Форма входа
Людмила Якiвна Чижова
Народилася 22 серпня 1939 року в с. Піщаний Брід на Кіровоградщині. Ще в середнiй школi написала свій перший вірш, присвячений улюбленій героїні З. Космодем'янській. З 1962 по 1978 р. вона працювала бібліотекарем Кривоозерської районної бібліотеки, директором Щербанівського та Дорошівського сільських будинків культури Вознесенського району. У 1970-1975 рр. заочно навчалася у Київському державному інституті культури ім. О.Є. Корнейчука за фахом "режисер". З 1963 р. почала друкуватись в періодиці. З Дорошівки, де мешкала в той час, їздила на заняття в обласній літературній студії, яку вів вiдомий миколаївський поет Е. Январьов.
У 1994 роцi вийшла друком перша книга лірики «Барви літа», книга для дітей «Бабусина казка», «Води живої джерело». Автор 20 книг: «Окраса життя» (1996), «Ода матері» (1997), «Ємигея» (1999), «Степова птаха» (2001), «Казка на канікулах» (2001), «Новорічна казка» (2002), «Із глибини народної криниці» (2003), «Ми малюємо осінь» (2004), «А вже весна» (2005), «Світе, мій світе» (2006) та iн. Л.Я. Чижова лауреат премії ім. Миколи Аркаса (2000 р.), член національної Спілки письменників України (1997 р.)
Зворотний відлік
Низка новел
Чи є на світі матері щасливіш
Напевне є. Та хто-не пригадаю...
Коли з роками все переживеш,
То серце з болю й жалю завмирає
Автор
Марія
(життя-буття)
Нанизувала вузлики пам’яті, як намистини. Краще б, звичайно, сказати, як коралі. Але коралі – це радість подарунку, свято з перевагою давньо-теракотового кольору. А намистини – лише спогади. Різні...
І вони в’язалися – низалися із блакитно-рожевого дитинства, червоних та зелених кольорів молодості, темніших, аж до помаранчево-коричневих - жіночої долі. А що вже у зрілі роки, то житній колір вічної роботи, сірий аж до сивини-смутку.
Далі – темносиній, як зимовий сутінок самотності. І чорні – то її втрати по життю.
Скільки тих втрат було...
Згадати – перетужити, ще не один раз дано, бо кожна втрата рідних та близьких гострим ланцетом і понині крає по серцю, аж до чорного згустка крові, що запеклась на ранах.
Залишилася ще купонька білих намистин. Це вже перед тим, як зав’язати міцно-міцно сурову нитку.
От і нанизано рязок...
Строкатий, різноколірний. Всього доволі, та не порівну всього.
Перебирала кожну намистину – спогад, як відчувала кожну мить свого буття. В душі то тепло з ніжністю, то усмішка зі сльозами, то світла радість, то тяжкий смуток. А поміж ними її терпеливі роки, довга дорога чеканнь, зустрічей, розлук і прощань.
Ще могили з пересохлими квітами та вічнозеленим барвінком на засніжених чорних квадратах пам’яті.
Це – найболючіше.
Якби можна було розв’язати всі вузли спогадів, перебрати та перенизати ці намистини...
Тільки не дозволять ті роки, що пролетіли незворотньо, спливли як за водою, а часто і за бідою, обсипалися сивиною часу і жури.
Лише можна зігріти в своїх нічних мареннях ці спогади і намистинки.
Та найболючіше б’є безжально морозом по сердцю остання Маріїна втрата. Її, здається, ні душа, ні серце не витримать.
Це ще жива рана.
Отак ятритиме до останніх днів.
З цим жити...
Денис
(коник-стрибунець)
Про онука у Марії завжди світло в душі. І чекали всі його з радістю, і любили ще ненародженого він, як голубе сяйво очікування і знали ще від самісінького першого місяця –народиться хлопчик.
Невістка з сином накупили пелюшок, повзунків, чепчиків і сорочечок. І в кімнаті місце облаштували, кроватку й манеж придбали. Марія обережно радила, що не заведено до народження купувати. А перед пологами, то тільки й розмов, аби береглася та слухалася лікарів.
