Форма входа
До 60-рiччя видатного українського поета
Дмитро Кремiнь. Телевiзiйний фiльм iз циклу
"Сузiр'я миколаївцiв"
Анатолiй Маляров
Поету-лауреату Дмитрові Кременю 60 років.
Д м и т р о
Аби заслужити від людства іменуватись коротким Овідій чи Горацій великі і мудрі поети століттями жили серед читачів і декламаторів, цитувальників і наслідувачів. А наш вусатий і люб’язний українець зажив такого визнання чи не з тридцяти років.
Спочатку то була повага до стрункого, вродливого молодика, що чарував посмішкою, переконував ерудицією, валив з ніг змістом та формою вірша і непохитною відданістю рідній мові. З часом поет став метром, що неймовірно щедро залучав, підтримував, відстоював молоді таланти на ниві слова і українства. Літератори усього на десять, навіть на п’ять років молодші Дмитра Кременя, ставили за взірець думки, розміри, рими маестро.
Ні елліна, ні іудея , –
який священний заповіт!
Але печінку Прометея
клює орел вже стільки літ…
Або:
А що там Нестору напишеться
там, у грядущій млі століть,
де тільки тиша, срібна тиша ця
над нами вирвою стоїть?
У чотирьох рядках – інформація, настрій, школа рідної мови, лик поета і… і…
І так цитуй по пам’яті досхочу, листай тоненькі «метелики» і огрядні томи Кременя, прилипай до кожної сторінки, в’язни усім чуттям в словоспіві і поринай у думки – найчастіше елегійні і повчальні, рідше – жартівливі до шалу, а то і те і інше в одному.
Кажуть, на березі моря, над рибальською юшкою і чаркою під вусами Дмитро раптом весело видав експромт:
Ходім до рибалок, ходім!
Хоч ми далебі не атланти,
на наших долонях наш дім –
хитлява тареля шаланди.
Дотепно, смішно читав, сміялись рибалки… і раптом очі поета потемніли над багаттям, густі вуса настовбурчились, зітхання поволі виповзло, мов прилив:
А вернемось – дує майстро
із Чорного моря нічного.
а в неводі – повно зірок,
а в неводі… майже нічого…
Красиве життя – важка доля, – одразу, в кількох рядках, радість і сум. Що є від Бога, і що ми робимо з даром Божим!
Отакий Дмитро змолоду, отакий в зрілі шістдесят років. Поет і людина з тих, що сповнив Заповіт Всевишнього: збудував дім, посадив дерево, зростив сина.
Як давній приятель сім’ї, додам, щодо сина – це окрема мова, з дитинства добірна людина, світлий громадянин, глибокий вчений, новітній поет. І красень.
І нехай і в дні ювілею, й надалі й надалі завжди щастить і Поетові і його родині!
Колега за ремеслом – А. Маляров.
Леонiд Ржепецький
Перед Словом і Світом, або Серед скарбів нетлінних
Сердечна ода з високої нагоди славного 60-річчя
Дмитра Дмитровича Кременя
Як не зміряне Небесне поле і не пораховані зорі на ньому, так і не сказані ще ті свято-звеличені слова про нашого краянина, великого і справжнього Поета української землі, на які він, Поет і Громадянин, заслуговує.
Сяйво жар-птиці, яка живе у душі Д.Д. Кременя і випромінюється у його поезіях, утверджує у нас, його численних читачів і шанувальників, віру в добро, у справедливість, у високі людські стосунки та почуття, віру в Боже благословення Україні на державність, нездоланність і незборимість, на прозріння і бажання творити власну Українську Долю на своїй землі. Його слово завжди несе святість душі, високу моральність, філософію та історизм буття народу, якого «Правди сила ніким звойована ще не була». Звісно: за останні роки, вже у новітні часи, у новому столітті, були ми й ідеалістами, мрійниками, оптимістами і скептиками. Але завжди сподівалися і сподіваємося, що врешті-решт, постане нова Україна у нових поколіннях, які любитимуть рідну землю, рідну мову, культуру, традиції, духовність, щоб залишити земне життя в честі, в совісті, в людяності, і залишитися навічно з нею, з Україною.
Аналізуючи багатий і різнобарвний поетичний доробок нашого славетного земляка, доходиш висновку: Дмитро Дмитрович Кремінь не лише поет-історик, поет-філософ чи поет-лірик, а й поет-державник, який серцем бачить і серцем уболіває за долю своєї Руси-України, за її пісенний, толерантний, талановитий народ. Це не пусте бахвальство, не гра слів, а тверде переконання у тому, що наша держава – це Божа перлина чи перлина у Божому вінку земних країн, та кожна з них своєрідна, а Україна – «такої в світі більш нема».
Мені водночас імпонує твердість духу Поета на вірність і відданість, на моральність і жертовність, на любов до отчого краю і материнської пісні, бо ця любов, як вогонь, заповнює кожнісінький склад мови, кожну клітинку письма. За цим стоїть авторське проникнення у наше земне буття, як сполучний ланцюжок між минулим, сучасним і майбутнім.
У Д. Д. Кременя це чітко простежується від античної Ольвії та Скіфії, від козацьких часів до буремних років підкорення Очакова і Криму, до Чорнобиля і сьогодення. За поетичними рядками спресовується Час і Вічність, тут відсутній вітер пустослів’я, а слова набувають особливої сили і значущості.
Звичайно, у поезії Д. Кременя, присутня сакральна дія свідомості й мислення, бо поетичні рядки спонукають вдумливого читача мовби зазирнути у власне «я», спробувати «прочитати» свою власну історичну пам’ять, як це робить сам автор:
– …О, звідкіля ти пішла,
Київська земле руська?
- - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Вербу, тополю та акацію
Садив і я побіля дому.
Куди ж ведуть нещасну націю
Вожді не з нашого крайкому?
Тут і певні історичні паралелі, і довершеність думки, і афористичність, і символізм, і мовне розкрилля: своя стилістика, своя лексика. Тут поет Д. Кремінь наслідує поета-громадянина Д. Кременя. Якщо бути більш філігранним, то скажу: це поезія хоралу, материк поетичної цілісності думки, слова, почуттів. Дмитро Дмитрович Кремінь завжди вірний Слову, бо це Слово завжди чесне, правдиве, світле, як сам Народ, а отже – вічне!
Читаю-перечитую поетичні рядки Поета, які поза Часом, які перед людьми і світом, де «любов’ю вишите життя» (М. Рильський), щоб потрапити у тему, щоб краще збагнути Час, у якому живемо:
І поза крапкою і комою
Не потрапляємо у тему,
І що здавалось аксіомою
Вже перейшло у теорему.
А попереду все нові і нові поезії, бо не все ще написано і не все прочитано, як і пісні, які не всі ще проспівані. Їх вистачить на багато літ.
З високоліттям, дорогий наш Поете!
З роси і води, – дорогий ювіляре!
Леонід Ржепецький,
голова Миколаївського обласного відділення Українського фонду культури
Анатолій Качан (Київ)
Дорогий Дмитре! Вітаємо Тебе на ювілейній вершині, з якої видно не лише Парнас, а й Пік Безсмертя. Пройдена тобою дорога від закарпатського села Суха до Сухого Фонтану на півдні України довжиною 21.915 днів і ночей позначена багатьма помітними і знаковими віхами. Пишаємося, що саме в наших південних краях на повну силу розквітла твоя самобутня Поезія, увібравши в себе болі, барви і ритми Причорномор’я.
Нехай Тобі щастить і за віхою 60-ліття!
Хай накують Тобі в гаях багато літ зозулі
І щоб Тебе, як Мамая, не брали вражі кулі!
Анатолій Качан, Надія.
Світлана Іщенко (Канада)
Мій особистий уклін Поетові – Дмитру Кременю
«Світланко, ти ж моя літературна дитина!» і «Я ж тобі хрещений батько в поезії!» – завжди зігріває душу і звучить дійсно по-батьківськи й з гумором, особливо коли чуєшь ці слова від всміхаючогося щирою й водночас лукавою посмішкою Дмитра Дмитровича. А для мене просте звертання до нього – Дмитрику – так і прижилося... тепло й по-родинному... понад 20-ти років нашої дружби.
За доброю порадою мого партнера по сцені в Миколаївському Українському Театрі Драми та Музичної Комедії, зараз народного артиста України – Олександра Кравченка, я вперше зайшла до редакції газети «Радянське Прибужжя», де завідуючим літературним відділом працював Дмитро Дмитрович Кремінь, на початку грудня 1991 року показати кілька моїх віршів. Я тільки-но починала мій акторський злет у театрі, і навіть не замислювалася тоді, що після зустрічі з Дмитром Дмитровичем мій поетичний політ триватиметься протягом життя! Кремінь вже був відомою особистістю в Миколаєві на той час – всі чули його ім’я, впізнавали на вулиці, вивчали за шкільною програмою, його пісні на музику Тетяни Ярової звучали по радіо, його поетичні виступи проходили в усіх навчальних закладах і бібліотеках міста... Я принесла показати йому добірочку моїх російських віршів. Він продивився і каже: «Дякуємо! От в нашому наступному номері газети і надрукуємо!». Зве О.Кремка до свого кабінету. Фотокореспондент газети, чудовий фотохудожник – Олександр Кремко – зробив фото до добірки. Усю мою молодість Кремко зафіксував на фотоплівці! І з того дня, кожна моя добірка в журналах, газетах, антологіях України мала мої світлини, зроблені Кремком... А Дмитро, покручуючи вуса, каже: «Світлано, а чому б Вам не спробувати писати українською? Ви ж – українка, і прізвище – українське, і в українському театрі працюєте...Спробуйте українською.» Ну от як спробувала – так знову ж таки – на все життя. Це був мій перший український вірш:
За чим жалкуєте, миряни?..
І хто єсмо?
Когось убили на майдані
І – мовчимо.
