Николаевский камертон
выпуск 7
Времена года. Лето.
Стихи николаевских поэтов
- Дарина Березіна
- Наталка Білецька
- Валерiй Бойченко
- Георгий Бязырев
- Микола Вінграновський
- Зоя Вронская
- Леонид Вышеславский
- Екатерина Голубкова
- Юрій Зіньковський
- Александр Иванов
- Вячеслав Качурин
- Михаил Ковалевский
- Вячеслав Козлов
- Дмитро Кремiнь
- Сергей Крыжановский
- Олександр Кучеренко
- Анатолій Ластовецький
- Марк Лисянский
- Лариса Матвеева
- Борис Мозолевський
- Александр Павлов
- Сара Погреб
- Анатолий Поперечный
- Владимир Пучков
- Аркадий Суров
- Владимир Христенко
- Сергiй Цушко
- Людмила Чижова
- Эмиль Январёв
Дарина Березіна
Синій серпневий запах,
Рване намисто речень...
Поміж сьогодні й завтра –
Кави межа гірка.
Ходить на чорних лапах
Дикий бездомний вечір:
Хочеш – йому наллємо
Трішечки молока?
Хочеш – я буду ніжна?
Трави сплітають стебла…
В цім недоречнім серпні
Надто багато сліз…
Так невмолимо й хижо,
Так мигдалево-тепло
Світлом своїм затерплі,
Дивляться зорі вниз.
Скоро, вже зовсім скоро
Місто у зливу кане,
Душу свою лелечу
Хижим віддасть вітрам.
Нам залишилось вчора,
Каїне мій коханий...
Дикий нічийний вечір
Скиглить між чорних брам.
Я не знаю тебе. Я тебе не впізнаю удруге.
Дрібно дихають стіни в ранковім своїм безголоссі.
Ти всього лише ворог, невчасно наречений другом,
Це всього лише серпень – не літо і майже не осінь.
Зачаїлась тривога на денці забутої кави –
Що він нам наворожить, цей ранок з очима рудими?
Недочитана книга, годинника погляд лукавий.
Траєкторія кулі. Свічада вдягаються димом.
Наталка Білецька
В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже насправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Читали осінні книги, та їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
і пахли вони нам то морем, то молоком,
бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану-ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми не були.
Цілюща втома на німих вустах.
І запах снів, розсипаних невчасно.
Переживаю літо, наче птах,
який в польоті вирізняє щастя.
А десь є ти – прозорий, як вода,
не менш цілющий і не більш минущий.
Холоне воском місячна хода
твоїх дерев, які між нами сущі.
І височіє старомодний ліс
над наші душі і над наші вірші –
який звабливий і тривкий ескіз
для двох птахів, яким – знестися б вище!
Не зупинившись при розлуці гір,
молитись cлову – що бува вірніше?
Наш Бог – дивак, він всі монети зір –
я знаю – враз віддасть за наші вірші.
І буде синя часу благодать,
і співи трав, і музика польоту,
і світ, який ми вивчили на “п‘ять”
відкриє нам нові цілющі ноти.
І стане трохи дивно, як завжди,
коли слова прозоріють, сумлінні,
і відбивають небо від води,
і твої очі – від моєї тіні.
Мідно течуть хвилини.
Скрапує з неба літо.
Ми – ще підошва глини,
сіль – на платівці світу.
Сонце скотилось в річку,
вирине вдень омите:
скреснем, бо ліпшу звичку
люди вітають мітом.
Що тобі від поразки
перед самим собою?
Квилять пророчі гасла.
Плачуть степи травою.
Що тобі від тужіння
перед сумним і вишнім?
Тіло – річне каміння.
З душ проростають вишні.
Вечір – німа гостина.
Ворог – як пес на свято.
Терпнуть слова й коліна.
Значить – ще час вітати.
Значить дощі – на літо,
сонце в ріці – на вина.
Значить, платівку світу
не засипає глина.
Тобі, який народжений у літі,
тобі, кому пасують імена
вождів і назви витриманих мітів –
таких, як пляшки грецького вина,
тобі, яким сп’яніти фантастично,
банально, як від пахощів комет, -
пролився день, почався день із річки,
із річки – каламутної, як мед.
Солодка і сумна твоя іржавість.
Пірна у хвилі сонце – для снаги.
А ти малюєш молодість і старість –
два різко протилежні береги.
А ти – волосся пахне пізнім літом –
уперто обертаєшся назад,
де мерзне світ, і тільки сходять квіти.
А протилежний берег – стиглий сад.
Валерiй Бойченко
(1941–2011)
Тамує серпень подуми й чуття,
Розіскрені ще буйночубим травнем,
I ти, легка, мов бджілка золота,
Влетіла в сад мені прозоро-давній.
Темніє гурт потомлених жоржин,
Ховаючи цвітінь y власні тіні.
