Олександр Вікторович Зима
(1937-1986)
Олександр Вікторович Зима народився 8 березня 1937 року в селі Рибальче Голопристанського району Херсонської області на березі Чорного моря. Друкуватися почав 1965 року. Свою першу повість «Березовий грім» Олександр Зима надрукував в «Ленінській молоді», а в журналах «Дніпро», «Знання та праця», «Україна», «Жовтень» з'являються його оповідання. Написаного назбиралося на книжку, і Олександр Зима з рукописом їде до Києва. Про своїх сучасників – жителів степового краю він розповідає у першій книзі – «Хліб для подорожнього» (1971). Автором двох книжок, членом Спілки письменників України повернувся Олександр Зима в майже рідні йому південні краї – до Миколаєва. Олександр Зима – автор казок для дітей: збірки «Малий поводир» (1985), «Зачарований хлопчик» (1988). Окремі твори Олександра Зими перекладено російською, грузинською, узбецькою, казахською мовами. Помер Олександр Зима від тяжкої хвороби 29 травня 1986 року.
Зачарований хлопчик
Казка
В обідню пору сонце на екваторі стоїть над самісінькою головою. Щоб його побачити, треба лягти горілиць на землю і одягнути окуляри з дуже темними скельцями. Усі так і робили, бо знали, що сонце на екваторі навіює на людей дивовижні чари. Це тільки на екваторі таке сонце, бо ніде воно не стоїть так прямовисне над головою і не заливає очі жовтогарячим промінням.
Усі діти й дорослі завжди носили окуляри з темними скельцями. А маленький хлопчик, якого звали Грициком, не слухав мами й не хотів одягати таких окулярів. Ляже ото горілиць на пісок і дивиться на сонце. І може так годинами лежати.
- Не смій так довго дивитися на сонце, а то крильця виростуть,- попереджала Грицика мама.
- Такого не буває,- сміявся Грицик і потай думав: "Як би то було гарно, якби у мене виросли крильця".
Не слухав Грицик маминих застережень. А згодом і забув про них.
Одягнув якось він майку з чорними і білими смужками, як ото моряки носять, та й побіг туди, де жили колібрі, слони, папуги і найбільший удав та два тигри. Грицикові дуже хотілося покуштувати соку, що його п'ють колібрі з квіток. Але квіти росли високо, і Грицик ніяк не міг дотягнутися до них своєю соломинкою. Знайшов Грицик на березі старе весельце з білими краями, зіперся на нього і дотягнувся до квітки. Опустив свою пшеничну соломинку, що прихопив з дому, і напився солодкого соку з білої квітки. І тільки він це зробив, як все раптом змінилося. Грицик став маленький-премаленький, весельце приросло до нього і перетворилося на довгий, рівненько обрізаний хвостик. Засмаглі рученята стали крилами, і на них виросло пір'ячко з бурими та білими смужками.
- Ма-а-амо-о! - закричав у розпачі Грицик, але всі почули лише тоненький пташиний голосок і нічого не розуміли.
Прилетів Грицик до тата й мами, бігає біля них, щебече, але мама на нього й уваги не звертає. Лише плаче й журиться:
- Де мій Грицик? Де мій синочок подівся? - розпитує у всіх.
- Ось я, ось! - гукає до мами Грицик на своїй пташиній мові і трясе хвостиком-весельцем, щоб його помітили.
Але Грицика ніхто не розумів.
Довго шукали тато з мамою Грицика. Сходили нетрі дрімучі, перебрели річки глибокі, розпитували у вітру і зірок гострооких, але ніхто не бачив їхнього Грицика.
Забула мама лише запитати у сонця та білої квітки, з якої Грицик напився солодкого соку.
Повернулися батьки додому з екватора навесні, коли починав танути лід під берегами. Дуже зраділи вони, коли побачили свою рідну річку та синій лід. Стали на березі й бачать, що на льоду стоїть струнка довгонога пташка з хвостом-весельцем. Дивиться на ту пташку Грицикова мама й очей не може відвести: дуже та пташка на її Грицика схожа. Така ж чорна шапочка на голівці, яку носив Грицик, такі ж білі щічки, а на грудях та крильцях така ж маєчка смугаста, як у її Грицика.
- Грицику, Грицику,- тихо покликала пташку мама. - Ходім, синку, до хати. Будемо разом жити. Не слухав мами, от і зачарувало тебе сонце. Але чари ті не вічні. Ти знову колись станеш хлопчиком.
Побіг Грицик за мамою, але в хату не пішов. Усю весну, літо й осінь не покидав Грицик свого двору. Потоваришував він з маленьким лошатком на ймення Вітер. Де коник - там і Грицик. Помітить Грицик, що на його товариша напали ґедзі, то зразу й кидається на них, винищує до ноги.
- Спасибі тобі, Грицику,- дякує Вітер.- Коли б не ти, не дали б мені спочинку оті кровопивці.