А може, обрано над вами
Квітучий шлях? –
Кому дістанеться в трояндах
Іржавий цвях?...
Чи розцвіте і знов загине
Козацька Січ?
Куди ти котишся, Вкраїно?
В провалля?.. В ніч?..
Чи пролетять крізь обрій спеки
До нас, в імлі,
Забуті, вигнані лелеки
І журавлі?..
А може, знову хтось збудує
Великий дах,
Але не той, що погамує
Хвалу і жах,
А той, де яскір жовтий килим
Розкине в ніч,
Де понад обрієм щасливий
Почуєш клич?
Моя перша добірка віршів вийшла 14 грудня 1991 року – Дмитро назвав її «Очарованье чистоты». Я виїхала з невеличкою групою акторів на гастролі у село на кілька днів... не могла дочекатися тієї першої опублікованої добірки в Миколаєві... нарешті ми повернулися, і я придбала газету з публікацією. Аж моторошно – це ж усі вперше побачать мої почуття і думки! У театрі заговорили... і якось по-іншому стали дивитися на мене – якщо Дмитро надрукував, значить стоїть читати. А для мене тоді ніякі авторитети нічого не значили – крім таланту, і Дмитровий авторитет таланту надав мені сміливості і незалежності, як в моїй акторській роботі на сцені, так і в поезії. Більш за те, поезія і театр поєдналися і стали невід’ємною частиною мого мистецтва, включаючи навіть малярство – я писала вірші для театральних тематичних програм і звітних концертів миколаївської області, писала тексти пісень до театральних вистав і шоу, до дитячих казок, робила ескізи костюмів...і навіть знайшла своє сімейне щастя через поезію, і з моїм чоловіком, відомим канадським поетом, я переклала поезії Дмитра Дмитровича англійською мовою... Але все це буде пізніше!
А тоді: приходжу у редакцію подякувати Дмитра за першу добірку і бачу на стіні світлину Лариси Матвєєвої – моєї однокласниці і подруги, а зараз відомої і талановитої миколаївської поетеси – вона останні п’ять класів навчалася в іншій школі, і ми якось загубили одне одного...Я кажу, що знаю цю дівчину, а Дмитро: «Вона – наша авторка», і зразу ж наполегливо підбиває мене їй зателефонувати, і номер телефону дає, і телефон переді мною ставить – Дмитровій наполегливості не можна відмовити! Телефоную... І от по сей день ми з Ларисою найближчі подруги.
Я і Лариса стали першими учасниками молодіжною літстудії «Борвій», яку Дмитро Дмитрович вів на початку 90-х років у бувшому Палаці Піонерів... Іван Кушнір, Наталя Білецька, Наталка Парасочко, Сашко Павлов – зараз відомі постаті в літературі України, Росії...а тоді – Дмитрові діти. От і турбувався він за нас, як за дітей... Нарада Молодих Літераторів Півдня України з 10 по 13 травня 1996 року... мене запрошують їхати, а директор нашого театру не дозволяє мені, бо я задіяна в багатьох виставах... Дмитро Дмитрович влаштував усе одним телефонним дзвінком Миколі Берсону. І що він йому таке сказав?!.. Але наступного дня я була вільна, як пташка, їхати аж на три доби у Кіровоград на нараду! Таки є у Дмитра щось таке левине і мафіозне... Шуткую.
Нарада молодих літераторів півдня, Кіровоград, 1996 р.
Одна дружба в моєму житті, якій я знову ж таки забов’язана Дмитру Кременю, залишилася впливовою на всі грані моєї особистості і усіх моїх талантів. Я 16 червня 1992 року познайомилася з Анатолієм Петровичем Завгороднім, заслуженим художником України і керівником Миколаївської обласної організації Спілки Художників України. Почалося з того, що я принесла у редакцію показати Дмитру одну з моїх картин «Реквієм», з диптиху, написаного на музику «Реквієма» В. А. Моцарта. Кремінь, доречі, і сам добре малює, тому він зразу ж по-доброму оцінив мою роботу. Маючи багато друзів-художників, він тут же запропонував мені завітати до одного з них. Дмитро Кремінь і Олександр Кремко привезли мене у майстерню Завгороднього з кількома моїми картинами, які у білу «Волгу» Кремка майже не вміщалися за розміром, показати мої роботи професійному художнику... познайомили мене...сиділи в майстерні, пили чай з солоними сухариками, які Анатолій Петрович сам готував, збризкуючи солону воду на білий хліб великим пензлем... З тих пір я була постійною гісттю в його майстерні, я завжди приносила на перше прочитання свої нові вірші, ми непреривно спілкувалися і про живопис, і про поезію, і про музику, і про театр, і просто про життя. Анатолій Петрович – тонка, людинолюбна, поетична і безкорислива душа – навчив мене приймати людей такими, які вони є, не намагаючись змінювати, не зображатися на них, коли вони зображають мене, і продовжувати творити і працювати, хоч там будь що!
А.Завгородній і С. Іщенко, 1992, фото О. Кремка
Анатолію Завгородньому
Срумить розводдя хвилями єдвабу
І жовтим блиском бурштину,
Вечірня осінь на розраду
Дарує людям сивину.
Мій сизий майстре, у твою світлицю
Вливає сонце клена мідь,
І, наче камінь у криницю,
Світ заворожений летить.
А у майстерні тепле море
Штовхає човен в береги...
Спіши, художнику, спіши, –
Ти вже зійшла, Північна зоре.
Не доженуть мої ранкові
Твоїх вечірніх рисаків, –
Чекає мудрих вожаків
Твій білий кінь на підвіконні,
Жагу не втамувавши літом,
Йому палає на душі...
Цю осінь з вечоровим світом
Малюй, художнику! Пиши!
«Художнику потрібно всього один процент таланту і дев’яносто дев’ять процентів працелюбності» – казав він мені і в серьоз, і в жарт. І для нього це була істинна правда, бо він сам себе в люди вивів, вивів себе в художники, і ніяких університетів не кінчав... Його друг і художник Михайло Озерний заніс якось букет польових ромашок у майстерню для Завгороднього, щоб писати. Анатолій Петрович звертається до мене: «Здається ти, Світланко, хотіла писати олією – спробуй: біле на білому – не так-то просто!» – "Натюрморт з ромашками" ми писали водночас – він свій, а я свій... Одну з моїх робіт, «Натюрморт зі сливами», я подарувала Дмитрові Кременю на один з його днів народжень... Майстерня Завгороднього на п’ятому поверсі з м’яким світлом гуаші, теплим морем, квітами, човниками, стапелями для нових кораблів, дощем в Венеції, освіченими сонцем обличчями простих трударів, очаківськими будяками, Мігійськими туманами, майже зломаними пальцями піаніста з картини «Сі-Дієз», з врятованим і реставрированим самим художником кріслом-качалкою у центрі між двома мольбертами, з білим коником на підвіконні – все це і всі поглядали на мене з кожного полотна – вся ця майстерня мала особливе магнетичне тяжіння до світла. А для мене вона і її хазяїн стали притулком і сховищем від принижуючих людську гідність реалій тогдашнього життя... Ми продовжували листуватися з Анатолієм Петровичем навіть після моєї еміграції до Канади. «Свєточко, я – живий і працюю!!! Готую мою персональну виставку до мого 80-річчя...» – написав він мені в його останньому листі в липні 2009, не забуваючи поздоровити мене з днем народження... А 27 серпня він перейшов ув інше життя.
Дивосвіт
(художнику А. П. Завгородньому)
Сніг іде – як вік за віком...
Чи завія?.. Чи зима?..
Біля жовтих мерзлих вікон
Шепчуть люди і пітьма:
Хтось вдивляється у вічі,
Хтось простежив до дверей, –
Як метеликів на свічі,
Тягне в затишок людей.
Птахолюди... птахомрії
Позліталися на світ,
Може, то його надії,
Що шепочуться між віт?
Може, то двінкі сороки
Шелестять про те, про се?...
Може, то сніги глибокі
Вітер-первісток несе?
Наче там живі істоти
Гомонять, вершать суди,
Начебто питають: "Хто ти?", –
Наче просяться туди,
У віконце з неба низько
Заглядає Козоріг,
Як в дитинстві, в Українськім,
Стиха пада чистий сніг...
Не тривожся, птахокрилий!
Не гвалтуйте, – світ горить! –
В тім вікні, мов ясень білий,
Майстер радощі творить.
Без прикрас можу сказати, що якби не було на моєму шляху зустрічі з Кременем і Завгороднім – не було б тієї поетеси, актриси, художниці Світлани Іщенко такою, якою ви мене знаєте.
Моє прийняття до Спілки... До вступу в Спілку Письменників України треба було предоставити три опубліковані книги. В мене на той час була тільки одна книга поезій надрукована в Києві – «Хорали неба і землі», друга книга була тільки в манускрипті, на публікацію якої, звичайно, грошей не було. «Світланко, твоя одна книжка – трьох книжок стоїть! Подавай заяву» – по-батьківськи заявив Дмитро. І от я – у Спільці! Усі проголосували «за». Прийняли наперекір уставу, з однією книгою. Усе це Дмитрова мафія чи магія? Шуткую – гра слів.
На самому початку 1999 року, взимку, я і Лариса Матвєєва поїхали на з’їзд молодих письменників-членів СПУ, що проходив у Києві – знов таки з легкої подачі Дмитра Дмитровича. Я вперше побачила і почула відомого академіка Івана Дзюбу, хто був головою СПУ на той час. Я також вперше почула виступ-звернення відомого державного діяча Вячеслава Чорновола до літературної молоді України... Він міг бути наступним президентом України – відверта, гостра розумом людина. Ніхто з нас і запідозрити не міг, що бачить його востаннє – два місяці потому, 25 березня, він загинув (усі казали – це було політичне вбивство) ув автокатастрофі по дорозі на Бориспіль... Такі зустрічі, люди, хвилини – незабутні. І я мала такі миті в моєму житті завдяки Дмитру Дмитровичу.