Мов тиха гілка, схилена з вершин,
Ти у мою вплелася самотину...
I я – вже ти. Тобі уже не йти,
Бо важко наше віття розплести
Без болю, що тепер на двох єдиний
I щемний, наче шепіт тополиний...
Ще листя буйне і зелене,
Ще літо має привілей,
А ти приховуєш від мене
Жагу у глибині очей.
Палає сонце непорушне
Воно й повідало тобі,
Що поєднались наші душі
У гомінкій міській юрбі,
Що всі загати й перепони
Змете одна-єдина мить,
Що пристрасті cмага солона
В твоїй сльозині закипить.
Уже твій подих – невтоленний,
Нас відтепер не развести
Між наших берегів зелених
Повисли золоті мости.
Ніхто вже нас не порятує,
Ніщо вже не затьмарить світ,
Коли душа в душі святкує
I літо дивиться в зеніт.
Ти ще ховаешся від мене
У глибині очей своїх,
Ta листя –
буйне і зелене,
Ta літо –
яpe, як на гріх.
Липневими ночами
В гарячій темноті
Троянд одвічні чари –
Мов темнота, густі.
I двом сериям не вирнутъ
Iз тої глибини.
Неначе владним виром
Полонені вони.
Ще тіні не світають –
В серця вростає щем,
Й вони вже вибухають
Трояндовим кущем.
Георгий Бязырев (Бореев)
(1953–2010)
Про лето
На полчаса к нам возвратилось Лето –
Заставив плакать зиму, как вдову,
Кружит над бором и курлычет: «Где ты?»
А я машу в ответ: «Я здесь! Ау!»
Я заплутал в неведанных дорожках,
Невиданных друзей нашла душа,
Пока река играла на гармошке
Зеленых волн осок и камыша.
Я здесь – в стрекозах, в бабочках, в осоке,
Испачканный малиною зари,
Где караси, набравши воздух в щеки,
Из ряски надувают пузыри.
Я здесь – где сосны ударяют током,
Когда к ним прикасаешься легко.
Посмотришь вверх – глубоко-преглубоко,
Вниз смотришь – глубоко приглубоко…
Здесь озеро откупорила утка,
И дятел, сбив со времени замки,
Передает морзянкой эха: «Утро!»,
Чтоб выключили лампы светлячки.
Я – в озере, набитом голубями,
Где вижу добрых облачных людей,
И девочек с чернильными губами,
На взлете превращенных в лебедей.
Я здесь – в росе, в кузнечиках, в синичках,
Где леший бродит, всех живых живей,
И дергает березку за косички,
Смеющийся от счастья муравей.
Креня крыло, кружит над лесом лето –
И плавя сосны всполохом огня,
Зовет, как мама: «Маленький, ну где ты?»
А может быть и, правда – нет меня?..
Микола Вінграновський
(1936–2004)
Стояла в травах ніч, а трави пахли літом,
За кленами сіріло джерело,
І небо йшло задумливо над світом,
І довгі зорі сіяло крізь віти,
Втираючи хмариною чоло.
За травами у срібнім верховітті
Замерехтіла в тінях темна хата,
Цвірчав цвіркун за хатою у житі,
Я тихо голову поклав на руку брата.
Сіяла ковдра в росах. З небозводу
На літаках пливла моя тривога –
Брат спав, як і належить хліборобу,
Грудьми до неба і чолом до нього.
Яке чоло!.. Яка рука!.. Немає
Гарніших рук ні в якому краю!
Я чув тоді – колосся проростає
З його руки крізь голову мою…
Стояла ніч…
За літом літо, літо літо лове,
Чорніє ніч, де вчора день ходив.
І сивіє життя, як поле ковилове,
Як дивне диво з-поміж дивних див.
Що посміхалося – сьогодні у задумі.
І що журилося – не журиться, мовчить.
Мовчить печаль, і сум мовчить у сумі.
І ти мовчиш. Мовчання, й те мовчить.
Не оглядайся! Що ти, що з тобою?
Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом.
А тихо як… І місяць під водою,
Неначе совість плаче під вікном…
Дурний, та й все!.. Дивись, яка пора!
Дивись, яке зіходить товариство!
І в твоїй долі вибито вогнисто:
Земля твоя й Вітчизна – не мара!
Є правда і любов! і є святий поріг,
Де тиша битви виліплена з крику.
Її творив ти. Нею бив, як міг.
Священна сивина життя цього довіку.
Довго-довго давнє літо давніло,
Де не йшло – стояла синя мла.
Мамалижна хмара на Молдавію
Ще одну рябеньку повела.
Їм услід і жалібно, й волого
Сів дивитись камінь при воді…
Будяки малиновоголово
Про сніги подумали й собі.
І зібралась, чи збирать-збиралася
У дорогу неба течія…
З будяками тихо привіталася
Малинова молодість моя.
