Форма входа
Вiра Iванiвна Марущак
Вибрики діда Яга
З лісової хащі вискочив мотоцикл і зупинився на лісовій галявині перед хатинкою на курячих ніжках.
– Дружинонько, – погукав дід Яг свою половинку. – Приймай подарунок.
– Що ти там привіз? – визирнула у маленьке віконце баба Яга.
– Шайтан-коробку, яка сама розмовляє і таке показує…
– Що там за дива? – пошкандибала бабуся до свого чоловіка, у якого, чи то від швидкості, чи від вихлопної труби, аж пар ішов із-за коміра широкої куфайки.
– Такі, що ми з тобою весь світ підкоримо, – показав зуби дід Яг і поставив перед бабусею коробку. – Будеш чарувати, ворожити, людей у блуд заводити.
– І чути такого не чула і бачити не бачила, щоб за допомогою якоїсь коробки можна було світ підкорити. І де ти такого нахапався?
– Ось дивись...
Дід Яг включив монітор і в хатинці на курячих ніжках відразу ж посвітлішало, немов запалало цілих сто світлячків.
– Оце та-а-ак! – вихопилось у бабусі. Вона аж підсунулась до коробки. Дід натискав кнопки, і на екрані з'являлися картинки, від яких у очах бабуні замерехтіло.
– Хай воно сказиться! – розчарувалася лісова володарка, – так у очі б'є, що й осліпнути можна.
– Тут що хочеш можна побачити, – радів, мов дитина, дідусь.
– І ліс?
– Звичайно.
– І гриби?
– А як же.
Яг все частіше натискав на «мишку» і на екрані виникали все нові і нові картинки.
Чого там тільки не було, навіть страви. У бабулі аж слинка покотилася. Раптом вона запитала:
– Чим же ти збираєшся весь світ підкоряти? Тими картинками, що у шайтан – коробці? Тоді їж те, що там показують, а я піду до лісу, подихаю повітрям, назбираю грибочків, наловлю рибки, накопаю картопельки на городі, та й буду собі завойовувати місце під сонцем.
– Блін, я ж думав, що тобі сподобається мій подарунок, а ти дрімуча, як наш ліс.
– Якими словами ти зі мною розмовляєш, де такого набрався? Перед тобою жінка, – поставила руки в боки баба Яга.
– Блін, що я такого сказав? Піди до міста, там на кожному кроці ще й не таке почуєш, а це таке безневинне слово «блін»...
– Це для тебе безневинне, а воно означає не млинці, які я тобі печу, а зовсім інше. Не принижуй мене,– нахмурила брови баба Яга. – Такі слова навіть Кощій Невмирущий не вживає. А якщо я з тобою розмовлятиму так, як ти зі мною: блін, забирай, блін, свою шайтан-коробку, блін, і вези туди, де взяв.
– Що ти заладила «блін» та «блін», – витріщив очі дід Яг.
– Не подобається? Та я всіх, хто вживає погані слова зачарую: виросте волосся на язиці, ним загрібатимуть сажу, одна губа буде попід небесами, а друга по землі волочитиметься.
Налякався дід Яг своєї дружини, бо знав її навіжений характер. Одразу ж забув усі погані слова, вискочив з хати з шайтан-коробкою. Баба Яга почула, як під вікном загарчав мотоцикл, випустив порцію ядучого чаду.
– І щоб крилатого коня повернув, якого виміняв на цю машинерію, – крикнула услід діду. А вже за якусь годину почула, як під вікном тихенько заіржав рідний коник.
* * *
Тато
Тимофій Григорович поспішав до школи. Під його ногами розбризкувався почорнілий мокрий сніг. Учитель знав, що сьогодні почне урок з незвичної фрази – помер Сталін. Ця звістка кружляла над їх загубленим серед степів селом. Жінки голосили так, неначе отримали похоронку з війни. Чоловіки, а їх на селі можна було перелічити на пальцях, – були стриманіші у своїх емоціях.
Клас зустрів свого вчителя мовчки. Тимофій Григорович привітався, кинув пильний погляд і не побачив на звичному місці маленького жвавого школяра і запитав:
– А де Микола?
Учні заговорили хором, перебиваючи один одного. Учитель підняв єдину ліву руку, бо праву втратив на війні. У класі затихли. Підвелася староста класу і розказала:
– До школи приходив дядько при нагані і повів нашого Миколку до міліції, бо він кидав сніжки на Омелька і сміявся, а мама казали, що цього робити не можна, адже помер Сталін.
– Усім лишатися на місці. Я зараз повернуся, – через плече кинув учитель і вже за хвилину його постать промайнула у шкільному вікні. Тепер він не бачив як над ним нависли важкі снігові хмари, не відчував колючого вітру, що пробивався під благеньку одежину. Учитель поспішав, бо добре розумів куди потрапила дитина. Його серце калатало, ніби перед атакою. Він знав, що треба поспішати, щоб хлопчисько нічого не сказав зайвого, бо причеплять клеймо «ворога народу» дитині, який втратив батька на війні.
Скільки разів спостерігав, як хлопчик, зовсім маленький, мов зернинка, виходив далеко в поле і довго вдивлявся в далечінь, чи не з»явиться батько. Та лише двом із села вдалося повернутися з фронту: йому, калікою, та сусідові. А хлопчаки все бігали й бігали за село...
Миколка сидів на стільці. Вузькоплечий, майже безкровний. Він нічого не бачив бо в очі били потужні промені світла, тільки чув голоси, його про щось запитували, а він нічого вимовити не міг, невідривний погляд був прикутий до двох наганів, що лежали по обидва боки стола, дулом направлені на нього.
Почулося, як різко відчинилися двері.
– Коля!
– Тату, – вирвався болісний крик, – стілець відлетів і вдарився об стінку – хлопець кинувся у темінь.
– Ти чому не на уроці, – міцна чоловіча рука схопила хлопця за комір і відкинула до дверей. – Швидше до школи!..
Клас завмер, коли поріг переступив учитель. Він був блідий. Казали, що того дня в нього стався серцевий напад.
* * *
Жора
Щастя і горе, розкіш і злидні, радість і смуток, достаток і страждання – усе це я пережив за своє коротке життя, завдяки одній людині, моєму Дмитрові. Зовсім маленького приніс мене додому і, витягнувши з-за пазухи, простягнув дружині.
– Яке гарненьке кошенятко! – захоплено вигукнула Світлана і піднесла мене до повних вологих вуст. Я понюхав їх, але вони не пахли молоком. Проте мені його давали. На кухні, у кутку, поставили тарілочку. Там же поклали пухнасту невеличку підстилку. Та мені це не сподобалося. І вже ввечері Світлана та Дмитро спостерігали, як я рішуче забрався до їхнього ліжка і вмостився поближче до шовковистого волосся господині, яке так нагадувало мою пухнасту маму.
Згодом я спав, де хотів. Дмитро любив, коли я мурчав на його грудях. Тоді його рука гладила мою спинку, а я солодко заливався піснею.
Добре запам’ятав правила, за якими треба було жити у порядній сім’ї. Лише один раз поліз на стіл, де лежало м’ясо. За це отримав перший урок: Дмитро боляче дав під хвіст, і я зрозумів, що ласий шматок швидше отримаєш, якщо довірливо потрешся об ногу господаря. Другий урок одержав від Світлани, коли готував собі місце для туалету за плитою. Звідти витягла за загривок. Кинула під ванну, де стояла моя коробка. Відтоді я знав усі правила, яких має дотримуватися інтелігентний кіт. У мирі й дружбі у нас проходило життя.
Вранці я разом із господарями снідав, а затим проводжав їх до порогу. Цілісінький день тинявся по квартирі, спав, а увечері чекав їх з роботи. Тільки-но відчинявся ліфт, я вже відчував, що прийшли вони.
– Жоро, ну що ти так горлопаниш?! – обзивався ще за порогом Дмитро. Я стрімголов біг назустріч, стрибав йому на плечі, а потім ліз до Світлани на руки. Від радощів мені хотілося співати одразу всі пісні, що я знав. Заспокоювався лише тоді, коли лягали спати. Краще б вони ніколи нікуди не йшли. Але, либонь, так не можна жити, бо ж у сумках та пакетах завжди приносили щось смачне. І навіть інколи «Віскас». Хоча мені більше подобалися риба та м’ясо.
Зміни, що сталися зі Світланою, помітив не лише я. Вона округлилася в талії. А Дмитро тепер частіше, ніж мене, гладив її живіт, і ніжно розмовляв з кимось. Мені навіть здавалося, чи не з’їхав він часом з глузду. Але це було не так, бо згодом і я побачив, з ким говорив господар. Це був маленький хлопчик, якого він приніс з пологового будинку. Тепер купали його вечорами, говорили гарні слова, гралися. А я немов став для них чужим. У мене закралося недобре передчуття, бо тепер ніхто не бавився зі мною, не тягав переді мною нитку з паперовим бантом. І навіть не звертав уваги, коли я забирався на телевізор, намагаючись лапою піймати м’яча, якого ганяли в екрані футболісти. Нічого, здавалося б, у моєму житті їх не цікавило. Тільки і бачив – припадали біля свого Вовочки. У мене навіть план визрівав: як би йому насолити.
Вночі, коли всі заснули, я заліз до колиски. Там було тепло і сухо, а від Вовчика пахло молочком. Чомусь у мене зникло бажання кусати його. Так і заснув поруч. Але з’ясувалося, що від нього може пахнути чимось неприємним. Тоді підійшов до ліжка і обережно лапою збудив Світлану. Вона мене зрозуміла, і її голос став медовим. Я ледве стримував радість. Гордо тримав голову і пряв вухами, коли Світлана вранці розповіла Дмитрові про нічну пригоду. Господар, як і колись, тримав мене на руках і гладив шию. Я її витягував наперед і був безтямно щасливим. Тепер, щоночі, повторювалося те ж саме.
Мене називали помічником, і стало зрозуміло: в одній квартирі дружно можна жити усім. Володя ріс. Разом зі Світланою ми водили його на прогулянки. Спочатку я боявся ліфта. Навіть не підозрював про свою клаустрофобію, але потім звик. І навіть зрозумів, що на вулиці не потрібно унітазу, а ще – там є такі ж коти та кішки, як я. Та я в їхній бік і вухом не вів. Завжди ходив з гордо піднятим хвостом. У всьому проявляв самостійність, що навіть сусіди здивувалися, бо я ж часом з ними їздив ліфтом і безпомилково знаходив свій восьмий поверх і рідні двері. Ще б пак! Адже за ними жила моя сім‘я, яка дуже мене любила. Правда, Володька, білоголове, як кульбаба, хлопченя, коли був малим, смикав за вуса та хвоста, та я легенько бив його лапою, не випускаючи кігтів. А тепер, коли вже став майже дорослим, бавиться зі мною, тягаючи нитку з кулькою на кінці. Нам завжди весело. Так ми і прожили б у щасті, розкоші й достатку, аби не...