Нарешті прийшла моя пора залишити все, що знала, всіх, кого знала, і відправитися у подорож у невідоме і незнайоме. Мій від’Їзд до Канади став якимось сумним стресом для Дмитра. Можливо, він по-батьківськи розумів, що не всі емігранти мають в собі сили повністю збудувати нове життя ув іншій країні – нова сім’я, земля, мова, громодянство, робота, культура, релігія, література – то мабуть тому Дмитро, не вдаваючись у лекції і довгі розмови на ці теми, якось тихо і по-рідному допомагав мені – боявся, щоб я не загубилася як особистіть і як українська поетеса десь там, точнісінько на краю світу, у Ванкувері... Квитки на літак в мене вже були, а бюрократія з документами все ще тривала. Коли чекати треба було два місяці – закордонний пашпорт для моєї доньки Дженніфер зробили за дві доби: Дмитро влаштував усе одним телефонним дзвінком... і куди б ви думали? – у КДБ!!! Знову ж таки – мафія чи магія хрещеного батька?.. Знову шуткую, бо звичайно це – його роками здобутий авторитет справжнього майстра слова, будь то поезія, есеї, стаття чи нарис, або навіть симфонія в віршах, до яких неравнодушні навіть полковники в КДБ і люди зовсім непоетичних професій...
Я була свідком, що Дмитра навіть побоювалися за ту його «магію» слова, якою він міг відрубити різко докучого графомана або сказати матінку-правду прямо в вічі будь-якому начальнику чи близькому другові без церемоній. А я ніколи не боялася його слова, можливо тому, що маю таку ж натуру і знаю, що те, що він каже, йде від щирої правди, а не від злоби на людину. В цьому і різниця. А ще знаю, боялися Дмитра за його феноменальну пам’ять. Дурні боялися. І не дурні також. Боялися, що пригадає в один момент Дмитро усі їх образи йому... Але Кремінь не злопам’ятний, прощав їм усім, не занижуючи себе до їх рівня – щира й сердечна левина натура! А пам’ять в нього дійсно – енциклопедична! Чи ви зустрічали людину, яка може, наприклад, надати вам довідку по будь-якій події історії, та ще й додати до довідки лист літератури, де про цю подію згадується – назви недавніх періодичних видань і журналів, та ще й їх номери?! Чи ви зустрічали людину, яка може назвати багатьох членів Спілки Письменників України – ім’я, по батькові, та ще й з усіма номерами їх домашніх телефонів?! Зараз усю інформацію тобі подає комп’ютор, а на ті часи – треба було йти у бібліотеку, штудіювати каталог з годину чи дві, а потім поки знайдеш ту книгу чи журнал – і день скінчиться... Працюючи над моєю драматичною поемою про останнього кошового отамана Запорозькою Січі – Петра Калнишевського, я не могла дістати інформацію ні в яких посібниках, що були у бібліотеках міста, про цю історичну постать. І мене це насторожило і ще більше зацікавило. Звернулася до Дмитра – чи може він знає що? Звичайно зна! «Світланко, почитай роман Романа Іваничука «Журавлиний крик», а також в новому шкільному посібнику канадського історика Ореста Субтельного знайдеш довідку про ті часи і про Калнишевського» -- видав він мені інформацію, краще за комп’ютор. От таки пам’ять! «Світланко, у журналі Жовтень за таке й таке число цікавий щоденник свідка опублікований про відступ війська Мазепи через очаківські улуси...» – і мій вірш «Мазепа» народився!
27 червня 2001 року: незадовго до мого від’їзду у Канаду, я, Дмитро і його дружина Ольга домовилися зустрітися на вул. Адміральській біля площі й театру – попрощатися. Дмитро радів усією душею за мене, що я знайшла своє щастя, але був сумний, що я знайшла своє щастя не в Україні... всміхався до мене щирою козацькою посмішкою крізь вуса, а очі все ж таки видавали його внутрішній стан – сумні очі... «Дорогій мені родині поетів, любленій по обидва боки океану, – Світлані Іщенко і Расселу Торнтону – Елегія Троянського Вина. Да овіває вас елегійний левант Ольвії та Картагена, а ліра не змовкає ніколи! Від усього серця – Дмитро Кремінь» – після цього автографу впала завіса дощу. Увечорі того дня я написала цей вірш:
Сонячний дощ
(Дмитру і Олечці Кременям)
Сонячно й накрапає дощ.
Якщо кажеш «накрапає», моя донька малює його крапочками.
Три й більше – вже нескінченність думки...
Я обіймала Ольгу Іванівну Кузнєцову,
Бо вона плакала, як той сонячний дощ, по моєму від’їзду –
Акторська душа – немов дитяча...
Голос поетичний – стриманіше,
Ніби бачить світ понад змістом акторської душі.
Я прочекала годину свій рідний поетичний Голос,
Стоячи з яблуками нашого вічного саду –
Сад настільки вічний, що яблука змаліли.
Голос поетичний забарився серед друзів, роздвоївся,
І першою дійшла до мене
Його рідна Мелодія.
Дощ посилився, і Мелодія бережно розкрила парасольку
Над моїми думками...
– Олечко, наш сад настільки вічний,
Що яблука падають кожного дня,
А думки злітають кожного дня
І сідають відпочити на гілочках віршів –
Візьміть, що маю!..
Нарешті Голос наздогнав свою Мелодію
Аби подарувати мені
Елегію троянського вина ВГОЛОС,
З аккордами і партитурою.
– Аве, Дмитрику, аве!
Аве сьогодняшньому сонячному дощу!
Аве першій ноті!
Аве смаку твого елегійного вина, аве!
* * *
Не придбав ти за життя ні мерседеса,
Щоб дівчат садити на капот...
А зелені яблука Зевеса
Зварить Ольга богорівна на компот.
Увостаннє обійнявшись на алеї –
Нас фотографує інший час –
Українські пілігрими й одісеї –
Хто чекає, Вчителю, на нас?
Ми йдемо у трійці рідним містом,
А немов четверта є стіна:
Наші долі вже вивчатимуть за змістом
Ув Елегії троянського вина.
І, хоча твоя дружина нарікає
«Що не крок – то друзі і вино,
Всі місця у купленому раї,
Дмитрику, вже зайняті давно...»,
Ти її кохаєш, мов царівну,
Ти її кохаєш над усе –
Українсько-ренесансну, богорівну –
Доки білим снігом занесе!
Від мого від’їзду ви під стресом,
Що на чужині знайшла покров...
Переслідує поетів чорна меса,
А наздоганя – лише любов.
* * *
Поетичний Голос обіймає мою душу
Мажорно,
Тримаючи змістовну партитуру,
Всміхаючись сонячному дощу і мені
Мінорно,
Прощаючись з його сьогодняшньою слухачкою,
А його Мелодія фіксує наші обійми на фотоплівці...
Даруючи останній знак оклику,
– Сумно, – промовляє Голос
І ставить крапку.
Три крапки й більше – нескінченність думки...
Накрапає дощ,
І моя донька малює його крапочками....
* * *
Не викреслю, Дмитре, ні титли, ні коми
І я, залишаючи цей материк.
І хочеться скрикнути: – Вчителю, хто ми?! –
Й востаннє побачить твій всміхнений лик.
Навіть коротка розмова з Дмитром надихає на вірш чи знайдення нової метафори. А його симфонія «Сад» з книги «Пектораль», надихнула мене на мій особистий вірш «Сад», бо в мене теж був сад, хоч і не Гетсиманський, не всесвітній, але мій, той, в якому я провела дитинство і юність, в якому писала мої вірші, в якому тільки дерева чули мої репліки ролей і образів, що я створювала там, сад, у якому моя перша донька грала і збирала грецькі горіхи і чорну смородину, сад, де я любила слухати дощ...
Сад
(Дмитру Кременю)
Мій сад шумить всю ніч в липневих зливах
Риданнями і клекотом грози,
Слізьми важкими і прозорими по сливах,
І по незрілих гроночках лози,
По яблуневих стволиках, по вишнях,
По гойдальці дитячій між дерев...
По серцю... по моїм вкраїнським віршам, –
Ричить на мене мій липневий лев.
Прощай, мій сад. Твої горішки грецькі,
Розкльовані сороками, зберу.
Стежки твої – мої шляхи мистецькі –
Мов рушники – тому я не помру.
Я не прошу, мій Отче, щоб минуле
Мене забуло, зтерло, обминуло:
Країна, мова – й так багато втрат.
Але Господь серед блюзнірства і брехні
Знайшов ту чашу, що призначена мені, –
Я п'ю до дна. Прощай, мій вічний сад!
Немов стою на перехресті площ,
А навкруги – потоп, всесвітній дощ...
І Нічника, мій Дмитрику, Всесвітнього
Нема.
Хоча б вогню досвітнього! –
Пітьма.
Хіба такої ми чекали незалежності?
Хіба такої волі чи свобід?
Ще гірш Чорнобиля хитаються в безмежності
Голодомор, безвихіддя та СНІД,
І кожен третій (як не другий) – на базарі,
І кожен п'ятий – як не злидень, так поет...
Ми в найстрашнішім привиді чи марі
Собі з'явити не могли подібний мед.
І всі мовчать, немов позакладало їм,
Та й говорить не варто – бо болить...
То ж плаче сад байдужістю іржавою,
І плачу я, втрачаючи цю нить...
Мій сад хитається од вітру, наче п'яний,
Мій сад прощається – всесвітній, осіянний –
В мій день народження,
В мій тридцять перший рік...
І все мине і зникне за водою.
Мій сад прощається... прощається зі мною –
Тут слід мій вже не з'явиться повік.
А скільки у Кременя таких літературних дітей? Більше сотні мабуть. А художників, що він взяв під своє крило? Не меньше того. А друзів – з усього світу!!! А його книг, поезій, перекладів, пісень, есеїв, статтей газетних, нарисів про акторів, художників, поетів, драматургів, просто друзів, колег, публікацій про долю України – по всій земній кулі!!!
