Лiлiя Петрiвна Бондаренко
Вендета у форматі 3D
Чорно-білі жахливі неземні створіння, намальовані талановитою рукою художника-імпресіоніста, роздираючи завісу глибокого, викликаного суєтою метушливого дня, повільного сну, вдерлися у сюжетну канву кінострічки й, безжально руйнуючи кольорові пазли сновидінь, почали вистежувати здобич, раз у раз вивергаючи чудернацькі моторошні звуки, схожі на щось до болі знайоме… Леся, уві сні, напівсвідомо, відчула страх, що виступив на тілі холодними краплями поту, та відігнати небезпечних химер чи принаймні сховатися від них - не мала сили. Вони ж, наздоганяючи, випльовували зі своїх спотворених пащ важкі клуби диму й вогню, заповнюючи ними обмежений простір її місцезнаходження. Жінка, втікаючи від них, з криком прокинулась.
Крізь напіврозплющені повіки у світлі нічника побачила стіни власної спальні. З полегшенням перевела подих та помилилась: через долю секунди дійсність постала набагато страшнішою від нічного жаху: містичним звуком виявився рингтон мобільного телефона, призначеного лише для екстрених випадків. Вона здригалась від самої лише думки, що коли-небудь таки почує кульмінаційний фрагмент мелодії з похоронного маршу. Телефонувати могла лише одна людина, що колись добровільно взяла на себе обов’язки і рятівника, і виконавця її божевільних наказів-побажань. Саме тоді, на межі життя і смерті, Леся, у пориві відчаю, на майбутнє, як знак того, що комусь, ні, - не комусь, а саме йому, в момент повідомлення їй страшної новини, буде ще гірше ніж їй, поставила цей фатальний рингтон. І незважаючи на те, що телефон мовчав, вона все одно отримувала ні з чим незрівняне задоволення від усвідомлення можливості самого факту помсти тому чоловікові, і від власного душевного болю, викликаного передчуттям ейфорії від реалізації жорстокого задуму.
Від страху тремтіла всім тілом і трусилась від холоду. Ніяк не могла зрозуміти: “Звідки взятися Шопенівському маршу, коли похорону не замовляла?” - згадувала, протираючи очі руками. Не вірячи тому, що це не сон, знайшла захований на ніч у нижній шухляді прикраватної тумбочки вібруючий телефон.
- Алло, - прошепотіла.
- Ларисо Володимирівно... Це Максим. Нам потрібно їхати... Чекатиму біля під’їзду, - лаконічно, без зайвих пояснень, повідомив спокійний голос.
- Зрозуміла, - процокотіла у відповідь.
“Коли ж це врешті-решт припиниться? - розізлилась, відчувши босими ногами холодну підлогу, чи тому що це питання вже який рік залишалось без відповіді. - Коли він пішов - не тримала, не намагалась повернути… Змирилась - і відпустила! Що ж це могло статися, що серед ночі мене знову зривають?”
Рій думок повернув напіводягнену постать, що вклякла перед трюмо, до моторошної реальності. За півгодини вже бачила у ньому жінку, яка хоч і була її прямим відображенням, та кожного разу, за таких обставин, зустрічаючись з поглядом зелених очей, скидалася на незнайомку, викликаючи вир неоднозначних емоції, - від щирого захвату до не менш щирої огиди.
“Невже це я?” - з тугою у мовчанні, роздивлялась крижаним поглядом завмерлий в напівтемряві квартири відбиток, думала, оцінюючи, ніби виточену з каменю, статуру й бездоганну маску зовнішності. - Це ти. Саме такою й має залишатися, незважаючи ні на що колишня модель і кар’єристка, а тепер так - директор більш-менш сякої-такої рекламної агенції. Правда, важко повірити, що за плечима майже сорок років, як і в те, що нещаслива… Друзі й знайомі вважають тебе успішною та навіть й вони не здогадуються про кількість сліз виплаканих у подушку безсонними ночами. Парадокс! - погодилась сама з собою. - Називають улюбленицею долі, проводжають заздрісними поглядами, але ж це не так: коханий чоловік підступно зраджував, на жіночому щасті поставлений штамп про розірвання шлюбу, материнська нереалізованість лякає пусткою з усіх кутків великої квартири, а в душі панує морок і темрява… Чому? За що? - питання пульсували пришвидшеним ритмом серця, розганяючи кров по холодному тілу. - Що робити? - запитала у кривого дзеркала. - Все має свою ціну й за все потрібно платити”, - прочитала іронічну відповідь у власному чужому крижаному погляді.
Від крику душі тиша аж дзвеніла, слова-мовчання вичерпались, від скла повіяло могильною байдужістю. Ціна за успішність, зовнішній лиск для неї виявилась занадто високою, - жіночою самотністю, на яку її прирекло фатальне кохання.
“Зараз я піду, Бог знає куди, й розгрібатиму купу багна, яку той нікчема чоловічого роду встиг за чотири місяці назгрібати… Страшно вперше бруднитись, а потім - як ніж у масло… Тепер у самої руки по лікті у такій гидоті, що митися - не відмитися”, - зі злістю подумала.
- О-о-о! - розпач стогоном прорвався назовні.
Хотілося швидше зібратися, швидко вийти на вулицю, так швидко все зробити, щоб вже й повернутись. Та Леся розуміла, що ситуація форс-мажорна, а поспіх є не найкращим радником, тому ризикувати не має права. Навіть в одязі дотримувалась відповідного дрес-коду, бо звідки ж могла знати, з ким доведеться зустрітись? Виглядати ж мала так, щоб у разі потреби сховатись за ганчірною маскою успішності! Ефект неочікуваності від появи жінки зі шлейфом елегантності у будь-якому товаристві спрацьовує й дає хвилину часу на можливість зорієнтуватися на місці. Лесі цього завжди вистачало та тепер відправити б все до біса, повернутися в ще тепле ліжко, сховатися від усього світу під ковдрою й забутися міцним сном, а вранці прокинутися з чистою пам’яттю й світлими думками, щоб оновленою розпочатися спочатку…
Накинувши на плечі шубу, вийшла у холодну грудневу ніч. Й хоча куталася в м’яке хутро, продовжувала цокотіти всім тілом.
Високий, кремезний на вигляд чоловік, підпираючи бампер джипа, спокійно палив, не реагуючи ні на сильний вітер, ні на відчутний мороз, який вкрай затявся підвищити свій рейтинг на вуличних термометрах. Почувши стукіт підборів, кинув недопалок і самими кутиками тонких губ усміхався, коли ж побачив жінку, що вийшла з під’їзду, пішов назустріч.
- Привіт, Максиме, - привіталась, зіщулюючись від холоду.
- Здрастуй, - відповів, не приховуючи радісної посмішки. - Ваша величносте, прошу, - відчинив дверцята й жестом руки запросив її до машини.
У салоні було тепло й затишно, тихо грала спокійна музика. Розслабившись на секунду, згадала про ліжко, одразу нічний жах постав перед очима й вона лише сумно зітхнула. Чоловік за кермом розумів, що саме пригнічує, але з розмовою не поспішав.
- Друга година ночі, - Леся першою порушила мовчання. - Куди їдемо? - подивилась на чоловіка й дістала з сумки пачку цигарок.
- Ти ж наче кинула палити? - здивувався.
- Кинеш тут… Максиме, що відбувається? - запитала прямо.
- Приїдемо в лікарню й дізнаємося, - спокійно відповів. - Я сам до кінця не зрозумів нічого з того, що мені розповіли, - виправдовувався за відсутність інформації.
- Це випадковість чи?.. - намагаючись зчитати хоча б що-небудь з його обличчя, не зводила погляду ні на секунду.
- Випадковість, - жодний мімічний мускул не дав приводу засумніватися у правдивості слів зосередженого на дорозі водія. - Я сам відпочивав, коли мені повідомив товариш мого друга. Ситуація така: наш спільний знайомим у районній лікарні в результаті чи то вибуху, чи пожежі… Я не міг додзвонитись до Андрія й порадитись, тому вирішив, що краще нам поїхати.
Вона не відповіла, просто заплющила очі, щоб зібратися з думками, які вже як чотири місяці тому відпустила, відганяла, коли, ненароком розслабившись, скопом обступали з усіх сторін. Та зараз вони не з’явилися на її вимогу, відчуваючи порожнечу, не знала що й робити. Необхідно подумати, бо не мала права проявити слабкість, щоб там насправді не сталося, щоб не побачила, не почула …
Нічне місто, заколисане вітром, відпочивало, та й вони за весь час, що мчали з нього, - не сказали жодного слова.
- Лесю, - тихо покликав Максим, вважаючи, що вона задрімала.
Позашляховик уперся у так званий шлагбаум, зімпровізований зі старого поіржавілого ланцюга, прикріпленого до залізних воріт, посередині якого на одному з величезних кілець безнадійно-сумно гойдалася пузата гиря, що своєю чималою вагою тягнула його донизу. Жінка напружено дивилася у темряву, крізь снігову карусель побачила, як у світлі фар сонний дідок-охоронець невдоволено вичовгує з теплої сторожки. Притримуючи однією рукою шапку й ватника, іншою намагався впоратися із застарілим механізмом саморобного шлагбаума, який перекривав шлях в’їзду на територію районної лікарні.