Якось у нашій квартирі з’явився він. Невисокий, з обвислими плечима На зозулястому обличчі застиглий погляд темних очей, обвислі плечі. Я здригнувся всім тілом, бо відчув – до нас прийшла біда. Від хлопця несло не горілкою, як часом від Дмитра, а чимось майже невловимим – терпкувато-солодкуватим, заманливим ароматом. Хлопець викликав у мене злобу, нестримне бажання вчепитися пазурами в бліде обличчя. Та так хотілося лише мені. А господар у цей час про щось говорив з Тимофієм на кухні. А потім я все частіше й частіше від Дмитра відчував цей ненависний аромат. Світланині ясні, як у дитини, очі з кожним днем ставали сумнішими. Часом вона плакала, а одного разу вирвала з рук пакетик з білим порошком і стала топтати його ногами. З-під каблука вилетіла підозріла хмаринка. Я нюхнув її. Досі пам’ятаю, як мене нудило, як вивертало всі кишки, як ноги ставали м’якими, а голова наповнювалася дурманом. Я втрачав сили і непритомнів.
А мій господар Дмитро, колись веселий і добрий, почав перетворюватися на зовсім іншу людину – безвільну і байдужу. Він перестав ходити на роботу, виносив з дому речі й продавав їх. Світлана з Вовчиком усе частіше не ночували вдома. Тоді до Дмитра приходили якісь люди, від яких несло отією гидотою, а в кімнаті повітря ставало терпким, хоч ножем ріж. Світлана боролася за здоров’я чоловіка – і до лікарів, і до знахарів бігала... Я часто спостерігав, як вона, напружена, бліда, з тугою промовляла, де ж узяти сили, аби зупинити Дмитра. Тоді я стрибав їй на руки і ніжно притискався до плеча. Та, видно, їй було не до моїх пестощів. Не витримала – поїхала в село до своєї матусі, назавжди розлучивши мене з Вовчиком. А в моєму серці залишилися щем і біль.
Згодом почалося ще страшніше. Забившись у куток під ліжко, я побачив, як з неживої руки, що звисала додолу, з долоні випала якась річ. Я торкнувся її лапою і відсахнувся: вона була дуже гострою на кінці. Певно, в ній була якась страшна сила, що дуже впливала на Дмитра: він хапав усе, що потрапляло під руку, і кудись біг, а повертався хворобливо збудженим, із затуманеними очима, довго спав. А вночі тягав з чоловіками якісь мішки із залізяччям. Їх тоді кудись відносили. Казали сусіди, в яких я часом випрошував їжу, що Дмитро трощить ліфти. А ще більше я стривожився, коли до квартири завітали люди в міліцейській формі. Дмитра та його дружків заарештували. В одну мить я став бездомним і нещасним.
Тепер я знаю, що таке горе, злидні, нужда. Хочу любові, затишку, тепла і ласки. На кожного, хто заходить до під’їзду, дивлюся з надією – чи візьмуть мене до себе, чи дадуть шматочок хліба, чи обізвуться. Та частіше перед моїм носом з гуркотом зачиняються залізні двері під’їзду. Я вже знаю, що таке важкий носок чоловічого черевика, що таке спати в морозну ніч під відкритим небом, що таке голод і як принизливо бути весь час прохачем. А ще – чекати. Чекати і сподіватися.
* * *
Шоколад
Марійка сиділа за маминим столом у редакційному кабінеті. Низько схиливши голову над підручниками, вчитувалась у завдання з математики. В такт її думкам посмикувалися різко окреслені губи. Час від часу вона поглядала на маму. Та була зайнята роботою: вичитувала чергову радіопередачу. Інколи їх погляди зустрічалися, і тоді на веснянкуватих обличчях грали ледь помітні усмішки. Мати приховувала бентежні думки про те, що її маленька донька розуміє, як нелегко жити на невелику зарплатню, вона не може дати їй удосталь радощів.
Редакційну тишу порушили дзвінкі кроки. До кабінету стрімко ввійшла жвава жіночка.
– Привіт! Я так рада вас бачити. Скучила. Як справи? – заторохкотіла вона з порога.
– А це хто у вас? — націлила погляд зеленкуватих очей на дівчинку. – Марійко, невже це ти? Яка доросла вже!..
Марійка ще нижче схилила голову, і дві важкі темно-русі косички впали на стіл.
– Я, – зашарілася дівчинка, і її веснянки ще більше потемніли.
– Галино, коли вона виросла? – щиро дивувалася жінка.
– У гості ходити треба, – підібрала губи мати.
Тіточка пропустила репліку повз вуха і сказала:
– Марієчко, ти не пам’ятаєш тьотю Віру, – підсунула до столу стілець, – звичайно, ти ж така маленька була, за мамину спідницю ховалася. Згадуєш? А тепер уже школярка. Що вчиш? Покажи підручник, – не даючи оговтатися дитині, вона роздивлялася книжку, розпитувала і щиро дивувалася:
– Ти ж поглянь, я університет закінчила, а ось цю задачку не можу вирішити, може, допоможеш?
Дівчинка, відчувши непідробну цікавість, почала пояснювати, як розв’язати задачку, а потім розповідала і про себе, і про школу. Мати здивовано поглядала з-під світлих брів на донечку, як правило, неговірку, сором’язливу. Тепер вона відкрилася перед майже незнайомою жінкою. І все щебетала-щебетала з нею. Мимоволі вони перетворилися на однодумців і однолітків, що перешіптувалися між собою і сміялися.
Мати впоралася з роботою, подивилася теплим відкритим поглядом, сказала:
– Ви так добре спілкуєтесь, але вже й час додому збиратися.
Маша неохоче почала складати підручники, а тітка Віра з жалем промовила: нічого в мене солоденького немає.
– На, Машо, гривні – шоколад купиш, – дістала з гаманця гроші.
І раптом побачила, як ще хвилину тому усміхнені сріблясті очі стали зажуреними. Дівчинка взяла в руки гроші, подякувала. І, не роздумуючи, повернулася до мами і простягла гроші.
– Мамо, купи картоплю, бурячок, капусту, а якщо вистачить, то й моркву – і звариш борщу, – зовсім по-буденному розпорядилася дівчинка.
У дитячі очі заглядало не тільки осіннє сонце, а й доросле життя.
* * *
Різдвяна казка
Зимові канікули завжди наповнені букетом новорічних свят. Я і мій брат дуже їх любили. Приєднувалися до ватаги хлопців та дівчат, що ходили від хати до хати посівати, колядувати, щедрувати. Додому ми приносили гостинці: горіхи, цукерки, пряники. Особливою чарівністю був наповнений свят – вечір. До нього готувалися ретельно, заздалегідь. Навіть зимове повітря було просякнуте особливим блаженним запахом печеного хліба, дух якого приємно лоскотав у носі.
Урочисто готувалися до свята й у нашому домі. Матуся заходжувалась біля тіста для хліба, калачів та пиріжків. Брат допомагав татові розпалювати піч, я з мамою ліпила пиріжки. Вони були з вишнею, капустою, квасолею. Ненька також готувала з пшениці кутю, ставила її, щоб упріло зерно. Потім із сухофрукти варила узвар, мені довіряла макогоном товкти мак в макітрі. Але ми не зразу сідали за різдвяний стіл, бо у мене з братом було ще одне почесне завдання. Допоки зійде зоря на небі, нам потрібно обійти рідних з гостинцями. Мама споряджала нас у дорогу: розстеляла велику білу хустку на яку клала тарілку з кутею, на неї – пахучі калачі та зарум’янені пиріжки, подарунки – кольорові хустки, фартухи, вишиванки. Наказує на дорогу:
– Відразу підете до хрещеної, потім до баби Моті.
Власне, я з Михайликом давно уже знала цей шлях. Спускаємося провулком до балки, переходимо через невеликий місточок. Це не наша територія, тут ми буваємо рідко, тому собаки рвуться з прив’язу, а ми вже біля зелених воріт хрещеної мами. Вона на нас чекає.
– Можна колядувати? – питаємо на порозі.
– Колядуйте! – всміхається до нас, мов облита світлом, жінка.
Коляд, коляд колядниця,
Добра з маком паляниця.
А без меду не така,
Дайте, тітко, п’ятака
А ви, дядьку, грошей,
Бо я…
І тут наші з братом голоси звучать по-різному, я співаю «дівка хороша», а Мишко – «хлопець хороший». Та від цього нічого не змінюється, бо хрещена запрошує обох до хати, де за святковим столом сидить її родина: чоловік та дві симпатичних дівчинки.
– Наші тато і мама вечерю вам прислали, – говорю я і подаю акуратний вузлик.
Хрещена розв’язує його, відбирає гостинці й кладе до нашого вузлика свої пиріжки та калач. Запрошує до столу. Ми пригощаємось, але добре пам’ятаємо, що до сходу зорі ще потрібно потрапити до бабусі й повернутися додому.
– То ми вже підемо, – говорю я.
Але хрещена нам приготувала ще подарунки. Вона подає братові справжнісінький пістолет, який заправляється пістонами. А коли натискаєш на курок – чується вибух, а від самого пістолета пахне сіркою.
– Оце-то подарунок! – захоплююсь я. Та мене теж чекає щаслива несподіванка. Хрещена відкидає скриню, і перед моїми очима відкривається величезне багатство – різнокольорові стрічки. Мої очі розбігаються. Вони вбирають у себе різнобарвну палітру: рожеві, червоні, сині, зелені атласні так і просяться до моїх рук, але я точно знаю, що потрібно взяти тільки дві. Вибираю блакитні та уявляю, як вони будуть пасувати до моїх сірих очей. Хрещена дає нам по цілому карбованцю, бо не дарма ж ми колядували. Подарунки від матусі теж подобаються всім членам родини.
Ми прощаємось. Тепер наш шлях лежить до баби Моті. Ми її так називаємо, хоча вона для нас ніяка не баба, а тітка. Просто набагато старша від нас. Ми її дуже любимо, бо бабуня надто добра та лагідна.
Під ногами рипить сніг, як кришталь. Ми його топчемо у провулку, який виводить нас до бабусиної хати. А ось і вона, така ж старенька, як і господиня.
– Уже скоро зоря зазолотиться над лісом і степом, а вас усе немає, мої янголятка, – вона пестить шкарубкою рукою то мою, то братову голову.
– А вам тато та мама гостинця прислали, – знову говорю я, немов старша.
Бабуся розв’язує вузлика і забирає гостинці, натомість кладе свої. А ще вона дарує нам свої пряники – лисички, ведмежатка, зайчики. Тільки у неї є такі формочки з чудернацькими звірятами. Про це знають усі наші друзі, і тому вони неодмінно прийдуть до неї посівати чи колядувати.
Старенька приміряє картатий фартух, який для неї пошила матуся. Усміхається. Потім запалює на покуті свічку. Під її ногами чується тихий шелест соломи й сіна, стіл заставлений щедротами свят – вечора: кутею, молочним киселем, холодцем, запашними пирогами.