Джерело
(Дмитру Кременю)
Де країна під вербою,
Де широкий степ,
Там твоя вітчизна, хлою,
Сонце й неба креп.
Де історія пекельна,
Де калина й глід –
Там твоя вода джерельна,
Український світ.
Не жахала серце страта –
Шабля на боку, –
Бо гордині не займати
Й сили козаку.
Де поснули гайдамаки
Споконвічним сном,
Поросли волошки й маки
Понад джерелом.
Де між небом і землею
Журавлиний клин
Починає одісею,
Де росте полин,
Де батьки за стіл з тобою
Кличуть все село –
Там твоя вітчизна, хлою,
Там і джерело.
Дмитрове джерело бачення поетичного в усіх аспектах життя, джерело людяності і оптимізму ніколи не всякне. Для мене ця одна людина являє собою цілу «країну під вербою» – так бережно сам Дмитро називає Україну. Тому, коли в мене випала можливість з моєю донькою в 2007 році приїхати в Україну на пару тижнів, щоб навідати моїх батьків, перша людина, якій я зателефонувала по прибутті в Миколаїв – був Дмитро Кремінь.
Д.Кремінь, С. Іщенко і В.Качурін в Миколаїівській СПУ, 2007 р.
Я привезла для Дмитра примірники журналів з Канади та Англії, де були опубліковані наші переклади Дмитрових віршів англійською, а також – мою книгу поезій «Танок Дани дощовий». Я, моя доня Дженні, Дмитро Кремінь і Вячеслав Качурін зустрілися в Миколаївській Спільці Письменників: «Ходімо до Миколи Васильовича Шелеста у Шаховий Клуб, він чекає на нас» – організував Дмитро. Микола Васьльович – ще одна неординарна, з великої літери Людина, незмінний керівник Шахового клубу, який зростив в Миколаєві шахових чемпіонів України і світу – привітав нас усіх, як рідних, і почав пригощати і медом, і варенням, і чаєм... і я зразу ж відчула себе вдома, у колі друзів.
Д.Кремінь, моя донька Дженніфер, В.Качурін і М.Шелест у Миколаївському Шаховому клубі, 2007 р.
Зараз Микола Васильович Шелест потребує термінової операції на серці, яка призначена на середину липня 2013 року в київському НДІ серцево-судинної хірургії ім. Амосова. У добрих і талановитих людей серце не витримує «сейсмічності» життя, бо вони дарують своє серце бескорисливо усім, хто потребує їх турботи й уваги. Таке ж сейсмічне серце і у Дмитра! Він і сам переніс важку операцію на серці в Києві, після якої був довгий шлях одуження. Але це не зупинило майстра ні на йоту, він продовжує ділитися своїм серцем, душею, думками, віршами, новими книгами з усіма нами і з усім світом. А поруч з Дмитром тихо іде і світиться, як на полотнах Андрія Антонюка, його янгол-хранитель, його муза, його дружина – Олечка. І горді вони удвох, що виховали чудового сина Тараса – кандидата філологічних наук, доцента, громадського діяча, поета.
Дмитро Кремінь з дружиною Ольгою
Стільки добрих людей торкнулися мого життя і змінили його на краще завдяки Дмитрику. А ми ж і народжені із ним під одним сузіррям Лева. Є такі люди, які випромінюють світло і зігрівають своїм теплом усе навколо них, висвітлюючи талановите й найкраще в людях, і усе повертається навколо них, як навколо сонця – отакий і Дмитро. Великий і доступний водночас. Лев, одним словом – сонячний, золотий.
З ювілеєм, Дмитрику! З яскравим і плідним 60-річчям! З роси і води! На довгії роки!
Світлана Іщенко
23 липня 2013 р.
Александр Иванов
Поэма жизни Дмитра Креминя
В своей личной библиотеке я храню только те книги, которые прочитаны, осознаны, приняты душой и разумом. Здесь классики и современники, поэзия, юмористическая литература, лучшее из детективов и фантастики. Компания авторов многоликая, но достойная.
Здесь же книги моего друга Дмитра Креминя. Вот его «Травнева арка», изданная еще в советские времена. Тогда я не мог предвидеть, что когда-то через годы пересекутся наши жизненные пути. Но тоненькая книжечка молодого поэта сохранилась в ряду ценных для меня книг, как бы предвещая грядущую встречу. Что за мистическая предопределенность!
А потом, после ряда новых книг, у Кременя чеканится «Пектораль», и как признание высшего уровня – Национальная премия им. Т.Г. Шевченка. А потом, уже в статусе живого классика, – «Елегія троянського вина», «Полювання на дикого вепра», «Скифське золото»…
Так о чем он, Дмитро Креминь?
Один мой приятель, человек несколько суетливый и по-современному поверхностный, как-то пожаловался мне, что стихи Кременя ему кажутся тяжеловесными. А мне они представляются весомыми, насыщенными абсолютно уместными для настоящей поэзии историческими параллелями, философскими обобщениями, загадочностью поэтического образа. Читайте не спеша, смакуя каждое слово, и не только строки, но и между строк. Прозрение придет обязательно.
Но уйдем от менторских наставлений и исследований творчества нашего поэта – этим занимаются литературоведы. Мне хочется быть просто почитателем его таланта. Тем более, я не первый в этом ряду. В авангарде – Виталий Коротич, Иван Дзюба, Александр Сизоненко… Их признание дорогого стоит.
И еще о «знаке качества». Д. Креминя охотно публикуют и у нас, и за рубежом самые серьезные литературные журналы. Назову только несколько из них – «Вітчизна», «Київ», «Дружба народов», «London Magazin». Не слабо, а точнее – знай наших!
А нашим Дмитро Креминь стал не иначе как в результате непредсказуемого судьбоносного виража. Молодой поэт из Закарпатья по окончании университета прибывает на Николаевщину и четыре года учительствует в Казанке. Он до сих пор с теплотой вспоминает те времена.
– Тут, у Казанці, я відкрив для себе цілий степовий материк. Це батьківщина Павла Глазового, батьківщина народної комедії Леоніда Юхвіда «Весілля в Малинівці». Але це тільки література. А народ виявився страшенно доброзичливий, а степові краєвиди! Дітей у школі я любив, то й діти мене любили. А відтак, полюбили й до того невідому їм українську мову і літературу, яку я викладав.
Это тогда удивительным образом слились в совершенном унисоне неповторимая аура нашего края и чуткая душа поэта. И Дмитро Креминь не просто прижился на этой земле, а врос в нее, как вековая глыба. Вслушаемся в название его стихотворений – «Сага острова Березань», «Тендрівська мустангів одісея», «На Кінбурні цвіте орхідея…», «Камені Мигії», «Ольвійська просодія»… Это все наше, это все о нас и для нас.
Мне кажется, что значение такой литературной фигуры как Дмитро Креминь в нашем культурном ареале недооценено. Как недооценивается и деятельность отделения Национального союза писателей Украины, возглавляемого им же. Считается, что в таком глубоко индивидуальном виде творчества как литература, лидерство, а тем более руководство, не так уж необходимо. Но все же… общество охотников и регулярная воинская часть – как говорится, найдите десять отличий. Оставим за скобками рассуждения о том, каким бы было литературное наследие Николаевщины без Дмитра Креминя.
А познакомились мы лет 15 назад в селе Степовое на песенном конкурсе памяти А. Присенко, где вместе работали в жюри. Я скромно подарил Дмитрию Дмитриевичу свой композиторский сборник «Моєї пісні бентежна струна». Краем глаза замечал, как он с интересом всматривается в страницы, исчерченные непонятными ему нотными табулатурами, наверное, удивляясь столь необычному творчеству.
А потом на моих авторских концертах, а более – на творческих посиделках, я обращал его в свою «бардовскую» веру и чувствовал, как его щедрая душа восхищенно впитывает каждую ноту и слово. А между песнями он, совсем без пафоса, читал стихи. Так рождался наш творческий дуэт и зарождалась дружба. Позже мы написали возвышенную песню-гимн «Миколаївський оберіг» и еще несколько искренних песен.
Это я напоминаю о вечном поиске талантливым человеком родственной души. Дмитро Креминь всем своим естеством предрасположен к творческому соитию. Отсюда поэтический тандем с Владимиром Пучковым («Два береги»), дилогия с художником Андреем Антонюком («Лампада над Синюхою»), эпистолярный диалог с Виталием Коротичем («Цілком особисто»), цикл песен с композитором Татьяной Яровой («День і ніч»). А еще переводы (десятки фамилий), публицистика, очерки о близких по духу людях, рецензии, аннотации и предисловия. И мою книгу «Зов романтики» он одарил замечательными размышлениями в стихах. Спасибо, дружище, помню!
…Я чую музику небес,
Коли гортаю мудру книгу,
Щоб наш, слов’янський Бог воскрес,
З любові, музики і снігу…
Радуюсь тому, что у Дмитрия счастливо сложилась семейная жизнь. В минуты радости и отчаяния рядом с ним всегда была она, его жена Ольга, – Муза, берегиня и верный друг. Это ее усилиями все хорошее сохранено и приумножено. И сын Тарас – бальзам на душу! – доцент, депутат, литератор. Молодцы, Кремини!
…21 августа Дмитро Дмитрович Креминь будет принимать поздравления. Как «жаворонок жаворонку», я позвоню ему рано. Напомню, что шестидесятилетний рубеж – это отнюдь не подведение итогов и, тем более, не переход в другое измерение. По паспорту – новый год жизни, а по календарю – просто очередной день с вектором в бесконечность.
Пусть всё останется с тобой, мой друг, – близкие и друзья, мечты и надежды, радости и печали.
И, как перо жар-птицы, божественная строка, первая в твоей новой поэме.
Александр К. Иванов,
член Союза писателей России, профессор.
