Марко Лукич Кропивницький

 (1840-1910)

Аспірант кафедри української філології, теорії та історії літератури ЧДУ (Миколаїв) Дмитро Семчишин про творчiсть Марка Кропивницького 

 *   *   *

 

Пошились у дурнi 

Шутка-оперетта в 3-х діях 

 

   Лицедiї:

Максим Кукса, багатий міща­нин, мірошник, удовець.
Оришка, старша його дочка, літ 19.
Степан Дранко, багатий міщанин, коваль, удовець.
Горпина, старша його дочка, літ 18.
Антон, наймит Куксів, молодий парубок.
Василь, наймит Дранка, молодий парубок.
Скакунець, волосний писар.
Ничипір, захожий чоловік, літ 30.
Гості і народ.

Діється в містечку. 

Дiя перша 

На ко­ну з обох боків пле­тені ти­ни, з-за кот­рих виг­ля­да­ють ха­ти, повітки, ам­ба­ри, хліви, ко­мо­ри і інше. Під ти­на­ми ла­ви. З ліво­го бо­ку гос­по­да Кук­си, з пра­во­го - Дран­ка. За гос­по­дою Кук­си вид­ко во­дя­но­го мли­на, за гос­по­дою Дран­ка - куз­ню. 

Ява 1  

З млина виходить Кукса і Антон.

Кукса.

Отак ось, як ба­чиш, лю­бий мій ко­за­че,

Ку­ди оком згля­ну чи но­гою ста­ну,

Скрізь крив­да па­нує та прав­ду гальмує.

Антон.

Ох, прав­да, па­но­че, що і так бу­ває.

Це вже так ска­за­ли, як пе­ром спи­са­ли.

Разом.

Ох, тяж­ко, тяж­ко, жить в світі важ­ко.

Кукса.

Так, як ша­шоль, то­че сер­це тобі й ду­шу,

Ро­зум так зда­ви­ло, як му­щир па­пу­шу,

Що вже далі бу­де, чи вга­да­ють лю­ди?

Антон. Ох, прав­да па­но­че, і т. д.

Кук­са. Дог­ля­дай, дог­ля­дай, ка­жу тобі, більш як сво­го ока!

Ан­тон. Та вже не тур­буй­тесь, ха­зяїн, ніхто вам так не пот­ра­пить до­го­ди­ти, як я: надійте­ся на ме­не, як на кам'яну го­ру!

Кукса. От од­но­го тільки ніяк я не роз­бе­ру: за віщо ти так не­на­ви­диш ото­го бабсько­го ро­ду?

Антон. За віщо? Дов­го роз­ка­зу­ва­ти! А тільки як по­ба­чу мо­ло­ди­цю, а най­па­че дівчи­ну, то так мені з душі і вер­не, мов му­ху про­ковт­нув… А ва­ших до­чок не­нави­дю че­рез те, що ви мені, ха­зяїн, ду­же по­лю­би­лись, і жаль мені вас, прос­то біда, як жаль, що ви так з ни­ми бідкаєтесь!..

Кукса. Ох бідка­юсь!.. А ти не гніваєшся на ме­не, що я те­бе час­тенько га­няю або по зу­бах дам?..

Ан­тон. Бо­ро­ни ме­не, бо­же! Ха­зяїн мо­же й спа­ти, й гу­ля­ти, і на те він є ха­зяїн; а най­мит по­ви­нен щод­ня й що­ночі пра­цю­ва­ти…

Кукса. Ро­зум­но міркуєш!..

Антон. З на­шим бра­том, з най­ми­том, без лай­ки або без бійки не мож­на. Нас тре­ба бить, та ще й доб­ре, бо ми дурні!..

Кукса. Три місяці ти в ме­не слу­жиш, а я те­бе вже так упо­до­бав, як рідно­го си­на!..

Антон (цілує йо­му ру­ку). І я ска­жу, що не знаю, чи лю­бив я сво­го батька так, як вас люб­лю! (По­мов­чав). Дав­но вже я хо­чу спи­та­ти вас, бо знаю, що ви один на всім світі ска­же­те мені дос­томітну прав­ду: навіщо оті ба­би на світі?

Кукса. Ай справді, навіщо во­ни?

Антон. Без бабів, здається, кра­ще б жи­ло­ся на світі.

Кукса. Кра­ще б? Так, так!..

Антон. Так на­що ж во­ни, оті ба­би, на світі?

Кукса. Не ска­жу, го­луб­чи­ку, не ска­жу!.. Скільки разів і я мірку­вав над цим зап­лу­та­ним ділом… Звісно, бог сот­во­рив!

Антон. На спо­ку­су?

Кукса. О, о! Як­раз за хвос­та упіймав!.. Імен­но на спо­ку­су!

Антон. От спа­сибі, що ви мені це ска­за­ли, а то я мо­ро­чив­ся, мо­ро­чив­ся!.. Те­пер ви мені розв'яза­ли ро­та… От хоч би ска­зать про Ок­са­ну, сусідську най­мич­ку…

Кукса. Що та­ке?

Антон. Я по­зав­чо­ра ба­чив, як ви отам, за повіткою, же­ни­ха­ли­ся з нею!

Кукса (три­вож­но). Що? Ба­чив?

Антон. І чув, як ви їй ка­за­ли, що ку­пи­те на спідни­цю моднього сит­цю і пла­ток…

Кукса. Чув? (Убік). По­пав­ся. (До нього). Ти чув? Гля­ди ж, не про­го­во­рись сусідові Дран­кові… То я хо­чу її пе­ре­ма­ни­ти до се­бе у я найми.

Антон. На­що ж ви ме­не об­ду­рюєте? Ба­чи­те, як я пе­ред ва­ми вик­ла­даю всю свою ду­шу, а ви… Я ж чув, як ви їй ска­за­ли: "Вий­ди, як стемніє, на ле­ва­ду!.."

Кукса. Не ка­зав!

Антон. Ні, ка­за­ли, імен­но ка­за­ли!

Кукса. Да­лебі, що про ле­ва­ду я ні сло­ва не ка­зав!..

Антон. Ну, мо­же, це мені тільки по­чу­ло­ся!.. Од­на­че я за­раз-та­ки тоді по­ду­мав: чи не ди­явол то під діво­чою оде­жею ску­шає мо­го ха­зяїна?

Кукса. А що ти ду­маєш, мо­же…

Антон. Піду ж я, ду­маю собі, до по­па і поп­ро­сю йо­го, щоб він од­мо­лит­ву­вав мо­го ха­зяїна!..

Кукса. До по­па? Чи ти ж не здурів?

Антон. Я ж ще не хо­див, а тільки на­ва­жив­ся! Як я знаю, що піп має вас за чо­ловіка бо­гомільно­го і бо­го­бо­яз­ли­во­го…

Кукса. Так, так… Я та­кий, та­кий справді! Ти не хо­ди до по­па, а я кра­ще сам йо­му приз­на­юся на ду­ху!

Антон. Не­хай би та Ок­са­на до ме­не лип­ла, це не ди­во б бу­ло, бо я па­ру­бок і мо­ло­дий чо­ловік; а що ж їй на вас упо­до­ба­лось?

Кукса. Ску­шеніє, ди­явольське ску­шеніє!

Антон. Вже ж не ли­си­на ва­ша?

Кукса. Що та­ке?

Антон. Я той… я по­ми­лив­ся! - Я хотів спи­тать, чи не гроші ваші її ску­ша­ють?

Кукса. Які гроші?

Антон. А ті, що ви на тім ти­жя­еві пе­ре­но­си­ли уночі на ле­ва­ду у по­лив'яно­му гле­чи­ку...

Кукса. Не пе­ре­но­сив!..

Антон. Шко­да тільки, що я не ба­чив, ку­ди ви пе­ре­хо­ва­ли той гле­чик!

Кукса. Не ба­чив?

Антон. Як­би я ба­чив, то за­раз би взяв їх…

Кукса. Взяв би?

Антон. Чо­го ви так зля­ка­лись? Я ж ка­жу, взяв би їх, приніс би до вас та й ска­зав би: хо­вай­те кра­ще ваші ко­пя­та­ли!

Кукса. Справді?

Антон. Я зро­ду не бре­хав.

Кукса (ди­виться на нього). От­же я не роз­бе­ру те­бе, що ти за лю­ди­на…

Антон. Я? Са­ма прав­да!

Кукса. Мо­же, мо­же!.. Ну, та й бо­втун ти на сло­вах!

Антон. О, я на сло­вах, як на ор­га­нах!

Кукса. Ба­чу, ба­чу! Му­зи­кант! Хе-хе-хе! Ану, по­ди­вись мені в вічі!

Антон ди­виться.

Здається, що ти ж бре­шеш. Ну, то я ж оце піду, ти тут дог­ля­дай за дівча­та­ми.

Антон. Та вже не бійтесь, і ока не зап­лю­щу! Мо­же, й ра­дий був би зап­лю­щить хоч од­не око, та ко­ли ж мені так ба­би по­чи­ни­ли, що сон у ме­не навік од­ня­ли!

Кукса. Ну, про­щай до яко­го ча­су!

Антон (до­га­ня зза­ду і кри­чить). Слу­хай­те, ха­зяїн!

Кукса. А що там ще та­ке?

Антон. Ви вже, по­жа­лус­та, не зачіпай­те отієї Ок­са­ни, не­хай во­на скис­не!

Кукса. Ску­шеніє, чис­те на­вож­деніє! Та нехай во­на… Нав'яза­ла­ся… а лю­ди і поч­нуть па­ще­ку­вать… (Пішов).

Антон. Ну, ко­ли б мені уда­лось ще те­бе пійма­ти хоч на одній про­вині, тоді б ми з то­бою по­тя­га­лись!

 

Ява 2 

Ті ж і Ва­силь (ви­хо­дить з кузні).

Антон. Ну?

Василь. Ні ну, ні тпру!

Антон. По­га­но пан пи­ше! Ну, а я сво­го ога­ря тро­хи гнуз­даю! Ось-ось ско­ро й цур­ку надіну на гу­бу!

Василь. А знаєш, бра­ту­хо, що я де­що при­ду­мав?

Антон. Ка­жи що!

Василь. Ко­ли вже діло до­хо­дить до ніку­ди, то тре­ба на хит­рощі пус­ка­тись!

Антон. Я це дав­но знав і так і роб­лю! Бо в світі на гроші та на гос­по­дарські дос­тат­ки більш бідних лю­дей, ніж ба­га­тих, а що на ро­зум бідних, то ще більш. І ті лю­ди, що жи­вуть в дос­тат­ках, здебільшо­го ма­ють див­ну на­ту­ру: во­ни не мо­жуть сту­пить і од­но­го сту­пе­ня без по­во­ди­ря, а інші то ще й гніва­ються, чом їх за ніс не во­дять!..

Василь. Як же це так? Я й не роз­бе­ру!..

Антон. А ось розміркуй! Нап­рик­лад, от ска­жу про мо­го ха­зяїна: ко­ли б я не за­пев­нив йо­го у тім, що не­нави­дю бабсько­го ро­ду, чи він дав би мені під приг­ляд своїх до­чок?

Василь. Ай справді!

Антон. Перш він бо­яв­ся вий­ти за подвір'я, му­чив­ся, сер­деш­ний, не спав спокійно, не їв, не пив… Все йо­му зда­ва­лось, що йо­го доч­ки за хлоп­ця­ми біга­ють… А те­пер він пішов собі до лю­дей без­печ­но. Ста­ло бить, я во­дю йо­го за ніс йо­му ж на ко­ристь!

Василь. Ну, та й хит­рий же ти!

Антон. Та й ти ж на хит­рощі пус­каєшся?

Василь. Моїми хит­ро­ща­ми я тільки се­бе ду­рю! Ска­жу тобі, бра­ту­хо, що без Гор­пи­ни мені кра­ще в опо­лон­ку го­ло­вою!..

Антон. От ще що ви­га­дав! Не­хай нак­ла­да­ють на се­бе ру­ки ті, за кот­ри­ми є ко­му жал­ку­ва­ти; а наш брат, бідо­ла­ха, за­ги­не не своєю смертію, то ска­жуть: "Ту­ди йо­му й до­ро­га, ле­да­цюзі!" Я теж ко­хаю Ориш­ку, а що ж ти вдієш? Тре­ба хит­ру­ва­ти: не мож­на че­рез тин - лізь попід тин!..

Василь. Ти мені щод­ня од­не й те ж ка­жеш. Ка­жу тобі, що мені не ждеться!.. Ні, я рішив! Оце я за­раз не­су ро­бо­ту в містеч­ко та забіжу до пи­са­ря, він мені родак, і щось-то вже він мені та по­ра­дить! Я чув, що мій ха­зяїн не сьогодні-завт­ра до­жи­да же­ни­ха з го­ро­да, хтось-то має приїха­ти сва­та­ти Гор­пи­ну!..

Антон. І мій на­тя­ка час­тенько про яко­гось же­ниха, теж з го­ро­да.

Василь. Піду упа­ду пря­мо пи­са­реві в но­ги, не­хай виз­во­ля обох нас!..

Антон. Яким по­би­том?

Василь. Про те вже він знає. (Пішов).

Антон. А мо­же, й справді пи­сар що-не­будь приду­ма? Чув я, що пи­сарі на ці шту­ки ве­ликі май­ст­ри. Що ж це Ориш­ка й досі не ви­хо­дить? Ска­за­ла ж: "Як тільки батько з дво­ру, то за­раз і вибіжу!" (По­ба­чив Ориш­ку). Іди, Ориш­ко, не бійся! Батько он­деч­ки, вже лед­ве ма­ня­чить. Пішов по лю­дях гроші пра­ви­ти за переміл, то, мо­же, там і геть-то за­гос­тюється… 

 

Ява З 

Оришка і Ан­тон.

Оришка. Ох, я так вся і трем­тю!

Антон. Бог зна, чо­го ти ля­каєшся!

Оришка. Де ж пак! Не­щас­ли­ва на­ша до­ленька, що й по­ба­ла­ка­ти не до­ве­деться до ла­ду…

Антон. Що ж, ко­ли батько твій, бач, все гне на те, щоб до йо­го до­чок сва­та­лись ду­карі або купці.

Оришка. Ох, го­ренько тяж­ке! "Віддам,- ка­жуть,- те­бе хоч за ста­ро­го та без­зу­бо­го, аби б за гро­шо­ви­то­го!"

Антон. То-то ж бо й є! Що не ка­жи, а ве­ли­ке діло гроші! А ти пос­лу­хай батька, по­ко­рись йо­му та йди хоч за чор­та ли­со­го!