– Христос народився! З Різдвом святим! – вітає нас бабуся і запрошує до столу. Їй дуже хочеться, щоб ми спробували всі її страви. Та у нас на це уже ледве вистачає духу. Ми ще трохи гостюємо і збираємось додому. На вулиці поглядаємо у небо, на якому ось-ось займеться зірка, що сповістить усьому світові про народження Христа.
Ноги донесли до нашого провулку. На його розі стоїть сусідка баба Улита. Вона немов чекала на нас.
– Заходьте, погостюйте! – запрошує так, що їй неможливо відмовити. Баба Улита та дід Мінько поводяться, немов ми у них найрідніші гості. У кутку небагатої оселі образок освітлює лампадка, її зайчики гуляють по столу, на якому стоїть навариста кутя,запашний узвар, вишневий кисіль.
– Пригощайтеся, – садять за стіл мене з братом. І ми сідаємо, бо знаємо, що у них немає дітей та рідних. Тож хто до них прийде, якщо не ми?
– Тато і мама прислали вам вечерю, – говорю я і подаю вузлик. Знаю, що гостинцями ми не здивуємо стареньких, проте моя маленька душа розуміє, що кожному приємна увага.
– Їжте, їжте, – суне нам до рук ложки бабуня і щасливо зазирає в очі.
Ми ліниво колупаємось у тарілках, бо наші животи не витримують великого навантаження.
– Ми з дідом вам цукерочок приготували, – насипає повні жмені дрібних, смачних солодощів, які ввібрали в себе неймовірні запахи какао, кави і чебрецю.
Ми ще трохи посиділи за столом.
– Нам пора додому, – неначе вибачаємось перед старенькими. Вони проводжають нас за поріг.
Знову під ногами рипить сніг. Нарешті ми щасливі, рум’яні від морозу і свіжого повітря повертаємось додому. Нас зустрічають мама і тато.
– Можна колядувати? – запитуємо ми.
– Колядуйте,– відповідає мама. На її обличчі грає щаслива усмішка.
Ми співаємо колядку і у відповідь отримуємо подарунок – книгу. Наші очі вбирають яскраві барви обкладинки, а руки поспіхом перегортають сторінки, які дихають свіжою фарбою. Це для нас найкращий подарунок.
– Потім читати будете, погляньте на небо, – каже тато.
Перша зірка, неначе королева, зійшла до нас. Розпочинається різдвяна казка.
* * *
Чушка-партизан
У селі знявся галас: кричали кури, гелготіли гуси, з ланцюгів рвалися собаки, голосили жінки, плакали діти. Сполохали усіх німці, які поставили машину на площі, а самі пішли по хатах нишпорити по сараях.
– Яйка, млеко, – вимагали вони від господарок і тягнули усе їстівне, що потрапляло на їх безсоромні очі – клунки з борошном, крупою, глечики з молоком, казани з їжею. Курей та гусей кидали до ящика.
Коли непрохані гості зайшли на подвір’я до Христини, у неї від переляку почали стукати зуби, але вона не мала права бути слабкою, бо із-за її широкої спідниці визирало три пари дитячих очей. Вони спостерігали, як четверо дядьків у військовій формі нишпорять по їх двору. Один з них зупинився, як вкопаний: прямо перед ним, гріючись на весняному сонечку, лежала свиня. Біля неї товклися підсвинки, штовхаючись рожевими п’ятачками у мамине черево. А вона, прикривши маленькі оченята білими віями, насолоджувалася життям.
– Швайн, швайн! – зраділо показав пальцем на порося один з прибульців. Солдати щось забелькотіли німецькою мовою, оточили свиню, носком чобота відгорнули поросяток, а одного, що особливо присмокталося до матусиного соска, ударив так, що воно кувікнуло і відлетіло під кущ смородини. Тим часом усі четверо поволокли Маню до машини, кинули її на невисокий кузов.
Веселі і задоволені собою німці сіли у машину: один за кермо, другий поряд з ним. Той, що був з рушницею, підпирав кабіну, наймолодший стояв біля борту вантажівки, мов у насмішку над усіма, витягнув з-за голянища високого чобота губну гармошку і заграв німецьку мелодію. Під німими поглядами односельчан полуторка з німецьким хрестом покинула село.
Пригортаючи до себе переляканих дітей, Христя заголосила. Вона відчувала, як у її грудях здіймалася хвиля люті до тих неприкаяних невігласів, що прийшли на її рідну землю. Чоловік, який повинен разом з нею виховувати дітей, пішов на фронт. Доводиться терпіти приниження і страх за майбутнє. Та тут, ще й до всього, забрали з двору годувальницю. Маню подарували на весілля. З тих пір вона старанно приводила по два виводки на рік. Поросяток розкуповували не лише односельчани, а й приїздили з сусідніх сіл. Маня була кмітливою свинею, любила своїх діток, оберігала їх. Тепер без неї відразу ж став порожнім двір, тільки чулося кувікання поросяти, що майже нерухомо лежало під кущем, а інші поросятка розгублено блукали перед хлівом, шукаючи свою маму.
Христя завела до хати дітей, загнала поросят у загородку, взяла на руки поранену свинку, загорнула, мов дитя, у ганчірку і ніжно гладила її. Тепер жінка не знала, як буде виживати без годувальниці, що робити з підсвинками, як зберегти їх, чим годувати. Погляд затуманювали сльози.
Тим часом вантажівка перетинала міст. Маня, яка лежала на дощатій підлозі, раптом схопилася на короткі ноги, штовхнула рилом німця і стрибонула через борт машини прямо у широкі води річки. Навздогін свині у воду плюхнулася куля, та її плескоту вона не почула. Маня з головою пішла під воду, майже діставши до дна. Випірнула, коли німецька машина сховалася за поворотом.
Сутінки спустилися на землю, злякані діти лежали на печі, Христя поралася біля плити, готувала підсвинкам вечерю – варила кашу, до якої, для запаху, додала кружку молока, яку позичила у сусідки. Та раптом, чи то здалося, чи справді, почула рохкання Мані. Ноги самі винесли у двір.
– Маня, манюня, малюсінька, ти жива, повернулася… – обіймала за товсту шию свиню, мов найріднішу дитину. Та ж вдоволено рохкала і кумедно крутила маленьким хвостиком.
– Партизанка ти моя, – Христина обережно знімала з цупкої щетини ряску і шматочки очерету.
У хліві кувікали поросята. Маня упала на бік, підставивши черево для своїх діточок. Ті з радістю тикалися рожевими п’ятачками у мамин живіт.
На ранок Христя аж заклякла, коли побачила, як до села знову повернула машина з німецьким хрестом на кабіні. Чимдуж подалася до хліву
– Маня, тікай! Невігласи по твою душу їдуть…
Край городу заколихався очерет. З машини, яка зупинилася біля двору Христини, першим вискочив солдат, який сидів у кабіні. Він бігав по двору, зазираючи в усі закутки. Жінка, притискаючи до себе діток, чула чужу мову і розуміла, що справді шукають її Маню.
– Чушка пахтизан! – наставив на Христю рушницю вояка.
– У нас немає партизанів, – задарев’янілими губами промовила жінка, ще більше притискаючи до себе малечу.
Німцю, мабуть, сподобалося, що він добряче налякав жінку, засміявся і повторив:
– Чушка партизан.
Довгенько ще крутилися у дворі непрохані гості. Нишпорили, обнюхували, придивлялися, прислуховувалися, але Маня не видала себе жодним звуком, не заколихалася, від її великого тіла, жодна очеретина. Розчаровані німці, поповнивши свої їстівні запаси курятиною та гусятиною, покинули село, як тільки стало сутеніти.
Озираючись, лякаючись власної тіні, Христя побрела край горду.
– Маня, манюня, – тихо погукала свиню.
Тихесенько, Маня виповзла із своєї схованки. Не подала жодного звуку покірно йшла за господинею.
Так і жили тижнів зо два – вдень Маня ховалася у очеретах, чагарниках, а вечором приходила додому, щоб підставити своє черево дітям.
Війна давалася взнаки не тільки стривоженою поведінкою людей, бомбуванням, очікуванням звісток з фронту, а й голодом. Маня помітила, як все менше і менше хазяйка підсипала каші у корито. Поросятка ледве не вилизували його дно. Бігали, мов собачата, за її ногами, а та лише розводила руками. Гладила Маню за вухом і промовляла:
– Що мені робити з вами, чим нагодувати…
Проте Маня вирішила цю проблему сама.
– Ворюги, бандити – не раз жалілася сусідка Христині на невідомих крадіїв, що добралися до її добра.
Стара, зігнута баба Захарченчиха, якій ніхто не знав скільки років, власне, і вона про це не знала, завжди гнала самогон. Не для того, щоб пити, а для того, щоб завжди у домі була пляшечка. Вона нею розплачувалася за те, що город скопають, зберуть картоплю. Бо сил у жінки на це не вистачало. Бувало, що й на весілля хто замовить. Не відмовляла. У воєнну, лиху годину прибігали жінки за пляшечкою, щоб пом’янути убитого на фронті. За довгі роки у Захарченчихи була своя технологія виготовлення цього зілля. Вона гнала самогон з буряків. Ними була засаджена добра половина городу. На зиму складала у бурти, добре прикривала бур’яном., щоб бува не померзли. Пізньої осені помітила, що купка солодких коренів значно зменшилася,.
Темінь огорнула село. В хатах погасили лампи. З вилами у руках у засідці сиділа Захарченчиха. Її напруженню не було меж. Прислухалася до тиші, вдивлялася підсліпуватими очима у німу ніч. Її загострений слух піймав шарудіння, яке йшло з сусіднього городу. Яке ж було здивування, коли побачила білу широку спину Мані. У жінки і вила, які тримала напоготові, опустилися. Здивовано спостерігала, як свиня, мов собака, лягла на передні лапи, просунулась під загорожею і спокійнісінько чавкала її буряки. А вила випали з рук, коли побачила, як Маня, тримаючи за «чуба» два буряка виповзла з нори і спокійнісінько понесла до свого хліву.
– Мати, справжня мати, таких і серед людей часом не зустрінеш, – думала старенька, яка усіляке бачила на своєму віку. – Це ж треба таке, аж усміхнулася до себе жінка, – така кмітлива, від німців утекла, і думає не лише про себе, ще й дітям прихопила бурячків Не дасть померти з голоду. Таки справжня мати..
І згадала, як дбайливо оберігала Маня побитого німецьким невігласом поросяти, виходила його. Довго не спалося старенькій, а вранці, пішла до сусідки.
– Христю, з твого виводка одне поросятко моє, – заявила з порогу.
– З якого це дива, тітко?
– Твоя Маня стала до мене на довольствіє, – і розповіла про нічного
крадія. – Прийдеш з корзиною, я тобі буряків дам, годуй своїх поросяток, бо якщо вони пропадуть, селу навесні не буде чим вижити…
– А ви ж без буряків як будете?