Дениско був непосидющим від самої миті народження. Акушерка ледь встигла підхопити його в руки, коли немовля просто поспіхом вистрибнуло в світ із лона матері.
Аж скрикнула:
- Ти диви, Коник-стрибунець!
Ще таких швидких не приймала. Ну, буде по життю бігучим.
Справдились її слова. Як підріс, все виривався з дому. То з хлопчаками блукав лісом, то лазив по урвищах. Не раз батькам доводилось його розшукувати. А потім замазували рани, ранки та подряпини. Вони заживали, він підростав.
Дід Павло любив його, як тільки люблять онуків. І сумував за ним, коли син із сім’єю переїхав в обласне місто, все з нетерпінням чекав Дениса, бурчав про себе:
- Приїхав би на літо до нас, з городом допоміг тобі, ще й крільчатник збити треба. А в тому місті тільки байдики та розваги. Зіб’ють дитину з пуття.
Хто тепер слухає старих. У молодих свої забаганки та справи. Таке враження, ніби живуть одним днем.
Онук приїжджав, як підріс, хоч і не так часто як хотілося. Умовив, щоб мотопед подарували.. а на машину пообіцяв, як виросте, сам заробити.
А що дід... Денис навчався в інституті добре, то відмови не було. Подарував дід таки мотоцикла, чорного з розмальованими боками. Щастю не було меж.
Коли Денис осідлував свою «мрію», то було на що подивитися. Високий, худющий, ще незграбний своїм юнацьким тілом, стирчать підігнуті коліна... та ще чорний блискучий шолом. Від цього голова видавалася великою кулею. Ну чисто –Коник-стрибунець.
А тут забурлив Київ, піднялися люди. То й Денис рвонув туди. Як не просили, як не умовляли удвох з невісткою:
- Куди, Дениску? Чого ти там не бачив? А може без тебе обійдуться? Там же страшно і все стріляють.
Не умовили. Зірвався та поїхав на той Майдан. Щовечора Марія прикипала до телевізора, може побачить в «Новинах». Правда телефонував часто. Зараз це так просто. Яке щастя почути рідний голос.
За що він там і де живе, чим займається? На всі питання відповідав бадьоро:
- Не хвилюйтесь! Все добре. Я ніби повітря ковтнув на повні груди. Тут зовсім все бачиться і відчувається по-іншому. Тут нове життя вирує і виборюється наше майбутнє.
Невістка Тася щовечора плакала:
- Господи! Що за дитина? Таке молоде, дурне. А там же гинуть. Пресвята Богородице, захисти мою дитину!
З Майдану Денис повернувся вже іншим. Окрилений, змужнілий, ну зовсім дорослий чоловік. Очі сяють, сама непосидючість...
Денис був затятим у всьому і кожну справу доводив до кінця. Отримав диплом, будувалися справи на майбутнє. Та він пішов у волонтерську групу, пропадав днями і вечорами. Декілька разів супроводжував вантажі в зону бойових дій.
Він поспішав жити, ніби боявся щось не встигнути зробити. Одного разу, повернувшись з поїздки, повідомив своє рішення:
- Я добровольцем йду на війну. Зі мною мобілізуються мої друзі – волонтери. Бачите, що коїться? Комусь же потрібно зупинити цю бійню.
Боже! Як можна в ті 24 роки розібратися в страшних подіях? В своєму житті ледь почав розумітися. Та все поспіхом, все на льоту.
Заїхав попращався з Марією:
- Ось поїду і наведемо разом порядок. Без мене, війна не закінчиться. Ти, бабусю, не хвилюйся і не плач. Я обіцяю от закінчиться війна і я приїду. Бережи себе.
Марія перехрестила його в дорогу.
Довго дивилася, як від’їжджав Дениско від військомату з такими ж молодими і гарними хлопцями. Та всі сильні, веселі.
А серце, як лещата затиснуто.