Оришка. Бог з то­бою, Ан­то­не, як це ти го­во­риш? Ти гніваєшся за щось на ме­не? І че­рез те так крив­диш ме­не? Чи я ж тобі у чім зра­ди­ла?

Антон. А то ж і ні? На глум я тобі здав­ся, чи як? Он і вчо­ра цілісіньку ніч ви­хо­див по ле­ваді, а ти й не прий­шла!.. А я хо­дю, як дур­ний… Ма­ло не до світа блукав та виспіву­вав! (По­мов­чав). Ну, Ориш­ко, що ж, на ду­ма­лась ти про те, що я тобі ка­зав?

Оришка. Ска­жу пря­мо батькові: віддай­те ме­не за Ан­то­на!

Антон. Ко­ли ж то бу­де?

Оришка. Як тільки спобіжу та­ку го­ди­ну, що во­ни не бу­дуть сер­диті...

Антон. Це бу­де як­раз на ма­ненько­го Юрія, як рак свис­не!

Оришка. Во­ни інко­ли бу­ва­ють та­ки ду­же добрі!

Ан­тон. На Ми­ко­ли та й ніко­ли!

Оришка. Я ска­жу їм пря­мо, що не пе­ре­жи­ву розлу­чен­ня з то­бою!

Антон. Пе­ре­жи­веш!

Оришка.

Ох, яка твоя мо­ва ураз­ли­ва!

За що ж, ми­лий, ти вра­жаєш

Ук­рай моє сер­це?

Чи вже ж справді ти ду­маєш,

Ко­хан­ня ми­неться?

Антон.

Хоч ду­маю не ду­маю,

Сер­ця я не зму­шу:

Воно ниє, во­но рветься,

Га­ди­ною в'ється!

Не прис­пить йо­го й не споє

Сон-тра­ва ні ру­та,

Од­на смерть йо­го за­гоє

Та зілля-отру­та.

Оришка.

На­що ж смерть, не­хай надія

Об­гор­тає ду­шу,

Бо без неї, як без сон­ця,

За­ги­ну­ти му­шу.

Антон.

За­не­ха­яв я надію

І дум­ки за­ли­шив,

Тільки сер­це по­ри­ває,

То кви­лить, то умліває…

Не прис­пить йо­го й не споє

Сон-тра­ва ні ру­та,

Од­на смерть йо­го за­гоє

Та зілля-отру­та.

Оришка.

Годі, ми­лий, ор­ле си­зий,

Годі ж су­му­ва­ти;

Станем щи­ро у гос­по­да

До­леньки бла­га­ти!

Оришка і Ан­тон.

Боже ми­лий, ми­лос­ти­вий,

Згляньсь на на­шу до­лю,

Спаруй сер­ця наші й душі,

Вчи­ни свя­ту во­лю!

Хоч бла­гаю - не вбла­гаю,

Горя я не зму­шу,

Бо не­має йо­му краю:

Воно па­лить ду­шу.

Антон. Од­на­че я все-та­ки бо­юсь віри­ти тобі! Бо не мо­жу я сво­го сер­ця зас­по­коїти!

Оришка (гля­ну­ла убік). Ой ли­шенько, батько вже вер­та­ються!

Антон. Чи й справді? (Гля­нув убік). Так, так! Вже йо­го ли­хе не­се! Слу­хай, Ориш­ко, піде­мо нап­ро­па­ле?.. Ні? Чо­го ж ти мов­чиш?.. Ти ба­чиш, що сер­це моє вог­нем по­ня­ло! Ну, то як собі знаєш, а тільки слу­хай сю­ди: хоч би там і смерть, а щоб ти сьогодні бу­ла на ле­ваді!..

Оришка. Бу­ду хоч смерть, а при­ли­ну, мій ор­ле!

Пішли.

 

Ява 4 

Кукса ви­хо­дить зас­му­че­ний і сіда на лаві.

Кукса. Вто­мив­ся! Не так від хо­ди, як від тих ду­мок, від то­го кло­по­ту! Ку­ди не піду, так дум­ка но­ги й по­вер­та до­до­му. (Співа).

Чи мені ж хоч ма­ри­лось,

А чи у сні верз­лось,

Щоб отак на старість

Сумувати при­ши­лось?

За що ж, за що, за що

Ти ме­не ка­раєш,

У зем­лю вга­няєш,

Сили відіймаєш,

Господи! за що?

Доти я був щас­ли­вий,

Доти я й не жу­ривсь,

Доти й не знав смут­ку,

Доки я не же­нивсь.

Нащо ж, на­що, на­що

Жінку собі взяв,

Дітвори прид­бав,

Клопоту заз­нав,

Господи! на­що?

Сумую я й ну­дю­ся,

Світ мені ос­то­гид,

Бідкаюсь та б'юся,

Як та ри­ба об лід.

Куди ж, ку­ди, ку­ди

Подінусь з жур­бою,

З тяж­кою нудьгою,

З та­кою сім'єю -

Гос­по­ди! ку­ди?

Гай, гай! Не по­мо­же, ми­лий бо­же, і вос­ко­ва свічка! І за які гріхи по­ка­рав ме­не гос­подь отим нікчем­ним зіллям? Ну не­хай би ска­зать од­на, не­хай би вже й дві… Ну ще й три сяк-так! А то аж п'ять! Ориш­ка, Па­лаж­ка, Ок­са­на, Те­тя­на, ще й Івга! Ну, як ти да­си їм ра­ди? Це ж не те, що там, як, бу­ва, у млині що-не­будь по­ла­мається, ку­лак чи порп­ли­ця: цюк раз, цюк уд­ру­ге - і по­ла­го­див! А тут що­ден­на, щох­ви­лин­на біда!..

Антон. (з мли­на). Ха­зяїн! Вже Гав­ри­ло­ве жи­то змо­ло­лось; чиє те­пер за­си­пать: жи­до­ве чи дя­ко­ве?

Кукса. За­сип жи­до­ве. З жи­да швидш гроші вип­ра­виш, а з дя­ка по­поп­ра­виш!

Антон пішов.

(Оглянувся). Як це Ан­тон пос­теріг, що я пе­ре­хо­ву­вав гроші? Доб­ре, що я після то­го ще раз їх пе­ре­хо­вав!

Антон підкрав­ся зза­ду і ди­виться з-за пле­чей.

(Думає, що то со­ба­ка спи­нається, кри­чить). Пішов, Рябко!.. Скільки ж це у ме­не бра­кує до п'яти ти­сяч? З со­бою приніс со­рок сім рублів. (Знов кри­чить). Пішов, Сірко!.. Та у малій скрині під зам­ком шістсот трид­цять чо­ти­ри, та в гле­чи­ку на ле­ваді чо­ти­ри ти­сячі…

Антон (з-за пле­чей). А як зме­лю жи­до­ве, тоді чиє за­си­па­ти?

Кукса (хо­ва гроші). Чиє хо­чеш!

Антон пішов.

Ні, ма­буть, як ля­жу спа­ти, тоді й полічу; не­ма кра­щої до­би лічи­ти гроші, як уночі, ніхто не мішає! (По­мов­чав). От стар­ша доч­ка, Ориш­ка, та вже й зовсім приспіла, до па­рубків аж го­рить… А за нею вже й мен­ша пнеться вго­ру, як той бу­дяк! А вже, звісно, ко­ли це зілля прис­тиг­ло, то швидш ви­пи­хай йо­го з дво­ру, бо як пе­рес­тиг­не, то ніхто й не пок­ва­питься… А же­нихів, як на злість, не­ма та й не­ма! Тут би, мов­ляв, віддав би й за півня, ко­ли б тільки срібне пір'я… Ну що, як­би до Ан­то­но­вої вро­ди та гро­шей хоч рублів п'ятсот, та волів пар зо три, та зе­мельки… От би зя­тем був би!.. Чи й справді ж Ан­тон так не­на­ви­дить бабів? Як він пос­теріг ме­не з Ок­са­ною?.. Здається, так вже оберігаєшся, от­же ж і пос­теріг! Ма­буть, не­да­ром чо­ловікові да­но два ока… Од­на­че я ду­маю, що на ба­бу ма­ло й двох очей, то вже та­ке прок­ля­ту­ще зілля, що за ним і в чо­ти­ри не пот­ра­пиш! Хоч би ска­зать і про мою покійну жінку…

Оришка (з ха­ти). Та­ту! а де я візьму му­ки на ва­ре­ни­ки, чи у млині, чи…

Кукса. Кор­тить те­бе у млин? Тьфу! Все за­бу­ваю, Що у ме­не Ан­тон слу­жить; ну, з цим нав­ряд чи по­жиркує! (Гу­ка). Піди у млин, не­хай Ан­тон візьме ко­ряк з яко­го там ку­пецько­го лан­ту­ха. Піди, піди та поцілуй йо­го! (Ре­го­че).

Оришка. З якої речі? Цілуй­тесь самі з ним, ко­ли він вам так до впо­до­би! (Пішла).

Кук­са (сміється). Ма­буть, вже ко­ли-не­будь впійма­ла від Ан­то­на об­лиз­ня!

 

Ява 5 

Кукса і Дран­ко.

Дранко (кри­чить у се­бе на дворі). І слу­ха­ти не хо­чу! Знаю, які пе­че­риці підеш зби­ра­ти! Си­ди мені в хаті, як при­ши­та! Що?.. Ну, ну, ти в ме­не по­го­во­риш! Що? Підеш-та­ки? То й не вер­тай­ся до дво­ру!

Кукса. Чо­го то мій сусіда так роз­лю­ту­вав­ся?

Дранко (ви­хо­дить). Це ка­ра гос­по­де­ва! Ні вдень ні вночі і ока не зап­лющ, так і зо­ри, як той пес!..

Кукса. Доб­ри­день вам, сусіде!

Дранко. Ні, вже, ма­буть, мені до­ки й світ сон­ця - доб­ро­го дня не ба­чи­ти!

Кукса. А що там та­ке тра­пи­лось?

Дранко. Відчепіться ви від ме­не! Раз поз раз лип­не­те до ме­не, мов смо­ла до підіска; щод­ня лізе­те мені в вічі з своїми пи­тан­ня­ми, як пил з вугілля?.. Здається, доб­ре вже знаєте мій клопіт!

Кукса. А, то ви все про теє?

Дранко. Та вже ж не про онеє! Он у вас від п'ятьох кло­по­ту то­го по­вен міх, аж го­ло­ва облізла, а в ме­не їх аж сім… Я вже не раз ка­жу, що кра­ще б мені ку­вад­ло на­де­ся­те­ро трісну­ло, ніж ота­ка що­ден­на гартівля!

Кукса. Та хай би мені щод­ня по­то­ки тро­щи­ло в цур­ки, опуст зас­мок­ту­ва­ло!

Дран­ко. Та що вам?

Кук­са. Як що? От тобі й здрас­туй­те!

Дран­ко. У вас же їх тільки п'ять!

Кук­са. Але ж і п'ять…

Дран­ко. Але ж не сім…

Кук­са. Але ж і п'ять, ка­жу!

Дранко. Але ж і не сім, ка­жу! Гап­ка, Пріська, Гор­пи­на, Хо­ти­на, Сек­ле­та, Яли­на, ще й Хівря!

Кукса. Ориш­ка, Па­лаж­ка, Ок­са­на, Те­тя­на, ще й Ївга… Во­но ко­неш­не!..

Дранко. То-то ж бо й є! Ціла вармія!

Кукса. Цілий шкад­рон! Та ад­же ж, ка­жу, і п'ять в ро­щот тре­ба взять!

Дранко. Але ж, ка­жу, й сім по буб­ли­ку всім… Хоч візьми за­би­рай на віз, при­тяг­ни руб­лем та й ве­зи на торг! Ота­ко­го жи­га­ла дос­тань у печінки!

Кукса. У го­лові не­на­че у де­ся­те­ро ступ тов­че!

Дранко. Не­хай би товк­ло, чорт йо­го по­бе­ри; а тут серце спе­ре­сер­дя пе­ре­па­ли­ло тобі, мов на жу­же­ли­цю!..

Кукса. Чи не хо­че­те по­ню­хать свіженької? (Підно­сить тав­лин­ку).

Дранко. Доб­ре! Вже я чхаю і без та­ба­ки. (ню­ха).

Я ж ка­жу: не­хай би бу­ла од­на!

Кукса. Ну й дві ще нічо­го!

Дранко. Та во­но й три не­ве­ли­ка ще пе­чаль!

Кукса. Ще й три сяк-так!

Дранко. То ж не сім?

Кукса. Або ж і не п'ять?

Дранко. Але ж не… Атч­хи! (Чхає).

Кукса. На здо­ров'ячко!

Дранко. Дя­кую! Міцна та­ба­ка!.. У ко­го ку­пу­ва­ли?

Кукса. У Сви­ри­да.

Дранко. У то­го, що чо­тирьох до­чок має? Сер­де­га, пев­но, на­ро­чи­то ро­бе та­ку міцну та­ба­ку, щоб за­ню­хать своє го­ре…

Кукса. Еге ж. З криш­та­лем. Криш­таль з роз­би­тих ста­канів тов­че та підмішує у та­ба­ку, щоб… щоб… щоб щи­па­ло у носі! Бо так, ка­же, вже не берьоть…

Дранко. До всього до­би­ра­ють скуст­ва!

Кукса. А так… Світ упе­ред іде…

Дранко. А що, як но­ве ве­ре­те­но?

Кукса. Чер­кає пот­ро­ху.

Дранко. Чер­кає?

Кукса. Еге, чер­кає! Я вже інко­ли ду­маю собі: чи не сто­ять наші ха­ти на такім грунті, що він та­кий пло­дю­чий на той баб'ячий рід?

З Дран­ко­во­го дво­ру чут­но гав­кан­ня.

Дранко (хут­ко підбіга до сво­го ти­ну і заг­ля­да у двір). Со­ба­ки заг­риз­лись! Он вже Ва­силь по­вер­нув­ся. (Гу­ка). Іди ж, іди до кузні, нічо­го там пе­ре­мор­гу­ва­тись!

Кукса. А він хіба ту­ди?

Дранко. Ні, те­пер вже не помічаю, а перш тро­хи стріляв… Тільки моя Гор­пи­на до нього…

Кукса. Го­рить?

Дранко. Аж па­шить.

Кукса. Отак моя Ориш­ка до Ан­то­на, тільки що Ан­тон не таківський…

Дранко. Не вірте!