“Все потрібно робити своєчасно…”, - чомусь хотілося сказати охоронцю у відповідь на його вовтуження, кричати на весь світ про необхідність вчасно міняти все те, що віджило, чий термін експлуатації закінчується, та в першу чергу закричати так, щоб і самій себе почути. Якби ж вона хоча б раз зробила так як потрібно, то зараз не сиділа б у машині вночі в цьому районному центрі! Нарешті дідок упорався й ланцюг з гуркотом упав на замерзлу землю. Байдуже кивнув головою в напрямку дороги й швиденько поспішив назад у сторожку. Максим натиснув на газ і джип повільно рушив з місця. “До лікарні справа не доходила, принаймні мене там не було… Максим має рацію, ще не вистачало для повного комплекту виклику до міліції ”, - подумала, опановуючи хвилювання перед невідомістю.
- Приїхали, - сказав, припаркувавшись навпроти входу до старої чотириповерхової будівлі. Не встиг відчинити до кінця дверцята, як різкий вітер вдарив їй по обличчю, скориставшись обставинами, проникнув до салону і миттєво вихолодив його.
- Холодно! - вигукнула, ховаючи обличчя й руки в хутро.
- Ходімо швидше.
Леся схопила протягнуту руку й випурхнула з машини. Максим, підтримуючи її за плечі, швидко повів, намагаючись по дорозі захистити від колючих поривів зимового настрою.
Автор (праворуч) з миколаївськими письменницями Вiрою Марущак и Людмилою Чижовою. 2018 р.
Сперте повітря, перемішане зі стійким запахом ліків, гамою відтінків різноманітних виділень від хворих людських тіл та ще чимось огорнуло відразу, як тільки Максим відкрив перед нею височезні масивні двері до приміщення лікарні. У просторому вестибюлі, незважаючи на пізню годину, було чимало народу: люди зі зболілими обличчями сиділи біля кабінету, чекаючи своєї черги, хтось нервово вимірював кроками коридор, хвилюючись за рідних, дивна пара, чоловік з жінкою, що скидалась на безхатьків, спали, гріючись біля батареї, у білих вим’ятих халатах сюди-туди сновигав втомлений працею і безсонням медперсонал.
- Зачекай тут на мене, - сказав Максим, зупинившись біля довгого тапчана, застеленого посірілою від часу клейонкою, на якому напівлежала скручена молода жінка, - з’ясую що до чого й одразу ж повернусь.
Хвора розплющила повіки й через силу випустила назовні стогоном біль.
Леся на знак згоди кивнути головою. Максим зник за дверима одного з кабінетів, не зреагувавши ні на чергу, ні на слова-погрози на свою адресу, ні на осудливі погляди тих, хто покірно чекав прийому.
“Щось серйозне…”, - інтуїтивно відчувала старанну спробу Максима приховати стурбованість, й щоб якось не думати про те, що можливо сталося, а особливо про того, з ким воно могло бути пов’язане, почала прискіпливо розглядати рекламні стенди вздовж стіни коридору. Та ні написані від руки каліграфічним почерком санбюлетні, ні роздрукована на принтері медичного характеру інформація не змогли відволікти.
- З тобою хоче поговорити черговий лікар. Сам на сам, - сказав Максим, швидко повернувшись. - Стосовно нашого персонажа. Ситуація критична, але не безнадійна, це що стосовно здоров’я. Ми до всього цього ніякого відношення не маємо. Знаючи його, не дивно, що хтось вирішив звести з ним рахунок таким чином. Головне - не хвилюйся, я буду поряд… І ще, - він уважно подивився на неї: в її красивих великих зелених очах читалася втома, знайшов місце страх, затримав погляд на штучному рум’янцю на блідому обличчі, міцно стиснутих блідо-рожевих губах, - тримай руку на телефоні…
- Чому я повинна хвилюватися? Тим більше якщо це пов’язано з… - важко було вимовити ім’я того, кого ретельно викреслювала зі свого життя.
- Все вірно. Проста випадковість, до якої ми ніякого відношення не маємо, - ніби запрограмовуючи, вкотре повторював потрібну інформацію.
Максим упевнено повів її через приймальне відділення, а потім довгим коридором з поворотами то наліво, то направо вивів до сходів. Обоє мовчали, піднімаючись на третій поверх.
- Тут, - зупинився біля дверей. - Ходімо? - й не чекаючи від неї згоди, взявся за ручку.
Зі скрипом, що неприємно різав слух у лікарняній тиші, двері важко відчинились. Вони увійшли до напівосвітленого невеликого коридору, по обидві сторони якого було ще двоє дверей. Максим вивчав написи на табличках, Леся ж підійшла до вікна, за яким ніч вирувала зимовими пристрастями. Від тонкого скла, віддавало холодом, та на це вже не зважала.
- Тихо, підозріло тихо… - в продовження своїх думок, промовила вголос. - Все так відносно у житті, все відносно…
- Відділення реанімації та інтенсивної терапії, - Максим вказав на потрібні двері й впевнено натиснув чорну кнопку дзвінка.
Очікуючи, зберігали мовчання, ніби все те, що сказали б, могло бути використано проти них. Спочатку почули два глухі удари, напевно, то грюкнув залізний засов, на який закривали на ніч вхід до відділення, потім - знайоме рипіння, та коли нарешті давно не змащені двері відчинились - вийшов худорлявий літній чоловік у завеликому, як на свій зріст, світло-зеленому лікарському халаті й у високій білій шапочці на лисині, що нагадувала кухарський ковпак. “На чому вона тримається?”, - промайнула думка. Коли зустрілася з маленькими, як намистинки, гострими чорними очима, схованими за товстим склом окулярів, якими він одразу ж почав черговий рентген чужої душі, - й подумки замовчала.
- Ларисо Володимирівно? - звернувся до неї.
“Запитав для годиться”, - зрозуміла, бо, на диво, в приємному тембрі голосу відчула впевненість, яка притаманна лише добрим знайомим, що не бачились багато років, а зустрілись так, ніби вчора розпрощались. “Ні. - заперечила сама собі. - Його передбачливо попередила про наш прихід лікарняна пошта. Але ж він знає моє ім’я!”, - знову знайшла чергову невідповідність.
- Вітаю вас, на жаль, не можу сказати “доброї ночі”, не ті обставини… Прошу за мною, - дивлячись в очі, жестом запросив йти за ним.
“Таке враження, що говорить сам із собою: ні моєї згоди йому не потрібно, ні на Максима не зважає, ніби той став раптом невидимкою. Можливо...”.
- Зачекайте, - тією ж рукою зупинив її, хоча вона й кроку не зробила. - Залиште верхній одяг своєму супутнику, - підозрілим поглядом уважив кремезну статуру Максима, який на його фоні став велетнем.
Коли віддавала речі, відчула теплий дотик Максимової руки на своїх холодних пальцях.
- Ле-сю… - пролетів шепіт біля обличчя.
Він обережно вклав до її закляклої долоні мобільний. Зігрітий теплом руки металевий корпус додав впевненості, Леся рішуче переступила поріг.
“Що відбувається? Мене, як те покірне теля, ведуть на бійню, а я рада, не опираюсь… Що тут роблю? Навіщо йду за цим пихатим провінційним лікарем? Ніякого відношення до медицини не маю, а з тією скотиною мене більше ніщо не зв’язує… Ще вирядилася як та дуринда! Перед ким тут повинна виправдовуватись? Ні, таки життя мене нічому не вчить… Це востаннє йду на причепі емоцій”, - сповнена рішучості зі злістю вимкнула телефон й хотіла сховати його до сумочки, забувши про те, що залишила її Максиму.
Довгий вузький зеленувато-сірий коридор з лікарняними палатами по обидві сторони, за якими причаївся біль людських страждань, освітлювали поодинокі нічні бра. Протяги, які втомлено дрімали біля старих дерев’яних дверей, підступно викрив повітряний потік, що розгойдав одну зі стін, на якій, ніби у чорно-білому кіно, промайнули, наздоганяючи одна одну, дві тіні.
Леся була тут вперше, але впевненість у собі, присутність Максима, стали орієнтирами у пірамідальних коридорах цього відділення інтенсивної терапії, що так були схожі на її життєву дорогу. Тут люди знаходили, залишали, втрачали й знову повертали надію на здоров’я, життя, щастя. Якби ж вона знала, що в цій обителі зі страждань, болю й примарних сподівань, якась сила, міцно тримаючи її за руку, спочатку проведе по всіх кармічних колах мук, щоб потім вивести на шлях зцілення…
Медична сестра, сховавшись за столом-стійкою, спала, почувши кроки, артистично відірвала вдавано натруджений погляд від паперів, обдарувала ним лікаря й, ховаючи за рукою зівання, підвелась.
- На посту, Світлано, не сплять, - строго зауважив. Мав намір ще щось сказати стосовно трудової дисципліни та присутність сторонньої людини змусила його дотриматися професійної етики.
- Вибачте.
На глибоке здивування Лесі медична сестра сказала це без тіні каяття.
- До цієї розмови ми ще повернемося, а зараз прошу знайдіть для Лариси Володимирівни комплект для відвідування пацієнтів палати інтенсивної терапії, - розпорядився.
Леся мовчки брала з рук байдужої медичної сестри широку білу накидку, шапочку, тканинні бахіли й одноразову маску, не поспішаючи перетворювалась на звичайного медичного працівника.
- Йдіть за мною, - покликав.
Навшпиньках, щоб ненароком не потривожити відпочинок хворих підборами, пішла за ним.