- Господи! Додай людям розуму і мудрості Нехай згине ця незрозуміла, непотрібна нікому війна. Війна, що калічить душі, забирає життя, руйнує все навколо, та зариває і розганяє тисячі людей по світах. Матері-сироти, діти-сироти, Земля-сирота без господаря і любові до себе.
Марія навіки викреслила із пам’яті та серця слово «щастя». Як жорстоко обернулося життя.
Дивна, світла назва для міста – «Щастя».
Та натомість на околиці цього «Щастя» пуля снайпера обірвала квітуче життя її кровиночки і щастя, її Дениса, єдиного, хто мав стати для неї опорою.
Хто цей снайпер? Чиїх батьків дитина? Яким молоком вигодовувала його мати? Звідки така звіряча жага вбивати? В нього ж, напевне, є діти, рідня. Коли і як він став ворогом? Свій серед своїх, але вбивця. За гроші , чи змусили. Невже він не боїться кари Господньої? І яка нечиста сила штовхає вбивати брата по духу і вірі, таку ж людину, як і він.
Обов’язково прийде час відомщення. Жаль нещасну матір, яка буде ридати над його тілом і проклинати війну.
Неодмінно повинно бути покаяння. Без цього покаяння не буде миру ні в світі, ні в душах.
А нині біля домовини її Дениса стояла почесна варта таких же молоденьких солдатів у плямистому комуфляжі. Хлопці стисли автомати, аж побіліли кісточки пальців. На обличчях ще не схований дитячий острах.
Страшно, бо, напевно, кожен відчував в цю мить, що може не повернутися з війни.
По команді над могилою прогриміли постріли. Марія нахилилася кинути жменьку землі і, немов, сама провалилась в ту яму.
Прийшла до тями в лікарняній палаті. Напівтемрява, напів туман. Сіре вікно, сіра стеля, сірі стіни. І здалося, що сидить поруч на ліжку її Коник-струбунець. В його обрисі пробивався і розпливався відсвіт облич і батька, і діда.
Привиділося, що вони тут. Мовчки дивляться на неї. Спокій розливається по палаті. І знову Марія пірнула десь глибоко-глибоко.
Стало тихо, легко, тіло як невагоме. Більше нічого не хотілося, навіть дихати.
Тільки якась незнана сила почала її тормошити. Поштовх за пошовхом і повернула Марію з глибини небуття до світла.
Павло
(Господар)
Все почалося з того, що знайомий з дитинства сусідський хлопець Павло якось на побаченні подарував Марії рязок коралів. Де він їх дістав? Невідомо. Якими вони були гарними... Витончені, винизані. За кожним кроком стукалися намистини одна об одну. Як тиха музика. Так пасував Марії їх темно-теракотовий спокійний колір. Відразу відчула, як зігрівають теплом шию ці коралі.
На той час це був такий дивовижний дарунок.
От цими коралями і полонив її душу.
У Марії з Павлом життя йшло рівно. Вдало звела доля. Якось розуміли один одного з напівслова. Вони, навіть, в чомусь були схожі. Як у пісні: «А ми такі паровані, як горнята мальовані». Та ще працьовиті руки в обох і характерами спокійні.
Колись дуже-предуже давно був у народі звичай-молодим на весілля одягали на шиї ярмо. Щоб тягнули вони увесь вік оце ярмо. Одне на двох, як знак до спільної праці, до однієї на двох долі.
Марія по життю зрозуміла мудру і водночас гірку правду народного звичаю. Отож разом і будували своє родинне щастя.
Павло працював завгаром в колгоспі, то ж машина завжди в руках. А це хліб і до хліба.
Марія також при ділі. Кухарем у лікарні, двадцять років годувала хворих. Ніде правди діти й додому щось зекономити можна. Все було добре, стабільно. Як у всіх. Потроху, як заведено відкладали на «чорний день».
А потім прийшла смута. Якось все, покотилося згори до низу. Звичайний світ хитався, вибухав подіями, лякав невідомістю. Так, ніби у державі зламалася вісь.
