Людмила Василiвна Сттаровойт
Народилася 8 серпня 1948 року в селі Баштанка на Миколаївщині. Після закінчення у 1970 р. Миколаївського державного педагогічного інституту ім. В. Бєлінського, упродовж чотирьох років працювала вчителем у загальноосвітніх школах Миколаєва, а в 1974 році її запросили на посаду старшого викладача кафедри української літератури педагогічного інституту, де вона працює вже понад 40 рокiв. У 1997 році Людмилу Василівну на конкурсній основі було обрано на посаду декана філологічного факультету. За десять років її роботи було відкрито ряд нових спеціальностей, розвивалися різні форми студенського самоврядування, студенти факультету ставали переможцями наукових конкурсів та олімпіад. У 1997—2003 роках Л. В. Старовойт працює на посаді проректора з навчально-виховної роботи, значну увагу приділяє реформування вузу, його реорганізація з педагогічного інституту в державний університет. У 1998—2009 роках вона завідує кафедрою української літератури.
Гiднi сини Баштанщини
Я люблю свою рідну Баштанщину, її непросту історію. Пишаюся своїми земляками, які зуміли досягти успіхів у різних сферах діяльності, чим прославили свою малу батьківщину. Про двох із них я хочу повести мову в цьому нарисі. Це відомі діячі в царині науки, літератури і культури: письменник, сценарист, лауреат Державної премії в галузі літератури імені Т.Г. Шевченка, Почесний громадянин м. Миколаєва, Почесний громадянин Баштанського району Олександр Олександрович Сизоненко і відомий літературознавець, доктор філологічних наук, професор Одеського університету імені І.І.Мечникова Григорій Андрійович В’язовський.
Їх об’єднує те, що 2018 і 2019 роки є ювілейними для них. Все життя вони шанували й шанують своє коріння, з рідним народом пройшли всі випробування і не зламалися, а лише загартувалися. Майже водночас відбувся їхній літературний дебют: у 1939 році Г. В’язовський опублікував свої перші вірші, а в 1941 О. Сизоненко – перші оповідання. Молодість обох була обпалена воєнними громами Другої світової війни. Воєнні дороги також простелилися поруч: форсування Вісли і Одера, штурм Берліна… З південними просторами України пов’язане і їхнє подальше життя; Г.А. В’язовський жив і працював у Одесі до останніх днів, а О.О.Сизоненко хоч і перебрався до столиці після тривалої роботи в Миколаєві, часто відвідував рідні краї, а в його творах завжди присутні південноукраїнські реалії.
Невтомний лицар теорiї лiтератури
Григорій Андрійович В’язовський народився 2 лютого 1919 року в селянській родині. Батько Андрій Федотович і мати Євдокія Григорівна були трудолюбивими, тому родина жила небідно. У числі перших вони не поспішали вступати до колгоспу. Батька розкуркулили в 1929 році і засудили до трьох років, а мати після цього зразу вступила до колгоспу. В інтерв’ю, яке Григорій Андрійович давав з нагоди свого 75- річчя багатотиражці «Одеський університет» (опубліковано М. Щербанем 2 березня 1994 року), він зауважив: «Мій батько не був куркулем, був роботягою, середняком. І мене привчав до роботи з 6 років. Я працював на полі як справжній селянин…. А в 1929 році мене вигнали із школи як сина куркуля…. Я не хотів виходити з класу, а мої товариші – сусіди Грицько і Василь Рябухи підтягли мене разом з партою до дверей класу, перевернули її й викинули в коридор». 10-річний хлопець змушений був шукати притулку в Одесі у тітки. Коли повернувся батько, довелося разом з ним працювати в радгоспі під Миколаєвом, щоб якось прогодувати родину.
У 1934 році батько завербувався на рудник імені Карла Лібкнехта на Криворіжжі, туди ж невдовзі переїхала і вся родина. Там Григорій закінчив середню школу, і в 1939 році він уже став студентом Одеського державного університету. Вступив на філологічний факультет і війну 1941-45 років зустрів уже третьокурсником. А після евакуації в 1942 році був зарахований курсантом Харківського військового училища хімічного захисту Радянської Армії. Після закінчення училища в 1944 році був відряджений на фронт, де в складі стрілецького полку 280 стрілецької дивізії 1-го Українського фронту дійшов до Берліна, штурм якого став кривавим фіналом його юності. Участь у воєнних діях брав спочатку як командир взводу хімічного захисту, а потім був начальником хімічної служби полку. Нагороджений двома орденами Червоної зірки та медалями. Перший орден отримав за форсування Вісли, а другий – за нічну атаку на Одерському плацдармі.
