голубеня з руки, широко розкриваючи йому дзьоба, а воду заливала з піпетки. Пташеня було схоже на хижого дзьобатого птаха до тих пір, поки не вбралося у пір’я. За кілька місяців воно перетворилося на красивого сизого птаха з червоними ніжками і очима-бусинками. Ходило за жінкою, мов прив’язане цуценя. І сприймало її як рівну собі, бо, нагнувши маленьку голівку, без зупину туркотіло про свої проблеми. Але хто ж зрозуміє пташину мову?
Опівдні баба Паша оголошувала сонний час. Відвернувшись до стіни, вмощувалась на ліжку і тихо поринала у сон, а Тюник, сидів навпроти, вчепившись лапками у жердину, не зводив очей зі своєї господині, замовкав до першого її поруху. Тоді радісно підлітав до неї, бігав по руках, зазирав у привітне обличчя.
– То ти такий, то ти такий, то ти такий? – кивав головою птах. І ці звуки були музикою для господині квартири.
Часом доходило до смішного: Тюник грався пігулками, що падали на підлогу, і жінка знаходила їх під ліжком.
– Ах ти, бешкетнику, – ніжно сварила баба Паша свого вихованця. – Я тобі покажу…
І була сама здивована, щоТюник, мов піймане на шкоді дитя, забігав під ліжко, схиливши на бік голову, і світив зпід нього своїм маленьким оком.
Жінка не витримувала. Обличчя освічувало щирою доброю усмішкою. За мить голуб уже сидів на її плечах, а в пташиних очах стрибали веселі бісики. Він радісно туркотів про щось своє.
Та одного разу баба Паша звернулася до свого вихованця:
– Ти уже дорослий, час заводити друзів, побачити блакитне небо, жити власним життям.
Пригорнувши до себе красеня-птаха, вона вийшла на подвір’я. Щедро посипала біля себе зерном, і незчулася, як біля неї залопотіла ціла зграя голубів. Випустила пташку у гурт.
– Звикай до друзів, – змахнула зі щоки сльозу, ніби прощалася з пташеням навіки. Та яке було її здивування, коли Тюник, змахнувши крилами, повернувся до неї. Жінка пригорнула його до себе, притисла до грудей. Старечі руки ніжно погладжували пір’ячко.
– Ми ніколи не розлучимося з тобою, мій чорноокий красеню – шепотіла на вухо своєму вихованцю.
З тих пір сусіди спостерігали, як голуб щодня сидів на підвіконні у баби Паші, а за ним до під’їзду зліталася ціла зграя друзів, яких підгодовувала щедра жінка. Робили це і мешканці будинку, лише тітка Рая бурчала собі під ніс:
– Порозводили тут птахів, гадять скрізь…
А баба Паша раділа кожному дню, насолоджувалася шепотом листочків, щебетанням пташок. Кажуть, що вона своєму Тюнику розповідала казки та співала пісень. Це було її життя.
* * *
Книги В.I. Марущак
«Вікнами до сонця» «Атол».– 2002.
«Батько з Португалії» «Атол».– 2005.
«Цезар, Галка і Новий рік» – видавництво «Шамрай» – 2008 р.
«Пригоди Нюмочки» – видавництво «Шамрай» – 2009 р.
«Джмелик-мандрівник» – видавництво «Шамрай» – 2011 р.
«Зайченя» – видавництво «Шамрай» – 2011 р.
«Гомін білого інею» – видавництво «Шамрай» – 2013 р.
"Ярмарок сміху" – видавництво «Шамрай» – 2014 р.
"Як збуваються мрі"ї – «Іліон» – 2015 р.
«Скарбничка казок» – видавництво «Нова Книга» (Вінниця) – 2016 р.
Навчальні посібники
«Школа журналіста» – «Мандрівець» – 2010 р.
«Основи радіожурналістики» – «Українська мова та література» – 2009. Серпень. № 29–30.
«Радіо в медіа просторі» – «Іліон» – 2014 р