Вони повернули ліворуч від службових поміщень, потім праворуч. Палати для хворих, як зрозуміла Леся з відсутності на табличках нумерації, закінчилися. Біля дверей, підпираючи стіну, просто на підлозі сиділа дівчина. Тихенько, прикриваючись рукою, ніби від когось хотіла заховатись, скиглила, іншою - розмазувала по обличчю сльози із залишками косметики та бруду. Розгойдуючись зі сторону в сторону, - в розірваних колготах, короткій спідничці й такій самій курточці, окривавлена, вона ніби збивала навколо себе кубло неймовірного смороду, дуже схожого на запах від горілого, - причитала над своєю недолею. “Господи, який жах! У людини горе …”, - співчувала Леся.
- Шановна, хто тобі дозволив тут знаходитись? - прошепотів. Якби він це прокричав, то й тоді б Леся не так злякалась, як зараз цього тихого знервовано втомленого голосу. - Геть звідси або я викличу охорону й міліцію…
“З одного боку, він має рацію, адже це лікарня! Мене ледве не продезинфікували, а вона в крові, бруді, й цьому смороді, який навіть крізь маску відчуваю. З іншого - дівчина, судячи з її стану й на вигляд, пережила стрес. Та це може бути ще й інсценована трагедія, ексклюзив для одного глядача за участі професійних акторів і тих, хто за гроші готовий на будь-що. Хай там що, я не повинна втручатись, тим більше мене воно не стосується”, - зупинила себе, вражена картиною від побаченого й почутого.
Дівчина попленталася геть й скиглення припинились, Леся з полегшенням видихнула.
Чужий біль, незважаючи ні на що пробудив співчуття, за якими могли прокинутися й власні страждання, а їх вона не мала права випустити назовні.
- Ви мені вибачте, - звернувся, перериваючи її роздуми. - Леонід Васильович, лікар відділення реанімації та інтенсивної терапії, - представився. - Ларисо Володимирівно, маєте зібратися з силами…
“Зібратися з силами”? Я взагалі не розумію, що тут роблю, незважаючи на те, що сама, без офіційного запрошення сюди приїхала, - з гіркотою думала. - А чим викликана необхідність тут моєї присутності навіть знати не хочу! Але ж приїхала…”, - не слухаючи лікаря, розмірковувала.
- Ви готові? - перепитав, не дочекавшись відповіді.
- Так, - відповіла без зайвих емоцій, сподіваючись на скоріше з’ясування причини того, що відбувається.
- Прошу сюди.
Подальші події складалися як картинки калейдоскопа: Леонід Васильович провів її вздовж стіни з великим заскленим вікном, відчинив двері й, пропустивши перед собою, ніби тут доречне місце етикету.
Освітлення люмінесцентних ламп різонуло по очах, крізь темні круги побачила велику простору палату з різноманітним медичним обладнанням, що блимало кольоровими лампочками, в різнобій пищало, неприємно пахло ліками й горілим… Оглядівшись, Леся зупинила погляд на білій ширмі, що розділяла кімнату на дві частини так, ніби за ними щось ховали від стороннього ока. Навіть й тут старалась не думати про те, для чого її серед ночі Максим привіз до цього районного закладу, а тим більше - для чого лікар привів сюди. Не хотілось чути жодних пояснень щодо обставин даної ситуації, бо тоді й власне життя стане схожим на цю лікарняну палату, розділену зшитою з простирадл ширмою на “до” і “після”, але, зустрівшись поглядом з очима Леоніда Васильовича, втрималась від коментарів.
- Ларисо Володимирівно, - нарешті дочекалася того, що саме він першим порушив мовчання, - Малишевський Вадим Дмитрович ким вам доводиться?
Внутрішньо пересмикнуло, але впоравшись з емоціями, артистично промовила:
- Ніким.
- Не розумію? - щиро здивувався, не очікуючи на таку відповідь.
- Ніким, - ще раз повторила.
- Справа у тому, що Вадим Дмитрович, коли ще говорив, просив, можна сказати благав, щоб знайшли саме вас, і як його дружині повідомили… - лікар розгубився, почав швидко виправдовуватись, ніби боявся, що зараз жінка розвернеться й залишить його з проблемами хворого наодинці.
- Нісенітниця, - розуміла, що своєю заявою ставить задерикуватого літнього чоловіка у незручне становище, пояснювати ж йому свою правду не збиралась.
- У стані больового шоку, ще при пам’яті, попросив знайти дружину й повідомити… Переконаний, ніхто нічого не сплутав. Ви ж Лариса Володимирівна Малишевська? - просив підтримати його впевненість у тому, що вона та, хто потрібна йому.
- Моє прізвище Романова. Показати паспорт?
Звичним рухом потягнулась до сумочки, а натомість довелось знизити плечима, бо зовсім забула, що залишила її Максиму. Та свого таки домоглась - пиха з лікаря спала. По життю доводилось мати справу з лікарями й вона знала, що більшість, перед тим як приступити до виконання прямих обов’язків, набивають собі ціну, а потім, отримавши бажане, намагаються подвоїти вдячність.
- Але ж ви Лариса Володимирівна? - ніби рятуючись останньою соломинкою, запитав.
- Так. Ми розлучені вже два роки, - скоріше жаль до літньої людини, що не мала ніякого відношення до їхньої сімейної війни, змусив забути про власну обіцянку й повернутися, хай навіть і в спогадах, але в жахливе минуле. - Можливо, за цей час він і одружився…
- Він назвав ваші дані. Ви якимось дивом дізнались й приїхали, - ще сподівався врятувати ситуацію.
- Щось переплутав. Ви ж самі щойно сказали, що “у стані больового шоку”. А я приїхала…
- Але ж ви приїхали! - більше нічого не хотів чути.
“Приїхала! Таки правда! - Почувалась обеззброєною проти його слів: - Нічого не залишається, як одягнути маску й вислухати, щоб скоріше звідси вийти”.
Кожне слово, перед тим як сказати, ретельно обдумувала. Все: від інтонації до міміки - контролювала прагматична сторона розуму, вона не мала права зірвати залізну маску з серця й піддатися на провокацію емоцій: дорогою ціною обійшлася війна між серцем та розумом.
Безсердечність такої чарівної жінки у стінах лікарні, де за крок від неї життя бореться зі смертю, застала лікаря зненацька, який чимало надивився за свою практику, й за лічені секунди змусила засумніватися у власних знаннях жіночої психології.
- Хотів би звернутися з проханням, - Леонід Васильович поступово позбавляючись збентеженості, продовжував на свій розсуд виконувати клятву Гіппократа, звертаючись вже не до цієї надмірної жінки, а скоріше до її серця, яке мав намір розчулити, сподіваючись знайти там уразливе місце. - Справа у тому, що потрібно повідомити близьких вашого чоловіка про трагедію… Розумієте, Ларисо Володимирівно, - щоб слова досягли більшого ефекту, своєю теплою долонею накрив її холодну руку, - не хочу й не маю права перебільшувати критичність даної ситуації, але маєте знати… Необхідне відповідне медичне втручання, але воно, на жаль, потребує грошей, й чималих… Тому, поки ми будемо сподіватись, що наші доблесні правоохоронні органи знайдуть родичів, може бути запізно… Я гадаю, вам не важко буде їм першою про це повідомити?
Леся не вірила почутому… Невже Максим підняв її серед ночі, не перевіривши інформацію? А районний ескулап використовує її стан й становище, як і сам факт приїзду, для досягнення власних меркантильних цілей, прикриваючись гуманними намірами, як оце щойно озвученим проханням, - повідомити колишніх родичів про чергову халепу, у яку потрапив Вадим? Його матері вже не телефонувала, коли ще була офіційною дружиною, а після розлучення колишня свекруха взагалі в усіх нещастях сина звинуватила саме її. Зв'язок з іншими родичами сам по собі обірвався, навіть не встигнувши зав’язатись. Щойно вона зробить те, що просить лікар, її закидають камінням. Та цього йому не скажеш, бо не це він хоче почути…
- На жаль…
“Господи, що я говорю? Яке там “на жаль”? Я що з глузду з’їхала? На щастя, лише на щастя”, - їй хотілося прикусити язик у повному значенні даного фразеологізму.
- Зв’язків ми не підтримуємо. Номери телефонів я не зберігаю. Нічим допомогти не можу, Леоніде Васильовичу, - хотілося швидше завершити розмову.
- Дійсно, жаль… - лікар же мав намір все-таки переконати її, тому й продовжував говорити, не відпускаючи руки: - Бригада швидкої надала першу допомогу безпосередньо на місці події, під час транспортування робили все можливе, щоб зменшити больовий ефект. Відповідно й ми робимо все, що від нас залежить… Важливо, щоб такий хворий, як Вадим, не затримався тут надовго. Через день-два, будемо сподіватись, він остаточно відійде від шоку, але на сьогодні у лікарні немає належної матеріальної бази для лікування опіків… Це ж, Ларисо Володимирівно, не лише, якби так сказати, шкіра, а ушкодження внутрішніх органів, - він міцно cтиснув долоню, можливо для того, щоб і вона відчула, що таке біль. - Ми сповістили обласний опіковий центр про те, що до них поступить такий хворий, консультуємося з їхніми лікарями. Все робиться для стабілізації хворого, що дозволить його в найближчий час транспортувати. Але там, у місті, без фінансової допомоги рідних у нього немає шансу на одужання.
Одночасно слухала й намагалася зрозуміти, що там врешті сталося й чого насправді домагається ескулап, але не могла. Чи то від емоцій, які з усієї сили приборкувала, чи то від натиску лікаря. Відчувши вагання, той впевнено продовжував:
- Ви забезпечена жінка, як зараз прийнято говорити, фінансово незалежна, тому й самі могли б допомогти врятувати свого, хай і колишнього, чоловіка…
- Від чого рятувати? - видавила з себе слова.