Кукса. Не­на­ви­дить бабів!

Дранко. А я вам ка­жу: не вірте! От за Ва­си­ля, то го­ло­ву пок­ла­ду під ку­вад­ло! Як тільки кот­ра з дівчат на­вер­неться до кузні, то він за­раз розігріє жи­га­ло та так у вічі й штри­ка!

Кукса. Не вірте!

Дранко. Роз­ка­зуй­те!

Кукса. Не вірте, ка­жу вам!

Дранко. Го­воріть собі!

Кукса. Ох-хо-хо! Так за що ж, за що ж на мою го­ло­ву зва­ли­лось та­ке го­ре? Во­но, мов на пшо­но, по­товк­ло мою ду­шу, мов на круп­чат­ку, по­дер­ло моє сер­це!

Дранко. Не­хай би там дер­ло, то пус­те діло!.. А тут мов об­ценька­ми зда­ви­ло те­бе і ріже тобі ду­шу, як кри­цю ту­пий тер­пуг!..

Кукса (співа).

За що ти, бо­же,

Струїв мій вік?

Дранко.

Без­щас­ний на світі

Я чо­ловік!

Кукса.

Ой чи вже ж мені щох­вилі

Клопіт той три­ма­ти?

Дранко.

Чи вже ж мені су­по­кою

І хвилі не ма­ти?

Кукса і Дран­ко (ра­зом).

О-о-о-о-о-о!..

Згляньсь на­до мною!

Дай хоч хви­ли­ну

В день су­по­кою!

Дранко.

Ой чи ду­мав ти, Сте­па­не,

Що та­ка біда нас­та­не?

Кукса.

Чи га­дав вже ти, Мак­си­ме,

Що та­ка біда нас­тиг­не?..

Дранко.

Хоч повісся,

Хоч вда­ви­ся!

Кукса.

Хоч здурій

Або ж ска­зи­ся!

Кукса і Дран­ко (ра­зом).

Або сядь, мов­чи та диш,

От тобі, Ганд­зю, книш!

Кукса.

Ко­ли б знав те ли­хо,

То зро­ду б не же­нивсь!

Дранко.

Ко­ли б га­дав го­ре,

Кра­ще б уда­вивсь!

Кукса.

Як п'ять до­чок ма­ти,

То кра­ще здуріти!

Дранко.

Ні, з сьома доч­ка­ми

Віку не до­жи­ти!

Дранко і Кук­са (ра­зом).

Ох-ох-ох-ох-ох-ох-ох,

Без­щас­на до­ле!

Яке я терп­лю

Тяж­кеє го­ре!

Дранко.

Ой чи ду­мав ти, Сте­па­не?  т. д.

Кукса.

Чи га­дав же ти, Мак­си­ме? і т. д.

Єсть же в світі лю­ди,

Що го­ря не ма­ють.

Дранко.

Замість сьома до­чок,

Од­ну собі ма­ють.

Інший од­ну має,

Та й ту прок­ли­нає.

Кукса.

Ох, прав­да, сусіде,

Що і так бу­ває.

Дранко.

Дранко і Кук­са (ра­зом).

Ох-ох-ох-ох,

Згляньсь на­до мною,

Дай хоч хви­ли­ну

В день су­по­кою.

Дранко.

Ой чи ду­мав і т. д.

З дворів чу­ти регіт.

Ій-богу, вже Гор­пи­на вик­ра­дається ку­дись! Де б мені ду­би­ну за­че­пи­ти? Пост­ри­вай же, я тобі дам пе­че­риці! (Ви­тя­га з ти­ну кілок і біжить в подвір'я).

Кукса. Піти ще у млин, чи не зас­ну хоч тро­хи?.. Та, мо­же, зас­по­ко­юсь.

Антон (пос­терігши йо­го, кри­чить на Ориш­ку). Уби­рай­ся, уби­рай­ся з мли­на, нічо­го тобі тут за­сид­жу­ва­тись!

Кукса. Ай, мо­ло­дець Ан­тон! (До Ориш­ки). Поцілуй йо­го, Ориш­ко, то він за­раз по­добріша! (Ре­го­че).

Антон. Як ви, ха­зяїн, отак бу­де­те пов­ча­ти її, то я й ро­що­ту поп­ро­сю!

Кукса сміюч­ись пішов у млин.

Кук­са (ти­хо). Та то я на­ро­чи­то…

 

Ява 6 

Оришка ви­хо­дить усміха­ючись.

Оришка. Ну, та й не хит­рий же Ан­тон? Як дос­томітно удає з се­бе сер­ди­то­го, ніби й справді не­на­ви­дить ме­не… А вже як він ме­не лю­бе, як ко­хає, то й не знаю, чи змо­же який інший па­ру­бок ко­ха­ти так дівку! І цілує, і при­гор­тає, і ще­бе­че!.. І так же то лю­бо тоді ста­не на сер­цеві та ве­се­ло! (Співи).

Любий Ан­то­не,

Мій ти со­ко­ле,

Ти ж мій ко­ха­ний,

Ти ж мій жа­да­ний!

Як мені лю­бо

Вкупці з то­бою!

Не зрадь же ме­не,

Мій ти со­бо­лю!

Моя ти дум­ко,

Мій ти криш­та­лю,

Тебе ж, сер­денько,

Щиро ко­хаю.

Як мені лю­бо і т. д.

(Пішла в ха­ту).

 

Ява 7 

Дранко і Гор­пи­на.

Горпина (іду­чи че­рез кін). Я ж вам ка­жу, що за­раз вер­нусь!

Дранко. А я тобі ка­жу: вер­нись! Вер­нись за­раз мені, бо но­ги по­пе­ре­би­ваю!

Горпина. А я вам ка­жу: не вер­нусь-та­ки. (Пішла)

Дранко. Ах ти ж анах­те­ма! (Ки­дає вслід їй па­ли­цю і по­па­ди в Ска­кун­ця).

 

Ява 8 

Дранко і Ска­ку­нець.

Скакунець (підняв пал­ку). Ну що ж, як оцей до­ку­мент та предс­тав­лю я до осо­би ми­ро­во­го судді?

Дранко. Ви­ба­чай­те, то я не­на­ро­ком!

Скакунець. Що мені з ва­шо­го "ви­ба­чай­те"? Ви моїй особі мог­ли оцією осо­бой но­ги по­пе­ре­би­вать.

Дранко. Ви­ба­чай­те, будь лас­ка!

Скакунець. Знов "ви­ба­чай­те"! Чуд­ний на­род!

Дранко. А чо­го ж вам ще?

Скакунець. Не до­во­дя до осо­би ми­ро­во­го судді, пред­ла­гаю вашій особі зап­ла­тить моїй особі руб сереб­ра. На це вам даю стро­ку три дні. Це од­на стат­тя. А дру­гий па­раг­раф: маю до вас лис­та з го­ро­да.

Дранко. Лис­та? Да­вай­те мерщій! (Убік). Пев­но, від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча з го­ро­да! Мо­же, про що ціка­ве пи­ше?

Скакунець (гу­ка в двір Кук­си). А хто там є жи­вий? Скажіть ха­зяїнові, що маю до нього лист з го­ро­да!

 

Ява 9 

Кукса хут­ко ви­хо­дить з мли­на.

Кукса. Ка­же­те, лис­та до ме­не при­нес­ли? (Убік). Пев­но, хтось з при­ятелів чи не же­ни­ха рає?..

Дранко. Да­вай­те ж мерщій, бо мені ніко­ли!

Пи­сар. Ніко­ли не тре­ба ха­па­тись! Хто ха­пається, той тільки діло псує, так і в псал­тирі по­ка­за­но: хто спішить, той лю­дей смішить… Так-то, при­ятелі мої лю­бенії і ми­лос­тиві го­су­дарі.

Кукса. По­жа­луй­ста, мерщій да­вай­те!

Писар. Що?

Кукса. Та лист же!

Писар. Який?

Дранко. А, які-бо ви! Тут пов­на го­ло­ва кло­по­ту!..

Кукса. Аж гу­де в го­лові, як у млині, від то­го кло­по­ту…

Писар. Слу­хай­те сю­ди, я вам роз­ка­жу од­ну прич­ту. Їхав один чо­ловік че­рез ву­зенький місток, а йо­му на­зустріч по­лу­па­нок. "Звер­тай!" - кри­чить по­лу­па­нок. Той мов­чить. "Звер­тай!" - кри­чить уд­ру­ге. Той та­ки мов­чить. По­лу­па­нок ба­че, що не­пе­ре­ва­га, вже про­мо­вив сти­ха: "Будь лас­ка, звер­ни, чо­ловіче доб­рий". А чо­ловік тоді і од­мо­вив: "А де ж ва­ше здрас­туй­те?.."

Кукса і Дран­ко. Хіба ж ми з ва­ми не здрасту­ва­лись?

Писар. По справці ока­зується, що ні!

Дран­ко (прос­тя­га ру­ку). То здрас­туй­те!

Кук­са (тож). Моє пош­теніє!

Писар (стис­ка ру­ки). Доб­ро­го здо­ров'ячка! Як ви собі по­жи­ваєте?

Дранко. Та так, по­ма­неньку!

Кукса. По­ле­геньку: то ско­ком, то бо­ком!

Писар. Ну, сла­ва бо­гу! Що ж у вас тут но­во­го?

Дранко і Кук­са. О, вже знов по­ча­ли! Та мерщій-бо!..

Писар. Чо­го це ви до ме­не при­ли­паєте?

Дран­ко і Кук­са. Та де ж лис­ти?

Писар. Лис­ти? Лис­ти там, де їм слід бу­ти,- на де­реві!

Дранко. Та ні, лис­ти ті, письма?

Кук­са. Те, що чор­ни­лом по бу­мазі…

Пи­сар. А, письма? У во­лості!

Дранко. То так би й ка­за­ли зра­зу! (До Кук­си). Побіжи­мо, сусіде?

Кукса. А що ж, пош­кун­де­ляємо.

Пи­сар. Во­лость замк­не­на.

Дран­ко і Кук­са. А в ко­го ж ключ?

Пи­сар. У ко­го на­ле­жить йо­му по за­ко­ну бу­ти. За­кон по­ка­зує: "Пе­чать у стар­ши­ни, бля­ха у соцько­го, кни­га у збор­щи­ка, а ключ у пи­са­ря!" Пи­сар єсть ключ до вся­ких ділов!..

Дранко і Кук­са. Так одімкніть!

Писар. Одімкнуть не шту­ка, ко­ли б не зар­жавів…

Дранко. Лоєм по­мастіть…

Кукса. Або оли­нав­том…

Писар. Не без­по­кой­тесь! Я всі свої арих­ме­ти­ки і без вас понімаю!

Дранко і Кук­са. Ну?

Писар. Не ну­кай­те, не по­ве­зе… А як засіпаєте, то ще й хви­цать поч­не!

Дранко і Кук­са. Мо­ро­ка з ва­ми - та й годі!

Писар. Скажіть мені, лю­безнійші мої при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі: як ви зби­раєтесь ку­ди їхать, чи ви го­дуєте ко­ней?

Дранко. Хто ж цього не зна?

Кукса. Не по­го­ду­вав­ши, не поїдеш!

Писар. І об­ро­ку даєте?

Дранко. Як не да­си вівса, не побіжать!

Кукса. Що й ка­зать, з дво­ру не ру­шать, прис­та­нуть.

Писар. Ста­ло бить, їха­ти: тпру?

Дранко і Кук­са. А так, так: тпру!

Писар. От вам і вся політи­ка! Ро­зум­но вам?

Дранко і Кук­са. Ні!

Писар. Так слу­хай­те ж, я вам роз­тов­кую усе по пунк­тах і по па­раг­ра­фах:

Как без політи­ки жи­ти

На цім хи­мернім світі?

Чи вик­ре­шеш з кре­ме­ню.

Вог­ню без кре­са­ла?

Чи со­лод­ко їсться

Борщ го­лий без са­ла?

А ко­ли до сма­ку

Пам­пуш­ки без час­ни­ку,

Без олії га­луш­ки

Або ри­ба без юш­ки?

Не знаю, па­но­ве,

Как на ваші зу­би,

А я від тії стра­ви

Од­вер­таю гу­би!

Кож­ний пи­сар спо­конвік -

Політич­ний чо­ловік:

Нельзя йо­му сло­ва свої

На вітер пус­ка­ти,

За все він по­ви­нен

Гребувати пла­ти…

Бо во­лос­ний пи­сар,

Што в слю­сарні слісар,

Што у плузі че­рес­ло

Або в човні те вес­ло.

Не знаю, па­но­ве,

Як вам це здається?

Я. ж ма­ра­кую,

Што скрізь так ве­деться!

Тепер візьмем ко­го з се­лян,

Не з гро­шо­ви­тих, а з бідних ми­рян:

Чи знай­деться хоч один

Такий вже не ла­сий,

Щоб йо­му пе­ред різдвом

Не сни­лись ков­ба­си,

А у піст та­рань, ча­хонь,

Осе­ле­дець ча­сом,

Після ж чар­ки, на похмілля,

Хрін та редька з ква­сом?..

Не знаю, па­но­ве,

Што частіш вам сниться,

А што тій бідноті,

То щоніч М'ясниці!..

От гро­шо­ви­тий - то інша стат­тя,

Тих без­печніше пов­сяк­час жит­тя:

Не потіє, не хворіє,

Кар­бо­ванці ліче,

Усіх го­нить, зне­ва­жає

І всім дулі ти­че!

Лю­ди всі йо­му мов­чать,

До­ки гро­ши­ки бряж­чать!..

І довіку, добрі лю­ди,

Гро­шо­ви­тий в шані бу­де,

Бо гроші над на­ми

Завж­ди ке­ру­ють,

За гроші і дурні

Ро­зум ку­пу­ють!

Тепер, па­но­ве, скажіть мені,

Как без політи­ки жить на селі?

Чи мож­на ж нам, пи­са­рям,

Во­ро­ни ло­ви­ти,

Ко­ли світ та­кий нас­тав,

Што кра­ще й не жи­ти?

Потому я й не дрімаю

І, де долж­но, за­пус­каю,

Буд­то би для ра­ди шту­ки...

У чужі ки­шені ру­ки…

Не знаю, па­но­ве,

Как це вам здається,

А меж на­ми, пи­са­ря­ми,

Вездє так ве­деться…

Дранко і Кук­са. А лис­ти ж наші як?

Пи­сар. Те­пер я піду до­до­му, по­обідаю та ля­жу відпо­чи­ти…

Дранко. Та це вам за­ма­ру­ди­лось под­ра­ту­вать нас, чи як?