У 1946 році за станом здоров’я Г.А. В’язовський був демобілізований із лав Радянської Армії і зміг повернутися до навчання в університеті. Після його закінчення навчався в аспірантурі при кафедрі української літератури. Одночасно Григорій Андрійович працював завідуючим літературною частиною Одеського українського драмтеатру, і відгуки про роботу завліта театру цього часу залишилися найкращі. У 1953-58 роках він також виконував обов’язки головного редактора альманаху «Літературна Одеса», у цей час дав путівку у велику літературу не одному з талановитих одеситів. Закінчивши аспірантуру, Григорій Андрійович розпочав свою майже сорокалітню викладацьку діяльність в університеті, незабаром захистив кандидатську дисертацію, згодом – докторську. І вже доля його не розлучала з рідним університетом: він пройшов шлях від старшого викладача кафедри до професора, завідувача кафедри спочатку української літератури, а потім – теорії і методики літератури. Довгі роки займав різні адміністративні посади, працював першим проректором університету.
Хоч адміністративна робота віднімала багато дорогоцінного часу, але доктор філологічних наук Г.А. В’язовський став одним із провідних в Україні фахівців із теорії літератури. Його підручники й посібники ніколи не затримувалися в бібліотеках, студенти всіх вишів цінували їх за доступність викладу, вичерпність формулювань, багату доказову базу. Але найбільше цікавили науковця проблеми психології письменницької творчості. Докторська дисертація вченого «Питання психології творчого труда письменника» поглиблювала і розширювала фундаментальні базиси філологічної науки, бо літературознавча проблема розглядалася в ній у поєднанні з проблемами психології, філософії, антропософії. Такі монографічні дослідження вченого, як «Письменник і життя» (1959), «Літературно-художній тип і його прототип» (1962), «Орбіти художнього слова»(1969), «Від життя до художнього твору»(1979), «Творче мислення письменника» (1982), «Світ художньої літератури»(1987) не втратили своєї актуальності і сьогодні.
Очолювана Григорієм Андрійовичем кафедра теорії і методики літератури була однією з найкращих в університеті. Його трудами створена наукова школа рецензії та інтерпретації художнього тексту. Ідеї вченого продовжили і розвинули Н.Шляхова, Н.Пащенко, Г.Клочек, Є.Червоноіваненко, В.Сподарець, М.Грицкевич та багато аспірантів і студентів нових поколінь.
Упродовж декількох десятиліть учений брав активну участь у роботі двох спеціалізованих рад із захисту дисертацій з філології: кандидатських – у Одеському державному університеті, докторських – в Інституті літератури імені Т.Шевченка АН УРСР. Під його керівництвом підготували свої дисертації десятки аспірантів, зі спогадів яких вимальовується образ надзвичайно ерудованого, вимогливого, але й доброзичливого керівника, який умів спонукати до пошуків, стимулювати мисленнєву діяльність, ніби ненароком підводячи дисертанта до того чи іншого висновку.
Багато років Григорій Андрійович вів на факультеті методологічний семінар, який для аспірантів та викладачів-початківців був справжньою школою, де відточувалися уміння та навички як наукової, так і викладацької діяльності.
Колеги згадують, що Григорій Андрійович ніколи не вів себе як начальник, швидше почувався главою великої родини, за всіх переживав, відчував відповідальність. Прагнув створити комфортні умови для розкриття потенціалу кожного члена кафедри. Глибокий внутрішній світ, професіоналізм, наукова сумлінність поєднувалися в ньому з надзвичайною скромністю й інтелігентністю.
Здається, найкраще розкрив його образ у художній формі один із колег - Василь Полтавчук
Балада про в’яз
Зродивсь у степу – на привільнім роздоллі.
Не прагнув до лісу, хоча й заганяли туди.
Благав небагато в примхливої долі:
Лиш сонця для крони , та ще для коріння води.
Коріння ж у нього – міцне і жилаве,
А крону, до речі, той в’яз неув’язнену мав:
У чисту блакить розпросторена рвійно
Сягала вона щонайвищих небесних заграв.
Судилося в’язу себе пережити:
Він міг би упасти не раз в круговерті війни,
Його намагались зламать суховії,
А ще - дроворуби шляхи заступали до сивини.