Добрий день – сказав сьогодні вечір,
На далечу налягло крило,
І завдала ластівка на плечі
Хліб і сіль, і літо, і тепло…
Зоя Вронская
(1954–2004)
И только город
Акаций лёгкий шепоток,
До головокруженья запах...
Май отступает так внезапно,
Покинув южный городок.
Мой город - главный мой причал,
Прекрасный в чистоте акаций.
Мне так легко с тобой общаться,
Ты – мой маяк у грозных скал.
Ты – мой светящийся цветок
В удушливых объятьях юга.
Струится над судьбой упруго
Твой алый выплеск парусов.
И жаром полнится восход,
И сохнут губы жаждой сладкой,
И так стремителен уход
Любви, с актерскою повадкой.
Произнесу свое: "Прощай!"
И растворюсь в ночных аллеях...
И только город отогреет
Покровом летнего плаща.
Летят паутинок веселые нити.
Мне лета мгновенье одно подарите.
Клубочки мохнатые с выгнутой спинкой –
Летите, отважные паутинки!
Расчерчен весь воздух серебряной сеткой,
И солнце над облаком желтой наседкой.
Глаза удивленно на землю таращит.
Лети, паучишко, мой рыцарь блестящий!
Леонид Вышеславский
(1914–2002)
Шелковица
Плоды она сыплет на землю, как сор.
Они не нужны в абрикосовом лете.
Их любят одни только птицы и дети,
а я, признаюсь, их люблю до сих пор.
О, сколько, бывало, съедал я их за лето!
Ладони и пальцы черны, будто залиты
чернилами... В школе я или в саду?!
А нынче сквозь годы такими чернилами
горячими, яркими, издавна милыми
в душе своей летопись детства веду.
Екатерина Голубкова
Июнь цветами голову морочит,
закружит, заплетет в цветной ковер...
И воздух опьяняет и щекочет,
и месяц тонок, как цыганский вор.
Июнь встает – зеленый и густой.
Листы впервые постигают лепет,
и каждым свежевымытым кустом
приветствуют родившееся лето.
Он пашет землю. Дремлет на лугах
под знойный звон стрекоз полупрозрачных.
Он сеет хлеб. И, пожелав удачи,
с поспевшей земляникою в губах
глядит туда, где по равнинам злачным
бредет июль с зарницею в руках.
Бредет июль с зарницами в руках,
нетороплив, задумчив, озабочен.
И новой рыбой плещется река,
и зреет хлеб, и мимолетны ночи.
А сколько дел – за всем не уследишь:
всё вырастить, сберечь и приготовить...
И звездопад, и сочные дожди,
и черный звон земной упругой крови...
Роскошна зелень, и смуглы плоды,
и зной застыл лавиною густою,
и в нем, как в парнике, перебродить
должна земля. Но вот она – готова.
Он сделал всё. Он может уходить.
И залит август сытой добротою.
И залит август сытой добротою,
земля кругла, щедра и добродушна.
В её ночах с кромешной темнотою
по-прежнему безветренно и душно.
Базары августовские – полны.
Их пестрый гомон не окинешь взглядом.
Но вечером, средь чуткой тишины
всё чудится, что осень – где-то рядом.
То ветер мрачный налетит некстати,
то лист пожухлый в ноги упадет,
то вдруг холодным дождиком окатит...
А вот еще одно из доказательств
– цепочкой в полыхающем закате
сентябрь птиц отправил в перелет.
Юрій Зіньковський
На кордоні
Галактик немислимий плин
І в яблуках віти.
До осені десять хвилин,
Надворі ще літо.
Щось ніби і є, і нема,
А зараз, допоки,
Пливе таємнича пітьма
Між порами року.
І зорі у безвість летять,
В останню дорогу,
Мов іскри високих багать,
Запалених Богом.
З безодні зриваються крил
Безодні вітрами.
Роса, наче зоряний пил,
Сріблиться на травах.
Летять із такого здаля,
Що серце холоне.
І їм підставляє земля
Ще теплі долоні.
В падінні яскраво горять,
Невидимі досі...
…І знов полетіла зоря,
І ця – уже в осінь
Так починається літо
В природи все – одні лише повтори,
Ніщо в ній не буває навпаки.
Уже й пора копати помідори,
Зривать з кущів дозрілі буряки.
І серпень літо починає знову,
І знов зима прийде після весни...
Ростуть собі на вулиці корови,
Ідуть кудись баштаном кавуни.
Позеленіли яблука червоні,
На лободу піднявся жовтий пил.
І знов горіх дозрілу вже ворону
До гілки круглим дзьобом прикріпив.
Дзвенять на квітах вже останні звуки,
Шкільний дзвінок дарує перший цвіт.
Свого вже посивілого онука
Веде до школи семилітній дід.
Кінець літа
Щоб лишити у пам'яті світу
Тільки вроду свою золоту,
Так раптово спинилося літо
На ходу, на бігу, на льоту.