Кукса. Нічогісінько не роз­бе­ру!

Писар. Од­на­че про­ща­вай­те! Завт­ра, як не за­бу­ду, то при­не­су вам лис­ти.

Дранко і Кук­са. Та це до завтрього жда­ти?

Писар (ди­виться на обох). Ач, які не­хитрі! Ну, как ви­дю, то з ва­ми з не­ви­ра­зи­мою хви­ло­зопією не­да­ле­ко доїдеш: чи ви справді, чи при­ки­ди­ваєтесь? Нев­же ви зовсім не до­га­да­лись?

Дранко. Я ні, я зовсім не­до­гад­ли­вий!

Кукса. А мені роз­жуй­те і в рот по­ложіть, то я й тоді не до­га­да­юсь. Хіба вже ска­же­те: їж! А то так і бу­ду сто­ять, роз­зя­вив­ши ро­та.

Писар. Справді?

Дранко. А так, так! Во­ни у нас такі!

Писар. Ста­ло, бу­дем го­во­рить пря­мо?

Дранко і Кук­са. Пря­мо кра­ще!

Писар. Как уп­ря­мо, так і пря­мо! Уплатіть мені, то й лис­ти за­раз по­лу­чи­те!

Дранко. Так би зра­зу й ка­за­ли!

Кукса. А то й по­ча­ли за­ки­дать про ко­ней та про овес!

Дранко. Та про якусь політи­ку!

Писар. Так­су ви мою знаєте?

Дранко і Кук­са. А яка?

Писар. Перш бу­ла по п'ята­ку, а те­пер воз­ви­ше - а то по гри­ве­ни­ку! Бо скрізь те­пер ідьоть на по­ви­шеніє!

Кукса (убік). От чортів дряпіжник! (Вий­має з ки­шені гроші). На­те вам!

Писар. А вам зводьте лист.

Дранко. Зводьте і мої! (Дає гроші).

Писар (дає лист). По­жа­луй­те і вам!

Кукса (обійшов­ши тро­хи, ма­нить пальцем пи­са­ря). На ча­си­ноч­ку!

Дранко (тож ма­нить собі). На хви­ли­ноч­ку!

Писар. Чо­го?

Кукса. Ми­лості про­сю!

Дранко. Будь лас­ка!

Писар. Так­са теж воз­ви­ше­на: за про­чи­таніє де­сять копійок, за од­пи­саніє - двад­цять.

Голос з дво­ру Дран­ко­во­го: "Та­ту, ідіть, до вас па­ла­мар чо­гось прий­шов!"

Дранко. О, сла­ва гос­по­деві! Той мені да­ром прочи­та! (Пішов у свій двір).

Писар. Гри­ве­ник з кар­ма­на ви­летів!

Кукса. От щас­ли­вий мій сусіда: йо­му все дур­ни­цею обіхо­диться… Зділай­те ми­лость!

Писар. Ну?

Кукса. Про­чи­тай­те, що тут над­ря­па­но, я за пла­тою не пос­тою!..

Писар (прос­тя­га ру­ку). По таксі!

Кукса. Не тур­буй­тесь! Мілких те­пер не­ма! Завт­ра…

Писар. Ні, спа­сибі… Мені вже живіт підве­ло від ва­ших завт­раків!

Кукса. От­же ли­шенько! Та ось хоч самі по­ма­цай­те, по­рожнісінькі ки­шені!

Писар (хо­че взя­ти, за ки­ше­ню). Поз­вольте!

Кукса. І не со­ром вам лізти у чу­жу ки­ше­ню?

Писар (за­со­вує ру­ку у йо­го ки­ше­ню). З ва­шо­го при­сог­ла­су. (Вий­няв гроші). Бач­те, ось і на­ма­цав как у раз гри­ве­ни­ка!..

Кукса (убік). А, щоб те­бе на­ма­ца­ло! (До нього). От­же не­да­ром, ма­буть, ка­жуть, що іноді і сам чо­ловік не зна, у якій ки­шені у нього чорт си­дить!..

Писар. Ето вєрно! (Розк­рив лис­та, чи­тає). "При­яте­лю мій, все­лю­безнійший ми­лос­ти­вий го­су­дар і ша­нов­ний гос­по­ди­не…"

Кукса. Спа­сибі за ша­но­бу! Ме­не та­ки, спа­сибі, лю­ди ша­ну­ють!

Писар (зно­ву чи­тає). "Ша­нов­ний гос­по­ди­не!.."

Кукса. Аж двічі ша­нує ме­не? Це якась ду­же вже доб­ра лю­ди­на пи­ше!

Писар. Ви-бо не пе­ре­би­вай­те, а слу­хай­те го­то­во­го! Во­но за­раз піде далі… "Ша­нов­ний гос­по­ди­не! Звиня­йте, што так дов­го не од­пи­су­вав до вас об ва­ших ділах, ка­са­тельно же­ни­ха…"

Кукса (ози­рається). Чи­тай­те, будь лас­ка, ниш­ком. Я не глу­хий!

Писар (чи­та). "…Ка­са­тельно же­ни­ха, по­то­му што не мав вре­мені!.."

Кукса. А як­що й справді йо­му бу­ло ніко­ли? Ко­неш­не, му­шу ви­ба­чи­ти!

Писар. Я, ка­жеться, зде­ру з вас про­ти воз­ви­ше­ної вдвоє!..

Кукса. За що?

Писар. За мно­гог­ла­го­ланіє!

Кукса. Мов­чу, мов­чу!

Писар (чи­та). "Ну, од­на­че, те­пе­ра по­даю вам до­ро­гу звєстку: на етом тиж­неві, ког­да не в су­бо­ту, так не­безп­ре­мен­но у неділю…"

Кукса. Сьогодні су­бо­та!

Писар. Єй-бо­гу, я полізу до вас у ки­ше­ню за возви­ше­ною так­сою. (Чи­та). "…У неділю приєдить пар­нишка, жо­ни моєї срод­ник, на ог­ля­ди­ни до вас. Хоч вон вже і в літах, і із се­бе на ви­ду не­по­каз­ной, но, одн­аче ж, хвун­да­мент­ной ча­лавєк і по­ра­дош­ний гас­падін. Зумійте тілько прий­нять йо­го в нас­то­ящім хва­соні, і дщерь ва­ша, Ори­на Мак­си­мов­на, возьмуть се­бе в пер­воє предісловіє пре­вос­ход­ноє щастіє, і от­сю­да воз­ник­неть лю­бов і про­чеє…"

Кукса. По­дай, гос­по­ди!

Писар. Ну, та й язик же у вас!

Кукса. Мов­чу, мов­чу!

Писар (чи­та). "Мо­же, йо­му прий­дьоть у вто­роє пре­дис­ловіє при­ки­нуться убо­гим і одяг­неться вон не по-бла­го­род­но­му, а по-бєдно­му, то ви не внімай­те на етот хвакт своєго об­ра­щенія…"

Кукса (крізь зу­би). По­дай, гос­по­ди!

Писар. Чи ваш язик мо­же понімать яку-не­будь дис­ципліну? (Чи­та). "Же­лаю вам от усєх моїх совокупних чувствій хо­ро­шо на ве­селії гу­лять і нас час­то вго­щать. Совітую не отк­ла­ду­вать ето­го діла у про­дол­жительний ящик, вез­ти у той же день до вінця, і сла­ва бо­гу…"

Кукса (по па­узі). Амінь?

Писар. Амінь. О, те­пер мо­же­те розг­ла­гольство­ват скольки же­лаєте..

Кукса. Амінь! Їй-бо­гу, за­раз оце і до по­па побіжу і до­го­во­рю йо­го. (Убік). Сла­ва тобі, гос­по­деві, діждався!.. (До пи­са­ря). Ми­лості про­сю і вас на весілля!

Писар. Бла­го­да­рим за вніманіє! Так как же, раз ви завт­ра ду­маєте їх і звінчать?

Кукса. А що ж тут дов­го отк­ла­ду­ва­ти? Як мож­на, то й сьогодні!..

Писар. Оце ж і по лис­тові. А від ко­го він, ви догада­лись?

Кукса. Від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча, з го­ро­да?

Писар. Так і тут обоз­на­ча: "Від Лахтійо­на Хведро­ви­ча, з го­ро­да". Ну, до свіданія з ва­ми! (Іде).

Кукса (хо­ва лис­та). Ну, тільки я вам ска­жу, що за та­ко­го ку­ценько­го лис­точ­ка не варт бу­ло пла­тити гри­ве­ни­ка!

Писар. Не ве­лик, ка­жуть, червінчик, та до­ро­гий. За­те ж зя­тя ба­га­то­го прид­баєте.

Кукса (огля­дається). Будь лас­ка, не го­моніть! А хіба мені моя доч­ка об­рид­ла? Лег­ко, ду­маєте, мені бу­де розс­та­ва­ти­ся з нею? Ви понімаєте, що та­ке діти зад­ля батька, кот­рий ни­ми втішається, ни­ми пи­шається, жи­ве ни­ми, ди­ха ни­ми. Кот­рий, кот­рий… (Убік, іду­чи в ха­ту). Сла­ва тобі, гос­по­ди! Так і чую, як мені від сер­ця відляг­ло; на душі так якось ве­се­ло ста­ло, мов вес­ня­на во­да при­бу­ва на ло­то­ки, не­на­че ве­ли­чез­ний лан­тух з пше­ни­цею зсу­нув­ся з пле­чей… Ко­ли б тільки він сог­ла­сив­ся швид­ше їх повінча­ти! Так не­хай хоч і двадцять п'ять кар­бо­ванців заг­не - зап­ла­тю! (Пішов).

Писар. Тре­ба-на­да бу­де сповістить Ва­си­ля, шо на­ша політи­ка, ка­жеться, вже ки­пить!

 

Ява 10 

Дранко і пи­сар.

Дранко (ба­ла­ка сам з со­бою). Я та­ки зра­зу до­гадав­ся, що це від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча. Піп до ме­не ду­же при­хильний, то він мені їх завт­ра або сьогодні звінчає! Па­ла­мар ка­же, що мож­на хоч і сьогодні звінча­ти, аби до­ку­мен­ти бу­ли чис­топ­лотні! (До пи­са­ря). А, ви ще тут?

Писар. До­жи­даю од вас ре­зо­люції на­щот руб­ля се­реб­ра.

Дранко. А, які-бо ви! От­же я добріший від вас.

Писар. Лю­бо­питст­вен­но.

Дранко. Ми­лості про­сю завт­ра до ме­не на весілля!

Писар. Бла­го­да­рю! (Убік). І тут діло за­ки­па. Це од­на статья, а за руб се­реб­ра три дні вам на роз­миш­леніє. До свіданія!

Дранко. Тільки ви сусідові ані сло­веч­ка.

Писар пішов.

Сьогодні або завт­ра же­них при­бу­де! Спа­сибі Лахтійонові Хве­до­ро­ви­чеві! Пи­ше, щоб я скоріш їх звінчав! Мот­нусь оце за­раз до по­па!

 

Ява 11 

Кукса і Дран­ко.

Кукса (йду­чи з сво­го дво­ру і не ба­ча­чи Дран­ка, ти­хо приспівує і при­то­пує).

І по хаті ти­ни-ти­ни,

І по сінях ти­ни-ти­ни,

Ва­ри, жінко, ли­ни!..

Дранко (по­ба­чив­ши, що Кук­са тан­цює, приспівує і собі).

І по хаті ту­пу-ту­пу,

І по сінях ту­пу-ту­пу,-

Ва­ри, жінко, кру­пу!..

Кукса (уздрів Дран­ка). Чо­го це ви, сусіде, так радієте?

Дранко. А вас яке ли­хо роз­но­си­ло, що тан­цюєте?

Кукса. Хіба ж то я тан­цю­вав? Я утоп­ту­вав ось-деч­ки зем­лю, бач­те, якась чор­тя­ка по­ко­пир­са­ла?.. Пев­но, ка­посні діти у ха­ток гра­лись або у го­роб­ця…

Дранко. А мені зда­лось, що ви тан­цюєте, я й по­ду­мав собі: ану, піддам сусідові охо­ти!.

Кук­са. Та чи нам же танці на умі?.. Об спа­сенії душі тре­ба ду­ма­ти!

Дранко. Чи не до ве­черні зібра­лись?

Кукса. Еге!

Дранко. У яку церк­ву?

Кукса. До Спа­са! Велів ко­ня­чи­ну зап­ряг­ти…

Дран­ко. А я піду до Пре­чис­тої. Ох, гріхи, гріхи!

Кук­са. Імен­но, що гріхи! Здається, і жи­ве­мо по-бо­жо­му, і в церк­ву вча­щаємо, і постів до­дер­жуємо… Чі ви по­неділкуєте?

Дран­ко. Аяк­же, вже третій рік.

Кук­са. А я шос­тий!.. А під старість все-та­ки нібі чуєш, яка си­ла гріхів за пле­чи­ма!.. Як після доб­рої зи­ми во­ди у ста­вок нап­ре, що аж греб­лю рве.

Дранко. Еге, так і чуєш, як при­ги­на те­бе до землі, як доб­рий лан­тух з зем­ля­ним вугіллям!

Кукса. От ча­сом ку­зоч­ку ма­не­сеньку нас­ту­пиш но­гою і за­да­виш її не­на­ро­ком, а во­но й то гріх! (Дає по­ню­ха­ти). І цього зілля, ка­жуть, гріх вжи­ва­ти… А ми все та­ки вжи­ваєм…

Дранко (ню­ха). Аяк­же! Я чув від од­но­го дя­ка, що, ка­же, на тім світі не­чис­та си­ла, замість цієї по­гані бу­де тобі у ніздрі за­пи­ха­ти че­ме­ри­цю…

Кукса. Мені один сал­да­тик роз­ка­зу­вав… гвардійон він, зна­читься, був вже аж двічі на Ах­тонській горі… так ка­же, що… ка­же: "Гріхи наші - да й тольки!.."

Дранко. Про­ща­вай­те до яко­го ча­су!

Кукса. Ходіть здо­рові! Мо­же, вас чим зо­би­див сьогодні, то простіть ме­не!

Дранко. І ме­не простіть!

Кукса. Бог прос­тить! Знаєте, жи­ве­мо по сусідству не мож­на, щрб інко­ли не пос­ва­ри­лись… Со­ба­ки, і ті гри­зуться… або гор­щик з гор­щи­ком в печі стовк­неться і розіб'ється…

Уклонившись, пішли.