Не впав, не зламавсь і уникнув сокири,
Щоправда, недосвіт дочасний на крону осів.
Щоправда – коріння йому підрубали,
Та він, сивочолий, до сонця всміхався, як він лиш умів.
Таким і стоїть він у пам’яті світлій:
Із серцем зеленим - чи літо довкруг, чи зима.
Стоїть і стоятиме завжди й незрушно:
У пам’яті серця роботи сокирі нема…
Ось як згадує професора В’язовського його студентка, нині доктор філологічних наук, професор Тетяна Мейзерська: «Лекції читав проникливо і одночасно спокійно, зосереджено. Ніколи не пам’ятаю його гнівним чи зверхнім у спілкуванні з нами. Як зараз бачу його, завжди елегантного, стрункого, мабуть, ще змолоду посивілого. Він стоїть за кафедрою в освітленій сонцем невеличкій, затишній аудиторії, повільно підносить руку, і, поводячи вказівним пальцем в такт сказаному, ніби підкреслює вагомість кожного висловленого слова…»
Мені не довелося багато разів зустрічатися з Г.А.В’язовським. Декілька його лекцій я прослухала під час наукового стажування при іншій літературознавчій кафедрі, яку очолював І.М.Дузь; у 1976 році саме він був головою екзаменаційної комісії при складанні мною кандидатського іспиту зі спеціальності «історія української літератури»; декілька разів слухала його виступи на наукових конференціях. Запам’ятався проникливий, виразний погляд, рівний, упевнений, авторитетний виклад матеріалу, уміння про найскладніші речі говорити зрозуміло, чітко й логічно.
Не може, мабуть, нікого залишити байдужим один епізод, який згадував колишній студент Григорія Андрійовича, кандидат філологічних наук, письменник, громадський діяч М. Стрельбицький. Його зворушило зізнання вченого, який дуже любив малювати, знаходив у цьому занятті відраду для душі: «Я, знаєте, нині малював один свій образотворчий сюжет: дерево спиляли, тоді воно пустило пагона, погнало вгору, але й той спиляли; тоді воно з іншого боку, але знову - вгору… І так через весь простір картини».
Ця промовиста метафора нагадує життєву долю самого Григорія Андрійовича: які б випробування не випали йому, він їх зумів пережити, залишався завжди кришталево чистим, непохитним у своїй принциповості, тягнувся до світла і обдаровував ним інших.
* * *
Патрiарх української прози
20 вересня 2018 року один із найстарших українських письменників Олександр Олександрович Сизоненко відзнача свій 95-літній ювілей. Виходець із села Новоолександрівка Баштанського району, учасник Великої Вітчизняної війни (саме так її й до цього часу сприймає письменник), він давно уже мешкає в Києві. У Кончі - Озерній народжуються упродовж останніх десятиліть його повісті, романи, есе, новели, нариси. Якщо порахувати часову відстань від першого оповідання випускника Баштанської середньої школи імені Т.Шевченка, що з’явилося в далекому 1941 році в районній газеті, до днів сьогоднішніх, вона виявиться немалою – 77 років. Це, мабуть, найдовша дорога в українській літературі. Доля дала можливість синові новоолександрівських сільських трударів увічнити в літературних творах не лише своїх земляків, що він робить упродовж десятиліть, а й зафіксувати майже всі значні події української історії, починаючи з середини ХХ століття до перших десятиліть нового міленіуму. Критики вже давно помітили: Сизоненко не любить вигадувати, фантазувати, він творить із того, що бачить навколо себе, що вивчає в архівних документах, що пройшов сам у своїх життєвих університетах. Лише перші його повісті були позначені романтичними тенденціями, носили детективно-пригодницько-фантастичний характер.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, він разом з односельцями брав участь в евакуації колгоспного майна вглиб країни. Але переправи через Дніпро уже були захоплені німецькими військами, тому довелося вернутися на окуповану територію. О.Сизоненко був мобілізований до участі в бойових діях, коли Баштанщину було звільнено. З весни 1944 року – до штурму Берліна, де 28 квітня 1945 його було тяжко поранено, – ось його «воєнні» університети. Але пережитого й вистражданого за цей час йому вистачило на всі подальші роки життя.
До воєнної тематики О.Сизоненко звернувся не зразу. Жити в Миколаєві, працювати на суднобудівному заводі, і не написати про це – було просто неможливим. Так з’явився роман «Корабели»(1960). В основу сюжету покладено поширений тоді конфлікт між новатором і консерватором. І хоч відчувається вплив канонів соцреалізму, проте письменник виявив неабияку вправність у змалюванні людських характерів, добру обізнаність із предметом дослідження.