Ця ейфорія нестримного відчуття самостійності, вседозволеності вмістилася в багатообіцяючому слові «перестройка». Люди повірили. І забажали перебудувати світ на краще. Кожен для себе.
Це добре відчув Павло, коли почали ділити-розтягувати колгосп. Його, багаторічного завгара, хутенько виштовхали на пенсію. Більше й у гараж не пустили. Десь все поділося і спитати ні з кого, як орда пройшла...
Натомість з’явилися нові власники, поділили землю, пасовиська і навіть ставок обгородили.
Павло разом із сільчанами виходив мітингувати, визивали комісію з району. Так комісія приїхала з новими «хазяєвами» і дохідливо довела про їх права: все, мовляв, по закону. А раніше їх в селі ніхто й не бачив.
Йщли роки, а з ними йшла незрозумілість, нескінченна жорстока війна, в котрій вимирали села, знецінювалось і розвалювалось зроблене людьми за багато років.
І ти в своєму домі вже не господар, і не годувальник держави. А так, просто «пересічна людина». Селянам розпаювали землю і вони змушені ці клапті-наділи здавати в оренду. Самотужки нічого не зробиш і нікому ти не потрібен.
На поверхню, як брудна піна, піднявся зажерливий прошарок трутнів, а по простому «бандити», а чи «рекетири». Один біс. Вони хотіли влади, розкошів любим коштом. Навіть ціною людського життя.
Павло спромігся зібрати і обладнати невелику майстерню. До нього з міста приїжджали ремонтувати машини. Майстерня славилася тим, що ремонтувала гарно, брали справедливу плату.
Заробітки були сталими, працівникам платив вчасно. Павла цінували. Синові машину придбав недорогу, й у самого «уазік» під рукою. Правда сусід-лежебока, коли добряче вип’є, то чіпляється за паркан і кричить:
- Куркуль! Давно тебе розкуркулити треба. А як щось потрібно, то забуває про свої «виходки», просить у Павла підмоги.
Та тільки майстерня набрала силу, як раз від разу почали наїжджати якісь молодики й вимагати гроші, мов вони його «криша».
Одного вечора дві міцні чорні машини зупинилися біля дому і почали сигналити. Павло вийшов на вулицю, Марія слідом. А тих стояло чоловік сім. Всі як на підбір: сильні, бритоголові, з бичачими шиями. Навіть зодягнуті на один кшалт. Де таких тільки набирають?
Обступили, один схопив Павла за сорочку, притис до паркану:
- Коли платить будеш? Час вийшов, ставимо тебе на «щотчик», ми ж не раз попереджали , а ти все, що грошей не має.
Другий крутив на пальцях ключі від машини, грався:
- Чуєш, не прикидайся «шлангом», грошей у нього нема. А машина, майстерня?
- Думай недовго, а то слідуючої розмови може й не бути. У тебе тиждень.
Від них чорною стіною насувалася така агресія, що Марія злякалася за життя Павла, та й за своє.
Павло, хитаючись зайшов у дім, приліг на диван. Попросив щось від серця. Раніше він, майже, не жалівся.
Десь серед, ночі піднявся, накинув піджак і вийшов. Коли повернувся, приліг. Марія декілька разів давала ліки.
Після довгої мовчанки зізнався:
- Ну, що, мати! Хоч і мирний час, та прийшла бандитська війна. А на війні, як на війні... Підпалив я свою мастерню. Чужих машин на ремонті не було, то не буду нікому винен. Я тяжко «гарував», щоб якісь гади наживалися. Вони всерівно чи спалять, чи виб’ють з нас гроші. Краще вже так. А ми якось проживимо. Синові допомогли, якщо зі мною щось трапиться, то він не залишить тебе.
Розбирався участковий, розпитував, шукав свідків. Справу ніби відкрили, бо явний підпал. Хоча й на замикання електрики схоже, а свідків нема. Не господар же сам підпалив своє добро. На тому й закінчили справу. В чому розбиратися...