Марно з часом уже сперечатись,
І, доївши свого кавуна,
Знову літечко йде передчасно,
Щоб не встигнуть набриднути нам.
Золоте замикаючи коло,
Влігся серпень зів'ялим вінком.
Кличе, кличе дитинство до школи
Перше вересня першим дзвінком.
І така іще літня погода,
І до літа самого лиш крок.
І не хочеться вірить природі,
Що й для неї це – перший дзвінок.
Александр Иванов
Лепят ласточки гнездо
Суждено ль проснуться рано
С тёплым чувством – мой здесь дом, –
И смотреть как неустанно,
Без сомнений и обмана
Лепят ласточки гнездо.
Словно по наитью свыше
Прутики кладут крестом,
И растёт под зыбкой крышей
В уголке укромной ниши
Невесомый птичий дом.
И они, птенцов пугливых
Ограждая от невзгод,
Не в пример нам терпеливо,
С простотою прозорливой
Будут сохранять свой род.
В этом – суть предназначенья
И гарантия от зла.
Их не гложет отчужденье,
И не им сулит крушенье
Трижды проклятый разлад.
Отчего в сплошном надколе
Наши гнёзда-этажи?
Переполненные болью,
Как хранилища бездолья
На развалинах души.
И пока беда за гранью
И есть шанс один на сто,
Посмотри, как ранней ранью
Обречённым в назиданье
Лепят ласточки гнездо.
Вячеслав Качурин
Июльский дождь
Ветер смёл соринки в кучу,
Тополь в сквере стал космат,
И нырнуло солнце в тучу,
Как монета в автомат.
Механизм сработал чётко:
Вспышка, треск и стёкол дрожь...
И пошел плясать чечётку
Длинноногий летний дождь.
Чистый, буйный, расторопный,
Опрокинутый с высот,
Он без газа и сиропа
Слаще всех десертных вод.
Летний полдень
Нерушимый и вечный покой,
Стрекоза за уснувшей рекой,
Эхо голоса глуше и глуше...
Через поле тропинка длинна,
И такая кругом тишина,
Словно ватой заложены уши.
За дубовым мостком суходол,
Там телёнок привязан за кол:
Опрокинув ногою корыто,
Он жуёт перезревший лопух
И, хвостом отбиваясь от мух,
На прохожих взирает сердито.
Голубыми глазами веков
Я гляжу на стога облаков,
Что стоят неподвижно и кучно.
Только птица взлетит и замрёт,
Да в немой синеве самолёт
Проплывёт высоко и беззвучно.
И в сознании вспыхнет, как сон,
Ощущенье пространств и времён
Сквозь предчувствие дальней дороги.
И такой померещится свет,
Словно не было в мире и нет
Ни смятений, ни зла, ни тревоги.
На Кинбурнской косе
На Кинбурнской косе
Ночью травы в росе,
Хвойный лес и песчаные дюны.
В этой дикой красе
На морской полосе
Разгулялись гитарные струны.
Плыли звёзды во мрак,
И бывалый моряк
Пел о странствиях, вторя прибою.
И всю ночь до утра
Шёл дымок от костра,
Где сидели мы тесной гурьбою.
В тот же день, в тот же час,
Как бывало не раз,
Мы собрались вдали от прогресса,
Где друзья и вино,
Где всегда заодно
Николаев, Москва и Одесса…
Звон гитары в тиши,
И стихи для души,
О текущих событиях речи…
И под шорох волны
Под покровом луны
Разговоры о будущей встрече.
Где-то в жизни иной,
Но под той же луной
Нам припомнится эта ночёвка:
И прибрежный песок,
И сосновый лесок,
И село под названьем Покровка.
Михаил Ковалевский
(1933–2016)
Звуки
Чуть слышно травы шелестели.
Еще не выпала роса.
В июльском небе звезды тлели.
Звучали чьи-то голоса…
Быть может, это звуки были
Тех, кто покинул нас уже.
Поляны тайну их хранили.
Мы шли куда-то по меже.
Мы шли куда-то, словно плыли,
Под звуков тех неясный звон,
И бубенцом далекой были
В душе навек остался он.
Остался и звучит все громче,
А жизнь уже прошла зенит…
Кому-нибудь июльской ночью
Мой голос тоже прозвенит.
Вячеслав Козлов
Бродит август
Бродит август по желтой тропе.
Сеет август осеннюю грусть.
Как я рвусь своим сердцем к тебе,
Как я рвусь, как я рвусь, как я рвусь!
Не боюсь я молвы меж людьми,
От себя, от тебя не бегу.
Не могу без тебя я, пойми,
Не могу, не могу, не могу!
По ушедшему лету скорбя,
В синем небе плывут миражи.
Подскажи, как мне жить без тебя,
Подскажи, подскажи, подскажи!