Найпомітнішим серед здобутків письменника на той час став роман «Білі хмари» (1965). Якби у доробку Сизоненка був лише цей роман, автор заслуговував би називатися першорядним талантом. Бо з такою глибинною щирістю, тонким психологізмом може писати далеко не кожен. Письменник уміло дібрав сюжет до свого задуму. Оповідач їде через усю Україну у «батькову смерть»: у сільській лікарні на Миколаївщині від невиліковної хвороби умирає батько. Долаючи значну відстань, син подумки проживає заново своє дитинство, згадує своїх батьків, родичів, сусідів – і в цих роздумах постає панорама українського села в період колективізації, початку воєнних дій, перших післявоєнних десятиліть. О.Сизоненко виявив зрілу майстерність, здатність глибоко проникати в духовний світ, у психіку героїв, малювати життєво правдиві картини, перейняті авторськими переживаннями.
Ще під час боїв він поклявся собі віддати моральний борг полеглим товаришам, відтворивши їх подвиг. І робить це упродовж півстоліття. З під його пера з’являються повість «Пауль, Петер, Йоганн…»(1967), трилогія «Степ»(1984), романи «Не поле перейти…»(2004), «Валькірії не прилетять»(2011). До 60-річчя перемоги над фашизмом трилогія «Степ», за яку автор був удостоєний Державної премії імені Т.Шевченка в галузі літератури (1984), вийшла в російському перекладі під назвою «Советский солдат» десятитисячним тиражем.
Найбільш масштабною є трилогія «Степ», у якій О.Сизоненко виявив себе неабияким майстром батальних сцен, з документальною достовірністю відобразивши перебіг подій на фронті і тилу. З епічно-панорамним розмахом він переносить дію з вогневих позицій - до командних пунктів армій і фронтів. У центрі трилогії - сімейна хроніка родини Сірашів. Тут і окуповане південне село Степівка і приморське місто Лиманськ, де діють підпільники і партизани. У трилогії змальовано багато історичних осіб: це Сталін, Жуков, генерали, державні діячі, верховоди гітлерівського рейху. Одним словом – це роман-епопея про початковий період Великої Вітчизняної війни. Сам автор найкраще розкрив її задум під час презентації трилогії «Советский солдат» на Міжнародній книжковій виставці у Празі, присвяченій 60-річчю Перемоги над нацизмом.
О.Сизоненко звернув увагу на те, що йому довелося дуже багато працювати в архівах, перечитувати мемуари учасників тих подій. І найголовнішим завданням було відтворити, яку могутню силу треба було мати для перемоги над вермахтом. У трилогії висвітлено багато епізодів, до яких наші письменники зверталися нечасто: автор заводить читача в штаби воюючих сторін, а то і в кабінети Гітлера. Сталіна, Рузвельта, Черчілля. І навіть у палац японського імператора Хірохіто, щоб охопити Тихоокеанський театр воєнних дій. Не залишає байдужим сучасного читача епізод розгрому японською авіацією Тихоокеанського флоту США у грудні 1941 року, а особливо - жорстокий розстріл англійськими союзниками французького флоту в Алжирі тощо. Але все ж привертають найбільшу увагу читачів ті сторінки, де автор намагається розкрити внутрішній світ своїх персонажів, їх думки і почуття, причому робить це у двосторонньому порядку. Гітлерівські маршали, генерали, рядові солдати теж не проходять мимо його доскіпливої уваги.
А в романах «Не поле перейти…» і «Валькірії не прилетять. Берлінські хроніки» О.Сизоненко відтворює той часовий відрізок воєнних дій, у яких сам брав участь. Тут особливо сильний автобіографічний струмінь. Все, що було в його біографії – від прощання з юною вагітною дружиною Галею у Ново-Олександрівці весною 1944 року до боїв за Берлін. Читач разом з сержантом-мінометником Олександром Сизоненком ніби проходить цей довжелезний шлях у кілька тисяч кілометрів, який подолала 8-а гвардійська армія В.І Чуйкова. Твори густо заселені персонажами: тут і друзі-односельці, які рятують автора-оповідача, коли він прощається з життям у тифозній гарячці, тільки-но розпочавши многотрудну воєнну стезю «чорнорубашечника», і бойові побратими, з якими довелося визволяти Волинь, форсувати Віслу і Одер.