 

Прохання товариства російсько-малоросійських акторів М.Л.Кропивницького до миколаївського губернатора від 17 лютого 1900 р. щодо надання дозволу постановки вистав у театрі Шеффера

 

 

Ява 12 

Василь, Ан­тон, потім Гор­пи­на і Ориш­ка.

Василь (ре­го­че, ха­па­ючись за бо­ки). Ба­чив, бачив, Ан­то­не, як наші ха­зяїни ма­ло не по­дуріють з радощів?

Антон. Від чо­го ж то?

Василь. Послі, послі роз­ка­жу. От так шту­керія бу­де!..

Антон. Ой, не радій заз­да­легідь! Од­на­че по­ки там що, а те­пер на­ша во­ля! (Гу­ка). Ориш­ко! Мерщій сю­ди! Гу­кай на Гор­пи­ну!

Василь. Гор­пи­но, моя ри­бонько, скорій іди!

Оришка (вбіга). Чо­го це батько так ра­но поїха­ли до церк­ви, ще й до ве­черні не дзво­ни­ли?

Горпина (вбіга). Чо­го це так ра­но сьогодні по­ша­ба­ши­ли ро­бо­ту?

Василь. Ох, які ви, дівча­та, цікаві!

Антон. Ста­рим бо­гу мо­ли­тись, а мо­ло­дим ве­се­ли­тись!

Співають.

Ан­тон, Ва­силь і дівча­та.

Тепер нам во­ля,

Те­пер нам роз­дол­ля,-

Гу­ляй­мо ж, співай­мо,

До­ки щас­тить до­ля!

Дівчата.

Ой як же лю­бенько

Б'ється сер­денько,

Сміється й радіє,

З ко­хан­ня мліє!

Всі.

Тепер нам во­ля,

Те­пер нам роз­дол­ля,-

Гу­ляй­мо ж, співай­мо,

До­ки щас­тить до­ля!

Антон і Ва­силь.

Дівчино-серденько,

Любімось вірненько,

Ко­хай­мось довіку

Без міри, без ліку!

Всі.

Тепер нам во­ля,

Те­пер нам роз­дол­ля,-

Гу­ляй­мо ж, співай­мо,

До­ки щас­тить до­ля!

Завіса

*   *   *

 

 

Дiя друга 

Левада. Вер­би і ло­за, річка. Ніч.

 

Ява 1 

Горпина і тро­хи зго­дом Ва­силь.

Горпина (ви­хо­дить і при­див­ляється). На сил батько зас­нув! Чо­го це він та­кий ве­се­лий по­вер­нув­ся ве­черні, ма­ло не тан­цю­вав? "Одя­гай­ся,- ка­же,- завтра в най­кра­щу оде­жу та сподівай­ся до нас до­ро­гих гостей!" - "Яких?" - пи­таю. "Са­ма по­ба­чиш!" І дов­го все щось на­тя­кав та­ке, але я нічогісінько не розібра­ла. Все якісь шу­точ­ки, аж об­рид мені!.. Лед­ве-лед­ве улігся спати. Я та­ки, щоб за­пев­ни­ти се­бе, чи й справді зас­нув взя­ла со­ло­мин­ку та й по­лос­ко­та­ла йо­го по щоці, а ві хоч би тобі ву­сом морг­нув,- хро­пе!.. Що ж це ні Антона, ні Ориш­ки не­ма, і Ва­силь десь зап­ро­пас­тив­ся? (Сіда на пеньок і співа).

Світи, світи, міся­цю,

І ти, яс­на зо­ря,

Просвіти доріжку,

А де ми­ла моя.

У чис­то­му полі

Там шов­ко­ва тра­ва,

Гей, там дівчи­на ко­су

Та й розчісу­ва­ла!

(Гукає). Гу-у! Ориш­ко, гу!

Там дівчи­на ко­су

Та й розчісу­ва­ла,

Сест­ри­цям-под­руж­кам

Пе­ре­ка­зу­ва­ла…

(Знову гу­кає)

Сестриці-подружки,

Ви кай­тесь по мені,

Не дой­май­те віри

Та ко­за­ченькові.

(Знову гу­кає)

Що ж це й справді ніхто не йде? Самій якось аж ніби су­мно сидіти. Гу-у! Чо­го це Ва­си­ля так дов­го не­ма? Де він зап­ро­пас­тив­ся? А мо­же, де-не­будь при­таївся та до­жи­дає моєї звістки? Чуд­ний па­ру­бок! "Як ча­сом я,- ка­же,- не одк­ли­ка­ти­му­ся на твій го­лос, то знай, що то оз­на­ча, що хто-не­будь за на­ми зо­рить; тоді нявк­ни, як кішка, і я за­раз з'явлюсь!.." Ану-ну, чи відклик­неться, чи з'явиться?.. Няв, няв, няв! Ні, не чуть!

Де ти, ми­ленький?

Василь. Няв, няв, няв!

Гор­пи­на.

О, відкли­кається!

Голуб си­зенький!

Ва­силь (кра­деться ле­ва­дою).

Я тут, Гор­пи­но!

Я тут, риб­чи­но,

До те­бе ли­ну,

Моя єди­на!

Василь і Гор­пи­на (ра­зом).

Як мені лю­бо,

Сер­денько моє,

Які ж ми щас­ливі

Те­пер обоє!

Без те­бе, сер­це,

І світ не ми­лий!

Моєму ко­хан­ню

Не­має міри!

Василь і Гор­пи­на (ра­зом).

Як мені лю­бо,

Сер­денько моє,

Які ж ми щас­ливі

Те­пер обоє!

Горпина.

Моя ти дум­ко,

Щи­ра дру­жи­но!

Василь..

Дай при­го­луб­лю

Мою єди­ну!

Василь і Горпи­на (ра­зом).

Як мені лю­бо,

Сер­денько моє,

Які ж ми щас­ливі

Те­пер обоє!

Василь. Моя ти ри­бонько, моя утіхо, моє ти яс­не со­неч­ко!

Горпина. Справді? Ма­буть, та­ке яс­не, що аж в очах темніє? Тобі б все тільки аби цілу­ва­тись та го­лу­би­тись; а ти й не знаєш, що завт­ра, ли­бонь, якесь ме­не ли­хо че­кає? А ка­за­ла тобі скільки разів: уте­че­мо та ниш­ком звінчай­мось! А ти все: "Бо­юсь, бо­юсь!.."

Василь. Завт­ра нас, мо­же, щас­ли­ва до­ля, че­кає, а не ли­хо! Завт­ра, як то ка­жуть, баб­ка ще над­воє во­ро­жи­ла!

Горпина. Як? Що та­ке?

Василь. А та­ке, що ото я та­ку підвів ма­ши­ну, що твій батько і Кук­са ма­ло з ра­дощів не по­дуріли!

Горпина. Яку ма­ши­ну?

Василь. А що, ціка­во? От ти ме­не раз поз раз упріка­ла, що я по­лох­ли­вий і несміли­вий, ану, не­хай хто сміли­вий та­ку шту­ку ви­га­да.

Горпина. Та ка­жи ж бо швидш, що та­ке?

Ва­силь. Кор­тить? От­же й не ска­жу!

Горпина. Ска­жи! Я те­бе поцілую.

Василь. Еге, те­пер вже й "поцілую"! От ти все на ме­не, що я по­лох­ли­вий та несміли­вий!..

Горпина. Ну, на те, щоб ко­го об­ду­рить, не ве­ли­кої смілості тре­ба!..

Василь. Еге, роз­ка­зуй! Ну та й шту­ка ж бу­де! (Ре­го­че).

Горпина. Та чо­го ж ти так радієш?

Василь. Як чо­го? Я вже знаю чо­го! Як тільки діло піде й до кінця так, як во­но те­пер вже нак­лю­ну­лось, тоді ти вже пев­но бу­деш моєю!

Горпина. Як то бу­ду твоєю? А як я ще, мо­же, за те­бе не піду?..

Василь (з ля­ком). Як? Та ти ж…

Гор­пи­на. Бо­жи­ла­ся, що піду? Так що ж?.. А те­пера от не хо­чу, не хо­чу - та й тільки!..

Василь (з жа­ху не мо­же про­мо­вить). Так ти ме­не…

Гор­пи­на. Ану зап­лач! Чо­го ж ти не пла­чеш?

Ва­силь. Так ти ось як? Та ще хо­чеш, щоб я й зап­ла­кав? Та не діждеш же ти цього!.. Будь же ти…

(Хлипа).

Горпина. А далі що? Чо­го ж ти за­мовк?

Ва­силь. Ні, не за­мовк­ну! Будь же ти анах… Ні, не хо­чу я те­бе прок­ли­нать! Що ж з то­го прок­лят­тя? Ну, лю­би­ла, до­ки лю­бий був! Про­щай, Гор­пи­но, тільки ж ти ме­не й ба­чи­ла!..

Горпина (ха­па йо­го за ру­ки). Ку­ди ж ти?

Ва­силь. Не бійся, не ки­нусь в річку і на гілляці не по­чеп­люсь! Ти, мо­же, цього імен­но й хотіла б? Одійди ти від ме­не, зрад­ни­це! (Хут­ко йде).

Горпина. Ва­си­лю, Ва­си­леч­ку! Пост­ри­вай-бо, вер­нись! Ще, мо­же, й справді в річку ки­неться або на гілляці по­вис­не?.. (Побігла).

 

Ява 2 

Дранко вибіга з ду­би­ною.

Дранко. Чув я, чув своїми ву­ха­ми, що отут во­ни співа­ли! І що то Ан­тон з моєю Гор­пи­ною, то я го­тов жме­ню жу­же­лиці про­ковт­нуть!.. Ну, ко­ли б мені йо­го впіймать!.. (Пішов кра­ду­чись).

 

Ява З 

Антон (співа за лаш­тун­ка­ми).

Туман, ту­ман по до­лині, (2)

Ши­ро­кий лист на ка­лині, (2)

А ще шир­ший на ду­боч­ку, (2)

Кли­че го­луб го­лу­боч­ку!.. (2)

(Виходить). Що во­но за знак, що Ориш­ки й досі не­ма? Вже дав­ненько й світло по­га­си­ли, а її не­ма та й не­ма! (Вий­ма сопілку і грає жалібної). Щось і сопілка гар­чить, не­на­че пох­ря­па­на! На бур зовсім по­га­но йде. Ну, не­хай же во­на сьогодні не вий­де. Би­ти­му, єй-бо­гу, би­ти­му! Так од­ду­ба­сю, як то їй і не сни­лось! Я не по­див­люсь на те­бе, що ти ба­га­тирська доч­ка. Е, ні, ти ще пост­ри­вай над бо­сим сміятись! Цей бо­сий зав­дасть тобі та­ко­го чо­су!.. Знає ж ідол­ка, що люб­лю її, як ду­шу. Знає, що про­па­даю за нею, як… А мо­же, ста­рий ще не спить? Що во­но за знак? Яка прич­та - не роз­бе­ру… (Грає ве­се­лої). Щось не­на­че ше­лес­тить… (При­див­ляється). Во­на, єй-бо­гу, во­на! (Присів за ку­щем).

Лину до те­бе,

Моя дівчи­но!

Антон і Ориш­ка (ра­зом).

О, як же лю­бо

Сер­це за­би­лось,

Як мої очі

З твоїми вздрілись!

 

Ява 4 

Оришка.

Оришка (співа).

Небо синіє, аж очі вби­рає,

Зорі нав­ко­ло чу­до­во бли­щать,

Он­де і місяць із-за верб ви­ри­нає,

Що ж со­ло­вей­ко не по­чи­на ля­щать?

Як ти­хо нав­ко­ло,

Як страш­но і див­но!

Сумно і страш­но тут в са­мо­тині,

Не­мов у лісі я заб­лу­ди­лась,

Чо­го ж так дов­го за­ба­ри­лась Гор­пи­на,

Он вже й вечірня зіроч­ка з'яви­лась,

Як ти­хо нав­ко­ло,

Як страш­но і див­но!..

 

Антон і Ориш­ка.

Оришка (іде по­лох­ли­во). От­же, єй-бо­гу, не­ма йо­го! Мо­же, розгнівав­ся, що я так дов­го не при­хо­ди­ла, та й пішов? Ко­ли ж батько й досі не сплять… (Співає ти­хо).

Де ти, Ан­то­не,

Мій ти со­ко­ле?

При­будь ху­тенько,

Моє сер­денько!

Антон (підійшов).

Я тут, Ори­сю,

Я тут, риб­чи­но,

Оришка.

Пригорни ж щи­ро

Свою ко­ха­ну!

Моя ти до­ле,

Мій ти та­ла­ну!

Без те­бе, ор­ле,

Су­мую ду­же!

Тепер про го­ре

Вдвох нам бай­ду­же!

Антон і Ориш­ка (ра­зом).

О, як же лю­бо

Сер­це за­би­лось,

Як мої очі

З твоїми вздрілись!

Оришка.

Як я щас­ли­ва

В го­ди­ну цюю!

Антон.

Я від ко­хан­ня

Сер­ця не чую!

Оришка.

Нема вже в серці

Ні смут­ку, ні го­ря.

Антон.

Дай поцілую

Твої очі-зорі!

Антон і Ориш­ка (ра­зом).

О, як же лю­бо

Сер­це за­би­лось,

Як мої очі

З твоїми вздрілись!

Оришка. А що, ти ду­же гнівав­ся, що я так дов­го ба­ри­лась?

Антон. Те­пер вже про­хо­ло­ну­ло.

Ориш­ка (сміється). А ду­же кипіло?

Ан­тон. Як у пеклі!

 

Ява 5 

Ті ж і Гор­пи­на з Ва­си­лем.

Горпина (підкра­лась до їх). А тпру-тпрус!

Оришка (з ля­ком). Ой ле­ле!

Антон. Це Гор­пи­на дуріє!

Горпина (тяг­не Ва­си­ля за ру­ку). Лю­ди добрі, по­дивіться на оцього си­ча! (Ре­го­че). Чи ви йо­го ба­чи­ли ко­ли та­ким?

Антон. Що це з то­бою, Ва­си­лю?

Горпина. Во­ни, бач­те, розгніва­лись, що я з ни­ми по­шут­ку­ва­ла!.. Ну ж бо, засмійся! (Шар­па йо­го). Та за-смійся-бо!

Василь. Ну, та що з то­го? (Усміхається).

Горпина (пле­ще в до­лоні). Та­ки на своєму, на своєму пос­та­ви­ла!

Василь. Радій.