В речке вижу я лик сентября,
Твоим голосом шепчет мне ночь:
«Не морочь ты мне голову зря.
Не морочь, не морочь. Не морочь».
Дмитро Кремiнь
Ледь шелестить вологими губами
В колодязі глибокому вода.
Серпнева ніч схиляється над нами,
Зірками в душу небо загляда.
О, ноче України! Ми самі
Себе шукаєм, задивившись вгору,
Де все вже є в небесному письмі –
Літа війни, терору й людомору.
Але не цим і ми, і світ стоїть,
І ми не діти цвинтарної саги.
І сяйво йде із світлових століть,
Немов небесні корогви і стяги.
Яке високе небо уночі!
Мов авта на Хрещатику – світила.
Сузір’я підбери собі, і мчи
На Банкову свою небесну, мила.
Це ж так у нас: окраїнна земля,
То половці, то Русь, то печеніги.
Вертаємось – і зорями поля,
А лоціями – Велесові книги.
То мчить по нас то Січ, а то орда,
Чумацький Віз гуркоче понад нами.
І ледь шепоче білими губами
У Сиваші солоному вода...
Оплакую молодість – де її слід?
А слід – у ріці, що перейдена вбрід,
І альфа, й омега, і зоряна крига...
Ступлю на розпечений цей тротуар,
А пахне з наметів – немов од хозар,
І скаче лошатко часів печеніга.
Назад у природу? Вперед – на Майдан?
Уже не гримить січовий барабан
У генах, а днесь прогриміло...
Тебе полюбити запраг на льоту,
Летів – і ловив, мов стрілу золоту,
Твоє зачароване тіло.
Тепер не вернути тобі та мені
Той слід у ріці, ані кров на стерні,
Ті зерна – пшеничні і житні...
У дальній столиці – парад і салют,
А птиці загублені зерна клюють
І кров од півнів на дровітні.
І тут іномарок – неначе хозар.
Церкви на замку, та вирує базар
У спечному гомоні серпня...
Оплакую молодість – сивий юнак,
І скапують в чарку сльоза і первак,
І все – еліксиром безсмертя...
Падають яблука з неба на дах.
І павутиння летить, павутиння
Понад Десною, і гасне в полях
Днина серпнева ця, передосіння.
Яблучні ядра небесних мортир
Цілять у парус фантома-кораблика.
Серпню, мій серпню, ти звівся до зір.
Падають, падають, падають яблука...
Сергей Крыжановский
(1939–2011)
Отпуск. Август. Солнце. Мисхор.
Эй, вы, волны! Вот он я – нате!
И – в прибой. С разбегу. На спор.
Сколько воздуха в лёгких хватит.
Ух, родимые! А потом,
Плавниками руки раскинув, –
В жар. В песок. Золотой. Пластом.
На живот. И опять на спину.
Просветлённо. Глазами – ввысь,
Принимая, как хлеб насущный,
Раскалившуюся на суше,
Зарождённую в море жизнь.
День за днями. Ещё. Чуть-чуть.
Всё.
Билеты "Аэрофлота".
Просьба всем ремни пристегнуть.
Облака. Посадка. Работа.
Олександр Кучеренко
Сонце й дощ
Той ранок був на всі не схожий, –
Сплелися в танці сонце й дощ,
Як випадковий перехожий,
Милуюсь дзеркалами площ.
Тепло проміння й прохолода,
Блакиті скатерть й хмар шматок.
Антициклон і непогода –
Коктейлю пристрасний ковток.
Ще сплять околицями міста
В обіймах лагідного сну,
А я цей ранок, мов намисто,
В душі хустинку загорнув.
Усе ж дійшла кінця вистава.
Хоч то була коротка мить –
Дощу тремтіння золотаве
І досі в грудях майорить.
Анатолій Ластовецький
(1938–1979)
Там, де літо починається
Червень – наче безмовне царство:
Підкорились мовчанню сади.
А яке галасливе птаство
Навесні спішило сюды!
Парувались коханням щирим
Дзвінкокрилі пісні. B небокрай
Стоголосим зеленым виром
Проростали сады... гай-жай!
Але вiдгомiн галасу годі
Викликать – тимчасово притих:
Птаство в гніздах
Ростить сьогодні
Покоління пісень нових.
Марк Лисянский
(1913–1993)
Август
По птичьей грусти, по заре,
По редкостным приметам –
Еще не осень на дворе
И все-таки не лето.
Неслышно ветер подошел,
Улегся возле окон.
Химическим карандашом
Очерчен лес далекий.
И, прибавляя дни к годам,
Закаты и рассветы,
Проходит август по садам –
Последний месяц лета.
День, два – и осень тут как тут.
Густеет тень ночная.
Один окончил институт,
Другой лишь начинает.
И мы теперь не верим снам,
Яснее время слышим.
Не дети мы, и нам… И нам
Давно уж тридцать с лишним.