Найтепліше в романах виписані образи тих, із ким автору доводилося «їсти солдатську кашу». Причому серед однополчан Сизоненка представники різних національностей: росіяни командир роти Михайло Сухов, Титов, башкир Юнусов, адигейський татарин Хуратов, українці Корницький, Чумак, Манько, Холод. Майже нікому із них не судилося вижити. І саме тому так важливо, що автор зумів сказати правду про них, зберегти їхні образи для нащадків. Як щойно пережиті, пам’ятні до найменших подробиць відтворює письменник картини кривавих боїв: Магнушевський плацдарм, Зеєловські висоти, і останній для автора бій на Фрідріхштрассе 28 квітня 1945 року.
Автор перемежовує картини воєнних дій роздумами про сучасне становище України. З гіркотою називає наші дні «окаянними». Він не сприймає того безладу, який бачить навкруги. В його книгах живе його правда: радянське минуле не можна тупо зневажати, бо воно – частина нашої історії, з нього постало наше сьогодення. Письменник не втомлюється в різних варіантах повторювати східну народну мудрість: «Якщо ти вистрілиш у минуле з пістолета, то воно вгатить у тебе з гармати!», «Паплюжачи своє минуле, Ви позбавляєте Вітчизну майбуття!»
Такий же пристрасний він і в публіцистиці. Особливе місце займає книга «Не вбиваймо своїх Пророків!»(2003) Письменнику болить те, що в часи панування постмодерної естетики «немає шани до предтеч», піддається остракізму значна частина письменників-класиків. Він намертво схрещує шпаги у палкій полеміці з Г. Грабовичем. Б.Рубчаком, О.Забужко, відкидаючи їхні погляди на Т.Шевченка як на «міфотворця України». Найбільше уваги він приділяє тим українським класикам, які в умовах тоталітарного режиму намагалися вберегти національну гідність українців, сприяти їх духовному зміцненню. Сизоненко глибоко осмислює драматизм життєвих і літературних доль тих письменників, які піддавали сумнівам комуністичні канони. Задушевні, емоційні, щирі сторінки присвячені Довженку і Яновському, Загребельному і Земляку. обом Тютюнникам, Олесю Гончару і Ліні Костенко та багатьом іншим. Його книга достойно продовжила набутки Ю.Смолича, Є.Кротевича, Г. Костюка в жанрі мемуаристики.
А от «Гамбурзький рахунок»(2005) письменник пред’являє зовсім іншим персонажам. Ними є очільники нашої держави періоду Помаранчевої революції Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Перший Президент України Леонід Кравчук. З болем пише він про занепад нашої культури, про соціальніі негаразди сьогодення, висиіює недолугі політичні обіцянки.
О.О. Сизоненка
Так сталося, що особливо щирі та довірливі стосунки склалися у патріарха нашої літератури з Другим Президентом України Леонідом Кучмою. Саме він серед тих, хто частенько навідував Сизоненка у його «резиденції» в Кончі-Озерній з нагоди якихось свят чи просто тому, що вважав за потрібне це зробити. Саме Леонід Данилович став ініціатором, виділив кошти та організував ремонт будинку, в якому віддавна мешкає О.Сизоненко. Образи Другого Президента України та Віктора Черномирдіна – посла Росії в Україні – тепло змальовані у нарисах О.Сизоненка, написаних упродовж останніх років.
О.О. Сизоненко ніколи не поривав зв’язків із рідним краєм. Він часто навідував рідну Баштанщину, бував і в Миколаєві. Надовго запам’яталися землякам його творчі вечори з нагоди 80-річчя та 85-річчя від дня народження. 90-ліття він уже не відзначав приїздом у рідні краї, земляки відвідували його в Кончі-Озерній. А от своє 80-річчя патріарх відсвяткував велелюдними вечорами в Баштанці, у Миколаївському державному університеті імені В.О.Сухомлинського та в обласному палаці культури. Не зважаючи на не дуже гарний стан здоров’я, Олександр Олександрович невтомно читав напам’ять не лише свої власні твори, а й твори українських та зарубіжних авторів, відповідав на поставлені запитання. Причому, йому легко вдавалося тримати увагу величезного переповненого залу, він міг безпомилково відшукати ті слова, які зачіпають за живе кожного з присутніх. Дібрати саме ті інтонації, наголосити саме на тих моментах, які найвичерпніше розкривають душевний стан автора і створюють неповторну атмосферу взаєморозуміння.