- Давай будемо завжди дружити,- запропонував Грицик.
- Давай,- радо погодився Вітер.
А мама все думає, як Грицикові чари розвіяти.
- Може, ти, сонце, знаєш? - звернулася якось мама до сонця.
- Знаю,- відповіло сонце.
- Чого ж ти раніше мовчало? - докірливо сказала мама й заплакала.
- Тому, що мене ніхто не питав,- відповіло сонце. - А тепер скажу, що аж тоді Грицик стане хлопчиком, коли над вашою хатою, як над екватором, я стану над Грициковою головою. Та ще знайдіть білу квітку. Що зветься нечуйвітром, наберіть з її пелюсток роси і напійте Грицика, - сказало сонце і покотилося за високі гори.
...Неодмінно спадуть чари з Грицика. Але він уже ніколи не зможе покинути неба. Він стане космонавтом й полетить до далеких зірок, де, можливо, теж живуть зачаровані хлопчики.
* * *
Дитячi книжки О.В. Зими
Жайвiр
Скресли ріки, розтанули сніги на полях, ожили, дихнули на повні груди безкраї колгоспні лани. Сонце нагріло землю, і в її теплих долоньках прокільчилися зерна пшениці, вівса й кукурудзи, заструменів солодкий сік у гіллі дерев, напоїв бруньки чародійною силою.
Резквітли ніжні проліски, вистромила із землі гострі листочки лісова королева - конвалія.
Зеленым руном простелилися озимі пшениці і жита.
Це прийшла весна і розвісила над полями живі пасма жайворонкових пісень.
Кого не зачарує мелодія переливчастої пісні! Вона нагадуе чистый передзвін весняних крапель, виграе кришталевим струмочком, тягнеться вгору, торкавться невидимих голубих струн весняного неба і розсипається у вишині срібними дзвониками.
Жайвір падає в траву сірою грудочкою, виззбируо розсипища своїх пісень, a потім знову злітає в нeбо і розвіює крильми прозорі пелюстки, що бринять під сонячними променями.
Піднісся Жайвір у небо і несподівано замовк на півслові.
Та й хіба ж міг вигравати Жайвір, коли побачив, як тяжко горюють його друзі Лелеки?
Вони були знайомі вже кілька літ.
I кожної весни Жайвір своєю піснею допомагав Лелекам у роботі, коли ті обновляли свое велетенське гніздо.
Опустився Жайвір на землю, підійшов до Лелек, привітався чемно і тихо запитав:
-Що сталося? Чому ви не збираєте гілля і не лагодите свого гнізда? Весна он яка!
-Невже ти не бачиш, що немає сухого явора? I гніздечка нашого немае‚- одказав Лелека і сердито заклекотав, цокаючи списами свого червоного дзьоба.
-I кому воно стало на заваді? - зітхнула Лелечиха.- Невже доведеться покидати рідне поле і тебе, Жайворе?
- Хіба немає старого явора? - здивувався Жайвір і злетів у небо.
Та скільки він не роззирався на всі боки, не знайшов навіть того Місця, де була домівка добрих Лелек.
Натомість він побачив, що через усе поле крокують і зникають десь далеко за обрієм високі білі стовпи, на яких, ніби линви через плече, лежали довгі блискучі дроти.
Жайвір згадав розповіді сільського Горобца про те, що в усі села тепер прийшли потужні машини, які живляться‚ ніби дерева з коріння, від цих дротів. I тече ними невидима сила, що іі люди прозвали струмом.
«Отже, люди,- здогадався Жайвір‚- і зрубали старого явора, на котрому було Лелече гніздо».
Він підлетів до Лелек і швидко защебетав:
- Я знаю, це люди провели оті дроти до своїх велетенських машин. А ваш явір міг упасти під час бурі і порвати дроти. Тоді загинули б не тільки ваші діти, але завмерли б оті велетенські машини без свого струму.
- Ми і без тебе про це знаємо‚- скрушно похитав головою Лелека.- Ти краще порадь нам, що маємо тепер робити.
- Люди мають таке ж ніжне і палке серце, як і ми, птахи,- сказав на те Жайвір.- Треба лиш знайти з ними спільну мову.
- Але ми рідко розуміємо одне одного,- втрутилася в розмову Лелечиха.
- Нічого опускати крила!-аж розгнівався Жайвір на похнюплених Лелек.
- Менше б ото базікав, а більше думав‚- проклекотав Лелека.
- Літай собі та живі срібні дзвоники розсипай‚- підтримала його Лелечиха.
Але Жайвір був настільки добросердечний, що навіть не образився на своїх друзів.
Доспівав він того дня свою останню пісню над полями, щоб не розгнівати красуні весни, а увечері знайшов на болоті Лелек і так їм сказав:
- Завтра вранці летіть до того стовпа, який стоїть на місці колишнього явора, і на його вершечку мостіть нове гніздо.
- Не втримається‚- байдуже відмахнувся крилом Лелека.