- Від смерті, моя шановна Ларисо Володимирівно, від смерті… Людина, - з тиском у голосі продовжував, - отримала під час вибуху шістдесят процентів опіків шкіри. Це, хочу зауважити, балансування на межі життя і смерті… Потрібна допомога! Ваша допомога! Терміново…
- Якого вибуху? - перепитала, вражена почутим.
- Машина, за кермом якої був ваш чоловік, - наголосив на останніх словах, - вибухнула… Причини невідомі, їх з’ясуванням займається міліція.
- Так що саме я повинна зробити? Повідомити - не повідомлю! Допомогти благодійним внеском на рахунок вашої лікарні чи ви дасте реквізити опікового центру? - добиралася до істини.
- Ларисо Володимирівно, тут така справа… Тільки ви зрозуміти маєте все правильно… Я людина далека від юриспруденції. До нас хворий потрапив без свідомості. У журналі зроблений відповідний запис. Жодних документів, які б засвідчували особу, немає, їх чи не було, чи згоріли… Все зі свідчень очевидців, які зібрали під час рятувальних робіт співробітники міліції. Про вас вони також повідомили, я здивований, що так оперативно спрацювали й ви швидко приїхали. Диво! Можливо, цей чоловік і не є вашим… Прошу, Ларисо Володимирівно, подивитися на хворого й підтвердити чи спростувати відповідну інформацію… Й ще, ви самі могли б врятувати свого, хай і колишнього, чоловіка або допомогти іншій людині…
Все, що хотів - сказав.
Леся почула як там, за лікарняною стіною, де глуха морозна ніч, серед зими, вдарив грім, випустивши у небо тисячі блискавок, відчула, як підлога зникає, перевертається світ і вона перевертається разом з ним…
- Вам недобре? - Леонід Васильович підійшов до неї.
Важкість його рук на плечах, які він до болю стискав, допомогла втриматись на ногах. Щоб урятуватися від близької присутності, заперечила хитанням голови.
- Нормально, - спокійно збрехала, ледве стримуючи зовсім недоречний сміх.
- Ходімо, присядете. Ларисо Володимирівно?
- Господи! - крик, народжений з самої душі, вирвався назовні, на хвилину закам’янів у стиснутому від ліків повітрі палати й відлунням відбився у найвіддаленіших куточках напівсонної лікарні. - Ні-ні-ні! - хрипіла у нападі істерики в обіймах лікаря.
- Люба моя, заспокойтесь… - звиклий до всього, але кожного разу неготовий до подібних проявів реакції людської психіки на побачене, Леонід Васильович посадив шоковану жінку на кушетку навпроти ліжка, де лише по нечітких лініях окреслених антисептичними пов’язками можна було розпізнати щось дуже подібне на тіло людини. Леся притиснула долонею черговий стогін, повними жахом очима дивилася на забинтовану, до болі знайому, яка ще не встигла стати чужою, - рідну постать таки свого колишнього чоловіка.
- Повторюю вам, Ларисо Володимирівно, - лікар простягнув склянку з каламутною рідиною, - ситуація, як ви самі бачите, критична… Все потрібно випити, все, - напоював, вмовляючи, як малу дитину.
Леся крізь стиснуті зуби вицідила гірку рідину.
- Як він? - запитала пошепки, ніби боялася голосом додати зайвого болю.
- Ми робимо все можливе, а як складеться… - нічого нового не сказав. - Більшого обіцяти не можу… На все воля Божа й добрих небайдужих людей…
- Я вас зрозуміла, Леоніде Васильовичу.
Відчула, як знову стало важко дихати, захотілось на свіже повітря, здавалось, ще якась хвилина у цьому замкненому просторі, - й сама буде на межі смерті. Хотіла підвестися, але лікар випередив словами:
- Навіть не думайте! Різко вставати у стані емоційного потрясіння категорично забороняється. Посидіть тут, біля нього, хай відчує рідну душу поряд з собою, це допомагає боротися за життя… Ларисо Володимирівно, ненадовго відійду, маю деякі справи та й інші хворі… А ви посидіть, посидіть, й обов’язково мене дочекайтесь…
Миттю вийшов з палати, й вже щось казати навздогін було марно та й сил теж не було. Хвиля чийогось вже нібито знайомого монотонного дитячого скиглення докотилась до свідомості й, наштовхнувшись на абсолютне несприйняття, випарувалась, ніби й не була. “Причулось”, - подумала й, перемагаючи моторошне відчуття, подивилась на лікарняне ліжко. На мить здалось, що тіло втратило будь-які ознаки життя. Не відриваючи погляду, помітила, що ледве-ледве на грудях піднімається простирадло.
- Господи, я не винна у тому, що сталось! Не винна!.. - заламуючи руки у молитві, звернулась з проханням до того, на чию допомогу завжди розраховує людина у найбільш скрутний момент свого життя: - Господи, допоможи…
Хотілось кричати, але цього не могла собі дозволити, хотілось плакати, щоб хоч так полегшити страждання своєї понівеченої душі, та біль висушив озеро сліз… Сили остаточно залишили тіло, по ньому розлилась хвиля густої втоми, сконцентрувавшись у ногах, замкнула на них залізні кайданки. Відтягнувши очі від бинтів, подивилась за вікно… Вітер завивав так, що аж скло у шибках вібрувало. Там падали сніг і дощ… Дивний природній дует - поєднання не поєднаного… Сніг для зими, дощ для осені, весни чи літа, - вони особливі у своїй індивідуальності, але бувають такі випадки, що сніг випадає й весною, а для дощу взагалі не написано жодного закону… Як би там не було насправді, але на даний тандем варто було б накласти табу, бо відхилення від правил вважається кліматичною катастрофою, яку людство споконвіку намагаються якнайшвидше перечекати-пережити… Дивний початок зими. Можливо, так було завжди, то лише вона не помічала, заліковуючи свою хронічну самотність то божевільним коханням, то нав’язливою ідеєю помсти.
“М’яко кружляє сніг, а дощ припинився… Швидко змінюється погода”, - вхопилась поглядом за віконний пейзаж, пригадуючи пекучі голки морозу й шаленство вітру. “Дощ падає, сніг падає, я падала, він упав… Дощ зі снігом повернуться на свої, визначені природою, місця, я піднімаюся, бо не маю вибору, бо мушу, але чи він підніметься?” - міркувала вже над своїм, незважаючи на те, що за склом.
Її душа немовбито відділилась від тіла й полетіла геть, але там, на стелі, зачепившись за невидиму оку перешкоду, зупинилась, поглянувши вниз, побачила кадри з класичного екшена і завмерла.
…Закон магнетизму доводить, що протилежні полюси притягуються. Їхня пара стала цьому яскравим підтвердженням у реальному житті. З першого погляду, не вимовивши звуку, не сказавши жодного слова, їх з неймовірною силою потягнуло одне до одного. Не відштовхуючись, не відгороджуючись від нових відчуттів, а навпаки, занурившись у них із головою, пізнавши іншого й розкривши себе, виринули до без тями закоханими.
Леся саме тоді повернулася зі столиці, куди сімнадцятирічною дівчинкою поїхала навчатись. За тринадцять років своєї наполегливої праці й напруженого життя у столиці здобула дві вищі освіти, для фінансової незалежності від батьків студенткою почала підпрацьовувати. Потрапивши до відомої рекламної компанії, зробила приголомшливу кар’єру моделі. Самотність у великому місті з кожним роком відчувалась все сильніше й пригнічувала витончену сторону її душі та врешті не залишила вибору, як звільнитись, продати квартиру й повернутись до батьківського дому. Впевнена у своїх силах, відпочатку почала будувати власне життя у рідному місті. Навіть квартиру купила з розрахунком у найближчому майбутньому створити велику сім’ю. Все змінилось у той момент, коли зустрілась з Вадимовим поглядом. Простий найманий робітник у маленькій будівельній фірмі, яку брат найняв для ремонту приміщення під її офіс. Було байдуже до думки знайомим й до шокового стану рідних, - вона закохалась й ні що крім взаємності обранця не мало для неї значення.
Можливо, саме тоді вони обоє настільки захопилися боротьбою з оточуючими за право на свою любов, що не змогли відмовитися від неї, навіть коли ті припинили війну, підняли білий прапор й прийняли Вадима в сім’ю?
Хто вже тепер скаже: чи то божевільні вчинки, на які здатні всі закохані, чи час їхній прийшов, й вони одружились, зумівши переконати всіх у щирості своїх почуттів. А потім протягом трьох років шлюбу була щогодинна боротьба обидвох у спробі довести - хто кого сильніше кохає.