– Весною нових насадимо, а там, дивись, і війна закінчиться…
Війна закінчилася. Ще багато – багато виводків привела Маня на радість собі і господарям. Вона завжди огортала любов’ю і турботою своїх діточок.
* * *
Миколка
Миколка визирнув у вікно. На тлі синього неба ніби застигли голуби. Хлопчик задивився на красивих птахів. Йому хотілося, щоб у нього теж виросли крила і він міг злетіти у небо і навічно забути про те, що відбувається на землі. Намагався відмахнутися від цієї думки, та вона сьогодні, як ніколи, настирно лізла у думки. Мрії перервало мамине тяжке зітхання. Миколка перевів світло-сірі очі на матусю, на її дрібненькі зморшки, що уже залягли на молодому обличчі.
– Можна я не піду до школи, – Миколка дивився на маму благальним поглядом.
– Що натворив, шибенику? Бешкетував? – Мама відразу ж зірвався на крик. – Зізнавайся!
– Нічого не натворив, – тремтячим голосом намагався пояснити Миколка. Та його ніхто уже не слухав.
– Мені твого батька вистачає, – мамине обличчя вкрилося червоними плямами, а в очах з`явилися сльози.
Миколці було шкода маму. Знав, у неї завжди так буває, коли вона плаче. А це відбувається майже щодня, лише додому приходить вічно п'яний тато. Він гучно лаявся та розпускав руки. Миколка та мама знаходили собі влітку притулок край городу у бур'янах та між соняшників і кукурудзи, а взимку ховалися по сусідах. У матусі тремтіли руки, і маленькому Миколці було дуже її жаль. Тому похнюпивши голову, взяв портфелика і попрямував сільською вулицею, мріючи лише про одне – хоча б не зустрівся Грицько з компанією.
Сподівання розвіялися, тільки-но переступив поріг школи. Там його чекав цілий гурт, для якого він давно став об'єктом знущання.
– Гроші приніс? – запитав Грицько.
– Ні.
– А цигарки?
– Ні.
– Ну тоді начувайся! – Гриць дав хлопцеві добрячого потиличника.
На уроках Миколка був сумний і задумливий.
– Може Лідії Петрівні все розповісти? – подумав про себе хлопчик. Вона добра. Навіть пригадав, як вчителька одного разу погладила його біляве волосся. Він досі пам'ятає тепло її долоні.
– Пожалітися чи ні? – роздумував хлопчик. Не буде ж Лідія Петрівна ходити з ним щодня, а хлопці ще дужче можуть мститися.
Лідія Петрівна вела уроки і не звертала увагу на худорлявого переляканого хлопця, у якого в очах залягла скорбота. Закінчилися уроки, і хлопчик побрів шкільним коридором за вчителькою. Він так і не наважився її погукати.
Школярі давно розійшлися по домівках. Сільська вулиця Микольці видалися безлюдною.. Відчув себе у безпеці і попрямував додому, аж раптом із-за сараю баби Титчихи вискочили його мучителі. Взяли у кільце. Не вирватись.
– Не приніс свої цигарки, чужими курити навчимо, – засміявся в обличчя Гриць і пустив дим у Микольчине обличчя.
– Тримайте! – Гриць дав команду хлопцям. Ті за якусь секунду схопили Миколку і стиснули мов у лещатах. Він крутив головою. Біляве волосся збилося на лобі клоччям. Хтось схопив за підборіддя, хтось тикав цигарку у стиснуті губи.
– Та він ще й курити не хоче, – розізлився Гриць. І сам тицяв цигаркою у висохлі губи запаленим кінцем.
– Знімай на мобілку, – командував хлопцями Гриць. – Завтра в інтернет виставимо.
– Атас, баба Тетчиха йде! – крикнув хтось із хлопців. Всі кинулись в розтіч.
– Завтра безтолковку відірвемо! – кинув наостанок Гриць і накивав п'ятами.
Миколка йшов додому і гірко плакав. Він відчував себе чужим для батьків та односельчан, непотрібним, зайвим. На душі було тоскно, на серці важко. Як би він хотів, щоб у нього був захисник – сильний, розумний батько. Таким, як він був ще кілька років тому. Йшов на роботу і вів до дитсадка його, Миколку. Тоді він відчував міцну татову руку, йому було затишно і добре. Мама теж світилоася радістю. У їхньому домі чувся сміх, а ніздрі лоскотав запах смачної їжі.
Все змінилося кілька років тому. Тато перестав ходити на роботу. Казав, що не може нікуди влаштуватися працювати. Часто повертався додому п'яним, ставав агресивним.
– Таточку, пожалій нас з мамкою, – просив Миколка у ті дні, коли батько був тверезим.
– Не буду пити, – обіцяв батько. – Шукатиму роботу. І навіть поїду до міста. Де – де, а там знайду роботу , – запевняв чи то себе, чи рідних батько . Миколка з матусею щиро йому вірили. Тоді усі втрьох будували плани на майбутнє, у хаті відразу ж ставало тепло і світло. Щаслива матуся готувала смачні страви. Їй в усьому допомагав батько. І тоді Миколка був найщасливіший на землі.
Батько справді кудись ходив, але повертався завжди напідпитку. І знову все починалося спочатку.
Сьогодні Миколці, як ніколи, хотілося, щоб батько був тверезим, щоб поговорив з ним. А він розповість про всі знущанням, а батько такий сміливий і сильний захистить його . Хлопці побачать який він, і більше ніколи не підніматимуть руки. А Миколка навіть погані оцінки виправить, щоб татко гордився ним. Надія зігрівала хлопчика . Він так вірив у свої мрії, йому навіть здавалося, що уже не печуть губи. Якби тільки тато був тверезим! Та він помилився.
З порогу на Миколку дихнуло таким знайомим ненависним запахом. Батько одягнутим лежав на зібганій ковдрі. Неголене, пожмакане обличчя викликало відразу. Каламутним поглядом помітив сина. Спробував підвестися. Миколка миттєво вискочив на вулицю. Сьогодні він не хотів тікати до сусідів, де, напевне, ховалася його мама. Не хотів бачити безнадійно порожній світ. Вирвав із зошита аркуш, написав батькові записку.
Тепер він знав, куди піде і що буде робити. До кишені поклав мотузку, у сараї набрав з відра жменьку зерна і поліз драбиною на горище, де його чекали єдині вірні друзі – голуби. Вони довірливо їли з рук, крутили маленькими красивими голівками, поглядали червонястими очима на хлопчика. Миколка безмежно їх любив, часто подумки, щоб бувало не почув батько, розмовляв з птахами. І вони його розуміли. І, як йому здавалося, це були єдині істоти, що вірно і віддано його чекали.
Миколка міг годинами спостерігати, як голуби здіймалися у блакитне безтурботне небо. Він, особливо сьогодні, хотів теж перетворитися на птаха, щоб його душа здійнялася високо-високо і щоб ніколи не було п'яного батька, заплаканої матусі, жорстоких хлопців. Щоб його душа була вільною, щоб хоч раз дихнути повітрям синього неба, побувати там, де ніколи не бував. Він знав, як це зробити.
Птахи немов відчували незвичайний стан свого друга, топталися біля нього червоними ніжками, підставляли крила під ласкаві дотики долоні, кивали голівками.
Миколка різко змахнув руками. Птахи зірвались у небо, хлопчик провів їх задумливим поглядом. Він немов відокремив себе від усього світу. Він точно знав, що їх уже ніхто не буде чекати на землі.
Пусті слова
На перерві учні збуджено говорили один з одним. А вчителька Ольга Василівна продовжувала пояснювати матеріал допитливому Владиславу. Раптом її слух, серед веселого сміху, уловив ледве чутне схлипування. Повернулася і побачила – за останньою партою сидить імпульсивна, гарячкувата Ніна. Її обличчя закривало волосся, плечі здригалися. Дівчата, що оточили дівчину, втішали подругу. Ольга Василівна вибачилась перед хлопцем і швидко підійшла до гурту.
– Що сталося? – старшокласниці відмовчувалися, а Ніна не могла вимовити і слова, бо сльози нестримним гарячим потоком лилися на парту.
– Усім вийти на перерву, – владно сказала вчителька. Учні один за одним, озираючись, покидали клас. Учителька та учениця залишились наодинці.
– Чому небо в хмарах? Давно у нас не було такого дощу.
– Тато бити буде, – жалібно протягнула учениця.
– Чим заробила таку увагу?
– Ваші уроки прогуляла.
– Ви ж повинні були йти до дитячого будинку.
– Відмінили.
– Чому ж на уроки не прийшла.
– В інтернет-клубі просиділа.
– Батьки уже про це знають?
– Аби не знали, я б не плакала, – розмазувала сльози по обличчю дівчина.
– За свої дії потрібно відповідати. Батько коли з роботи приходить?
– Увечері.
– Чому ж зараз плачеш? Отримаєш ремінця, тоді і плакати будеш…
– Ви не знаєте мого тата…
– Зате добре пам’ятаю свого.
– Вас теж били?
– Святою прожити неможливо. За одного битого двох небитих дають. Можливо і вчительки б з мене не вийшло, аби не пригощали батогом. Знаєш, що дивно – б’ють по одному місцю, а розум з’являється в іншому. Якось зразу з неба, потрапляєш на грішну землю. Хочеш, щоб тебе тато не бив? – запитала вчителька.
– Таке неможливо, – раптом Нінині вії висохли. Вона здивовано поглянула на Ольгу Василівну, якій не раз добряче дошкуляла. Їй не вірилось, що та справді хоче їй допомогти.
– Залишайся сьогодні після уроків.
Не встиг пролунати останній дзвінок, як уже на порозі стояла Ніна. Ольга Василівна з великим задоволенням пояснювала дівчині матеріал і сама дивувалася, якою та може бути уважною, стриманою. Ловила все на льоту. І, навіть, робила потрібні записи, чого не робила на уроках. Учителька дала деякі поради – і дівчина подивилась на свою визволительку широко відкритими, невинно-блакитними очима.
Ольга Василівна не встигла переступити поріг школи, як на неї налетіла збуджено весела Ніна.
– Тато мене не бив, – радісно повідомила вона. На щасливому обличчі сяяла усмішка. – Я зробила так, як ви порадили: одразу в усьому зізналася мамі, а вона поговорила з татом, якому я розповіла весь матеріал. Дякую вам. Я навіть конспект завела з вашого предмету, – помахала товстим зошитом перед носом учительки.
– Я за тебе рада. Сподіваюсь, що тепер будеш добре навчатися.
– Аяже! – Ніна крутнулася на високих підборах і її немов вітром здуло.
Радісно збуджені учні не чули дзвоника, і навіть не помітили, як до класу зайшла вчителька. Ольга Василівна спостерігала, як по класу літали снігові кульки, які підлітки вправно робили з аркушів паперу. Особливо старалася Ніна. Дівчина кидала відразу обидві руки на товстий зошит, якого показувала вранці, з особливою насолодою виривала зразу два аркуші, які миттєво перетворювалися на білі кульки, і кидала їх на однокласників. Одна з таких просвистіла біля вуха вчительки.