- Робіть, як кажу,- наполягав Жайвір.- Далі видно буде, що з того вийде.
- А може, спробуємо? - підтримала Жайвора Лелечиха.- Він хоч і малий, але найсердечніший серед птахів: он скільки живого срібла всім роздаровуе. А кожна пісенька - то часточка його щирого серця.
- I то правда,-_ погодився Лелека.
Цілісінький день мостили Лелеки гніздо на вершечку стовпа. Але нічого з того не вийшло. Як не покладуть прутика, а він зривається і падає додолу - надто вже гладесенький та шпичастий той вершечок.
Стомлений і сердитий опустився Лелека на купину і став чекати Жайвора.
- Молодці! - ще здалеку гукнув до Лелек веселий Жайвір.- сьогодні я бачив людину, котра майже годину стояла і дивилася на вашу роботу.
- А шо світилося в її очах? - запитала Лелечиха.
- Цікавість,- відповів Жайвір.
- То Пуста людина,- зітхнула Лелечиха.
Тоді ще завтра спробуйте,- порадив Жайвір.- Негоже після першої спроби кидати надію.
I наступного дня працювали невтомні Лелеки, але так і не спромоглися сплести з галуззя хоча б дно свого гнізда.
- Побачимо, що сьогодні той Жайвір скаже,- роздратовано мовив Лелека і полетів у поле, де тремтіла, як струна, весняна пісня Жайвора.
Той ще здалеку побачив Лелек, а коли сів поруч, сказав з надією:
- Сьогодні я теж бачив Людину, котра довго стежила за вашою роботою.
- А що світилося в її очах?- поспитала, як і вчора, Лелечиха.
- Хіба сліпий не побачив би щирих сліз в очах людини,- сповістив Жайвір.
- У неї дуже м’яке серце і безпорадні руки,- сказала на те Лелечиха.
- Давайте ще втретє спробуемо,- нарешті зважився сам Лелека.- Можливо, на цей раз поталанить.
Коли на третій день Жайвір зустрівся з Лелеками, він ледве впізнав іх: так вони зшарніли від даремної роботи.
- Коли твоя праця дарує радість серцю і насолоду крилам, тоді і втоми не буває,- пояснив Лелена.…- А якщо робота марна, то і сам марнієш, як живе листя на морозі.
- А я знову Людину бачив,- похвалився Жайвір, щоб хоч трохи підбадьорити друзів.
У серці малого птаха ще бриніла пісня.
- До очей її приглядався‘? - поспитала вже втретє Лелечиха.
- У її очах світився розум,- відповів на те Жайвір.
- Розум? - перепитала Лелечиха і вперше радісно заклекотала : - Це перемога, мої любі! Ми врятовані!
Лелека не повірив її словам.
- Але наступного ранку, як тільки перші промені освітили небо, і він, і Лелечиха, і Жайвір побачили, що на вершечку високого стовпа чиїсь умілі руки майстерно приладнали широке колесо з густими перетинками. Нові спиці колеса виблискували на сонці.
- Спасибі тобі на мудрій пораді,- подякувала Лелечиха Жайворові.- Коли б не ти, то не бачити б нашим діткам рідних країв.
- Людині подякуйте,- відказав своїм друзям Жайвір.
- Хто його знає? - сказала Лелечиха.- А може, це твоя весняна пісня зупинила того чоловіка, у котрого в очах світився розум.
Знялися Лелеки і полетіли плести свое просторе гніздо.
А Жайвір злетів у синяву неба, і знову над весняним розмасм весело забриніли його живі срібні дзвіночки.
Жайвір співав пісню людині.
Твори О.В. Зими
- Вирости сад: оповідання / О. В. Зима. – К.: Веселка, 1987. – 12 с.
- День на роздуми: науково-фантастичний роман / О. В. Зима. – К.: Рад. письменник, 1987. – 326 с.
- Зачарований хлопчик: казки / О. В. Зима. – К.: Веселка, 1988. – 128 с.
- Казки Дивогляда: казки / О. В. Зима. – К.: Веселка, 1981. – 39 с.: ілюстр.
- Казки Дивогляда : казки : для молодшого шкiльного віку / О. В. Зима ; ілюстр. В. А. Дунаєвої. - К. : Школа, 2008. - 128 с.
- Мідний серпень: роман / О. В. Зима. – К.: Молодь, 1982. – 256 с.
- Хліб для подорожнього : повість та оповід / О. В. Зима. К.: Молодь, 1971. 134 c.
- Степовики: художньо-документальна повість / О. В. Зима. – К.: Молодь, 1979. – 264 с.
- Жолуді на піску : повісті / / О. В. Зима. іл. Ботнар Ю.С. К. : Рад. письменник, 1983. 342 c
- Малий поводир : казки : для старшого дошкiльного та молодшого шкiльного вiку / худож. А. Фролов. – К. : Веселка, 1985. – 20 с. : ілюстр.