Лариса Ратич (Россия)
"Дмитро Креминь, бесспорно, относится к той категории поэтов, о которых уже при жизни можно сказать, что они – классики. Его украинский поэтический язык настолько хорош, что просто завораживает читателя, как прекрасная музыка... Уже за одно только это стоит выучить украинскую мову, чтобы прочесть в оригинале стихи Креминя! Николаев, бесспорно, может гордиться тем, что Дмитро Креминь проживает именно в нём !!!"
Лариса Ратич, поэт, г. С.- Петербург
А.Антонюк. "Це наше з тобою, Дмитре, джерело" (фрагмент)
поет Дмитро Кремiнь i художник Андрiй Антонюк
Петро Сорока (Тернопiль)
«Цей вiк - не вiк, а знак бiди...»
Про високу місію поета Дмитро Кремінь сказав так: «Тільки я, тільки я примушений відповісти за померлі зірки і сліпі дзеркала». Але про що б він не писав, у які епохи і віки не вглибав уявою, завжди тримає в душі Україну, і все в нього зводиться до нашого розірваного часу:
Раби рабів наплодили рабів,
Рабів прогресу, смердів авангарду…
І між отецьких спалених гробів
Блазнюк приміряв крадену кокарду.
І я рабом. І я бреду в майбуть,
І все, як є, покірливо приймаю.
І щоб княжат, дорослих вже, обуть,
І власну шкуру сам собі знімаю.
…Понад вертепи шикованих готик
Скільки захмарної стало екзотики.
Ходить між нас учорашній сексотик,
Але між нас і сьогодні сексотики.
Вічно вони – секуни і секухи…
Але процокали в серці секунди.
Десь ти, любове, далека, сама…
Не знаю в нашій літературі поета, у творчості якого так тісно переплелися б переживання і осмислення, чи, іншими словами кажучи, почуття і думка, серце і розум, як у Дмитра Кременя. Колись Микола Мірошниченко ремствував услід за П. Тичиною, що у нас мало поезії думки, а Валерій Ілля всіляко вишукував поетів переживання, збивав у міцну когорту й прихиляв до «Основи». Але серце не чуже розуму, переживання мислі. Д. Кремінь відчув це і виповів у слові з особливою силою. На перший погляд, у нього домінує серце і він розглядає його, як «осереддя всього тілесного і духовного життя людини, як найближче вмістилище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами і відтінками», кажучи словами Памфіла Юркевича. Серце у програмній збірці поета «Пектораль» згадується у різних варіаціях понад 20 разів. Ось деякі з них: «Наче нозі, серце збив до крові», «і згорає, мов серце, свіча», «заходить сонце, мов заходить серце». «процокали в серці секунди», «раптом серце заб'ється й зупиниться кров», «серце - як лагідний песик», «і в серце не проб’єшся попелом Клааса», «поверховодили на трибунах, поверховодили у серцях», «кайлом по серцю», «і серце розірвалось в ліхтарі», «співають, хапаючись за серце»…
Але мислення – це «розмова душі з собою, і той, хто мислить, веде внутрішню розмову в серці своєму («сказав був я в серці своєму» (Екл. 2,1). І слово «душа» фігурує в «Пекторалі» стільки ж разів, скільки «серце» («душа натомилася бути одна здрібнівши до атома // вона обирає для серця свого найтемніше вікно найтемніше око», «навіщо минає душа і в темряву сходить?», «і душа не із воску», «нас, дітей, не жаліли нітрохи, накидали на душу оброть… був я свідком такої епохи, де на попіл – і душі, і плоть...», «і топтались, мов римські когорти, – по душі, по душі, по душі», «душе зловім сю велику птаху… душе зміняймо два ока жаху…».
«Пектораль» має складну архітектонічну побудову і про це, здається, написано подостатньо. Це складна «історіософська модель Кремінєвого космосу, яка засвідчує єдність через розмаїття і – навпаки», це «модель, що потребує особливого ключа прочитання» (Ю.Ковалів). Тут переплелися різні жанри і форми, музика і слово, барва і звук. Тут мікропоеми межують з ліричними мініатюрами, інтимна лірика з громадянською, симфонія з літаніями, ноктюрн з блюзом, літопис з кіноваріаціями, притча з манускриптом, сонет з вітражем, тестамент з діаріушем.
Тут перехрещуються різні епохи і часи, а емоційно забарвлені назви міст, озій і мегаполісів виступають як своєрідні символи і архетипи. Одне звучання їх відкидає душу в глибину віків чи день прийдешній: Вавілон - Еллада - Афіни - Ольвія - Прованс - Гелеспонт - Рим - Віфлеєм - Цар-город - Тендра - Порта - Стамбул - Канів - Париж -Австерліц - Ужгород - Батурин - Севастопіль… І як своєрідне обрамлення – Рай і Аїд.
Таку ж роль відіграють численні імена, за кожним з яких стоїть або велика містична історія, або світло небуденної душі.
Магомед - Будда - Аллах - Ісус - Адам - Каїн - Авель - Орфей -Суламіф - Ірод - Варава і Сава - Марія Магдалина - Патрокл - Ахіл - Октавіан - Осія - Ісайя - Батий - св. Себестян - Данте - Бах - Купала -Мікельанжело - Рафаель - Мотря - Мазепа - Шопен - Ференц Семан - Грей Доран - Чехов - Котовський - Курбас - Плужник - Тичина - Косинка - Влизько - Мейєрхольд - Ріхтер - Родіон Щедрін - Стус - Параджанов -Грицько Чубай - Микола Рябчук - Олежко Лешига - Іван Чендей … Але берії і сталіни і німка Катерина і Миколка Шелест.
Художній стиль Д. Кременя – це густа метафорика, якою, здається, він думає, так легко і просто вона лягає у чеканні й дзвінкі строфи:
Цей вік – не вік, а знак біди.
Прощальним лебедем – людина.
І лебедина – лободи
Прощальна пісня. Лебедина.
І самосад – як самосуд
У цім селі напівживому…
Прощальні дзвони донесуть
Не благовіст, а смертну втому.
Як меч дамоклів – божий перст.
Як солоспів на фоні хору.
Голодокрай. Голодохрест.
Холодний знак Голодомору.
Звичайно, коли перечитуєш ці тексти вдруге і втретє, то починаєш розуміти, що їхня аркодужна легкість оманна. За таке письмо доводиться платити безсонними ночами, кров'ю серця, болем душі, розривом серця. І це, на жаль, не гіпербола, а висока ціна любові й таланту («Я згорів, як вогонь. По мені промовлятиме попіл»). Такі вірші вимагають ненастанної труждини і поту, але слово поета потом не пахне.
Ні, нелегко і жив, і писав я,
Що тепер мені слава, безслав'я?
Стиль Кременя – це запаморочливий звукопис, чаклунство літер, карнавал звуків, буфонада алітерацій, що прозраджують надлюдське чуття слова.
«Літаній легка лань
Громів грімний огром…»
…Там тінь тіней, і ще там буде тінь.
Де тінь тіней – сон снів мені насниться
…Сніг різдвяний – білий, заозерний.
Спогадом тепер мене не бий.
Срібний сніг у Стебнику.
Сріберний.
Але сніг у жінки – золотий…
Сміху срібний стеб у срібнім Стебнику
«У стані трепетнім трапети…»
«Піпетка, попка, пипка, Гапка з пивом…»
А ось алюзії з Шевченковим безсмертним звукописом, і які артистичні, самобутні:
«А се? Хто се у горах сіно косить?
У сивих снах видіння розстає…»
«Лоліто, Ледо, Ледонько, Лебідко!»
«Ламай же і трощи трухляві пні досад.
Рушай на се страшне,
криваве бойовище…»
Стиль Д.Кременя багатий неологізмами. І ці неологізми настільки майстерні, що наділені неймовірною життєвою опірністю, це не штучні, напівмертві големи, які так часто пускають у світ на глиняних ногах бездарні віршороби.
Щоправда, поза контекстом важко відчути їх потужну силу і красу, але навіть відірвані від нього вони не втрачають життєвого чару: «Луги сінокісні», «літепло літаве», «золотогорлі», «солодкогорлі патріоти», «лжедух», «іконне вікно», «білокінні вершники», «змавплений», «стобіди стонеситії», «ми – всесамі», «голідуш» (від – голіруч), «льодолюди», «оскіфлений люмпен», «стомовя».
Слово у поета – співуча глина, глинонька свята, з якої віно ліпить життєдайні слова. Таке вдавалося хіба що Степану Сапеляку, але він найчастіше обирав слова старослов’янські, архаїчні, які самі по собі звучать незвично для читацького вуха, а Кремінь, як правило, бере слово з активного літературного обігу, ходове, часто вживане і повертає його так, що воно отримує абсолютно нову якість звучання і чару.
Особливо важливий аспект у поезії Кременя – акцентування фрази, де навіть доречно поставлена крапка чи кома зіграють важливу стилістичну роль, підсилюючи звучання слова і фрази.
«Нам було даровано багато…
Продали. Проїли. Пропили».
«Вчора, ізвечора ще з Елади…»
«…Род Стайгер. Сюртюк Бонапарта.
Виходить. На тенісний корт».
Перше сприйняття у поета – візуальне. Тому таку важливу роль у нього відіграє колір. Як допитливий, пильний і уважний маляр, він любить синє і блакитне, яблуневоцвітне і бліде, особливою ніжністю наливається його фраза, коли в ній засвічується сріберна барва, поет любить писати білим по білому, чорним по червоному і срібним по золотому (як вихопилося колись у Бориса Щавурського: «Сріблом по золоту – і не інакше»). Але над усім у нього домінує золота барва. Золота тут розлито стільки, що охоплює відчуття, ніби поет хоче возвести його у своєрідний культ. І це зрозуміло: пектораль – золота. Тож виблискують золотом коса і солома, палітурки і зорепади, сідло і волосся, вогонь і вода, літа і проліта, і лине над світом і словом гомін золотий.