А сквозь прозрачное стекло
Струится луч веселый,
И так легко, и так светло,
Как будто завтра в школу.
Лариса Матвеева
Как остро пахнет скошенной травой
В июле знойном на изломе лета,
Какие нереальные рассветы,
Какая бирюза над головой.
Блаженная истома и покой
Парят в дрожащей дымке над асфальтом.
В ветвях сирени нежное контральто
Какой-то птицы. Всё равно какой.
Как мотыльки над сонною рекой
Яхт паруса легки и белокрылы…
И я давным-давно тебя простила,
Мой нежный демон, грозный ангел мой.
Ожиданье подобно смерти.
Как могли Вы забыть об этом?!
Я ждала, так ждала, поверьте,
Вас холодным, дождливым летом.
На пустынном сидела пляже
(Что же делать мне оставалось?!),
В надоевшем морском пейзаже
Новизну отыскать пыталась.
Надо мной хохотали чайки
Ядовито, неудержимо.
И мальков серебристых стайки
Равнодушно скользили мимо.
И твердила волна уныло:
"Ожиданье подобно смерти..."
Я же думала: "Милый, милый!
Где, скажите, Вас носят черти?"
Год прошел, а картина та же:
"Ожиданье подобно смерти"...
Я опять на треклятом пляже
С нетерпеньем Вас жду, поверьте!
«Проходит всё. Пройдёт и это...».
Как угадать Судьбы расчёт,
Ведь не куда-нибудь, а в Лету
Река унылых лет течёт?!
Проходит всё. Пройдёт и лето...
Забудешь ты, романтик мой,
Как мы бродили до рассвета
Под кронами Большой Морской.
Иная жизнь, иные лица
Затмят провинции пейзаж.
И лишь ночами будет сниться
(И то – всё реже) город наш.
Проходит всё – пройдет и это...
И всё ж, дарован был Судьбой
Июльской сказки лучик света,
Пронзивший души нам с тобой.
Борис Мозолевський
(1936–1993)
Нiч на Iвана Купала
Феєрія
Неначе йду, а ти за мною вслід –
Бігом, бігом, спіткнулася, упала!..
А я й не втямлю, чи палає глід,
Чи ватри на узліссях на Купала…
Скажи, це ти чи це лише мана?
По вирвах гнізда в’ють потворні круки.
Мене ж і смерть і несмерть обмина,
А ти біжиш, зламавши білі руки…
У хитрих душу вижерла чума.
Душі нема! – кричать. Нема?! – не треба.
Душі нема?! – а хто ж вона сама –
З очищами, мов прірви, проти неба?
Вже ліс горить від спалахів суниць.
Жаринами під ноги ті суниці!
Біжи, біжи! Не крикну – зупинись,
Бо там тебе, як відьму, спалять ниці.
Нема повернень! І межі – нема!
Є тільки тьмяний вогник серед ночі.
Грозою розпанахана пітьма
Колюччям набивається ув очі.
Кудись пливуть бандури вздовж ріки.
Куди ж бо ви – з єдиною струною?..
І біла тінь коханої руки
На жовте листя падає за мною.
Прощання з лiтом
Прокинусь, і знову в душі защемить:
Я більше тебе не зустріну.
Кінчається літо. На морі штормить.
І дихає осінь у спину.
А серце не йме іще віри і жде,
Ще гріється в спогадах щастя…
Чи море із небом розмову веде,
Чи знову баклан розкричався…
Отак і виходимо із забуття,
Неначе з глибокої штольні.
І знову бере нас в лещата життя
І ставить обличчям до штормів.
Не жаль, що нічого в житті не надбав,
Що тиші й на шеляг не спито.
Та ж тільки губами до сонця припав,
А вже й відплива моє літо…
За мисом надривно кричить пароплав,
Неначе зустрівся з бідою.
То, може, я сам, а не сивий баклан,
Лечу і тужу над водою.
А небо у хмарах, і в морі штормить,
І берег тремтить від прибою…
Я вічність віддав би, спалив би за мить –
За сонячну мить із тобою.
Червень
І не жона, й не наречена –
Ішли степами без доріг.
І божевільні квіти червня
Тобі тулилися до ніг.
І яструб довго плив над нами, –
Чого він плив, чого хотів?
Зринали в небо цвіркунами
Жита, від сонця золоті.
Я цвів тобою і для тебе,
І ти світилася в мені.
В твоїх очах гойдалось небо
Із хижим яструбом на дні.
Александр Павлов
Метель
Остаётся всего ничего – горевать и молиться,
телефон молчаливый терзая тревожным "алло?"
Серой хмарью дремотною всклянь затуманены лица,
белой, летней позёмкой дороги окрест замело.
Неуёмный Бальзак не доскачет в уездный Бердичев:
оплывающий воск да сусальность угрюмых икон...