* * *
Поет
Вщух могутній рев війни. Нечутно гримкотіння гармат, вибухів бомб. Земля перестала здригатися від снарядів. Фронт посувався на захід. Жителі невеличкого містечка повеселіли.
Сьогодні щасливим зі школи повертався Матвій.
– Мамо, – ще з порога вигукнув хлопчик, – а я завтра йду до шпиталю.
– Що там робитимеш?
– Перед бійцями виступатиму .
– Хто запросив?
– Соломія Кузьмівна. Вона й Уляну бере з нами. Влаштуємо концерт нашим захисникам: я читатиму вірші, а Уляна співатиме, – світив великими очима школяр.
– Артисте мій, – пригорнула до грудей голівку сина і погладила шкарубкою долонею чорне кучеряве волосся. – Хто тебе там побачить, мого мізинчика?
Матвій поставив перед матусею стільця, заліз на нього і дзвінким голосом став читати один за одним вірші так, що у жінки перехопило подих. Вона захоплено дивилася і немов не впізнавала свою кровиночку…
Наступного ранку матуся проводжала сина довгим поглядом. Він дуже гордо йшов вулицею.
Переступивши поріг шпиталю, гості відчули, як їм у ніс ударив різкий запах ліків і крові. Скалічені війною, схудлі, немічні бійці боролися з нестерпними муками. Чувся стогін. Бинти, якими вони були перев’язані, просякнуті кров’ю. Між ліжками швидко рухалися виснажені безсонними ночами медсестри.
– Потерпи, братику, потерпи…– Сестричка витирала серветкою спітніле чоло солдата, схожого на підлітка. По його обличчю бігали темні тіні.
– Води, води…, – ледь чутно ворушилися зашерхлі губи, спечені високою температурою.
Некліпаючими очима онімілі Матвій і Уляна провели хірурга, який пройшов мимо них із піднятими догори руками у гумових рукавичках і фартуху з плямами крові. На змарнілому худому обличчі була одна втома.
Діти з сумом і болем глянули на Соломію Кузьмівну, яка підносила хусточку до заплаканих очей. Жінка легенько підштовхнула учнів до виходу.
Побачене болем відгукнулося у дитячих серцях. У темних очах Матвія застигло страждання. Вдома він обняв матусю за шию і рішуче мовив:
– Можна я піду на фронт? Разом із татом фашистів буду бити?
– Матвійчику, дитинко, – мамині руки пестили сина, – лиха година минає. Солдати вже женуть ворога з нашої землі.
Дай, Боже, нам ніколи більше не знати цих клятих воєн. Краще розкажи, як пройшов концерт.
– Його не було. Я забув усі вірші, у мене відняло мову. У шпиталі солдати, в яких стріляли. Вони поранені. Їм боляче, – Матвій дивився на світ дорослими очима. Він підійшов до столу, поклав перед собою клаптик паперу і почав виводити букви.
Матуся зазирнула через дитяче плече.
Матвій акуратно виводив букви: «Війна. Горе».
Це були його перші слова, які болем пройшли через його дитяче серце…
* * *
Своя планета
Неспішною ходою тінистою вулицею рідного міста йшов чоловік. Власне, він народився далеко від приморського краю, проте все життя прожив тут. Його, відомого поета, знали майже всі городяни. Та що там казати про людей, здавалося, що для міських котів та собак він теж був своїм настільки, що вони навіть не реагували на статечного чоловіка.
Степан був у доброму настрої, душу гріла думка про те, що вийшла уже 15 збірка його віршів, а руку приємно обтяжував пакет, де лежало кільканадцять примірників нової книги. І хоча останнім часом люди більше дбали не про душу, а про тіло, сподівався на те, що його поезією зацікавиться солідна організація, яка мала відношення до морської професії, тим паче, що збірка була саме на цю тематику, адже автор теж колись ходив морями. Тому морська тема проходила через усю його творчість.
У приймальні голови профкому солідного закладу було затишно і прохолодно. Працював кондиціонер. Поет не збирався тут довго засиджуватись – про зустріч домовився заздалегідь, але його зупинила худенька струнка секретарка, яка сиділа за комп’ютером. Поглянула на гостя розкосими очима:
– Від Ігоря Даниловича була вказівка, щоб ви зачекали, він зайнятий, – недбало кинула жінка, яку про себе Степан обізвав персидською княжною, і показала рукою на стілець.
Поет зі свого кутка роздивлявся на ремонт, зроблений з почуттям смаку й міри, поглядав на симпатичну секретарку, яка могла б його надихнути на високу поезію. Та жінка не звертала увагу на посивілі кучері чоловіка, її пальчики з видовженими нігтиками вправно бігали по клавіатурі комп’ютера.
«І техніку б таку мати, і секретарку», – подумав про себе поет, згадавши невелику темну кімнату, яку виділили для спілки письменників, і стареньку друкарську машинку, на якій двома пальцями бив по клавіатурі, вистукуючи свої поетичні рядки, завдяки яким та співом власних пісень під гітару, збирав стадіони. З бригадою митців побував в багатьох куточках країни, про що не раз писалося у пресі. І часи тоді були іншими – поетова справа писати, а розповсюдженням займалися інші. Тепер все змінилося – і писати, і платити за друк, і розповсюджувати книги потрібно самому.
Степан несміливо нагадав про себе.
– Заходьте, – запросила секретарка.
За великим столом сидів голова профкому. Петельки на морській фірмовій сорочці ледве утримували ґудзики, на схожих на рюкзак, грудях. Ігор Данилович подав поетові пухку долоню. Для годиться запитав про справи. Гість у кількох словах розказав про себе і нагадав, що у видавництві вийшла ще одна його книга.
– Візьміть на подарунки, – запропонував Ігореві Даниловичу. – Книга про море, сподобається, це ж ваша тематика…
Оберемкуватий чолов'яга спрямував на гостя погляд маленьких круглих оченят.
– Ви знаєте, це не наш рівень подарунків.У нас вони набагато дорожчі. Ми даруємо холодильники, телевізори, пральні машини, комп'ютери. Ні, книги не наш рівень.
На Степановому обличчі блукала крива усмішка. Він спробував пожартувати:
– А як додаток до холодильників…
Розмову перебив телефонний дзвінок. Прикриваючи слухавку рукою, господар розкішного кабінету кинув:
– Залиште кілька примірників на столику.
Степан підвівся, попрямував до виходу міцно тримаючи пакет.
– Вибачте, я помилився…
Тіниста вулиця ледве пропускала сонячні промені, а поет, крокуючи, писав вірша:
Що ці ваші зелені купюри
Та на березі моря шашлик?
Ваша бідність – і вілли, і мури,
Але вам подавать я не звик.
Просто мчу на сусідній орбіті
І на вас розорився давно.
Та скарбів, найкоштовніших в світі,
Оцінити вам ще не дано…
* * *
Стипендія
Творча зустріч проходила в бібліотеці. Письменницю відразу попередили: у її розпорядженні не більше п’ятдесяти хвилин. Дівчатам сьогодні ще повертатися до училища — отримувати стипендію.
– Не до високих матерій, коли думаєш про гроші, – спостерігаючи, як гамірлива молодь розміщується на зручних диванах відділу мистецтв, зазначила про себе жінка.
Дехто з дівчат підходив до стелажів з книгами, з яскравими кольоровими журналами. Це тішило чутливу душу письменниці, хоча серце підказувало — аудиторія не з простих, скептична, далека від слова. А тим часом дівчат немов штормило — бунтувала молода сила. Верескливі, крикливі, вони підштовхували одна одну, гралися мобільними телефонами.
Майстер, а це була невелика кругленька жіночка з темними очима, закликала до тиші. Дівчата затихли з німим запитанням: що ж буде далі? Жінці вони нагадували їжачків, які сховали свої мордочки і виставили голки.
Зустріч почалася із знайомства. Жінка, незважаючи на різницю у віці, попросила називати себе по імені. Без усіляких прикрас розповідала про своє життя. Відчула, як клуб холодного повітря, який стояв з перших хвилин зустрічі, почав танути. Вже з охотою слухали. про веселі моменти її дитячого життя.. Дівчата реагували сміхом і блиском в очах. А коли читала оповідання, герої яких були близькими дівчатам, поховали мобільні телефони.
– Наша зустріч підійшла до кінця, – завершила письменниця, ледь охриплим голосом, адже говорила майже годину. Зустрілася поглядом з аудиторією і була здивована. Вона побачила, як їжакові голки перетворилися на пух. Жодна із дівчат не зрушила з місця. Мовчки сиділа і майстер. Відчула, як у дитячих душах нуртує слово, мов шампанське у бокалі. Дівчата дивилися на Ванду відверто і прямо.
– Почитайте нам ще й про любов, – попросила одна із студенток.
– Про кохання? А як же стипендія?
– Читайте! Читайте! – почулося у відповідь.
Жінка швидким поглядом пробіглася по змісту збірника.
– Про кохання – на мить задумалась жінка. – Давайте прочитаю ось це.
Перед аудиторією розгортався простий, але хвилюючий до болю, сюжет: бездушна людина убила голуба — батька двох малят, доброго друга і чоловіка. Голубка, вибившись із сил, годувала своїх дітей. На допомогу їй прийшов інший голуб.
Читала власне оповідання і сама не могла впоратись з емоціями. Її голос тремтів. Відчула хвилювання аудиторії.
– Голуб заводив нову сім”ю, – прочитала останню фразу письменниця і відчула, як бринить від невідомої напруги повітря.
Тиша. Лише дитячі очі віддають своє тепло і ніжність жінці, яка стала близькою, зрозумілою і рідною.
– Можна я вам зіграю на піаніно? – приглушеним, низьким голосом запитала бліда дівчинка.
– Чому ні? Зіграй!
Бачила, як здивованими відвертими поглядами дівчинку проводжали однокурсниці. А вона, з високо піднятою головою, якось по-царськи, гордо сіла за інструмент, легким дотиком тонких пальців пробіглася клавішами.
Залунала музика. Вона проникала у душі, заповнювала собою усі шпаринки. У жінки підстрибнуло серце до горла.
Майстер, вигнувши брови у дугу, не пізнавала свою проблемну ученицю. З родини алкоголіків, яких лишили батьківських прав. Шістьох дітей розібрали у різні сім”ї. Юлію нові батьки любили до нестями. Але вона, дізнавшись правди, часом пропадала невідомо де по два-три дні, шукаючи уламки від кровної рідні. Бувала жорстокою, гнівною, що її сині – пресині очі, ставали темними до такого ступеню, що по серцю пробігав холодок.
Тепер же, коли дівчина підвелася із-за інструменту, очі випромінювали світло.