У поета може вихопитися: «Людина хоче знати те, що Бог. А я людина…» Але богоборчих мотивів у нього немає і не знайдемо в нього наївного змагання з Творцем, чим рясно-густо хизуються не вельми великі поети, один критик, пригадується, навіть назвав свою програмну статтю «Він змагався з самим Богом». У Д. Кременя – тяжка покута, хресний шлях, голгофна мука, бо:
І треба так – із вічністю проститись.
І треба так – у вічність перейти,
Аби хвостами почали хреститись
Біля вогню геєнного й чорти…»
«А те, що лиш Богом дається, собі ж і не знає ціни».
У поета багато болю, муки, скарг на несправедливу покривду долі, тривоги за мову, землю, людську душу. «Пектораль» попри все – це «печальна повість наших літ», бо: «немає соборності духу, собор відлітає у космос», «святкує чужинець вікторію», «смертельний холод чигає і затруєна куля», «по душах топчуться державно».
Це книга про те, як загубилось між зірок і епох наше покоління, як «йшли в донощики друзі», як «президент красується на знімку, а його держава ледь жива».
Безперечно, Дмитро Кремінь – поет громадянського звучання, патріот, трибун і болючий нерв України, але громадянське у нього невіддільне від інтимного. Багато хто з поетів намагався пов'язати, здавалося непов'язне – патріотизм і ліжко. Хтось силувано, під тиском режиму, як-от Маяковський і Сосюра, хтось зі справді великої любові до України (В.Симоненко, С.Будний), і їхнім шляхом пішли легіони поетів другорядних. Але значно ближче мені (та й, гадаю, багатьом читачам) за ці всі освідчення в любові жінці й державі, ось таке зізнання Маріо Варгаса Льйоса: «Засвойте і жахніться: моя істинна батьківщина – це постіль, в якій спить моя жінка… Її дивовижне тіло – єдиний прапор, під котрим я готовий йти в бій, а єдиний гімн, що здатний розчулити мене до сліз, – голос моєї коханої, її сміх, її плач, її зітхання, і до того (заткніть вуха і ніс) її гикавка, відрижка, гази і чмихання».
Подивовує, як легко і ненатужно стикуються у Кременя космос і плоть, вічне і тлінне, земне і небесне, і як вони зливаються у вічності.
Я хочу, аби ти мене любила,
А ти мене не любиш, і за те
Між нами то колиска, то могила,
Але й твоє волосся. Золоте!
Я жив як жив. Нічого не далося.
Ні величі, ні слави…
А проте
Було в моїм житті твоє волосся…
Кохане. Рідне. Миле. Золоте!
Петро Сорока, м. Тернопіль.
Поздравления поэту от николаевских библиотек
Владимир Гладышев
О Поэте…
Для себя я давным-давно решил так: если когда-нибудь у меня появится возможность рассказать об одном из самых уважаемых в мире современных украинских поэтов, лауреате Государственной премии имени Тараса Шевченко Дмитрии Дмитриевиче Кремине, я сделаю это на русском языке. Очень хочется рассказать не о Кремине-поэте, а о человеке, которого весь Николаев зовёт Дмытром Дмытровычем, и который, будучи уроженцем Закарпатья, большую часть своей жизни прожил на Николаевщине.
Но почему же именно на русском языке? Ведь Дмитрий Креминь известен как тонкий знаток украинского Слова, как поэт, творчество которого является весомым вкладом в сокровищницу украинского языка? Кроме того, в жизни он практически всегда говорит на украинском языке. И так, заметьте себе это, было во все времена. Во всяком случае, знакомы мы с ним больше тридцати пяти лет, и все эти годы Креминь для меня и моих земляков остаётся настоящим апостолом украинского Слова в нашем «русскоязычном», как принято говорить, крае…
Просто так получилось, что с возрастом, а также в связи с новыми условиями «языковой жизни» в Украине, у меня появился своеобразный «тест», с помощью которого – хотите верьте, хотите нет – всегда удаётся очень точно определить «подлинность» человека. Его человеческую сущность.
С консультантом моей докторской диссертации, замечательным учёным и человеком огромной души, академиком Нилой Иосифовной Волошиной мы всю жизнь говорили, если можно так выразиться, «на двух языках»: она говорила по-украински, я по-русски. Началось такое «двуязычие» в 1992-м году, во время нашего знакомства, и продолжалось до кончины Нилы Иосифовны в 2010-м... Однако оно не мешало нам, смею на это надеяться, прекрасно понимать друг друга. За удивительное понимание, за душевность я всегда был и буду благодарен Ниле Иосифовне.
Точно так же всю жизнь получается и с не менее уважаемым мной ДД (так мы, студенты филфака, называли между собой молодого преподавателя Креминя): он всегда говорит по-украински, я – практически всегда по-русски. Но, несмотря на это, друг друга мы очень хорошо понимали и понимаем.
Язык не обманешь: человек, который по-настоящему любит и ценит родной язык, с большим уважением относится к другим языкам и людям, которые на них говорят. Потому что он душой понимает, что именно значат эти языки для тех, с кем он общается…
В нашем, считавшемся провинциальным, Николаевском пединституте имени В.Г. Белинского преподаватель кафедры украинской литературы Дмитрий Дмитриевич Креминь появился как-то неожиданно… Появления его мы не заметили, зато сам он сразу стал заметной фигурой на факультете, в институте, в Николаеве.
Невысокого роста, в хорошо отутюженном тёмном костюме, белой рубашке и галстуке, тонкий и изящный, с огромными горящими глазами и… великанскими чёрными усищами молодой человек не ходил, а буквально носился, летал по тесным и низким для него институтским коридорам! Таких преподавателей мы до сих пор не видели… Как и не видели до появления Креминя людей, которые были бы столь беззаветно влюблены в Поэзию.
В Слово.
Стоит напомнить нынешнему поколению читателей: конец семидесятых годов прошлого века был не самым лучшим и благоприятным для украинского Слова временем. Можно долго рассказывать об украинских поэтах, писателях, критиках, которые в это время оказались в трагической для многих «ситуации выбора». Каждый делал свой выбор, и не всегда этот выбор был в пользу украинского Слова…
Многие из тех «словотворителей» (ну не писателями же их называть!), которые сейчас преуспевают как политики, которые бьют себя коленками в грудь, доказывая свой «патриотизм», в то далёкое время думали не о судьбе украинского Слова, а о себе, любимых. О своей судьбе. О своей карьере. Они, будучи людьми худо-бедно образованными, неглупыми и небесталанными, всё понимали, однако… Прямо как в стихотворении «Карьера» Евгения Евтушенко:
Учёный, сверстник Галилея,
Был Галилея не глупее.
Он знал, что вертится Земля,
Но у него была семья…
И он, садясь с женой в карету,
Верша предательство своё,
Считал, что делает карьеру.
А между тем – губил её.
Дмитрий Креминь же, настоящий украинский поэт, молодой тогда человек, не делал карьеру. Он писал стихи. И очень быстро сумел сделать так, что многие из студентов увлеклись «стихотворчеством» (назвать наши опусы «поэзией» было бы преувеличением…) Поэтическая студия, которой руководил Креминь, сначала стала известна в институте, а потом и в городе.
Вспоминается, как мы, студенты второго курса, принимали участие в каком-то областном семинаре молодых поэтов, посвящённом очередной годовщине со дня не то основания, не то какого-то подвига ВЛКСМ… Сам, по сути, ещё мальчишка, только что переехавший из Казанки в Николаев, ещё чужой для большинства местных «мэтров» от литературы, ДД с открытым забралом бросался в бой, защищая нас, студийцев, от несправедливых – по его мнению – нападок «идеологически правильно мыслящих» старших товарищей. Для всех нас это был Урок: жизни, Поэзии, добра, гуманизма.
Урок, который запомнился на всю жизнь.
Довольно быстро, и причины этого были нам тогда неизвестны, ДД ушёл из пединститута, после чего стал работать в областной молодёжной газете, которая называлась «Ленинское племя». Кем он там трудился, что делал – не знаю. Но литературная студия «Джерела» при газете организовалась очень быстро. И мы, уже студенты-старшекурсники, учившиеся во вторую смену, приходили к нему на занятия.
Замечательное было время! Энтузиазм руководителя передавался нам, поэтические споры были жаркими, но все мы были одной семьёй. Благодаря, конечно, ДД, его Личности.
В этой же газете ДД при первой возможности печатал и наши стихотворные опусы. А также очерки, заметки… Помню, все очень смеялись, когда я, проведя в селе Кринички вечер памяти Владимира Высоцкого, написал об этом событии заметку, а ДД её опубликовал. Машинки у меня тогда не было, написал от руки, почерк у меня – «как курка лапой»… Поэтому фамилии тех, кто помогал мне проводить вечер, были страшно искажены. По-доброму смеялся и Витя Аксёнов, ставший Акаловым…
Жарким летом как-то встретил я довольного и счастливого ДД в приказавшем в годы независимости долго жить книжном магазине «Молодая гвардия» на Советской, центральной улице Николаева. Только что в Киеве вышла его новая книга «Південне сяйво», и автор радостно подписал мне эту небольшую, но очень «густую», если говорить о Поэзии, книжку, совершенно незаслуженно написав: «поэту»…
Помнится, однажды мы, николаевцы, очень волновались, когда решался вопрос о присуждении Государственной премии имени Тараса Шевченко в области литературы. Происходило это в тот год, когда на соискание главной литературной премии страны была выдвинута книга ДД «Пектораль». Конец «лихих девяностых», страна буквально «лежит» после печально знаменитого «чёрного вторника», зарплаты не выплачивают, в стране и в мире жесточайший экономический кризис… Нелишне также напомнить, что «Пектораль» была издана в Николаеве мизерным тиражом 600 экземпляров, тогда как «конкуренты» у нашего земляка были ого-го! Надеялись, верили – и дождались! Случился огромный праздник на нашей, николаевской улице. И подарил нам этот праздник поэт Дмитрий Креминь.