Антон і Ориш­ка. Що ж та­ке тра­пи­лось?

Василь. Ат, ска­за­но: кру­че­на вівця!..

Горпина (ре­го­че). А та­ки на своєму пос­та­ви­ла! Та­ки роз­ка­зав мені все до­чис­та.

Василь (сміється). Ко­лись і моє бу­де звер­ху!

Гор­пи­на. До­жи­дай­ся!

Чути ше­лест.

Антон. Мовчіть! (При­див­ляється). Стійте, щось кра­деться че­рез ле­ва­ду!

Оришка. Ой ле­леч­ко!.. Чи не батько?

Горпина. Я не бо­юсь, хоч би й батько!

Антон. Втікай­те, дівча­та, в кущі! А ти, Ва­си­лю, іди сю­ди.

Дівчата хо­ва­ються.

Якщо це твій або мій ха­зяїн, да­вай пом­не­мо їм доб­ре бо­ки!

Василь. Ні, кра­ще й ми втікай­мо!

Антон. Дур­ний! Чо­го ти боїшся? На­су­не­мо шап­ки на очі, то й не пізнає, та да­вай по­по­лу­пим доб­ре… При­ляж!

Прилягли тро­хи од­даль.

 

Ява 6 

Ті ж і Ни­чипір.

Ничипір (при­див­ляється). Ку­ди ж це я забрів? Це, ма­буть, ма­ра ме­не во­де! Свят, свят, свят!.. Я й ба­чив, що щось все мені до­ро­гу пе­ребіга­ло, не­на­че кіт або тхір!.. Та де ж це шлях? (При­див­ляється). Ска­зать би, п'яний, а то тільки дві чар­ки ви­пив з ку­мом Пет­ром, ще тільки со­неч­ко звер­ну­ло на спо­чи­вок… Ле­ва­да, чи що? Дя­ди­на мені ка­за­ла ко­лись, що як заб­лу­диш­ся, то мерщій пе­ре­вер­ни со­роч­ку коміром на­зад та чи­тай "Да воск­рес­не бог", то за­раз і ви­ве­де те­бе на шлях!

Антон. Це щось не з на­ших!

Василь. Щось чу­жос­то­роннє!

Ничипір. І не пив же ба­га­то!.. Дві чар­ки тілько і сьорбнув, а па­мо­ро­ки так за­би­ло, що нічо­го не роз­чоло­паю. Вже, ма­буть, ско­ро і північ, а я все блу­каю! О, щось ніби ко­титься, ку­ценьке та чор­не!

Антон і Ва­силь (пе­ре­пи­ни­ли йо­го). А хто це та­кий?

Ничипір. Бра­ти­ки, го­луб­чи­ки, пустіть ме­не, єй-бо­гу, я не злодій!

Антон. Хто ти та­кий? За­раз приз­на­вай­ся!

Ничипір. А хто йо­го зна, я й сам те­пер не знаю, хто я!

Антон. Та відкіля ж ти?

Ничипір. Я відкіля? Відціля ж та­ки, з Іванівки!

Василь. З якої Іванівки?

Ни­чипір. З якої Іванівки? З на­шої, з ції Іванівки!

Антон. Це з тії, що біля Ре­вуцько­го?

Ничипір. Так точ­но!

Антон. Чо­го ж це те­бе аж сю­ди, за п'ятнад­цять верс­тов, за­нес­ло?

Ничипір. Ого-го! П'ятнад­цять верс­тов? От анах­темська ма­ра, аж ку­ди за­ти­ри­ла!..

Василь. Яка ма­ра? Та чи ви при своїм умі?

Ничипір. Ма­ра? Чор­неньке та­ке, ко­титься по­пе­ре­ду!..

Антон. Чи ти не бо­жевільний ча­сом?

Ничипір. Об тім я дос­томітно не звес­тен! Ви­ди­те, ви­пив я з ку­мом Пет­ром дві ча­роч­ки і вий­шов, ще тільки ста­ло со­неч­ко спо­чи­вать…

Василь. Та ви-бо роз­кажіть нам тов­ком, що з ва­ми тра­пи­лось?

Ничипір. Стри­вай­те ж бо! Ка­жу ж вам нас­тоящим тов­ком: ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром, ще тільки со­неч­ко ста­ло спо­чи­вать…

Антон і Ва­силь. Та це вже ми чу­ли. А далі що?

Ничипір. Ну да, ну да!.. Зна­чить, ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром… І був у шин­ку ще той, що по­за­торік… ось, як-бо йо­го?.. Ну, що у Сте­па­на, Сьомо­во­го зя­тя… йо­го ха­та за­раз ко­ло греблі!.. Як пе­рей­деш греб­лю, а во­на в вічі тобі тиць!..

Антон. Та чи не ко­нок­рад ти, що так плу­таєш?

Василь. Бог зна що, Ан­то­не, ти го­во­риш. При­ди­вись на нього, хіба він схо­жий з ко­нок­ра­дом?

Антон. Та він і справді чи не бо­жевільний?

Ничипір. Отак бу­ло вже раз зо мною торік, як­раз на Ве­лик­день!.. Ста­ло бить, теж так: ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром… не більш не менш…

Василь. Слу­хай, Ан­то­не! Оце, по-моєму, як­раз та­кий чо­ловік, як нам тре­ба. Ні він ніко­го тут не зна, ні йо­го не зна­ють.

Антон. А що ти ду­маєш? І справді! От бу­де ку­медія так ку­медія!

Ничипір. Мо­же, вам тре­ба на що ли­хе, то шу­кай­те собі дурнішо­го і…

Василь. Та ні! Ми не такі лю­ди, щоб вас на ли­хе підмов­ля­ли.

Антон. Дівча­та! А йдіть сю­ди, годі вам хо­ва­тись!

Оришка і Гор­пи­на (підійшли). Хто це?

Ничипір прос­тя­гає їм ру­ку.

Василь. Не при­див­ляй­тесь, бо не пізнаєте! Це чо­ловік чу­жос­то­ронній.

Ничипір (до дівчат). Зда­ле­ку… Але як во­но ста­ло­ся оце діло, то й не роз­бе­ру… Чу­дасія! Ска­зать би, п'яний був, а то зро­зумійте: тільки ви­пив, ска­зать, дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром, тільки ще со­неч­ко сіло…

Антон. Ходімо відціля, бо тут не­без­печ­но, та там вже до ла­ду про все по­ба­ла­каємо!

Ничипір. Сторія, та й тільки!.. Ну, не­хай би був п'яний!.. А то ви­пив дві…

Оришка (до Ан­то­на). Та ви тов­ком нам скажіть: що це ви затіваєте?

Антон. Не­хай те­бе по­кор­тить… Ходім, ходім!

Ничипір. Ка­жу ж вам тов­ком: ви­пив я з ку­мом Пет­ром…

Антон, Ни­чипір і Ориш­ка пішли.

 

Ява 7 

Горпина і Ва­силь.

Василь. От ти все ка­за­ла, що я несміли­вий та пло­хий, а от ба­чиш, вже діло на­ше ки­пить!

Горпина. Ця­ця, ця­ця! Дай я те­бе пог­ла­дю по го­ловці!

Василь. Гладь цу­ци­ка, а я лю­ди­на!

Горпина. Ти ж мій цу­цик! (Ре­го­че).

Пішли.

 

Ява 8 

Дранко (іде, зігнув­шись, з ду­би­ною). Щоб мені мо­лот­ка не вдер­жа­ти в руці, щоб мені не до­ве­лось ніко­ли при­ва­ри­ти п'ятки до ко­си, щоб мені ніко­ли не за­гар­ту­ва­ти кре­са­ла, ко­ли я знов отут не ба­чив Ан­то­на своїми очи­ма вже з сусідо­вою Ориш­кою!.. Це той, про кот­ро­го Кук­са ка­же, що не­на­ви­дить бабсько­го код­ла… Доб­ре не­на­ви­дить!.. Ну, та й посміюся ж я з сусіда! Що то не Ва­силь, то я пе­вен, бо Ва­силь пішов до бра­та сво­го, ще зве­чо­ра одп­ро­сив­ся! Ну, ко­ли б я їх упіймав, взяв би Ан­то­на за чу­ба, а Ориш­ку за ко­си та й привів би до сусіда, щоб потішив­ся ни­ми!.. Стри­вай, щось іде… (Присіда).

 

Ява 9 

Кукса і Дран­ко.

Кукса (іду­чи, ти­хенько співа). "Ой не спиться, не ле­житься, і сон не бе­ре…" Щось не спиться! Ко­ли б швидш світа­ло, ніяк не діждусь то­го ран­ку. Не­на­че щось там на небі за­гальму­ва­ло ніч та й за­дер­жує на місці, як во­ду на яловім опусті! А Ан­тон замк­нув­ся у млині, гу­кав, гу­кав, сту­кав, сту­кав, не хо­че відімкнути. Ану, навіда­юсь до сво­го кла­ду чи не хап­нув йо­го Антон?..

Дранко (ки­нув­ся на нього з ду­би­ною). А, впіймав я те­бе!

Кукса. Тю, хто це?

Дранко. Це ви, сусіде?

Кукса. А який же біс? Що це ви, бо­дай вас, ма­ло ме­не ду­би­ною не вгріли?

Дранко. Та то я шут­ку­вав! Хотів вас на­ля­кать!

Кукса. Добрі бу­ли б шут­ки, як­би опе­ре­за­ли по пле­чах!

Дранко. Чо­го це ви блу­каєте по ле­ваді?

Кукса. А ви чо­го?

Дранко. Та так… Прис­ни­ло­ся, бач­те, мені, що ніби щось кра­деться до кузні, я про­ки­нув­ся та швидш надвір. Ну, а потім вже по­ду­мав: ко­ли встав, то обійду вже навк­ру­ги дво­ру, так, на вся­кий слу­чай!..

Кукса. А ду­бин­ку ж де за­че­пи­ли?

Дранко. По до­розі… так про вся­кий слу­чай!

Кукса. Ото у вас ба­га­то гро­шей на­хо­ва­но, че­рез те вам і сниться невіть-що!

Дранко. Іскри та жу­же­ли­ця вам в вічі! Які там у ме­не гроші? У вас он аж скрині тріщать від кар­бо­ванців!..

Кукса. Ме­жисітка вам в пельку! Мав­ши п'ять дочок, чор­та ли­со­го ви­хо­ваєш!..

Дранко. Так у вас же тільки п'ять, а в ме­не їх сім!

Кукса. Та ад­же ж і п'ять!..

Дран­ко. Але ж не сім?

Кук­са. Але ж і п'ять, ка­жу!…

Дран­ко. Та у вас бу­де ско­ро мен­ше!

Кук­са (убік). Від ко­го ж це він провідав про же­ни­ха?

Дран­ко. А Ан­тон ваш і справді не­на­ви­дить бабсько­го ро­ду?

Кукса. Бач­те, я ж вам ка­зав!

Дран­ко. Ба­чу, ба­чу! (Ре­го­че).

Кук­са. Чо­го ж це ви ре­го­че­те?

Дранко ре­го­че.

Отже я вас ви­лаю про­ти неділі! Вдаєте з се­бе бо­го­бо­яз­ли­во­го, а лізе­те на свар­ку, щоб на гріх підвес­ти…

Дранко. Та то я так, шут­кую! (По­дає ру­ку). Ви­ба­чай­те.

Кукса. Чу­дес­но у ве­черні дя­ки співа­ли "Бла­жен муж"!

Дранко. У Пре­чис­тої кра­ще! Там один ба­сис­тий як рев­не, як рев­не, аж не­на­че у го­лові тобі ре­ве і во­лос­ся до­го­ри лізе!..

Кукса (ха­па се­бе за го­ло­ву). Ой-ой-ой!..

Дранко. Та у вас вже не полізе, ви без­печні…

Кукса. Ко­неш­но, є усякі скус­ни­ки.

Дранко. Чи не хо­че­те по­ню­хать? (По­мов­чав). Завт­ра, ка­жуть, весілля у ко­гось бу­де?

Кукса (убік). О, зно­ву! Від ко­го б це він довідав­ся?..

Дранко. Чув я, що й вас кли­ка­ти­муть.

Кукса (убік). Що? Оцього я зовсім не роз­бе­ру! (До нього). До ко­го кли­ка­ти­муть? Чи ви спро­сон­ня, чи… Я чув, що ніби­то вас кли­ка­ти­муть, а не ме­не!

Дранко (убік). Що це він тов­че? Хто б йо­му це ска­зав?

Кукса (убік). Чи не пи­сар йо­му шеп­нув?

Дранко. Ну, ко­ли вже про це довіда­лись, то про­си­мо…

Кукса. Вас не ми­на­ти? Де ж та­ки, бо­ро­ни бо­же! Звісно, по сусідству пок­ли­че­мо й вас.

Дранко. Та ви це як?

Кукса. Навсп­равж­ки!

Дранко. Хто з нас спить?

Кукса. Не знаю.

Дранко. Хто з нас дур­ний?

Кукса. Не знаю! (Ре­го­че).

Дранко. Тьфу.

Кукса. А вам двічі тьфу! (Співа).

Що він затіває,

Що це він то­ро­че?

Дранко. Ли­бонь, ви­пи­та­ти сусід ме­не хо­че.

Кукса. Ви нав­мис­не чи у смішки?

Дран­ко. По­шут­ку­вав з ва­ми трішки.

Разом.

Не та­кий я, не та­кий я, ви­ба­чай,

Щоб приз­на­тись на од­чай!

Кукса.

Хіба вже приз­на­тись,

Щоб не зволіка­тись?

Дранко.

Ач, ніби й не злиться,

Ой хит­ра ли­си­ця!

Кукса. Що ви чу­ли, те прав­ди­во.

Дран­ко. Завт­ра в ко­гось ву­де ди­ве.

Ра­зом.

Не та­кий я (т. д.)

Кукса.

Чо­го він сміється,

Баньки витріщає?

Дранко. Не­на­че со­ро­ка в вічі заг­ля­дає.

Кукса. А що, кор­тить? Приз­най­тесь!

Дран­ко.

По­жа­луй­ста, не в'їдай­тесь!

Ра­зом.

Не та­кий я і т. д.

Дранко. Кра­ще да­вай­те зню­хаємось та й піде­мо спо­чи­вать, а завт­ра, як бог дасть, діжде­мо.

За Кук­сою Ва­силь чхає.

Доброго здо­ров'ячка!

Кукса. Дя­кую! Тільки це не я чхнув, бо я ще й не до­ню­хав, то чо­го ж би чхав?