Письменниця мовчки протягнула дівчині збірник оповідань. Пригорнула до себе. Так і стояли удвох. Дівчата-ліцеїсти викупали їх у своїх оплесках. Ніхто з них не згадав про стипендію.
Кажуть, дівчата отримали її наступного дня.
* * *
Сумна робота
Два воли, неначе по заснулому селі, тягнули прикритий рогожею страшний рипучий віз. Двоє – маленький, худючий, аж прозорий, Павло та почорнілий, з лицем, як у горобця, вчитель – Остап Захарович, за кусень хліба виконували сумну роботу – їздили від хати до хати і запитували: чи є в домі покійник? Якщо нема – то й слава Богу, котили далі. Але страшна епідемія голодних днів, тижнів, місяців забирала життя односельців і тяжко було знайти бодай одну хату, де б вижила вся сім’я. Навесні більшість хат мовчки дивилися пусткою на колись гомінкі вулиці села, на зарощені бур’янами стежки. Голод смертельною косою забирав життя. На пам’яті молоденького школяра перші поховання, з плачем та гучним голосінням, а потім, коли люди виснажувалися і сили покидали їх, хоронили без трун, ледь прикривши труп рядниною, тягли на цвинтар.
А навесні, коли й цю страшну місію не могли виконувати змарнілі, опухлі від голоду люди, страшну роботу – збирати урожай смерті, доручили школяреві та учителю, яких школа, як і інших учнів, в силу можливостей підтримувала їжею. Але з кожним весняним днем до навчального закладу все менше й менше приходило дітей. Не тому, що їм набридли матаржаники з лободою, ботвою, чи з гички буряків, а тому, що дітвора набивала животи дикорослими й їстівними травами, і це було останнє їх бажання – наїстися і покинути світ. Трупи відвозили не на цвинтар, бо ні у кого не було сил копати могили, а під ліс, до яру і складали, зверху присипаючи вапном.
Страшний, рипучий віз завернув до хати, де жив найкращий друг Павла – Лука.
– Чи є в хаті покійник? – звично запитав Остап Захарович.
У відповідь – тиша. Воли зупинилися. Павло зліз з гарби і пішов до занедбаної хати.
– Шарик,– погукав собаку, яка непорушно лежала біля порогу. Вітерець злегка перебирав руду шерсть четвероногого друга. У горлі щось зашкребло. Хлопці любили собаку, який те й робив, що крутився біля їх ніг. А коли на рибалку збиралися, то його радощам не було меж – біг попереду друзів, підстрибував і все намагався лизнути в обличчя то Павла, то Луку. Біля річки ганявся за метеликами і терпляче чекав, коли на гачок піймається рибина. Тепер же непорушно лежав біля ніг Павла.Хлоп’яче серце відчуло щось недобре, він переступив поріг хати, яка зустріла його тихо й мертво.
Картина вразила хлопчика. Простягнувши руки, мов сліпець, на припічку лежав батько Луки – Данило. Хлопчик, від якого залишились кістки й шкіра, застиг навіки біля матусі, яка лежала на ліжку обличчям вниз. Павлові стало млосно від побаченого. Стримуючи сльози розпачу, вийшов на вулицю
– Серця спинилися на спочинок, – похнюпивши голівку, – прошепотів хлопчик.
– Іди до школи, я сам впораюсь, – погладив зморщеною рукою голівку учня Остап Захарович. Він бачив, як його помічник кріпився з останніх сил. Власне й сам ще довго сидів непорушно на гарбі, роздумуючи про невідворотне лихо, що прийшло в його країну.
Здавалося, нещодавно в селі з’явився страшний чоловік, який виконував розпорядження партії – заготівлю хліба, витрушуючи з кожної домівки все їстівне. Водячи за собою бригаду по стягненню податків, він немов нюхом чув не тільки продукти, а й все, що було коштовним у селян – золото, срібло, гроші. Страшні люди мали шворні – заточені металеві прути, якими штрикали землю, щоб знайти бодай клуночок зерна. Вони лякали селян зривом хлібозаготівлі, саботажем, контрою. Особливо злим був чоловік,якого прислали з району, насмішкувато вишкіривши жовті зуби, з-під лоба позирав каламутним поглядом – вистукував стіни, лежанку, припічок, навіть за іконостас зазирав.
Він міг вирвати з рук господині горнятко, в якому варилася бодай-яка їжа. Люди ходили навшпиньки, говорили пошепки.
Не раз на собі ловив допитливі погляди односельчан Остап Захарович. Але що він міг сказати, адже на нього покладалася надія – зберегти життя учнів, підгодовувати їх. Але останнім часом до школи приходило все мене й менше діточок. Багатьох разом зі своїм помічником, колись міцним, а тепер худеньким Павлом, провели у царство мертвих. У його серці голодний рік засів болючою колючкою: чим годувати дітей, адже це зробити було надто тяжко не лише тому, що не вистачало їжі, а й тому, що майже він увесь пройшов у сніговіях.
У селах, лісах, байраках та ярах, на полях насипало снігу дуже багато. Від його осідання обламувалися навіть гілки у садах. Раптово потепліло ще у березні. Сніг зійшов за кілька днів, наробивши лиха – ріки переповнилися водою, рівень води загрозливо піднімався на очах, підтоплювалися житлові споруди, які колись завели сусідство з річкою. Тільки можна було вийти в город, селяни підбирали незбирані восени поживні рештки: стручки квасолі, тухлі кукурудзяні початки, мерзлі буряки та картоплю, пропрілі та протухлі мишачі скарби, ранню зелень – все йшло у їжу. Але саме на весну, яку чекали як Бога, випав найжахливіший пік голодного мору. Люди пухли, шкіра ставала прозорою, здавалося, що крізь неї видно рідину. Вони виходили у двір, сідали проти сонця, а піднятися вже не могли, так і вмирали.
Остап Захарович неспішно робив свою справу. Поклав на воза усіх членів сім’ї, прикрив їх рогожею, привіз до яру і відправив на той світ. Розпука все більше й більше володіла ним. Він не знав, що скаже Павлику. Скільки відведено життя кожному з них. «Їсти» – благало його сухе тіло, у голові паморочилось. Знесилений, виснажений, худючий учитель зупинив крутоголових волів біля школи.
– Павлику! – погукав хлопчика.
– Я тут, – сиротина повернула на голос, змучене голодом кістляве обличчя.
– Вислухай мене, синку. Наш колгосп занесли на «чорну дошку», а це значить, що знову будуть ходити по хатах криваві помічники влади і останню зернину витрушуватимуть з колгоспника. Боюся, що і у мене відберуть ті запаси, що зберіг для учнів. Я вже й сам не знаю, скільки людей пішло у засвіти, та дуже хочу, щоб ти жив.
Відправляйся у дорогу – йди до міста. А там просися до притулку.
– А як же ви, Остапе Захаровичу?
– Впораюсь. В селі не так уже й багато людей лишилося. На дорогу дам шматочок макухи. У села не заходь, бо у людей розум від голоду помутнів. Бог знає що від чужих можна чекати, якщо й свої не дуже милосердними стали. Їжу можуть відібрати. А ти її розподіляй, щоб сил вистачило до міста дійти. Останній шматочок покладеш до рота, коли будеш впевнений, що заберуть до притулку. По дорозі можеш їсти траву, уже кульбаба з’явилася, але не їж рицини, вона особливо небезпечна для ослабленого організму.
– Мені страшно, – пригорнулася до рідної людини дитинка.
– Не бійся, ти повинен вижити. Я зараз зберу тебе в дорогу. – Остап Захарович з останніх сил пішов до комірчини, де зберігалися мізерні запаси їжі.
Павло, під благенькою одежиною пригортаючи до себе вузлик, вийшов на пагорб, з якого кинув останній погляд на рідне село, на краю якого стояла гарба, а біля неї зморений голодом учитель. Серце защеміло болем. Тепер його шлях лежав на південь.
Сонечко щедро лило своє проміння на землю.
* * *
Тепло дитячої долоні
– Ведуть! – почулося з натовпу. Усі, хто стояв на площі, повернули голови і побачили колону людей, яких під конвоєм вели озброєні німці. Натовп завмер в очікуванні чогось страшного. Серед односельців, яких поліцаї зігнали на сходку, була і Євдокія. Ще здалеку впізнала давніх знайомих. Це були євреї. У першому ряду йшов коваль дядько Юхим. У старому, надломленому, чоловікові важко було впізнати нещодавно браву, сильну людину. Євдокія з дитинства ходила до єдиної на все село кузні, де всіх захожих і заїжджих зустрічали весело, з гумором, привітно. Її заворожувала робота вправних чоловіків.
Дядько Юхим разом зі своїми синами Данилом та Семеном, наче якісь чарівники, працювали з металом. У кузні, де стояли піч, міх, велике ковадло, бочка з водою, завжди було жарко. Прямо на очах у дівчини шматки розпеченого металу під важким молотом дужого дядька Юхима та його синів перетворювалися на граблі, сапи, вила, борони. У молодої господині під рукою завжди були металеві помічники – кочерга та рогач. Євдокія дорожила ними, розуміючи, що одному дядькові Юхиму не справитися з нелегкою роботою, адже його сини пішли на фронт. Двері кузні з початку війни були зачиненими. Зрозуміла, що тепер вони ніколи не відкриються.
У колоні, що наближалася до площі, під дулами гвинтівок коваль ледве переступав з ноги на ногу, немов на його плечі поклали важке ковадло.
Все гучніше було чути стримане голосіння жінок. До нього додалося схлипування тих, хто стояв на площі. Немічні діди, як на похороні, зняли картузи. Євдокія звернула увагу на те, що завжди чепурненька тітка Роза, витирала сльози. Їй було байдуже, що з-під білої, оздобленої мереживом хустки вибивалося густе сиве волосся. Кожна жінка з їх села побувала у хаті тітки Рози, бо була вона хорошою кравчинею. Особливо її полюбляли молоді дівчата. Так, бувало, пошиє платтячко, що відразу стаєш схожою на справжнісіньку кралю. Свого часу зачастила до ошатної оселі й Євдокія. Приміряючи весільну сукню, вона тільки те й робила, що крутилася біля великого дзеркала, що висіло на стіні.
– Ві посмотрітє на цю красоту, – примовляла тітка Роза до дівчини так, неначе все село збіглося подивитися на примірку, хоча в кімнаті вони були лише вдвох. – Це є самий цимус. На свадьбє к тебе будет полное внимание, попомнишь слово тьоті Рози, – примовляла вона, вправно орудуючи голкою і ножицями. – Живі, детка, от полного серца до 120 лет, – бажала добродушна жінка.
Здавалося, що її швейна машинка працює і вдень, і вночі. Просто дивно, коли встигала і прибирати, і зварити їсти, і за квітами доглядати. Такою вдачею нагородила жінку природа.
У колоні, серед гнаних людей тітка Роза мала замучений вигляд. Євдокії хотілося допомогти жінці, під очима якої залягли сині кола.