Вадим був непереможним! Сценарії його освідчень заслуговували Оскара. Він навіть квіти дарував незвичними способами: оберемками, то у різних плетених кошиках, а то через кур’єрську службу, одного разу, взимку, спустився з даху по альпініському канату на їхній сьомий поверх й у гучномовець декламував “Я пришел к тебе с приветом, рассказать, что солнце встало…”, щоб привітати її з новим днем розкішним букетом улюблених тюльпанів… Тоді, вранці вихідного дня, не всі сусіди вчинок Вадима, як і поезію Фета у його читанні, оцінили належним чином та йому було байдуже до думки інших. А коштовні подарунки у стилі інкогніто, які вона знаходила у різних місцях квартири, біля вхідних дверей, коли поверталась з роботи, навіть й у поштовій скриньці. Як справжній актор влаштовував дикі сцени ревнощів, коли заставав її за розгляданням знайденого подарунка, й дочекавшись від неї, ніби від глядача, не аплодисментів, а сліз виправдовувань, - не менш театрально вимолював пробачення за свій розіграш. З часом він настільки загравався у ревнивця, що вже було й для нього самого недостатньо просто попросити вибачення, він замовляв з її фотографіями білборди і вивіски й розвішував у місті по її маршруту, на яких у поетичній формі все-таки домагався свого. Аналогічною була ситуація із вітаннями з усіма можливими й неможливими святами, які він замовляв на місцевому телебаченні. Доходило до того, що в кульмінаційні моменти сімейного життя, її приймали за місцеву знаменитість. Хотів навіть розпочати власний бізнес, щоб назвати на її честь фірму. А скільки ще мав задумів, думок! Та коли справжня любов живе три роки, то її підробка набагато менше.
Душа синхронно здригнулась із закам’янілою постаттю - героїнею екшена.
Вони були божевільні! Як клони Дон Кіхота, вдвох воювали за утопічну ідею, а коли та втратила свою приманливу актуальність, - продовжували вже зі звички… Навіть й не помітили, як кохання залишило поле бою й загубилось серед буденності мирного життя… Усвідомлення цього прийшло зненацька й стало крахом їхнього спільного існування, то був удар у спину й водночас нанесений у саме серце, її серце, бо вона першою це зрозуміла, але першим його завдав він…
Класичний боксерський бій триває дванадцять раундів з перервою лише на видих-вдих між трихвилинним з’ясуванням кулаками хто хитріший, спритніший, сильніший. Їхній поєдинок без будь-яких правил тягнувся два роки. Цікаво, скільки ж це було проведено раундів за цей час? Страшно рахувати! Та самий перший пам’ятає до найменших подробиць, ніби від тоді не минуло трьох років. Господи, невже забути той період життя так і не зможе, хоча згадувати про це собі останній рік суворо заборонила?
…Вадим не прийшовши додому. Вона ледве не збожеволіла від різних думок. Його, п’яного, надвечір четвертої доби притягнули якісь підозрілі на вигляд чоловіки з синюшно-червоними обличчями. У заяложеному одязі, переминаючись в брудних черевиках, місили занесене з вулиці болото й нахабно випрошували щедру подяку. Розгубившись, не стала торгуватись. Видихнула з полегкістю: живий, неушкоджений, рідний Вадим був поряд - все інше неважливо. Наступного дня, притлумлюючи емоції, стрималася: не плакала, не кричала, навіть ні про що не запитала. Сама собі допомогла повірити в те, що такий жах більше ніколи не повториться. На жаль, тоді вона не послухалась настанов старшого брата, якому розповіла про те, що сталося в її сім’ї. А даремно! Через півроку ситуація повторилась. Та тоді вже мовчала й не наважилась більше просити поради. Вадим же зникав без будь-якого приводу й така поведінка стала нормою їхнього життя. Не давав про себе знати від кількох днів до декількох місяців, а потім, намагаючись підгадати час, коли вона буде на роботі, повертався у товаристві чужих, випадкових людей. Запрошував їх до квартири, де швидко організовував застілля. Доводилось, наражаючи себе на небезпеку, виставляти різний збрід за поріг, а потім, за зачиненими дверима, кричати, соромити, погрожувати власному чоловіку. З часом перестала звертати увагу на п’яниць й у них на очах відбувалась неприємна й принизлива для неї сцена з’ясування стосунків.
Частіше повертався травмованим: то з перебинтованою ногою, то зламаною рукою, то вибитою щелепою… Та одного вечора привезли пошматованого як боксерську грушу, на тілі жодного живого місця: суцільні рани, обличчя рясніло синцями, у вузьких щілинках очей ховався винуватий погляд. Ледве ворушачи язиком, вимолював пробачення, присягався й божився… Слухаючи його шепеляве освідчення, дивлячись на нього крізь пелену сліз - повірила, тому не пожаліти його і не пробачити не могла. Це вже згодом, через роки, дізналася, що то була справа Андрієвих рук, який хотів покарати зятя за муки сестри, а її відгородити від страждання, вберегти від нового болю, запобігти черговим помилкам.
Лесі потрібно було саме того першого разу припинити стосунки, а не сподіватися на диво, воно не сталось, натомість пошуки Вадимом пригод зробилися небезпечними.
Сильна від природи, вона потребувала підтримки. Коли Вадим у черговий раз побажав відпочити від подружнього життя, так про себе стала називати його відлучки, втомлена, втративши надію на те, що чоловік, якого понад усе кохала, зміниться, охоплена бажанням раз і назавжди припинити цей жах, прийшла до батьків. Батько мовчки міряв кроками кімнату, міцно стискаючи в долоні телефон, мама її обіймала, цілувала, витирала з обличчя сльози, а потім, як у дитинстві, за руку повела до кімнати, вклала спати й ще довго сиділа, схиливши голову над своєю змученою дитиною, й тихо шепотіла Господню молитву, заспокоєна доросла дівчинка її не чула…
Вкотре вклавши подружню угоду, дала не стільки йому, скільки своєму коханню останній шанс на щастя…
З грудей закам’янілої скрюченої постаті вирвалось важке зітхання, що здмухнуло душу з насидженого місця. Політавши попід стелею, повернулась назад, міцно вчепилась за нього. Розірвана плівка дивом відновилась й екшен-тур у минуле продовжився.
Леся щиро вважала сама й зуміла переконати свою сім’ю, що то були помилки молодості, криза подружнього життя. Рік по тому вони прожили щасливо. Вадим загорівся ідеєю власного будинку й вони придбали земельну ділянку, Леся мріяла про дитину.
Таки правда, що не було б щастя, коли б нещастя не постаралось… Змінити, перевиховати сформовану дорослу людину - справа марна й невдячна. Вадим зник, як і завжди, - раптово, знявши усі гроші з спільного банківського рахунку, забрав заощадження, які зберігались вдома… Цей удар відправив Лесю в нокаут, вона потрапила до лікарні з важкою формою нервової депресії… Жінка жаліла не за грішми чи втраченою надією мати будинок, а за цинічно зрадженою вірою та зганьбленим коханням. За місяці інтенсивного лікування у клініці знайшла у собі сили повернутись до звичайного життя, щоправда, ніби нижчою на зріст, з анорексією й десятьма роками до своїх тридцяти шести. Рідні й близькі не згадували при ній навіть імені чоловіка. Вона ж подала на розлучення. Боліло тіло, спогади випалювали душу… Щоб не збожеволіти в квартирі, де все нагадувало про колишнє ілюзорне щастя, стала ламати й трощити її. Й хоча ремонт за кілька місяців був успішно завершеним, - це мало допомогло.
У жіночому серці зароджувалось бажання помсти… Хотіла відомстити за те, що її не люблять, що більше не потрібна. Помститися й за те, що сама, незважаючи ні на що продовжує кохати. Вадим розбив їй серце, споганив життя, насміявся над почуттями, запустив у душу темінь… Прагнула, щоб чоловік відчув її страждання на фізичному рівні, якби могла, напустила б на нього смерч, який знищив би все, що мав, бо для того, хто звик до повсякденного комфорту, хто цінує матеріальні блага понад усе, їх втрата прирівнюється смерті. Засинала під ранок, понавигадувавши різноманітні сюжети відплати, часто й уві сні насолоджувалася екранізацією власних чорних міток. Вдень, контролюючи емоційний стан, боролася зі своїми бажаннями, розуміла, що темна сторона є у кожної людини та її - особливо-небезпечна.
То було випадкове знайомство… Для того, щоб якось подовжити дорогу додому, пішла парком. Свіже повітря, спів птахів, шарудіння природи, - й вона відчула легке сп’яніння. Щоб не впасти чи не втратити свідомість, присіла на лавку й заплющила очі, приємна втома розійшлася по тілу. Вперше за останній час зникли страшні думки й стало легко-легко… В одну мить напружилась: крізь щільно заплющені повіки відчула чужу енергетику, яка загородила світло. Розімкнувши їх через силу, побачила біля себе навпочепках чоловіка у червоно-чорному спортивному костюмі.
- Ви як? - запитав незнайомець. - Я тут алеєю вже разів п’ять пробігав, а ви непорушно сидите…
- Нічого. Все нормально, - тихо відповіла сонним голосом. - Господи, соромно комусь зізнатися, що я заснула під відкритим небом на лавці у парку…
- Ну що ви, я не Господь! - посміхнувся. Підвівся й представився: - Ігор.
- Леся, - теж посміхнулась у відповідь і назвала своє ім’я.
Чоловік провів її до будинку й попросив номер телефона. Лише наступного вечора вона знову почула його голос. Все було просто й легко: телефонував щовечора, згодом запросив повечеряти до ресторану, став часто заїжджати у середині робочого дня по неї в офіс і вони їхали обідати. За місяць знайомства Леся перестала страждати нічними жахами, а перед сном будувати кроваві плани помсти, навіть про Вадима згадувала менше, та й у зовнішності стали помітні зміни на краще.
Стосунки з Ігорем складалися чудово, все було тихо, спокійно, розмірено… Та Леся розуміла, що рано чи пізно, а вони повинні будуть перейти на інший щабель розвитку, якщо, звичайно, вона чи він не захочуть поставити на них крапку. Тому й не дивувалась думкам з цього приводу, які останнім часом почали частіше з’являтись. Та якби не уникала цієї хвилини, вона врешті-решт настала.