Мой ненастный прогноз всепогоден и круглогодичен.
Тополёвую замять несёт мне в открытый балкон.
Собирай, не ленись, набивай под завязку перину,
припечатай на штопку чехла именное тавро –
и тогда уж без сил окунись, все заботы отринув,
с головою, как в омут, в пушистый и тёплый сугроб.
Сара Погреб
То лето будто первым было,
И мне девчоночья пора
Мирволила и ворожила,
И лодку перышком кружила
На темной синеве Днепра.
Еще не видела я моря,
Но было что-то в небесах,
В обзоре, в голубом просторе,
Что морем ветерок запах.
Еще обид я не прощала,
Не подошел, как видно, срок.
И нет, не то чтобы сгущала,
Но тонкой кожей ощущала
Как льдинку всякий холодок.
А тут такая перемена!
И цвет поблек, и блеск угас,
И лодки маленькая сцена
Покачивалась не кружась.
Из-за чего? Но суть не в ссоре.
Не помню даже. Ерунда.
Но в усмехающемся взоре:
Куда, мол, денешься? Вода.
...Бултых! Прохладу рассекаю.
Кусты заречные видны.
Куда-то делась ширь морская,
И только слезы солоны.
Летний дождь над душою пробрызнет –
Отряхнется щенком от трухи...
Стало просто условием жизни
Прочитать в этом доме стихи.
Точно детских сокровищ даренье:
Синим стеклышком я отдаю
Пусть не целое стихотворенье,
Но какую-то строчку мою.
Все стирают резинкою годы,
Размывает забвенья вода,
А стихи и явленья природы
Остаются порой навсегда.
Разве так не бывает с тобою?
По житейскому делу идя,
Набредаешь на дождь под горою,
На забытую арфу дождя.
Для меня это – Абастумани.
Боже правый, со мной до сих пор
Хрипов влажность и неба дыханье,
Просыхающего между гор.
Анатолий Поперечный
(1934–2014)
Уход лета
Качая теплыми плечами
Над позднеспелого травой,
Ты ворожила над цветами,
Приговоренными тобой
Цвести последним цветом лета
До зорь прохладных сентября.
Качалась в венчике нагретом
Пчелой не снятая заря.
И кречет, озирая степи,
Взлетал, подставив небу грудь.
И поднималась в каждом стебле
По жилкам солнечная ртуть.
И, перья с крылышек роняя,
Ты шла не этой ли тропой,
Где шли волы на водопой?
Легко в копытный след ступая,
Ты шла над позднею водой.
Ты уходила... Ксенья, Ксенья,
Как тяжелы твои следы!
Так после позднего цветенья
Грузнеют поздние плоды.
И словно лета завершенье,
Последний, перед омовеньем,
Восход последней красоты,..
Ты уходила... В знобком страхе,
В слепом предчувствии беды,
Уже осенним пням на плахи
Роняли головы цветы.
Уже над вылинявшим ставом,
Над журавлиного тоской
Трубила сгубленная слава,
Стоял, сняв шапку, месяц твой.
К экватору спешило лето,
Как будто к свадьбе золотой.
Как будто здесь он стал чужой,
Тот август Азии большой.
Как будто чья-то песня спета
Над этой темною водой..
Августовское поле
Над Бугом тучи ходят табунами,
В преддверье лета бабьего земля.
Она легла прозрачными полями,
Отдав амбарам кладези зерна.
До крови, что с зарей вечерней схожа,
Мне ноги режет жесткая стерня.
Минула жатва.
Сердце, ждешь чего же?
Зачем, тревожа, мучаешь меня
Сомненьями – что отдано, что взято,
Несовершенством замысла, увы,
Или забвеньем прошлого, что свято, –
От всхода до падения травы.
Она, трава, уже забыла буйство,
Когда ее валили косари...
Как в разоренных гнездах, в сердце пусто.
Когда пусты поля в лучах зари.
Владимир Пучков
Август в Черноморке
Памяти Ивана Григурко
Зашуршал – и потянул на выход
сквознячок прощания... Прости,
этот август – бесконечный выдох,
мне дыханья не перевести!
Может, поберечься не мешает –
сэкономить силы и тепло?
Но над побережьем нависает
космоса суровое крыло –
и одна звезда зажглась в тумане,
и, не принимая тишины,
мечутся на стынущем лимане
сорванные с неба мартыны!
Офорт
Закрой глаза перед картиной:
как молодой косяк хамсы,
сверкает цинковой пластиной
тугое тулово косы.
Объемный мир, познанья ради,
на скользкой плоскости растерт!..
Игра иглы и голой глади.
А называется – офорт.
Любой узор для ока лаком:
на белом противне песка –
лоснятся баклажанным лаком
закрылки жаркого жука.
Его глазами сверху глянешь:
внизу, где сосны, пляж и зной,
уже смуглеет липкий глянец
коптильни, скрытой под землей.