К слову сказать, для меня лично это событие было памятным ещё и потому, что в этом же году, вместе с ДД, премии в области литературоведения был удостоен ещё один рыцарь украинского Слова. Дмитрий Сергеевич Наливайко – академик-филолог, бывший первым оппонентом при защите мной кандидатской диссертации…
Как ни старался, но не смог обнаружить особых отличий между, так сказать, Креминем до-премии и после-премии. Каким он был, таким и остался. Как человек. Конечно, официальное признание не бывает лишним для поэта, но оно ничего не меняет в Поэте. Креминь не «забронзовел», и его отношение к поэзии, людям, Николаеву ничуть не изменилось.
Кстати, лет через шесть после выхода «Пекторали» обнаружил, что эта книга у меня… без автографа автора... Отправился в редакцию областной газеты «Рідне Прибужжя», где заместитель главного редактора с видимым удовольствием написал на титульном листе книги, ставшей к тому времени библиографической редкостью, искренне тёплые слова…
Личность каждого по-настоящему творческого человека неповторима, но такие люди всегда тянутся друг к другу. Дмитрий Креминь дружит с людьми, которых можно – без преувеличений и натяжек – отнести к культурной и интеллектуальной элите нашей страны. Народный художник Украины Андрей Антонюк известен далеко за пределами Украины, его выставки становятся событием в культурной жизни Николаева, Киева, Нью-Йорка и других городов. Но для Креминя Антонюк – прежде всего друг и соратник по искусству, их совместная книга (стихотворения ДД и картины Андрея Даниловича) на международных форумах книгоиздателей получила немало знаков отличия.
Креминь много и талантливо переводит. В этом году, во время празднования Всемирного Дня поэзии я с удивлением узнал, что один из президентов Чеченской республики Зелимхан Яндарбиев был известным поэтом, стихи которого его друг, украинский поэт Дмитрий Креминь, переводил на свой родной язык…
Впрочем, Креминь-переводчик – это особый разговор, и очень хорошо, что читатели журнала смогут ознакомиться с его замечательными переводами.
Со временем ко мне пришло понимание, что о стихотворениях Дмитрия Дмитриевича Креминя следует писать как о явлении литературы и общественной жизни, без которых и литература, и общественная жизнь нашей страны не могут считаться полноценными. Одно из таких стихотворений, как мне представляется, должно занять достойное место в школьной программе по украинской литературе. Написанное в 1992-м году, оно воспринимается сейчас как трагическое пророчество-предостережение. Которое, к несчастью для Украины и её народа, оправдалось в нашей жизни:
Гадяцький полковник, а чи з Умані
Сотник – то історія сама.
Літописи наші непридумані,
Але інших – Господи! – нема.
І не в нас П’ємонти і Вермонти.
Захлиснула нас кривава твань
Од часів Залізняка і Гонти,
Од часів лихих четвертувань.
Меншиков. Батурин. Чорні жерла
Тих гармат, що п’яні без вина…
І співати мало: «Ще не вмерла…»
І радіти мало, що не вмерла.
Треба жити, щоб жила – вона.
Для того, чтобы как можно больше людей узнали это замечательное стихотворение, я написал специальную статью. Стараюсь сделать так, чтобы о этом произведении поэта-патриота узнали в «дальнем зарубежье», в Германии и Польше. Статьи подготовлены, они должны скоро быть напечатаны.
В августе этого года Дмитрию Дмитриевичу Креминю исполняется 60 лет. Долгий жизненный путь, многое сделано и многое ещё, уверен в этом, будет сделано. Этот мудрец с по-детски чистым восприятием мира своим «портом приписки» называет Николаев, чему мы, его земляки, очень рады.
Но Креминь-поэт – это человек Мира. И творчество его относится в подлинным вершинам Поэзии.
Владимир Гладышев,
доктор педагогических наук, профессор
Лариса Матвеева
«Шлях по зорях...»
С Дмитром Креминем мы знакомы без малого четверть века… Летом, теперь уже такого далекого, 1990 года я наконец-то рискнула расширить круг моих читателей за пределы ближайших родственников и разослала подборки стихов в областные периодические издания. В ответ пришло лишь одно письмо. На конверте стоял штамп – «газета Ленінське плем’я»… С замиранием сердца развернула я напечатанный на пишущей машинке листочек… По сей день храню я это коротенькое, но такое дорогое послание. «Шановна Ларисо! Уважно прочитав вашу добірку. Гарні вірші. Відібрав делькілька для друку. Чекаю Вас у редакції з новою широкоформатною добіркою віршів. Буду радий співпраці з вами в поезії, а можливо, і в журналістиці – у наш час молоді є що сказати і в прозі. До зустрічі.» И подпись – Дмитро Креминь. Я глазам свои не верила! Креминь! САМ Дмитро Креминь!!! В те времена, еще недавняя студентка филологического факультета, я изучала творчество Дмитра Дмитриевича в институте… а тут вдруг он прислал мне письмо, да еще и пригласил прийти в редакцию. В общем, проведя бессонную ночь (от волнения до утра глаз сомкнуть так и не удалось!), я отправилась в редакцию газеты «Ленінське плем’я»... Как представиться? С чего начать разговор? ОН – такой известный, такой талантливый – настоящий ПОЭТ… и я… Станет ли он вообще меня слушать?! Он ведь, наверное, важный, суровый… Вопросам, мучившим меня, не было числа! А нынче, вспоминая нашу первую встречу, я с некоторым даже удивлением, констатирую факт, что тогда Дмитру Кремину было меньше лет, чем мне сейчас… Как давно это было… и словно – вчера!
Я нерешительно постучала в дверь… Навстречу поднялся очень симпатичный человек с шикарными шевченковскими усами и такой широкой, открытой, обаятельной улыбкой, что все мои страхи моментально как рукой сняло. «Як добре, що ви до нас завітали! Проходьте, дорогенька, проходьте!». И сразу же так тепло, так легко стало на сердце от этих слов, от тона, каким они были сказаны, от невероятной душевной широты и щедрости этого замечательного человека. Словно зашла в гости к доброму другу… С тех пор именно с таким чувством я и захожу к Дмитру Дмитриевичу (каюсь – к сожалению, нечасто захожу!) – как к старшему товарищу, как к доброму другу, который всегда внимательно выслушает, подскажет, поможет… И в то же время никогда не забываю, что передо мной – Великий Поэт. Да, именно так – с большой буквы! Поэт, чьи стихи переживут свою эпоху и навсегда останутся в сокровищнице мировой литературы...
Через несколько дней, в августе 1990 года, благодаря Дмитру Кремину, я увидела свою первую в жизни, напечатанную в газете, подборку стихов… Это потом уже у меня будут публикации в газетах и журналах Украины, России, Белоруссии, книги, коллективные сборники стихов, членские билеты Союзов писателей Украины и России… Но то непередаваемое чувство, то ощущение чуда и невероятного счастья при чтении своей первой публикации в газете, которая еще хранит запах типографской краски… Это неповторимо!!!
Вот так Дмитро Дмитриевич распахнул для меня дверь в литературу. С его легкой руки и начался мой творческий путь… Да разве мне одной?! Литературная студия «Борвій»… Сюда, в бывший Дворец пионеров, спешили мы по воскресеньям к нашему наставнику и учителю… Светлана Ищенко, Александр Павлов, Иван Кушнир, Наталья Парасочко… а несколькими годами позднее – Тарас Креминь, Наталья Белецкая и еще многие-многие другие. Кто-то из нас – студийцев «Борвія» – стал членом Союза писателей Украины или России, кто-то – кандидатом филологических наук… Можно ли научить писать стихи? Вряд ли. Талант либо дается Богом, либо – нет… Но научить мастерству, дать почувствовать красоту Слова, на всю жизнь влюбить в Поэзию и при этом так щедро, деликатно, так мудро и ненавязчиво… О, это мог лишь Дмитро Креминь!!! Да только ради того, чтобы просто послушать как вдумчиво, тихо, словно себе самому, читает он свои гениальные стихи, насладиться музыкой настоящего, чистого, без примеси «суржика», столь распространенного у нас на Юге, украинского языка – уже стоило ходить на эти занятия. А какие интересные встречи устраивал Дмитро Дмитриевич для своих студийцев! Поэты, художники, музыканты, скульпторы, актеры… Анатолий Завгородний, Григорий Бычков, Олег Колар, Роберт Мартиросян, Николай Шелест, Дмитрий Молдаванов… Какие яркие, талантливые, харизматичные люди!
Тогда же, в 1990 году, Дмитро Креминь подарил мне свою недавно изданную книгу стихов. «Шлях по зорях» называлась она. Я не раз думала – каким символичным стал для меня и этот подарок, и само название книги! Ведь это мне указал Дмитро Креминь шлях в поэзии – шлях по зорях…
Дорогий Дмитро Дмитровичу! З ювілеєм Вас! Вітаю від щирого серця, любий друже і Вчитель! Хай Господь дарує Вам міцне здоров’я на довгі-довгі роки! Чарівного натхнення Вам, щоб якомога більше народилося дивовижних, геніальних рядків! Добробуту і злагоди в родині! А ще – низький уклін і велика подяка за все те добре, що Ви зробили для мене!
З повагою і любов’ю,
Лариса Матвєєва
Поздравления поэту от николаевских книгоиздателей
Анатолій Анастасьєв (Херсон)
«Елегія троянського вина»
Дмитрові Креміню
Не треба слів.
Їм гріш ціна
І марнувати час не треба.
Налий троянського вина,
Я хочу випити за тебе.
Я хочу випити до дна
За серце щире і нехитре.
Налий троянського вина…
За тебе…
Будьмо, друже Дмитре!
Авжеж не кожному дано
Навзнак – на грішну землю з неба…
Троянське в келиху вино –
За тебе, Креміню…
За тебе!