Після вечері у ресторані, що знаходився неподалік від його будинку, Ігор запросив її до себе на каву. Вона погодилась.
Двокімнатна квартира, як на самотнього чоловіка, була затишна, простора, зі смаком обставлена. “А вдень тут багато світла”, - відмітила, підійшовши до вікна, за яким спала ніч. Зручно вмостившись на канапі, Леся налаштовувалась на романтичне продовження вечора, маленькими ковточками смакувала червоне терпке вино й спостерігала за вправними рухами господаря, який готував щось на десерт. “Симпатичний чоловік, як на свої сорок років, підтягнутий, займається спортом, не палить, байдужий до спиртного… Мені подобаються його очі, такі сірі-сірі… Дивно, завжди виділяла чоловіків зі світлим волоссям, блакитними чи сірими очима, а от Вадим аж ніяк не вписувався в цей формат, а я ж його так… Що? Знову за старе? - зіскочивши з романтичного настрою, почула докори совісті. - Забудь і не згадуй! - розпорядилася. - Волосся коротко підстрижене, русяве, посріблене сивиною… У Вадима чорне й колюче, як і він сам… Ну, досить!” - не витримала совість такої нахабної порівняльної характеристики.
- Чому ти не був одруженим? - хотіла сказати щось розумне, а ляпнула дурницю. - Вибач…
- Все нормально… Спочатку навчання в інституті, де на першому місці стояло завдання здобути освіту. З армії мене не дочекались… Працював - не було часу на залицяння, побачення, здавалось, що потім все успію одразу, коли зроблю кар’єру. А коли вже начебто маєш одне, друге, й третє, то не знаєш, з ким і де сорокарічному холостяку знайомитись, - Ігор уважно подивився на Лесю. - Стосунки на роботі суперечать особистим принципам, знайомство в громадському транспорті - ним я не користуюсь. Це ж не дописати до списку продуктів пункт і купити в супермаркеті…
Леся уважно слухала цього розумного, симпатичного їй чоловіка й відчувала, що зараз саме той момент, щоб стати їм ближчими одне одному. Ігор, здавалось, думав про це також. Підійшов до неї, Лесі забракло повітря, розширеними зіницями дивилась на нього.
- Все має визначене місце й час… Серце я беріг для тебе, - тихо сказав й торкнувся холодною долонею її гарячого обличчя. - Ти плачеш? - побачив на пальцях слід від її сліз.
- Так…
- Моя хороша, рідна, якби ти тільки знала, як я тебе… - останнє слово завмерло на його губах від її дотику.
Багатообіцяючий романтичний вечір мав неочікуване закінчення. Ігор налив вина, приніс солодощі, фрукти, увімкнув телевізор на каналі, по якому демонстрували стару добру кінострічку радянського часу. Притулившись одне до одного, поринули у події комедії: сміялися, коментували, наперед виголошували репліки героїв... Можливо, вона випила трохи зайвого, можливо, злий жарт зіграла з нею втома, - її, ніби провід з розетки, хтось вимкнув. Крізь сон відчувала, як Ігор підняв її на руки, кудись поніс, а потім - щось м’яке зігріло й заколисало.
Ранок прийшов з ароматами кави й свіжої випічку. Смачно потягнулася й розплющила повіки. Лежала посередині великого ліжка, вкрита теплою білою ковдрою, оточена подушками. “Я тут провела ніч? Одна? А де Ігор спав?” - коли згадала про гостинного господаря цього розкішного ложа, відчула такий сором, від якого захотілося сховатися під ковдру, що й зробила.
- Ти чого? - почула його голос й вимушена була визирнути. - Доброго ранку, моя чарівна леді, - він торкнувся губами її руки. - Як тобі спалось?
Нічого не відповіла, імпульсивно обійняла й пригорнулась до нього усім тілом.
- Доброго ранку, - прошепотіла, відчуваючи задоволення від того, що просто торкається щокою поголеного обличчя.
- Залишишся? - обережно запитав. - Я з’їжджу на роботу на годину-другу й повернусь…
- Подумаю, - кокетувала, смакуючи сніданком.
Вона раділа. Хотілось залишитись без будь-яких вагань та, приймаючи гарячий душ, все-таки піддалася протиріччям. З одного боку, нічого немає кримінального в тому, що прийме запрошення: поваляється в ліжку, подивиться телевізор, щось приготує смачненьке, - хотілось потурбуватися про Ігоря, реабілітуватися у власних очах, вона таки дурепа, бо поводилася вчора як дівчисько, яке набиває собі ціну. З іншого - вимушена буде одягати вим’ятий від сну одяг й у чужому домі чекати невідомо чого.
Рішення прийшло само собою. Вийшла з ванної й побачила Ігора, одягненого по формі.
- Полковник податкової міліції до ваших послуг! - відрапортував.
Якби побачила перед собою у залізних облаштунках середньовічного рицаря - здивувалася б, але не відреагувала так емоційно. Перед нею стояв той, на якого зібралась покласти місію помсти.
- Ти мені допоможеш? - запитала, ще не маючи чіткого плану.
Розповіла все про себе й Вадима, не приховуючи ні його ганебних вчинків й ні того, що залишилась без копійки (хоча до цього часу вони не торкалися теми колишніх стосунків), про діяльність його фірми…
За першим наказом свого начальника податківці стерв’ятниками налетіли на зрадника. По-жіночому цинічно зловтішалась результатами відплати, наслідки від якої перевершили найсміливіші її очікування: Вадим не тільки позбувся фірми, а й навіть, щоб не потрапити за грати за грубі порушення фінансової звітності та виявлені махінації, мав сплатити штраф, гроші на який взяв під високі відсотки у впливових людей.
Чи мучилась докорами сумління? Можливо, але хіба що лише годину після звістки про його фінансовий крах. Міцна кава з коньяком розслабляла, зникав стрес і вона дивилась на ситуацію під іншим кутом зору. Розуміла, що вчинила не по-християнськи, але навіть якби мала можливість змінити те, що сталось, - не змінила б. У жіночому серці дивним чином знайшли місце й тісно переплелись кохання, ненависть й бажання помсти… Її кохання було не потрібне чоловіку, до ненависті він залишався байдужим, а відплата… Саме на неї вона зробила ставку. Була абсолютно впевнена, що Вадим навіть з доказами її причетності до знищення фірми, ніколи в це не повірить, але знала також й те, що перед лицем смерті не зізнається нікому, що доклала до краху свої і чужі руки. З гіркотою усвідомлювала, що своєю помстою поставила остаточну крапку в стосунках з чоловіком. Та вона постарається все забути й стати щасливою з іншим.
Помилилась: життєві обставини взяли вверх над її характером. Зустрівшись у залі суду з втомленим поглядом загнаного життям чоловіка, для неї все, окрім сутулої рідної постаті, припинило існування: суддя, яка ставила незрозумілі запитання, намагаючись з’ясувати причини, що призвели до розлучення, мама, що постійно смикала за рукав, брат, який прийшов підтримати, навіть Ігор...
Вадим дивився на неї, поглядом каявся, вибачався, благав… Леся не відводила від нього очей, намагаючись зрозуміти чи зможуть вони після цього всього жити разом, якщо пробачать одне одному?
Вона пробачила… Отримавши свідоцтво про розлучення, всупереч здоровому глузду, не зрозумілі для оточуючих, кинулись назустріч один одному… Байдужі до всього світу, не послаблюючи обіймів, торканням рук відчували кожну клітинку спраглого за ніжністю тіла, довгими поглядами передавали силу свого бажання, словами, які народжувались з поцілунків, розкривали красу кохання й просили вибачення й вибачали, обіцяли й вірити в найкраще з обіцяного.
Рік щасливого сімейного життя… Напевно, воно того варте було, коли за нього заплатили таку високу ціну…
Леся стисла пальці рук так, що нігті вп’ялися у долоню, та фізичного білю не відчула. По кам’яному обличчю покотилися краплями сльози, а погляд, ніби пекучою голкою, пришився до бинтів на обгорілому тілі. Остання вихідка чоловіка стала контрольним ударом по її почуттях…
Повертатись - погана прикмета. Знала та не дуже вірила, бо не могла навіть і подумати про те, що може статись, коли не звертати на них уваги. Приїхала додому в розпал робочого дня, на хвилинку, щоб забрати документи, які, поспішаючи вранці на роботу, забула. У передпокої валялось чуже взуття, чийсь плащ абияк висів у шафі, повітря псував аромат чужих парфумів. Не роздягаючись й не роззуваючись, інтуїтивно пішла на голос свого чоловіка та чийогось сміху, боячись самої здогадки про те, кому він може належати. Тремтячими руками відчинила двері до спальні й від побаченого ледве не зомліла: Вадим з іншою жінкою ніжився на їхньому ліжку…
Намагалася забути той день, викреслити його з пам’яті, - не змогла, як і пригадати до кінця, що тоді між ними відбулось і як зникла жінка, якою спокусився її чоловіка. То було жорстоке з’ясування стосунків із застосуванням заборонених прийомів. Із стану афекту її повернула до життя кров… Нею були заляпані підлога, стіни у коридорі, рясніла краплями на її одязі й текла по тілу зрадника… Можливо, вона знову втратила свідомість або щось сталось страшне, бо коли отямилась, то побачила поряд з собою закривавлений кухонний ніж. Все боліло, неймовірно пекла спина. Підвівшись, криком звала Вадима та відлуння власного крику розбивалось об пусті кімнати. Усі раніше приховані образи стали перед очима, наповненими бажанням кровавої помсти. Врешті-решт з них впала полуда, а відкрита реальність була вбивча.