– Тут майже вся Відірванка, – зблідла баба Секлета, стоячи поруч із Євдокією, і поклала на себе хрест. – Збережи їх Боже!
Справді, на Відірванці жили ремісники – євреї, хоча село поділялося на кілька районів, у яких цілими групами проживали українці, молдовани, білоруси, росіяни, євреї. Кожен із них мав свою назву – Бульбашівка, Молдованщина, Рязанщина та Відірванка. Остання назва походила від того, що свого часу вулиці, на яких проживали євреї, були відокремлені невеликою галявиною, давно забудованою, але назва залишилася назавжди.
Проте назви та національності не мали ніякої ваги. На це ніхто не звертав уваги – всі були рівними між собою. Власне, ці кордони давно стерлися, бо молодь закохувалася, створювала нові сім’ї. Їй було байдуже, яка кров текла у жилах дітей. У Євдокії бігали по двору маленькі українські білоруси – так вона називала свою малечу. Змішувалася з іншою і єврейська кров, та про це, особливо під час війни, ніхто не згадував.
…Колона наблизилася до площі. Німецькі конвоїри ледве стримували за поводки вівчарок, які люто шкірили зуби на людей.
Виснажена, з божевільним поглядом запалених очей, молода жінка вела за руку дівчинку. Євдокія впізнала свою однолітку Сару. Та відштовхувала від себе крихітне дитя, яке чіплялося за мамину одежину, мов реп’ях. Жінка промовляла, неначе у гарячці, чи то до себе чи до людей:
– Візьміть, візьміть…
Євдокія простягла руку, смикнула до себе дівчинку – і вже за мить притисла її до своєї ноги, намагаючись закутати у широку спідницю. Дитя рвалося до мами, його крик примусив здригнутися тих, хто стояв поруч з молодою жінкою. Баба Секлета спробувала обох заховати за своєю спиною.
– Мамо, мамо-о-о! – обличчя дитини заливали сльози.
На натовп стрімголов кинулася вівчарка, загарчала, оскалила зуби. У Євдокії забилося серце, наче у мишеняти, яке потрапило до котячих лап. Очі злякано дивилися на солдата. Німець удав, що нічого не помітив, відтягнув собаку, взяв її за ошийник. Відвернувся.
Євреїв грубо заганяли на машини, що стояли поряд із колгоспною конторою. Німцям допомагали поліцаї, б’ючи прикладами нещасних людей. Дісталося і хворобливій Сарі. З її горла вирвався несамовитий крик, який глибоко пронизав дитяче серце.
– Вот ти где, жидовское отродье, іди до своєй матері, – поліцай відштовхнув бабу Секлету, дав добрячого стусана Євдокії, підняв над головою дитини штик гвинтівки…
Євдокія втратила свідомість. Її рука ще довго пам’ятала тепло дитячої долоні.
* * *
Брехуха
Звістка облетіла увесь інтернат: старшокласники ідуть до бібліотеки.
Товстун Гриша товкся біля дівчат:
– Принеси мені казку про Колобка, – попросив у норовливої Сніжани.
– Не приставай, бо як дам копняка, сам покотишся, як той Колобок…
– Чого на хлопця наїхала? – запитала подружка Олена.
– Нехай скаже спасибі отой телепень, що зад не надерла, бач як розперезався, я уже про любов книги читаю, а він із своїми казками пристає.
Бібліотекар радо зустріла нових читачів. Старшокласники з цікавістю розглядали книги. Юнаки сором’язливо поглядали на глянцеві журнали з напівоголеними дівчатами, а дев’ятикласниці з жадністю гортали перші сторінки товстих романів: чи є там про любов. Вчителька української мови та літератури Катерина Валеріївна спостерігала, як біля стола бібліотекаря несміливо топталася одна з її учениць.
– Дайте мені книгу казок, щоб там було написано про Колобка . Чи є у вас книги письменниці Зірки Чернишенко?
– Є, це добре що ти знаєш письменників-земляків, – поглянула на дівчину бібліотекар.
Задоволені хлопці і дівчата, розмахуючи пакетами, повними книг, повернулися до інтернату. Яна відразу ж відшукала Гришу і подала йому збірник народних казок. Радісний хлопчик подався до свого класу. Навіть забув подякувати дівчині. Та ж взялася читати оповідання.
– І у що ж ми втопили свої оченята? – єхидно запитала Сніжана, зазираючи через плече Яни.
– У книжку моєї тьоті,– довірливо відповіла дівчина.
– Ха-ха-ха! Чи ви чули, у Янки тьотя з’явилася…
– Я з дідусем у неї в гостях були.
– Звідки у тебе дідусь? У тебе ж опікуни, – кидала в обличчя пекучі слова Сніжана. Засміялася . А нахабні очі так і пропікали до самих кісток.
Усі тепер дивилися на дівчат. А Олена вигукнула:
– Брехуха ! Живих письменників не буває!
– Бувають ! – Яна зірвалася на крик, але її слово потонуло у реготі, який розривав стіни інтернату. Було враження, що у класі вибухнула граната. Дівчина вискочила в коридор, сльози заливали очі, вона ледве не збила з ніг Катерину Валеріївну. Забилася в куток між халатів, ганчірок і швабр прибиральниць. Вчителька пішла слідом за дівчиною, відірвала, мокрі від сліз, руки від симпатичного обличчя Яни.
– Заспокойся і розкажи, що сталося.
– Вони мені не вірять, – схлипувала дівчина.
– Чому?
– Я їм розповіла, що у мого дідуся є рідна сестра працює письменником, а вони не вірять. Кажуть, що живих письменників не буває. Тоді у кого я була у гостях? Вона ж мені ось ці чобітки дала і подарувала сарафанчик на літо. У неї в квартирі так багато полиць з книгами, – дівчина довірливо дивилася на вчительку.
– Іди до класу.
– Не піду, вони знову будуть насміхатися.
– Не будуть. Я зараз прийду. Йди, іди…
Катерина Валеріївна пішла до учительської. Набрала телефонний номер.
– Бібліотека? Це вас турбують з інтернату. Ми сьогодні приходили до вас. Чи є зв’язок з письменниками? Ми дуже хотіли б зустрітися з Зіркою Чернишенко. Якщо можна, запросіть, будь ласка, її до нас на зустріч. Зарані вдячна.
Учні гуділи у класі, мов бджоли у вулику. І все намагалися ужалити своїми репліками Яну. Тепер її спас прихід Катерини Валеріївни.
– Наступний урок з літератури рідного краю ми проведемо разом із нашою землячкою, письменником Зіркою Чернишенко. Прошу підготуватися до зустрічі з нею, прочитати її оповідання, вивчити біографію. Ми ж повинні показати, що ми люди освічені, грамотні. А Яна сьогодні розповість нам як вона була у гостях своєї тьоті.
Хлопці і дівчата спрямували свої здивовані погляди на Яну, яка одиноко сиділа за останньою партою, на її обличчі заграла симпатична усмішка.
* * *
Гіркий сюрприз
Для Марійки звук потягу, у якому вона їхала, був мелодійним, хоча їй ніколи не подобалася духота вагонів, передзвін коліс, адже вона виросла на широких просторах південного краю, у селі, далекому від залізничної колії. А тепер, коли вона передчувала зустріч з коханим, їй подобалося все: легке погойдування вагону, миготіння стовпів за вікном і, навіть, нічні сонні голоси диспетчерів на станціях.
Лежачи на спині з заплющеними очима, вона намагалася заснути. Але події останніх днів не давали цього зробити з двох причин. Найперша та, що вона за кілька годин побачить його – єдиного, коханого, любого її серцю. Саме думки про Арсенія не давали спокою. Вони заполонили її всю так, що дівчина не могла нічого з собою вдіяти. Заради нього пішла на обман. Вона вперше в житті обдурила найріднішу на світі людину – матусю. Вона, студентка першого курсу педагогічного інституту, достроково склала сесію і попросила дозволу у мами поїхати на кілька днів до нової подруги. Сама ж відправилася до Арсена, який служив в армії у далекій Сваляві.
Не минуло і кілька годин поїздки у задушливому вагоні, як Марійка обманула ще одну, з її погляду, непогану людину. Це була попутниця, якій дівчина уступила першу полицю. А на запитання, чому їде до їхнього містечка, чомусь відповіла, що буде збирати фольклор. Наталія Зіновіївна добродушно запропонувала зупинитися у неї, адже має доньку майже її ровесницю.
Марійка викликала захоплення оточуючих: короткий прямий ніс, чиста лінія підборіддя, повні губи і густе хвилясте чорне волосся. Сірі очі світилися любов’ю. Це святе почуття прийшло негадано. Арсен і Марійка народилися в одному селі, на одній вулиці і майже в одному дворі. Їх будинки стояли по-сусідству. Росли, мов брат із сестрою. Щодня і майже щохвилини були поруч – в дитячих яслах, садочку, школі. Вони навіть гадки не мали, що з буденності їхнього життя народиться почуття. Те почуття, що заполонить їхні серця по самі вінця.
Сталося це одного вечора, коли Марійка торкнулася плеча Арсена. На якусь мить здригнулася від його тепла, яке видалося жаром розпеченого заліза. Дівчина помітила зміни і в Арсеновій поведінці. Він часом боявся торкнутися її, немов налитого соком стиглого персика, тіла. Часом ставало не по собі під його уважним поглядом.
Матуся відчувала, що донька виявляла недитячу цікавість до Арсена, і нерідко застерігала її від необачних кроків.
– Бережи свою гордість, – не раз говорила вона. – Цнотливість багато чого варта. Борони Боже бути покинутою.
– Мамо, що ти таке кажеш? – Ховала сором’язливий погляд гарних очей Марійка.
– Теж була молодою, хлопці тільки і прагнуть добитися свого, – вела своє матуся. І таки досягла мети. Коли Арсен цілував чутливі дівочі губи і розум зціплювало сексуальним магнетизмом, звідкись випливали мамині слова: «борони Боже бути покинутою». І тоді вивільнялася з полону сильних обіймів, пручалася фізичному потягу. Власне, Арсен не дозволяв зайвого. У них були великі плани на майбутнє.
Віддзвенів останній дзвоник. Усім класом ходили у поле зустрічати схід сонця. Мріяли про майбутнє. І життєва дорога здавалася широкою, безхмарною, вистеленою волошковим цвітом. І планували йти нею усе життя. Мати одну на двох професію, бо у них було багато спільного: любили читати одні і ті ж книги, дивитися одні і ті ж фільми, ганяти велосипедами, мали своєрідне почуття гумору. Дитячі мрії переплелися з дорослими думками, і тому разом подали документи на один і той факультет педагогічного інституту. Та яке було розчарування, коли у списку студентів першокурсників не знайшли ім’я Арсена. Марійка стисла пальці у кулак так, що аж нігті врізались у долоні. Для них це означало те, що чекає перша за вісімнадцять років життя розлука. Кожен переживав по-своєму. Марійка відверто сумувала і готувалася їхати до міста, а Арсен все крутився і крутився біля дівчини, зазирав у очі, готувався йти до армії. Тепер служив на Закарпатті, а Марійка успішно навчалася. Щодня до гуртожитку поштарка приносила пухкі листівки, а дівчата дивувалися – про що можна писати на дванадцяти аркушах.