Барашки волн сейчас проснутся,
стряхнув невидимую кладь...
Они вот-вот соприкоснутся –
игла и угольная гладь!
Как на офорте неготовом,
который только что возник,
чернеет фотонегативом
косы отточенный плавник.
Густую сеть штрихов и крапин,
влажнея, впитывает глаз.
Как буквы спекшихся царапин –
они темнеют напоказ.
Сухие оспины росинок
белеют солью на щеке...
Вся жизнь слагается в рисунок
на черно-лаковой доске.
Аркадий Суров
Мы ждём
Как хорошо, что мы живём на юге.
На юге солнце жарко, и подруги
Стройны и загорелы, и ватаги
Мальчишек в тёплой речке моют ноги.
Зимою мы не мерзнем – так, прохладно.
Наш снег – "снежочек": падает парадно,
Лежит всю ночь, к утру же смотрит бледно,
Да изредка бывает гололёдно.
А наше время, безусловно, лето!
Пора стриптиза и кордебалета!
Мы так раздеты, что листок салата,
Надетый на нос, смотрится сердито!
Так приезжайте к нам, когда теплеет,
Когда все шелестит и зеленеет,
И места нет унынью и тоске!
Мы вас обнимем прямо на вокзале,
Тихонько спросим: "Сколько денег взяли?"
И искупаем голыми в реке!
Владимир Христенко
Летний ангел.
Луны недремлющее око
Скользит по полутьме ночной,
Где ангел бродит одиноко
По улице Большой Морской.
Уже давно умолкли звуки,
Дома уснули в тишине,
А он, не веруя в разлуки,
Свои стихи читает мне.
Они плывут над мостовою
Куда-то в прошлое, туда,
Где были только мы с тобою
В том нашем августе, когда,
Бродя по замкнутому кругу
Среди акаций и домов,
Читали мы стихи друг другу,
Спасаясь исцеленьем слов.
И эта магия ночная
Вселяла веру каждый раз,
Что наша улица Морская
В разлуке не оставит нас.
Но чуда так и не случилось,
И ожиданиям назло,
Всё вдруг куда-то испарилось
И словно летний дождь прошло...
Видать, когда проходит лето,
Всё изменяется, порой,
Лишь он-чудак не верит в это -
Мой ангел на Большой Морской.....
Сергiй Цушко
Тасує літо, мов колоду,
гарячі швидкоплинні дні.
Серпневий ранок прохолоду
зненацька витягнув мені.
Лице веселе, розпашіле
мов наштовхнулось на стіну.
Душа вернулась знову в тіло –
у прозу, втому, сивину.
Я ще по-літньому вдягаюсь,
і дні заповнені ущерть.
Та все ж по сходинках спускаюсь –
у серпень,
осінь,
старість,
смерть.
Людмила Чижова
Поспiшало лiто
Поспiшало лiто, щоб не запiзниться,
А за ним, як море у степах пшениця.
Спотикалось лiто, дуже поспiшало,
До криницi в лузi жадiбно припало.
Пило лiто воду, намочило вуса,
Вiтер довго грався його чубом русим.
Пiднялося лiто, на межi упало,
I дощi по ньому голосити стали.
Повернися
А пiд вербою сидiло лiто
журливо руки у рiчцi мило.
Усе минуло, усе забуто,
Ти повернися до мене, милий.
Жiноче серце прощати звикло,
Всi давнi болi переболiли,
Усi образи безслiдно зникли,
ти повернися до мене милий.
Без тебе пiснi не проспiвати,
Живу вiд болю, мов онiмiла.
Бiда, чи щастя, менi прощати,
Ти повернися до мене, милий.
Эмиль Январёв
(1931-2005)
Наслаждаюсь водой проливною,
налетевшей, как вихрь, с высоты.
Что со мной приключилось?
Со мною
приключилась по-прежнему ты.
Август. Утро, подобное воску.
Как хочу, так его и леплю.
Ты забыла на кухне авоську –
я смотаюсъ,
картошку куплю.
Молодухи-торговки нa рынке
разливаются, как соловьи.
Кто сказал это? Кажется, Рильке:
не пишите стихов о любви.
Hy и жарища! Поистине – адова!
Только бросаться и ею не надобно.
Полдень, закрученный плотным жгутом,
Не повторится ни разу потом.
Блёклых небес раскаленные своды –
Это недолгое чудо природы.
Южного Буга ночная испарина
Нам на одну только жизнь и подарена.
Дорога на пляж
И пятна барвинка синели,
И стайка резвилась скворцов
в кладбищенской пыльной сирени
и меж потемневших крестов.
И млели июльские дали,
и мглой застилали глаза.
А с пляжа уже долетали
пронзительные голоса.
Одной мы трагедии дети,
и с вечностью накоротке
и те,
кто купается в Лете,
и те,
кто в Ингуле-реке.