Запріг себе –
ори щодня,
Гукай зорю, бий у литаври…
Налий, поете, на коня…
За українського Кентавра.
Тарас Кремiнь
Кремiнь української культури
Життя і творчість мого батька, відомого українського письменника Дмитра Кременя вже давно стали визначальними в житті нашого краю, разом із тим – особливою епохою в сучасній культурі. Прибувши на Казанківщину 1975 року, випускник українського відділення Ужгородського університету, маючи на руках рукопис першої поетичної збірки, направлення на роботу за розподілом, викладав у школі російську мову та літературу, зачитувався європейською класикою, дописував до районки, а з переїздом до Миколаєва, маючи квитка Спілки письменників СРСР, він, тріумфатор всесоюзної наради молодих літераторів, очолив обласну літературну студію “Джерела”: саме звідти вийшли талановиті вихованці, яких шанують далеко за межами країни.
Водночас, працюючи в обласній молодіжній газеті, Дмитро Кремінь був у витоках незалежної української преси, яка подарувала світові чимало відомих імен. Разом із тим батько багато працював, активно друкувався, керував літстудією “Борвій”, читав вірші вздовж і впоперек країни, бував за кордоном, представляючи сучасну українську літературу.
Письменник підійшов до свого 60-літнього ювілею із великим творчим доробком. Перш за все, за плечима Дмитра Кременя – кількадесят поетичних книг, включаючи тріумфальну збірку віршів та симфоній “Пектораль”, удостоєної Державної премії України імені Тараса Шевченка. Разом із миколаївськими композиторами, зокрема, увінчаною лаврами Тетяною Яровою, він написав близько трьохсот пісень, які вибороли такі потрібні для Миколаївщини перемоги на престижних естрадних конкурсах. А як же забути силу-силенну творчих портретів діячів культури, науки, техніки, тисячі публікацій у вітчизняній та зарубіжній пресі, видрукуваних, в тому числі, на шпальтах “Рідного Прибужжя”, газети, в редакції якої він працював з першого випуску?
Не забуваймо, що завдяки перекладам Дмитра Кременя українською заговорили класики та сучасники світової літератури, зокрема, в серіях “Між Карпатами і Татрами” (Ужгород), “Слово без кордонів” (Миколаїв-Київ). От і сьогодні він тримає руку на пульсі доби: очолює відділення Національної спілки письменників України, редагує журнал “Соборна вулиця”, готує до друку збірки “Мовчання волхвів” (Ужгород”), “Медовий місяць у Карфагені” (Миколаїв), має великі творчі плани.
Незважаючи на вир життя, мій тато залишився мудрим і порядним, добре себе почуває як у поетиці Бароко, так і в сучасному ПМ-дискурсі, а, за словами Віталія Коротича, він – у числі найкращих українських письменників. За такими оцінками художнього доробку – правда життєпису, копітка праця, пошуки ідіостилю, карбування почерку, водночас – віра у сяйво поетичного слова, яке жевріє в серцях шанувальників його таланту на всіх континентах.
Мені віриться, що голос Дмитра Кременя, як і його магічна історіософія, поетичне чаклунство, літописна пам'ять народу – один із тих чинників, в якому не загасне вогонь відродженої духовності.
З роси і води, дорогий мій батьку – справжній Кремінь української культури!
Тарас Кремінь
Наталка Бiлецька (Київ)
З любов’ю та вдячністю...
…Був звичайний недільний ранок. Мама готувала смачний сніданок, а я збиралась на зустріч із відомим поетом Миколаєва, хотілось показати йому свої дитячі вірші. Мама нещодавно прослухала по радіо програму за участю Дмитра Кременя. Вирішила мене «показати» «живому класику». Одному Богу відомо, як я того ранку хвилювалась!!!! Колись я вже чула істину про те, що батьки завжди вважають своїх дітей талановитими, обдарованими, ну майже геніями, або ж – індиго, як прийнято називати цей феномен сьогодні. Не знаю, про що тоді думали мої батьки, але того ранку на зустріч до літературної студії «Борвій» я таки прийшла. Разом із мамою. Звідтоді все почалося…
Якби мені запропонували переписати сценарій мого життя, то я не могла собі уявити мене без участі Дмитра Дмитровича Кременя. Я завжди казала, що маю від Бога двох батьків : один – мій рідний батько, який дав мені життя, а другий – Дмитро Дмитрович – той, хто вдихнув в мене енергію жити. Не відмовляюсь я від цього свого переконання й зараз, навіть, якщо я знаходжусь не в Миколаєві, і київські щоденні турботи (дещо віддаленої від літератури сфери діяльності) переповнюють мене вкрай…
Але я не втратила того духовного запалу, появі якого в моїй душі я завдячую саме Дмитрові Дмитровичу. Все моє життя в Миколаєві, все дитинство, вся юність – то суцільна література. І поряд завжди був Кремінь: саме він надихав мене, підбадьорював, коли часом зневірювалась, підтримував мудрою порадою, зароджував усвідомлення того, що ми, в нашому маленькому Миколаєві, теж причетні до великого літературного процесу України та навіть світу. Адже тоді, на заняттях «Борвію», я вперше знайомилась із живою сучасною літературою, із новими іменами, старими легендами, що їх ретельно приховували від учнів на уроках літератури тогочасної середньої школи. Я відчувала в Дмитрові Дмитровичу ту невичерпну енергію, ту дивовижну енергетику, яка ладна сколихнути не те, що сторінки історії нашої області, але й світ. Недарма ще молодий поет Дмитро Кремінь в одній зі своїх перших збірок написав: «В мені вирує тисяча галактик…». Дмитро Кремінь – то цілий Всесвіт поетичної мудрості, духовної наснаги людства. І не важливо, чи-то йдеться про українство, чи має всесвітнє значення. Саме тому я й не здивувалась, що Дмитрові Дмитровичу за його (найкращу для мене!) книгу «Пектораль» дали Шевченківську премію. Не здивувалась, але розділила радість перемоги з усім Миколаєвом. Хто ж, як не Дмитро? Я й сумніву не мала, адже твори – дійсно геніальні. І мені так пощастило в житті починати свою дорогу з благословення та пильного нагляду Дмитра Дмитровича.
Трохи сумно, що в мене не склалося написати масштабну наукову роботу, присвячену творчості Дмитра Кременя. Мабуть, на той час так розпорядилась доля. Та хто знає, що нас чекає попереду?
Сьогодні, в День ювілею Дмитра Дмитровича Кременя, я працюю, як завжди, в київському офісі концерну «Ніко» за моїм робочим столом. Я прописую рекламний бюджет на друге півріччя 2013-го року. Та мої думки долають відстані і в кілометрах, і в часі. Я згадую все, що пов’язано в моєму житті з Дмитром Кременем.
Я завдячую Богові за великий дарунок долі – участь в моєму житті, роль у моєму житті Дмитра Дмитровича. Я звертаюсь до Вишніх Сил з єдиним проханням – дати якомога більше здоров’я Дмитрові Дмитровичу! Дати йому сил творчо, довго, натхненно жити і сіяти Слово своє в наші душі! Я вірю, ні, я переконана, що так воно й буде.
З великою любов’ю та вдячністю,
Наталка Білецька.
Владимир Христенко (Россия)
Прометей
Дмитру Кремiню
Вiн жив – де люди не живуть –
На п’ятiм поверсi пiд дахом.
Таким собi самотнiм птахом –
Щоб краще Господа почуть.
I люди бачили й не раз,
Як до поета серед ночi
Господь приходив, водночас,
Слова послухати пророчi.
Бо мав поет чудовий дар
Перекладать Господнє слово
I свiт нести до яничар,
Що жили поруч випадково.
I вiн, як давнiй Прометей,
Освячений Святим Покровом,
Ходив, щоб лiкувати словом
Тих збожеволених людей,
Бо знав, що вислови старi –
Це промiнь чистої блакитi,
А свiт живе, допоки в свiтi
Є кобзарi-кременярi...
А люди – пили й сперечались,
Дiлили душi i майно
I навiть Бога не боялись,
Бо вже й не вiрили давно...
I люд простий, i посадовцi
Не розумiли це буття –
На п’ятiм поверсi? В хрущовцi???
Отак то?...Теж менi життя!
При його величi та змозi...
Невже??? А вiн дививсь услiд,
Як йшли невдахи по дорозi
I проклинали Божий свiт.
Здавалось, наче божевiлля
Покрило маривом мiста
I знову вiн шукав зусилля,
Щоб їм нести свого хреста...
I тiльки iнодi спокуса
Несла поету щось сумне
I вiн зiтхав крiзь чорнi вуса:
«Коли ж це, Господи, мине...»
Вiрш iлюструє картина Андрiя Антонюка "На Голгофу"
З ювiлеєм Вас, Дмитре Дмитровичу!
А. Антонюк "Весiлля поета" (фрагмент)
Вiтальне слово друзям i рiднi -
За добре слово,мовлене мені
О часі золотого ювілею!
Високу пташку в небі я ловлю:
Хай прощебече, як я вас люблю
I як я вас возношу над землею!
Прощаю тим,хто не зумів прийти
До мене на гостину, бо світи
Постали поміж нас, близькі і дальні.
Зірки згасають, опадає цвіт,
А я вас так чекаю з зим і літ
У себе на гостину у вітальні!
Спасибі друзям! Дякую рідні!
Продовжили мої ви ночі й дні!
Сльоза,мов зірка,світиться ув оці...
І не погасне слово золоте,
І знов троянда у садку цвіте,
I йде життя - воно у кожнім кроці...
Від"ювілеїв - і тепер живу
Iз друзями й ріднею наяву!
Але без вас не проживу і днини.
Сідлаю знов у китицях коня:
Спасибі,вірні друзі і рідня,
За честь і славу, за ім"я Людини!
Д. Кремiнь, 2 вересня 2013 р.