Дранко. Та нев­же? А мені зда­ло­ся…

Кукса. І завж­ди вам боз­на-що здається… Я іноді обидві ніздрі заб'ю, що аж не дих­ну, і тоді не чхаю… Так що, ка­же­те, завт­ра?

За Дран­ком Ан­тон чхає.

Доброго здо­ров'ячка!

Дранко. Ой, що це та­ке?

Кукса. Що?

Дранко. У ме­не за пле­чи­ма щось так чхну­ло, що аж не­на­че сімсот свічок в очах блис­ну­ло!..

Кукса. Бач­те, я ка­зав вам не раз, що це місце не­без­печ­не!

Дранко. Хто ж вам ка­зав?

Чутно свист, хрю­кан­ня, гав­кан­ня і гомін.

Кук­са. О! о! Чуєте?

Обоє з ля­ком втіка­ють. Тікай­мо!.. Ку­ди? Ту­ди?.. Сю­ди?..

 

 

Ява 10 

Вибігають Антон, Ва­силь, Ориш­ка і Гор­пи­на.

Співають.

Отак ми їх на­ля­ка­ли,

Що обоє повтіка­ли,

Не вер­нуться вже сю­ди.

Тепер ми зли­ши­лись біди.

Ну ж бо ве­селіше

Заспіваймо, що любіше.

Ой дівчи­на-гор­ли­ця

До ко­за­ка гор­неться,

А ко­зак, як орел,

Як по­ба­чив, так і вмер -

Умер батько - бай­ду­же,

Вмер­ла ма­ти - бай­ду­же,

Умер ми­лий-чор­ноб­ри­вий -

Жаль мені йо­го ду­же!

І за батька оче­наш,

І за матір оче­наш,

За ми­ло­го ду­шу

Тан­цю­ва­ти му­шу!..

Завіса

*   *   *

 

Дiя третя 

Обставини такі ж, як і в першій дії. День.

 

Ява 1 

Дран­ко один.

Дранко (стоїть на ти­ну і ди­виться на го­ру, на шлях). Що во­но за знак, що й досі той же­них не їде? Вже й лю­ди по­ча­ли схо­ди­тись на весілля, а йо­го не­ма та й не­ма! О, щось за­куріло!.. Троє чи двоє ко­ней? Здається, троє? Так, троє… Ще й добрі коні… Еге, поспіша! Поспішай, поспішай! Прис­тяжні вскач біжать! Добрі ко­няч­ки! Здається, він у синьому жу­пані? Чи то, мо­же, сер­дук? А тільки у синьому! Ні, здається, у чорній бурці. Пев­но, бур­ку на­ки­нув, щоб не за­по­ро­ши­ло… Ач, не­на­че той азіят!.. О, вже ближ­че…

 

Ява 2 

Кукса і Дран­ко.

Кукса (вий­шов з дво­ру і, не ба­ча­чи Дран­ка, ви­ла­зить на тин). І-і-і, біда! Вже гос­тей пов­но в подвір'ї і в хаті, а же­ни­ха й досі не вид­ко, не їде та й не їде! А хто їх нак­ли­кав, тих гос­тей? І сва­ти у третіх, і ку­ми мої, і ку­ми бра­тові, і сво­яки кумівські!.. Налізло та­ко­го, що й не пе­релічиш. Не­лов­ко спи­та­ти, хто їх сповістив… (Ди­виться на го­ру)...

Дранко. Чи не ди­во!.. То зовсім не коні, а щось ніби те­ля же­не…

Кукса (ди­виться). Щось сви­ню же­не, ма­буть, у ба­зар!.. (Пос­теріг Дран­ка). А чо­го то ви зоп'ялись на тина, як та про­ява?

Дранко. А ви чо­го там ма­ячи­те, як пу­га­ло?

Кукса. Та ска­за­ли діти, що десь по­же­жа!

Дранко. То ви вилізьте на ха­ту, відтіля видніш бу­де.

Кукса. А хоч би й на ди­мар виліз, вам що до то­го?

Дранко. Вилізьте, вилізьте, та візьміть ще й кле­па­ло в ру­ки… Скли­кай­те лю­дей на ґвалт!

Кукса. А ви візьміть віху та ма­хай­те!

Дранко. Не лізьте осою в вічі!

Кукса. Не чіпай­те ме­не!

Дранко. Який чорт вас зачіпає?

Кукса. Отой, що ба­ла­ка!

Дранко. Ви хоч би ли­си­ну прик­ри­ли: бли­щить на сонці, як бля­ха у соцько­го!..

Кукса. А ви б роз­че­са­ли свою кушт­рю, а то го­робці по­ду­ма­ють, що ку­де­ли­ця, і обс­ми­ка­ють на гнізда!

Василь (з дво­ру). Ха­зяїн! Який­сь чу­жос­то­ронній чо­ловік іде до вас.

Дранко (ско­чив з ти­ну). Нев­же? Сла­ва тобі, гос­по­ди! Як це я йо­го проґавив? (Побіг у свій двір).

 

 

Ява З 

Антон і Кук­са.

Антон (вибіг з дво­ру). Ха­зяїн! Який­сь чо­ловік, ли­бонь, па­ру­бок, заїхав у заїжджий двір до Герш­ка, пе­реодяг­ся у ста­ру оде­жу, спи­тав, де ва­ша ха­та, і йде вже сю­ди.

Кукса. Чи й справді? Ти йо­го сам ба­чив?

Антон. Аяк­же, своїми очи­ма ба­чив! Я йшов з містеч­ка повз пос­то­ялий двір, див­люсь: що во­но за чу­дасія? Якась лю­ди­на ски­да з се­бе гар­ну оде­жу і надіва ста­ру! Я й прис­лу­хав­ся, чую, пи­тає: "Де Кук­со­ва гос­по­да?"

Кукса. Спа­сибі тобі за звістку, Ан­то­не! Я те­бе, Ан­то­не, люб­лю, єй-бо­гу, люб­лю! Зос­та­вай­ся у ме­не ще років на два або й на три, зас­лу­жиш чи­ма­ло гро­ше­нят, тим ча­сом, мо­же, твоє сер­це при­вер­неться до дівчат, тоді сва­та­ти­меш мою Па­лаж­ку! І во­на тим ча­сом підрос­те та ви­людніє!

Антон. Ко­ли так, то вже кра­ще віддай­те за ме­не Ориш­ку!

Кукса. Ориш­ку? І Ориш­ку віддав би, так… (Огля­нув­ся, ти­хо). Це ж приїхав же­них до Ориш­ки!

Антон. Же­них? Ну, як­що Ориш­ку ви віддас­те за цього же­ни­ха, тоді поп­ро­щай­тесь і з Ан­то­ном, і з мли­ном своїм, і з гос­по­дою!

Кукса. Як? Що?

Антон. А те, що спа­лю!

Кукса (убік). Он во­но що! (До нього). Так ти так не­на­ви­диш бабів?

Антон. Не­на­видів, а оце рап­том при­вер­ну­ло ме­не до бабів!

Кукса. При­вер­ну­ло? А щоб те­бе ви­вер­ну­ло!.. (Хут­ко йде за ним). От тобі і вглядів у два ока! Та пост­ривай-бо, Ан­то­не!.. Нев­же це ти навсп­равж­ки?.. (Пішов).

 

Ява 4 

Ничипір ви­хо­дить з-за ха­ти з Ва­си­лем.

Василь. Оце ж ха­та мо­го ха­зяїна, а ото Кук­со­ва.

Ни­чипір. По­ба­чи­мо, що з цього вий­де. Му­шу вже ста­ти у при­годі доб­рим хлоп­цям. Спа­сибі їм: на­го­ду­ва­ли ме­не і гро­шей поміни­ли­ся да­ти аж де­сять кар­бо­ванців!..

 

Ява 5 

Ничипір і Дран­ко.

Дранко (вибігає з сво­го дво­ру). Ми­лості про­сю (Ха­па йо­го за ру­ки і тяг­не до се­бе).

Ничипір. Чо­го це ви до ме­не прис­та­ли? Пустіть!

Дранко. Ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча? Я за­раз до­га­дав­ся!

Ничипір.

У чім до­га­да­лись?

Дранко.

Ми­лості про­сю по­кор­но!

Ничипір.

А ку­ди ж то так про­вор­но?

Дранко.

У мою гос­по­ду!

Ничипір.

У ва­шу гос­по­ду!

Дранко.

Все вже як слід

У ме­не го­то­во!

Ничипір.

Я не роб­лю діла

З од­но­го сло­ва.

Дранко.

Я вже й по­па до­го­во­рив.

Ни­чипір.

Хто ж вам ха­па­тись так велів?

Дранко.

Одне тільки сло­во,

Та й марш до вінця!

Ми до­ве­дем діло

Зра­зу до кінця!

Пообіцяли.

Ничипір.

Ста­ло бить, все справ­но,

Тільки оком морг,

Поспієм, поспієм

З ко­за­ми на торг!

Дранко.

Пе­ре­ку­си­ли б хоч ма­ло.

Ни­чипір.

Я вже їв і хліб, і са­ло!

Дран­ко.

З'їли б ще бор­щу та каші...

Ни­чипір.

Ще не їв бор­щу та каші.

Дранко. Ходім, не гай­мось,

Вже в церкві нас ждуть.

Ничипір.

Ста­ло бить, поївши,

Та й з бо­гом в путь?

Дранко.

Тай чо­го тут відкла­да­ти?

Ни­чипір.

Мо­же б, до завт­ра підож­да­ти?..

Дранко.

Скажіть од­не сло­во,

Та й марш до вінця.

Ми до­ве­дем діло

Зра­зу до кінця!

Ничипір.

Ста­ло бить, все справ­но,

Тільки оком морг,

Поспієм, поспієм

З ко­за­ми на торг!

Дранко. Ко­ли поспієм, як поспієм?

Ничипір. А ви хто та­кий?

Дранко. Дран­ко!

Ничипір. Дран­ко? Чуд­не яке проз­ви­ще!..

Дранко. Так од ро­ди­телів!.. Ну, ходім же в ха­ту.

Ничипір. Ні, ви­несіть сю­ди доб­ру чар­ку горілки, я вип'ю для хваб­рості!

Дранко. Сю­ди? Нічо­го ро­би­ти! (Убік). От шту­кар! (Побіг у своє подвір'я).

Ничипір. Ко­ли б мені не за­буть про на­шу умо­ву з хлоп­ця­ми…

Антон і Ва­силь (з дворів). Кре­пись, Ни­чи­по­ре!

Ничипір. Ще креп­люсь!

Дранко (вибігає). Ви­пий­те й за­кусіть! А я за­раз та­ки до­га­дав­ся, що ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча!

Ничипір. До­га­да­лись? От шту­ка!..

Дранко. Ну, ходім же в ха­ту, бо вже по­ра хоч і до вінця!

Ничипір. А доб­ра горілка і за­кус­ка, хоч і не на го­лодні зу­би! (їсть).

Дранко. На здо­ров'ячко.

Ничипір. Славні пиріжки з мня­сом!

Дранко. Ви ще не ба­чи­ли моєї Гор­пи­ни?

Ничипір. Гм…

Дранко. Там та­ка оку­рат­на, як аг­лицькі об­ценьки!

Ничипір. Справді? Ану, да­вай­те ще й по другій!

Дранко. Ви­пий­те, та швидш бу­де­мо до­во­дить діло до краю!

Ничипір. Чу­дасія тра­пи­лась зо мною вчо­ра: тільки дві ча­роч­ки ви­пив з ку­мом Пет­ром, ще тільки що со­неч­ко по­ча­ло сіда­ти… Прав­да, я й за­був, що вам цього не тре­ба роз­ка­зу­ва­ти!..

Дранко. Що, як?

Ничипір. Ніяк! Оте­пер ніби й підкре­пивсь! Ну, ко­ли вже ро­бить діло, то робіть! Що далі?

Дран­ко. А що ж далі?

Ни­чипір. Да­вай­те ще й дівку сю­ди!

Дран­ко. Як сю­ди?

Ничипір. Пе­ред мої очі! Тут ми зро­би­мо ог­ля­ди­ни.

Дранко. Лю­ди ж сміяти­муться!

Ничипір. А в ха­ту я не піду, до­ки не розх­вабрюсь!

Дранко (убік). От шту­кар! Ну, та й шту­карі ж оці го­родські па­ничі! (Побіг у двір).

Ничипір. Од­на­че горілка здо­ро­во вда­ри­ла у го­ло­ву!

Василь і Ан­тон (з дворів). Кре­пись, Ни­чи­по­ре!

Ни­чипір. Ще креп­люсь! Ого-го!..

 

Ява 6 

Кукса і Ничипір.

Кукса (ви­хо­дить з-за ти­ну). Ку­ди ж це він дівся? Бігаю, бігаю, шу­каю, шу­каю, не­ма! (По­ба­чив Ни­чи­по­ра). Чи не він оце? От так мур­му­лад! (До нього). Ми­лості про­сю в гос­по­ду! Ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча?

Ничипір. Мо­же! А ви хто та­кий?

Кукса. Кук­са.

Ничипір. На яку но­гу?

Кукса. Ні, це, бач­те, та­ке моє прізви­ще, хва­милія моя та­ка!..

Ничипір. Ну, то здрас­туй­те!

Кукса (співа).

Просю по­кор­но!

Ни­чипір.

Ду­же про­вор­но!

Кукса.

Дав­но вже вас жду.

Ничипір.

В ха­ту не піду!

Кукса.

Годі-бо вам при­ки­да­тись,

До вінця по­ра зби­ра­тись.

Ничипір.

Не слід ніко­ли спіши­ти,

Щоб лю­дей не насміши­ти.

Кукса.

Та як же це бу­де?

В ме­не все го­то­во!

Ну, скажіть вже, бо­га ра­ди,

Ви своє хоч сло­во!

Ничипір.

Лег­ко ска­за­ти,

Тяж­ко зро­би­ти:

Перш тре­ба по­ду­мать,

В го­лові под­лу­бать!

Кукса.

Я зра­зу роб­лю!

Ни­чипір.

Я так не люб­лю.

Кук­са.

Ду­май­те ж скоріш!

Ни­чипір.

Який ви муд­рий!

Кукса.

Пе­рес­таньте вже сміши­ти,

По­ра ділом нам спіши­ти!

Ничипір.

Да­лебі, я не сміюся…

Я не той, яким зда­юся!

Кукса.

Годі, годі, си­ну!