Вони не здогадувалися, що Арсен розповідав коханій про кожен свій крок. Дарував слова кохання ніжного, світлого і безмежного як увесь світ.
Поїзд заколихував дівчину, та вона спала тривожним сном. Хотілося якомога швидше приїхати до Арсена, притиснутися до його дужих грудей, на плечах відчути його мужні руки. Перебувала у полоні своїх мрій.
На невеликій станції її ніхто не чекав, бо готувала милому сюрприз. У своїй уяві не раз прокручувала майбутню зустріч. Божеволіла від думки, що може віддатися нестримному бажанню. І це буде їхня єдина таємниця, про яку не знатиме найрідніша душа – матінка.
Йшла вулицями села. Дивно, але вона немов уже була тут. Бачила різноповерхові будинки, з-за парканів яких різнобарвні квіти привітно кивали головками під легким подихом вітру. Сліпуче пообіднє сонце заграло на позолочених банях храму. У Марійки було враження, що вона все це вже бачила, бо Арсен змалював усі ці картини у своїх листах. Зараз вони були дороговказом. Без особливих зусиль знайшла потрібну вулицю. Серце забилося радісно і сильно, коли побачила ворота військової частини. Вони були пофарбовані у зелений колір, а посередині – дві червоні зірочки. Поряд – прохідна.
– Погукайте Арсена Тимчака, – звернулася до хлопця у військовій формі, що стояв на прохідній.
– Солдати на ремонті дороги в горах, – пояснив він, – приїдуть завтра.
Марійка подивилася довгим, сумним поглядом. Її охопила апатія і байдужість. Тільки тепер відчула втому, згадала про запрошення нової знайомої, побрела чужими вулицями, шукаючи дім учительки Наталії Зіновіївни. Жіночка зустріла привітно. Познайомила з донькою Орисею. Дівчинка була схожа на свою матусю – худорлява, височенька, чорноброва. Швидко заходилася біля столу, пригостила, поклала відпочивати у світлиці. Зайшла до кімнати, коли на вулиці сутеніло.
– Ходімо в гості, – щиросердно запросила Орися. – Неподалік живе подружка. Ми з нею – не розлий вода. Ще й дня не було, щоб ми з нею не стрічалися. Вона добра, весела дівчина.
Справді, на великому, облаштованому подвір’ї вешталася енергійна, легка білявка з тугою косою, що спадала до пояса. В її поведінці відчувалося стримане благородство. Вона вся випромінювала радість.
– Йой, Орисю, яку ти файну панянку привела, – обдарувала гостю щасливою усмішкою.
– Марійка в нашому краї фольклор збиратиме. Вона з півдня до нас прибула. Знайомтеся, це – Мирослава, – представила подругу Орися.
– Ніц робити не буду. Ходімте скорше до хати.
Собака ліниво погавкав на незнайомку, гримнувши ланцюгом, заліз до будки. Корова скосила на дівчат темне вологе око.
Мирослава широко відчинила двері перед гостями і запросила до світлої просторої кімнати, де все дихало свіжістю і порядком. Погляд Марійки зупинився на телевізорі. На його екран звисало велике фото. Дівчина заклякла на місці. На неї дивилися очі її Арсена. Вона очманіло дивилася на портрет. Відчула раптову сухість у роті. Глухо запитала:
– А це хто?
– Мій хлопець,– засміялася хриплувато щасливим сміхом Мирослава.
Марійка відчула як у її голові серце забилось із такою силою, що стало тяжко дихати.
– Він сьогодні прийде до тебе?
– Усіх солдатів послали лагодити дорогу у горах. Він у мене на службі.
– Хіба у нього дівчини не було і до армії ніхто не проводжав?
– Була. Проводжала. Арсен казав, що вона заміж вискочила. Стерво!
Серце Марійки занило від болю. Слова були гостріші хірургічного леза. Біль розривав із середини. Дівчина намагалася не давати йому волю. Замовкла. Подружки про щось щебетали між собою, але вона їх не чула. Її погляд, мов магнітом, приковував портрет.
Додому йшли мовчки. Орися намагалася розговорити нову подругу. Та марно. Марійка коротко кинула:
– Стомилася.
Вранці Наталія Зіновіївна не пізнала гостю. Під очима дівчини залягли синюваті тіні. Виглядала змарніло.
– Що сталося? – допитувалася у Марійки, яка ховала згаслий погляд, в якому причаїлася тиха печаль. Натомість запитала:
– О котрій годині йде потяг до Миколаєва?
– Орисю, мерщій збери харчів на дорогу, – погукала доньку, яка дзигою крутилася на подвір’ї.
Потяг набирав ходу, залишаючи за вікнами вагонів гори, густо вкриті зеленими деревами. Але їх красу не помічала молода пасажирка. Її ятрили болісні спогади. Вона бачила перед собою глибоку безодню. Крик її зраненої душі застряг у горлі. Сюрприз для неї виявився дуже гірким. Тепер вона не знала як жити без того, ким марила. Подумки розмовляла з матусею, якій говорила: «Ніколи не буду покинутою».
Гуртожиток зустрів тихими коридорами. Галасливе студентство здало сесію і роз’їхалося по домівках. Марія сиділа за столом. Перед нею лежав чистий аркуш паперу, на який впала сльоза. Ручка стрибала у руці. Марійка знала – їй потрібно написати листа. Останнього. Старанно виводила кожну літеру: « Ніколи мені не пиши. Я виходжу заміж.»
* * *
Багатодітний
Зранку хмари затягнули небо. На землю впали перші краплі дощу, які змусили додати кроку. Володимир покірно йшов за дружиною, яка легко вистукувала підборами по знайомій для неї вулиці.
Чоловік тривожився. Ще вчора життя було розміреним і знайомим, а сьогодні чекав несподіваний поворот долі.
Володимир любив дружину, двох грайливих синів, які щодня чекали його з роботи і тут же висли на батькових плечах, де він носив військові погони. Здіймали гармидер такий, що часом доводилося втихомирювати перед сном. Тоді батько говорив свою фразу: я сказав і точка! Усі знали, що після цих слів ніхто не міг йому заперечувати.
Вчора, у подружньому ліжку дружина прошепотіла на вухо:
– Хочу доньку.
– У чому ж справа? Постараємось?
– Старайся, не старайся, а буде хлопчик.
– Впевнена?
– Так. Свекруха теж хотіла дівчинку, а вийшло четверо розбишак.
Володимир лише після слів дружини раптом задумався: справді у батьків було четверо синів і навіть на думку не спадало, щоб у них була ще й сестричка.
Після паузи, Таня повернула до чоловіка своє гарне обличчя, і прошепотіла:
– Я дівчинку у дитячому будинку придивилася. На тебе схожа. Сходимо?
Володимир зазирнув у очі дружини, вони були такими щасливими, що не міг відмовити. Цілісіньку ніч крутився у ліжку, обдумуючи свій статус батька дівчинки. З хлопцями було все просто – стадіон, рибалка, походи, а що робити з дівчинкою? Врешті-то решт Таня педагог, нехай сама розбирається з бабським царством, подумав перед тим, як провалитися у сон.
Дощ набирав сили, все сильніше і сильніше бився об асфальт. Подружжя додало кроку. Серед дерев з’явилася будівля дитячого будинку. Здається, тут їх чекали. Молоденька нянечка провела до кабінету директора. Володимир, хоч і не був психологом, проте зрозумів, що його, невелика худенька жіночка, вивчає як під рентгенівським апаратом: кому віддавати дитину.
– А ось і наша донечка, – Таня простягнула руки назустріч дівчинці, яку тримала у дверях таж сама нянечка. Дівчинка зраділо, мов так і повинно було бути, усім тільцем потягнулася до Тетяни. Володимир відчув як його серце шалено загупало.
– Потримай, – простягнула дитину, яка миттєво вчепилася у чоловікову шию.
Дівчинка справді чимось була схожа на нього. Він чув як біля його серця б’ється її сердечко, бачив як вона допитливо роздивлялася чужого дядю.
– Оформляйте, – кинув директорові і передав дитину у руки дружини, а сам, для того щоб оговтатися, вискочив у коридор. Звичним рухом правиці пошарив по кишенях. Згадав, що давно уже не палить цигарок – поганий приклад для синів. Та раптом за спиною почув якесь схлипування. Повернувся. У куточку тихенько плакало хлопченя. З-під коротеньких штанців виглядали худесенькі ніжки, по блідому обличчю текли сльози.
– Що за непорядок у військовій частині? – знайшовся Володимир і присів перед хлопчиком навпочіпки.
Дитячі кулачки били в груди незнайомого дядька.
– Подружку забирають…
– Хто?
– Папа і мама, а я її любаю…– пустив не лише сльози хлопчик. Його штанці вмить стали мокрими.
– А ну ходімо, – Володимир легко підхопив дитину на руки. Тепер його шию міцно, як кілька хвилин назад дівчинка, обіймав хлопчик. Він відчував його тепло.
У кабінеті директора сіяла дружина, вона міцно тримала на руках тепер уже їх дитину. Дівчинка простягнула руки до хлопчика, який прикипів до чоловічих грудей. Директор відірвалася від паперів і здивовано дивилася на Володимира.
– Оформляйте ще й сина, – впевнено сказав чоловік.
– Воло…
– Я сказав і точка…
Дощ не вщухав, він щедро поливав щасливі пари. Таня на руках несла доньку, а Володимир сина.
Дитяча письменниця Вiра Марущак
Твори В.I. Марущак
Абітурієнт: оповідання / В. Марущак // Дніпро. – 2009. - №9. – С.54.
Батько з Португалії: оповідання, повість / В. Марущак; передм. Д. Кременя. – Миколаїв: Атолл, 2005. – 140 с.: іл.
Вікнами до сонця: оповідання / В. Марущак; передм. А. Малярова. – Миколаїв: Атолл, 2002. – 144 с.: іл.
Ніжність: оповідання /В. Марущак // Рідне Прибужжя. – 2008. – 6 берез. – С.5.
Нова сім’я: новела / В. Марущак // Рідне Прибужжя. – 2008. – 5 січ. – С. 4.
Райське місце: притча / В. Марущак // Рідне Прибужжя. – 2008. – 9 лют. – С. 4.
Сухарик: оповідання / В. Марущак // Рідне Прибужжя. – 2007. – 24 листоп. – С. 3. – (День пам’яті жертв голодоморів).
Цезар, Галка і Новий рік: оповідання та повість:[ для мол. та серед. шк. віку] / В. Марущак; передм. В. Бойченка; худож. В.З. Сергієва. – Миколаїв: Шамрай, 2008. – 160 с.: іл.