Як виявилося згодом, Вадим їй регулярно зраджував. Була переконана, що то був не перший випадок, адже лише постійність дає впевненість в непокаранності, а та в свою чергу - сміливість привести додому коханку чи ще когось там… Він у черговий раз спаплюжив їхній дім, забрудним подружнє ліжко, наплював у душу. Почуття ненависті заполонило її суть, бажання помсти випікало із середини…
Та коли уявила собі цих жінок, як вони ходили по її квартирі, приміряючи на себе образ господині дому, заварювали на кухні чай чи каву, нарізали бутерброди чи розрізали торт, а потім ховали у сміттєвому відрі сліди… Приймали душ, милися у її ванній, користуючись її туалетними засобами, з цікавістю вивчали й оцінювали її смаки, виходили одягненими у її халат, готовими до насолод з її чоловіком… Лежали на її подушках, кохалися на її простирадлах, вкриваючись її ковдрою, а потім крадькома заглядали до шаф, з чисто жіночою цікавістю краєм ока глянути на гардероб суперниці… Комусь з них вистачало нахабності коментувати її фотографії, розставлені по кімнатах, комусь - випитувати подробиці сімейного життя, смакуючи фактами інтимного характеру… Рішення було прийняте одразу - потрібно було вбити його, саме на це він заслуговує. Рука автоматично потягнулась за телефоном.
Андрій приїхав одразу. З першого погляду все зрозумів. Леся, в розірваному одязі, з розтріпаним волоссям, істерила, благаючи спустити на кривдника усіх собак, а то сама візьме гріх на душу… Саме тоді Андрію увірвався терпець й розв’язався язик, не стримуючись розповів про силовий вплив на Вадима, який час від часу застосовував по відношенню до нього. Та хіба від цього щось змінювалось, адже вона все одно пробачала, продовжувала кохати й бути щасливою зі своїми ілюзіями?
Брат… “Перше, про що попросив, коли навчився говорити - сестричку, - завжди нагадувала мама при нагоді. - Дуже хотів мати свою Лесю”… Де він почув таке ім’я й чим саме воно увійшло в дитяче серце - невідомо, бо й сам Андрій не пам’ятав. “Якби ми її назвали Марією, для тебе вона теж би була Лесею?” - допитувався свого часу батько, та й сам непомітно перейшов у звертанні до своєї улюблениці на більш тепле і ніжне - Леся. Де він почув таке ім’я й чим саме воно увійшло в дитяче серце - невідомо, бо й сам Андрій не пам’ятав. був на чотирнадцять років старшим від неї, з дитинства оберігав і захищав, та від неї самої не зміг вберегти, не справився зі своїми обов’язками. Усвідомлення власної провини, робило його пластиліном у руках Лесі, яка цим маніпулювала, продовжувала благати, просити, готова була пообіцяти все що завгодно. Андрій не втримався і дав слово, вона ж пообіцяла, що у всьому буде його слухатись…
Для початку він змусив прийняти у подарунок його машину, аргументуючи це тим, що для неї краще й безпечніше мати власне авто, й відправив на курси водіїв. Леся не суперечила, вірила, що це необхідно для того що він повинен зробити. Не заперечувала й проти водія та охоронця Максима, якого Андрій приставив до неї. Не здогадувалась: Максим - охорона від неї самої: щоб не накоїла дурниць та завжди була під наглядом. А сама ж була впевнена, що завербувала його… Так ніколи й не дізналась, він з іншими, що працюють на її брата, виконали особливе доручення, але не її, а Андрія… Хто б наважився розповісти жінці, яка кохаючи ненавидить, про те, як знайшли до чортиків п’яного Вадима у притоні й зв’язаного вивезли до лісу, а, там, під прицілом зброї, змусили викопати яму… Без фізичного втручання і без жодних пояснень залишили самого вночі біля власної могили з купою хлопчикових іграшок…
Коли ж Максим запевнив, що минуле ніколи не нагадає про себе, замість того, щоб заспокоїтися, відчула страх… Була переконана: життя не можна передбачити. Щоб вона була спокійною, придбав телефони й сім-карти, один подарував їй зі своїм номером у пам’яті, про всяк випадок. Добре, що ті випадки оминали її, завдяки старанням небайдужих до неї людей. Вона ж задля забави поставила рингтоном похоронний марш…
Рани на тілі поступового гоїлися, забувався фізичний біль… Знала, що час лікує, незважаючи на те, що пам'ять може зберігати довго в своїх архівах минуле… Вадим її не наважувався турбувати після того, як зустрів й щасливо розминувся зі смертю. Вона ж не могла чи не стільки його забути, чи як нанесені ним образи, чи життя у стилі садо-мазо настільки глибоко проникло у свідомість, що відчувала себе напівживою, половинчастою, бо Вадим таки став її другою половиною, був і залишився найріднішою людиною… Хіба хтось зможе замінити його?
Це їхня перша зустріч від того часу. Дійсно, шляхи Господні незбагненні… Він покликав її, сподівався, що вона допоможе чи не мав інших варіантів? Що робити? Від даного рішення залежатиме не лише життя Вадима, а й власна доля.
Екшен-тур в минуле завершувався. Душа сповнена смутком поверталась до свого тіла. Леся почувалася так, ніби щойно прокинулася від важкого забуття схожого на страшний сон. Скільки вона так сидить? Чому лікар не повертається? Хіба можна важкохворого надовго залишати без нагляду?
Тихо працювали прилади, відбиваючи звуковим сигналом боротьбу за людське життя. Вона підвелась й підійшла до віконної рами. Вітер шугав по деревах, великі краплі зі снігу й дощу стугоніли по шибці. По мокрому склі, ніби на мольберті, де лише замість ватману простелила своє чорне крило ніч, розчулена жінка бачила як краплями спливає відображення лікарняного ліжка, безпомічне тіло, задній план розтікся… Це дощ чи сльози? Вона плаче. Жаль охопив аж із середини. Невимовний жаль прокинувся до себе, за тим життям, якого не було з Ігорем, за коханням, над яким насміявся Вадим. Все ж могло бути по-іншому, але чому сталось саме так? Що їй тепер з ним ділити? У кожного своя правда.
Десь у ній з’явилось милосердя. Дивно, невже всупереч усьому продовжує кохати цю людину чи, як говорить мама, кохає саму любов? Хай там що, а вона допоможе йому, не збідніє.
Леся впевнена у прийнятому рішенні повернулась до ліжка хворого.
- Вадиме, чуєш мене чи ні, але маю сказати, це дуже важливо, - тихо звернулася до чоловіка. - За час нашого спільного життя багато разів проклинала тебе. Не завжди обходилась словами… Думала, ти заслуговуєш на місце в пеклі за свої вчинки. Помилялась. Ніхто не має права іншу людину прирікати на страждання ні словами, ні діями, щоб там не було. Присягаюсь, я не причетна до твоєї трагедії… Я витягну тебе, чуєш? Знаєш… - останні слова так і не наважилась навіть прошепотіти, ніби хтось крім них міг їх підслухати.
Виговорившись, відчула полегшення. Вже знала, що має робити! “Де ж лишень той лікар? Чому так надовго вийшов? Вадима потрібно терміново звідси забирати, потрібний відповідний догляд окрім лікування, - прийняте рішення вимагало дій. - Щоб не гаяти часу, сама його знайду… Тепер кожна хвилина на вагу золота”, - впевненість у правильно прийнятому рішенні підштовхувала до активності.
У коридорі, неподалік від Вадимової палати, підпираючи стіну, навпочепках, плакала та сама дівчина. “Що ж у цієї бідолашної за нещастя?” - Леся зупинилась. Сповнена бажанням допомогти Вадиму, вона вже не могла пройти повз горе іншої людини, якій, судячи по безутішному плачу, теж необхідна стороння підтримка, якої, можливо, чекати немає звідки.
- Чому ти плачеш? - запитала.
Материнські нотки продзвеніли у голосі, на них зреагувала дівчина й підняла каламутний погляд заплаканих очей. Леся інстинктивно поклала долоню на голову й, щоб якось утішити, гладила по заплутаному брудному волоссі.
- Не знаю, що робити… Щось вибухнуло у машині мого чоловіка, - на одному подиху, випалила дівчина, відчувши підтримку.
- Чоловіка? - відлунням відгукнулось питання.
Леся не до кінця розуміла слова дівчини, але відчула неприємний холод внизу живота.
- Чоловіка! - підтвердила та.
- Так то твій чоловік знаходиться ось у цій палаті? - Леся тією рукою, якою щойно втішала, махнула у сторону палати, з якої вийшла хвилину тому.
- Так.
- Давно? - маніакально намагалася щось з’ясувати.
- Що давно? - не зрозуміла дівчина.
- Одружені? - уточнила.
- Ми не одружені, не вспіли , - пробурмотіла, витираючи сльози.
- Он як, - Леся подивилася на неї. - Нічого не розумію…
- Та ми познайомились сьогодні, точніше вчора, ввечері, у барі. Я з компанією святкували день народження подруги, а він підсів за наш столик… Познайомилися, туди-сюди… Знаєте, як воно буває? - дівчина подивилася на неї, сподіваючись на підтримку.