Скинь дра­ну сви­ти­ну,

Во­на те­пер не в при­годі,

Посмішив, та й годі!

Ничипір.

Вчи­ню ва­шу во­лю,

Нічо­го ро­би­ти!

Тільки цур, щоб потім

Не прий­шлось жаліти!

Кукса.

Та годі тобі сміхот­во­ри­ти!

От який, єй-бо­гу, втішний!

Ка­жу ж, що я вже до­га­дав­ся.

Ничипір.

До­га­да­лись? Тільки ши­воріт-на­ви­воріт…

Кукса. Як ши­воріт-на­ви­воріт?

Ничипір. Вов­ною на­верх!

Кукса. Що ти го­во­риш?

Ничипір. "Здо­ров,- ка­же,- Ісаю!" - "Та чай­ок шу­каю!" - "А чи жив-здо­ров?" - "Вже чо­ти­ри знай­шов!" - "Що ти, дур­ню, го­во­риш?" - "Та ста­рої не вло­виш".

Кукса. Що та­ке?

Ничипір. Кур­ку­лю-мур­ку­лю! Роз­бе­ри, що я го­во­рю.

Кукса. Ну, та й шту­кар же ти, па­ни­чу!

Ничипір (дов­го ди­виться на нього). Дай­те сю­ди дівку!

Кукса. Як?

Ничипір. Не сердьте ме­не, а робіть, що я при­ка­зую! Ну, жи­во, хут­ко! Дівчи­ну сю­ди і доб­ру чар­ку горілки!

Кукса. От який втішний! По­ба­чи­мо, що з цього вий­де. (Побіг).

Ничипір. Отак їх по­по­га­нять, як же­ребців на ар­кані!

Антон і Ва­силь (з дворів). Кре­пись, Ни­чи­по­ре!

Ни­чипір. Ого-го-го! Ще креп­люсь! Здо­ро­во креплюсь!

 

Ява 7 

Ничипір, Дран­ко, Кук­са, Гор­пи­на і Ориш­ка.

Дранко (тяг­не Гор­пи­ну). Хо­чеш, щоб за пат­ли те­бе по­тяг?

Горпина. Пустіть, я й са­ма піду! (Ви­ри­вається і йде до Ни­чи­по­ра). Ви хотіли на ме­не по­ди­ви­тись? Ну, дивіться!

Кукса (тяг­не Оришку). Іди, іди, нічо­го там страш­но­го не­ма!

Оришка (лед­ве здер­жу­ючись від сміху). Ох, я ж со­ром­люсь!

Кукса. Та чо­го-бо ти, ду­роч­ко! Во­но тільки спер­шу трош­ки якось ніби ніяко­во! (Підно­сить Ни­чи­по­рові горілку; по­ба­чив Дран­ка з доч­кою). А це що та­ке?

Ничипір (до Ориш­ки). По­доз­вольте на вас при­ди­ви­тись!

Дранко (Ни­чи­по­рові). Навіщо той чорт ли­сий прити­рив сю­ди свою сли­ня­ву?

Кукса (Ни­чи­по­рові). Навіщо це мій сусіда при­пер сю­ди свою витрішку­ва­ту?

Ничипір (до дівчат). По­доз­вольте вам по­ди­виться в зу­би!

Дівчата. З якої речі?

Дранко (Гор­пині, сміючись). Роз­зяв вже йому ро­та!

Горпина. Не хо­чу!

Кукса (Оришці). По­ка­жи вже йо­му зу­би!

Оришка. Ніза­що на світі!

Кукса. Ди­вись, я свої по­ка­жу! Що ж тут та­ко­го?

Дранко. Ди­вись, я свої вишкірю. Не­хай ди­виться!

Ничипір. Як ба­чу, то ви ду­же це­ре­монні.

Дранко (Гор­пині). Роз­зяв, по­жа­лус­та!

Кукса (Оришці). По­ка­жи, зділай ми­лость!

Дранко (Гор­пині, сер­ди­то). Роз­зяв, ка­жу тобі!

Кукса (Оришці). По­ка­жи, ка­жу тобі!

Дівчата втіка­ють: з дворів на­род наб­ли­жається до воріт, і де­які по­чи­на­ють гу­ка­ти: "Сва­те! Чи ско­ро ми по­ба­чи­мо ва­шо­го же­ни­ха?"

Дранко і Кук­са (до своїх дворів). За­раз!

Дранко (убік). Пев­но, що Лахтійон Хведоро­вич обом нам од­но­го же­ни­ха прис­лав!

Кукса (убік). Пев­но, цей же­них зап­лу­тав­ся!

Дранко. По­ди­ви­тесь опісля! Кінчай­те, бо­га ра­ди!

Кукса. Опісля заг­ля­да­ти­ме­те хоч і щод­ня! Тільки боржій до­водьте діло до кінця!

Ничипір. Я вже скінчив!

Кукса. Ви, мо­же, ду­маєте, що сусіда мій - то це я; а що я - то це мій сусіда?

Дранко. Пев­но, ви ду­маєте, що я - то це мій сусіда, а що мій сусіда - то це я?

Ничипір. Ні, я нічо­го не ду­маю!

Кукса. Ну?

Дранко. Ну?

Ничипір. Ну? Та не сіпай­те-бо ме­не, як ци­ган дох­лу шка­пу! Я, од­на­че, ніяк не роз­бе­ру, про віщо тов­куємо?

 

Ява 8 

Ті ж Ва­силь і Ан­тон.

Василь (до Дран­ка). Ха­зяїн! Піп прис­лав, щоб швидш їха­ли, бо церк­ву зап­ре!

Антон (до Кук­си). Вже му­зи­ки прий­шли; пи­таю чи по­чи­нать грать?

Кукса і Дран­ко (убік). От тобі й здрас­туй! Тре­ба йти на од­чай! (До Ни­чи­по­ра). Ну, кот­ру ж?

Ничипір. Рад би на обох же­ни­тись.

Дранко. Як на обох?

Кукса. Хіба мож­на на двох ра­зом?

Ничипір. У турків мож­на й на трьох!

Дранко. Я це чув.

Кукса. Там мож­на.

Ничипір. А в нас не мож­на, бо я вже жо­на­тий!

Кук­са і Дран­ко. Жо-жо-жо­на­тий?.. Як жо­на­тий? Ти ж хто та­кий?

Ничипір. Ніхто!

Кукса і Дран­ко. Що ж те­пер?

Ничипір. А те­пер спа­сибі вам за хліб-сіль і лас­ку. Про­ща­вай­те!

Кукса і Дран­ко. Стри­вай­те! Як же це?

На­род. Ну, та й дов­го ви там тор­гуєтесь! Не­н­аче во­ла або ко­ня ку­пуєте.

Кукса. Ви­хо­дить, що я сам се­бе об­ду­рив!

Дран­ко. Ви­хо­дить, що я сам се­бе по­шив!

Кук­са. Ко­го ж те­пер ла­ять, ко­го бить? Дай­те мені йо­го, я йо­му все во­лос­ся вис­ку­бу!

Дранко. Дай­те мені йо­го, я йо­го роз­де­ру!

Кук­са. Так ні ж, не так бу­де, а ось як! А, те­пер я до­га­дав­ся! (До Дран­ка). Це ви, ма­буть, на­ро­чи­то підве­ли під ме­не та­ку ма­ши­ну, щоб ме­не осо­ро­ми­ти пе­ред усім ми­ром?…

Дранко. А то хіба не ви нак­ли­ка­ли мені по­вен двір гос­тей? Як я те­пер гля­ну лю­дям в вічі?

Кук­са. Так не посмієтесь же, не діжде­те Ан­то­не!

Клич за­раз сю­ди Ориш­ку!

Антон побіг і хут­ко ве­де Ориш­ку.

Ого-го! Ще той на світ не на­ро­див­ся, щоб з ме­не по­кеп­ку­вав! З та­ки­ми сусіда­ми кра­ще сторч го­ло­вою в опо­лон­ку або на гілля­ку!..

Дранко. Так і я ж не дам вам у ка­шу мені нап­лю­вать! (Гу­ка у свій двір). Гор­пи­но, тяг­ни сю­ди Ва­си­ля!

Антон і Ориш­ка. Ми тут!

Кукса. Ан­то­не! Я по­ми­лив­ся! Оцей же­них (штов­ха Ни­чи­по­ра) приїхав до сусіда. А я вже дав­но на­ва­жив­ся відда­ти за те­бе Ориш­ку, бе­ри її! Ось як у нас!

Оришка (ки­дається до нього). Та­точ­ку, го­луб­чи­ку, мій рідне­сенький!

Кукса (до Ан­то­на). Я хотів тільки трош­ки под­ра­ту­ва­ти те­бе! Ну, ук­ло­ни­ся ж ха­зяїнові в но­ги за та­ку честь!

Дранко (кри­чить). Гор­пи­но! Швидш сю­ди!

Кукса (до Ан­то­на). Що ж ти стов­би­чиш?

Антон. За що ж я вам кла­ня­ти­мусь?

Кукса. Гор­дий! От за це імен­но ти мені до впо­до­би! Ота­кий і я гор­дий! Але ж як за­кон ве­лить, то я все вкло­ня­юсь та й вкло­ня­юсь…

Антон. Хіба що за­кон! За­кон му­шу спов­ни­ти! (Бе­ре Ориш­ку за ру­ку). Бла­гос­ловіть нас, та­ту, на чес­ний шлюб!

Василь і Гор­пи­на. Ми тут!

Дранко. Мерщій мені в но­ги!

Василь. Я мо­жу! (Кла­няється).

Дранко (до Кук­си). А у нас ось які сусіде! Дивіться!

Кукса. Ба­чу! Не по­ви­ла­зи­ло мені!

Дранко (дочці). А ти?

Горпина. Го­ло­ва не зги­нається!

Дранко. Ач яке зілляч­ко! Я ра­дий, що ви­пи­хаю те­бе з дво­ру, менш кло­по­ту мені!.. Але все ж та­ки ук­ло­ни­тись батькові му­сиш, бо так за­кон ве­лить!

Горпина. Хіба що за­кон. (Кла­няється з Ва­си­лем).

Кукса. Бо­же вас бла­гос­ло­ви!

Дранко. Бо­же вас бла­гос­ло­ви!

Василь. Те­пер, хоч ви на мені всі кліщі по­бий­те, я вам сло­ва упо­пе­рек не ска­жу!

Дранко. Че­рез те ти мені і лю­бий, що та­кий покірний! Я вже троє кліщів на тобі по­бив, а ти все кориш­ся!..

Кукса. Сусіда! Те­пер тільки чо­ти­ри!

Дранко. Ав ме­не тільки шість!

Кукcа і Дран­ко (гу­ка­ють). Лю­ди добрі, ми­лості про­си­мо сюди! Вітай­те на­ших мо­ло­дих!

Ни­чипір. От і сла­ва бо­гу!

Кукса і Дран­ко (до нього). То вас, ста­ло бить, не Лахтійон Хве­до­ро­вич прис­лав?

Ничипір. Ні!

Кукса і Дран­ко. Хто ж ви та­кий?

Ничипір. Я ж вам ка­жу: так собі, ніхто.

Дранко. Так чо­го ж ти лізеш у вічі?

Кукса. Уби­рав­ся б собі з дво­ру, і любісінько!

Ничипір. Я й піду!

Кукса. Мо­же, ще же­них і приїде…

Дранко. Мо­же, ще же­ни­ха мож­на й підож­дать?

 

Ява 9 

Ті ж і пи­сар Ска­ку­нець.

Писар. Не приєдеть, і не до­жи­дай­те!

Кук­са і Дран­ко. Як?

Писар. А так! (Співа).

Как без політи­ки жи­ти

На цім хи­мернім світі?..

Бо то я та­ку політи­ку підвів, і лис­ти до вас на­пи­сані оцією скус­ною ру­кою!

Кукса і Дран­ко. Чор­ти б вас поб­ра­ли з ва­шою політи­кою!

Оришка (до Кук­си). Годі, та­точ­ку, гніва­тись! Так, ста­ло бить, бо­гу зав­год­но.

Горпина. Та­ту, не робіть беш­ке­ту, бо відки­нусь від бла­гос­ло­вен­ня!

Писар. Все­лю­безнійші мої при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі! Пос­лу­хай­те ме­не, дур­но­го, то, мо­же, гос­подь до­по­мо­же і вам по­ро­зумніша­ти!.. Во вре­мя оно, ког­да єщо, бу­дем го­во­рить отк­ро­вен­но, не бу­ло ні не­ба, ні землі, а сто­яв тільки один пле­те­ний тин… І був тоді, мої все­лю­безнійші при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі, бу­дем го­во­рить отк­ро­вен­но, один цар…

Кукса. Це ви вже знов ну­до­ту за­тяг­не­те? Я поб­ла­гос­ло­вив, ста­ло бить, сло­ва вже не зла­маю!

Дранко. Або, мо­же, підве­де­те під нас та­ку політи­ку, що й очі ро­гом полізуть? Бла­гос­ло­веніє да­но, ста­ло бить, амінь!

Писар. В та­ком слу­чаї бу­дем го­во­рить отк­ро­венно! Юра, юра, юра! (Співа).

Кожний пи­сар спо­конвік

Політич­ний чо­ловік…

Дранко. Сусіде! Чи не по­ми­ри­тись нам на ра­до­щах та згу­ля­ти два весілля в один кошт!

Кукса. Та во­но, звісно, де­шев­ше… (Прос­тя­га ру­ку). А що ж!

Цілуються.

У вас вже півчі до­го­во­рені, а в ме­не му­зи­ки! (Ти­хо). По­ши­ли­ся в дурні обоє, тре­ба вже мов­чать.

Дранко. Пе­ре­муд­ру­ва­ли!

Кукса. Гей, сваш­ки, при­дан­ки! Уби­рай­те мо­ло­дих та спо­ряд­жай­те їх з бо­гом до вінця! Дру­жеч­ки! Ну ж, гукніть весільної! Сповістіть бо­жий мир про на­шу радість!

Дранко. Про­си­мо до­ро­гих гос­тей ве­ли­ча­ти на­ших мо­ло­дих весільною піснею.

Хор.

Ой по­пе, по­пе,

Батьку наш!

Відчи­няй цер­ков­цю

Про­ти нас,

Звінчай діток

Од­ноліток

В бо­жий час!

Кукса і Дран­ко, радіючи, по­ка­зу­ють один дру­го­му на пальцях, що вже не п'ять, а чо­ти­ри, не сім, а шість. Мож­на закінчи­ти діло і тан­ком.

Завіса