- Так, - вона знала “як воно буває”.
- Роззнайомились... Говорив, що таку як я ніколи в житті не зустрічав, - трохи заспокоїлась. - Добрий, щедрий, якби ви лише знали! Замовив нам випивку, хавчика…
“П’яна жінка завжди притягує чоловіків, - зіронізувала Леся, ледве стримуючись, щоб не сказати це вголос”.
- Таким хороший був, - спогади викликали у дівчини сльози.
- Був? - перепитала.
- А хіба після такого вибуху виживають? - риторичне запитання зависло у повітрі. - Там, коли міліція ходила, я чула, що вони між собою говорили… Якщо викарабкається, то по чоловічій ліній буде повний нуль! - пояснила й розплакалась. - Думала, що ми одружимось, дітки будуть, я так люблю дітей… Нас у мами четверо… Що тепер буде?
- Так ви вчора ввечері познайомилися? - Леся хотіла з’ясувати: чи то в неї самої вибухнув розум, чи просто вона чогось не розуміє.
- Сьогодні ввечері, кажу ж вам… Ми їхали додому, а потім - вибух! - сльози здавлювали горло.
- Додому? - цапанулась за слово.
- До мене, в гуртожиток. Машка, сусідка по кімнаті, пішла до свого хлопця, а Ірка - обіцяла ніч десь перекантуватись…
- Скільки тобі років? - прямо запитала.
- Сімнадцять скоро, - одразу відповіла. - А що?
Леся дивилася на дівчину як на інопланетянку: “Сімнадцять років! Це якщо правду говорить! Я б сказала, що виглядає старшою, хоча тут може й сімнадцяти немає, просто хоче здаватися дорослішою… Їй би вчитися у школі, допомагати батькам і крадькома мріяти про сусідського хлопчика, а не збиратися заміж за першого зустрічного. Таки доросла: вифарбувала волосся у колір воронячого крила, косметики он стільки патьоками по обличчі розмазалось, одяг для того, щоб жіночі принади якнайвигідніше продемонструвати… Заздриш? - внутрішній голос єхидно поцікавився. - Не знаю! Вона молода, її тіло хоча й має безліч недоліків, але його перевага відчутна - пишне на вигляд, розкішне формами й готове дарувати насолоду… Позбавлена будь-яких комплексів… Я навіть й поряд не стою!”
- Нічого, - Леся опустила вбивчий погляд, - а твоєму майбутньому чоловікові скільки років?
- Хіба це важливо? У нас любов з першого погляду! - провінційна Джульєтта аж голос підвищила.
- Не важливо, - Леся погодилась.
- Що? - перепитала дівчинка, не розібравши бурмотіння дивної жінки.
- Ти сама звідки? - Леся підвелась й дивилася на неї зверху вниз.
- З села. Приїхала, хотіла вступити до технікуму та завалила іспити… Пішла працювати на овочевий ринок, тут неподалік, знаєте? - поцікавилася у Лесі.
- Не знаю. А батьки твої?
- Вони думають, що я навчаюсь… Краще я буду тут у районі продавати картоплю, чим у селі коровам хвости крутити, - заспокоївшись, заявила свою життєву позицію, напевно почуту від старших подруг.
- На наступний рік спробуєш, - порадила Леся.
- Та ви, що? Кому потрібне те навчання? Не хочу… Такий класний, ну просто джек-пот, а не мужик! Дай Боже, щоб він викарабкався!
Дивилась на дівчину й картина Вадимового життя поступово вимальовувалась. “У п’ятдесят років волочиться за дурним дівчиськом, задовольняє фізіологічні потреби, обманюючи неповнолітню. - А ти, думала, що він напружуватиметься для пошуку нормальної жінки? - запитала у себе від третьої особи. - Чи ті, кого водив до твоєї квартири панянками були? Та для них він таки справді джек-пот: привіз, нагодував, ванну кімнату надав: мийся-купайся… Задовольнявся по мінімальним розцінкам й ні в чому собі не відмовляв… А ти, не виключено, що саме після хвойди якоїсь рушником, халатом, постільною білизною користувалася… Ну, ви ж спали з одним чоловіком, то ніякої трагедії з того рушника робити не варто! Впевнена, що й на п’яну голову їхав до цієї дурної в кімнату гуртожитка… “Кохання з першого погляду”, освідчення. О, свята простота сімнадцятирічна! - Ти теж простота! ”.
Як він низько упав! Ні, завжди був там, плазував по землі, то вона силою свого кохання надихала його на взлети… Ліпила з нього людину, регулярно знімаючи з дерева, на яке, як та мавпа, залазив… Господи, взяла не один гріх на душу, щоб помститися, рідного брата прохала стати катом, щоб через фізичний біль донести йому прописні істини… А він не змінився й ніколи не зміниться! У Лесі опустились руки…
- Як тебе звати? - запитала втомленим голосом.
- Іра.
- Мені шкода тебе, Іро… Шкода ще сотню тих, які були до тебе й прийдуть після… Повертайся додому, до батьків… А свого наступного майбутнього чоловіка обирай ретельніше…
- Ви хто така? - дівчина підвелася з колін і з викликом дивилась перед собою.
Леся відчула наступ базарщини й агресію хижачки. “Нарешті наречена оговталась, - подумала з іронією. Дивилася у відповідь без страху й ненависті: - Що з неї можна взяти? Неповнолітня, без освіти, з дешевими амбіціями, позбавлена жіночої мудрості, але така впевнена у своїй замазаній дешевою косметикою привабливості, у відвертому розірваному брудному одязі, який лише підкреслює те, що інша намагалася б приховати… І це на таких він регулярно розмінював мене? Це через таких як вона, я ледве не стала чудовиськом!”
Леся засміялась. Не могло зупинити від диких веселощів усвідомлення того, що це лікарня, ніч і хворі відпочивають. Вона продовжувала сміятись…
- Тобі погано? - наречена колишнього чоловіка не на жарт злякалася.
- Ні, добре! Занадто добре!
Зірвала з себе білий халат й кинула на підлогу до ніг тієї, яка так прагне стати коханою жінкою чоловіка, з яким вона свого часу ділила найкращі хвилини й найстрашніші роки життя. Хай одягає і йде йому допомагати, а вона навіть й пальцем не поворухне! Вистукуючи підборами, що пробуджували сонну тишу лікарні, прямувала до виходу…
Якою була дурною, що так затято мстила своєму нікчемному чоловікові! Що значать її помсти, коли сам Господь, який так рідко втручається у долі людей, не залишився байдужим до її страждання? Його вендета найсправедливіша і найстрашніша!
Поспішала.
- Ларисо Володимирівно, - наздогнав її голос лікаря, - зачекайте…
Не зупинилась.
- Хто ця жінка? - почула голос дівчини.
- Дружина твого знайомого, - роздратовано відповів. - Ти де мала бути? Я власноруч звільню Світлану через халатне відношення до роботи…
- Хто? - перепитала, не звертаючи уваги на його невдоволення.
Леся посміхнулась. “Щиро хотіла допомогти… Все. Тепер все. Стали ми магнітами з однаковими полюсами нелюбові й байдужості, що й відштовхнуло нас назавжди одне від одного. За нього є кому боротись. Хай їм щастить!” - згадка про оте дурне дівчисько, наречену, викликала посмішку на обличчі.
“Тепер я вільна. Без кохання і ненависті. Помилка, що приїхала сюди в лікарню, останній неадекватний вчинок продиктований моєю жіночою образою… Максим чим думав, що повівся на цей дзвінок? А я? Втратила почуття реальності, злякавшись нічного жаху чи перевтомилась? Досить з мене! Все!” - прийняла рішення, виходячи з відділення.
Двері, потурбовані процесом відкривання, прорипіли й зачинилися за нічною відвідувачкою. Максим з її сумочкою на плечі стояв біля вікна, обережно пригортаючи до грудей шубку, очікуючи, ховав підборіддя в теплі хутрового коміра. Леся зупинилась. Максим підійшов до неї. Мовчали. Неочікувано сильні руки згребли її від усього світу. Слухала як б’ється чуже серце, відчувала аромат парфумів, на секунду навіть здалося, що ось-ось і дізнається про його думки…
- Поїхали? - запитав.
Дістала з сумочки телефон й положила на підвіконня: - Більше не знадобиться.
Надворі лютувала негода, брався морозець, а ніч гасила зорі - наближався зимовий ранок.
-Так. Ти не уявляєш, як хочеться гарячої кави…
Чоловік посміхнувся, у машині термос з гарячою кавою, без якого він не виходить з дому.
- Що ти вирішила? - мав спитати тепер, щоб не повертатися до неприємного згодом.
- Ми не займалися благодійністю, а гарні справи ніколи не пізно розпочинати. У Біблії написано, що рука давця не збідніє до кінця… Потрібно буде перевести на рахунок опікового центу гроші, - озвучила прийняте правильне рішення. Максим стиснув жінці руку на знак підтримки. За декілька кроків до машини витягнув з кишені свій другий телефон й викинув у темноту ночі, впевнений, що атрибутика минулого більше не знадобиться.
* * *
Презентація книги Л. Бондаренко "Вендета у форматі 3D", м. Миколаїв, 19 сiчня 2018 р.
Книги Л.П. Бондаренко
Л. Бондаренко, Тринадцята жiнка Фрейда / Миколаїв : Видавництво Ірини Гудим, 2010. - 320 с.
Л. Бондаренко, Вендета у форматі 3D / Миколаїв : Іліон, 2017. - 226 с.