Помаленьку господарювали, спродували в місті фрукту.
Тільки Павлові дедалі ставало гірше. Частіше хапався за серце. Декілька разів викликали «швидку». Після останього разу вже живим з лікарні не повернувся. Навіть сімдесяти не було.
Зійшлися сусіди, поспівчували, допомогли. Син з невісткою приїхали з міста, клопоталися, готували поминки.
Марію фельдшерка напоїла якимись ліками і гостре вістря болю не так відчутно діставала серце.
Як в напівзабутті кидала жменями землю в яму. Все хиталося перед очима. Тася не відходила від неї, обіймала за плечі, з другого боку- син.
Притримували...
Прозвучала надривна музика, люди поклали вінки і мовчки, понуро вирушили з цвинтаря.
На обіді сільський фермер Захарович за поминальною чаркою жалкував, що мало Павло пожив, хоч багато працював. Гарний і чесний працівник, справедливий завжди. Люди підтвердили:
- Ніколи ні в чому не відмовив, чи дровець доставати, чи жінок на базар в місто підвести. Безвідмовний був.
Марія, як задерев’яніла. Ніби все бачить, все чує, але ніби це не з нею відбувається.
Люди розійшлися. Марія піднялася, похитнулась. Тася назирці:
-Мамо посидьте ми самі вправимося.
Ходила по подвір’ю. Все, як і було, а Павлуші немає. От чоботи в сараї, куртка висить в сінях, виноград опадає гронами з арки. Все є, а його не має...
Син зажурено стоїть поруч і втішає:
- Мамо! У тебе є я, Денис. Будемо навідуватись. А хочеш, то живи з нами. Що одній тут робити?
- А що мені сину, в твоєму місті робити? Чого я там не бачила. Тут все зроблено твоїм батьком, нагадує його живого. Тут могилка. Краще нехай Денис частіше приїжджає. Це ж для нього дід так старався. Хотів, щоб онук тут господарював.
Кажуть люди, що під вечір не годиться ходити на цвинтар, сусідки відраджували, бо притужити можна. Але Марія все міряла по своєму горю. Отак стиснеться сердце і відчуває, що треба йти. Ніби звав Павлуша до себе.
Візьме сапку, бур’янець прибере, а більше що посидить на лавочці. Розповість як пройшов день, як живе його дім, чи родить рясно сад. І ніби поговорила, пожалілася його.
Сонечко до заходу, то й Марія неспішно йде додому.
І душа тихенько біль відпускає...
Олексій
(Комерсант)
По молодих роках Марія так хотіла народити дівчинку. Первістку... Щоб рожеві бантики, сукеньки. Щоб у донечки було світле волоссячко і голубі оченята. Як лялечка!
Це ж яка радість! І небо пригорнула б, і свої коралі передала б у спадок. На щастя... а далі Бог дасть, то й синочок буде.
А Павло сином марив. Хотів навчати його всьому: і життя вибудувати, і долю кращу ніж у нього. Прикладав свою руку до лона Марії:
- Ну як там мій спадкоємець?
Син характером вдався в Павла: хазяйновитий, спокійний. Все крутився біля батька, щось прибирав, складав, майстрував і давав поради:
- Тату! Якось ти все робиш просто. А потрібно обміркувати, спланувати.
Павло підсміювався:
- От комерсант! Все плануєш, розкладаєш по поличках. А життя внесе свої розклади і поверне по-своєму.
-Тату! А давай ми встановимо тариф послуг. А то ти сусідам задарма допомагаєш. А все грошей коштує і по різному. Вони цим користуються.
Зберемо гроші, вкладемо в якусь вигідну справу. А там, дивись, і мені квартиру в місті купимо.
-Зроблене людям добро, синку, тарифу не має.
Олексій мріяв вирватися із села в місто, як і всі молоді. І чого їм не сидитьсяться тут. Думають, що там кусок хліба більший і біліший. Ну-ну!
Привіз на оглядини наречену. Тася мешкала з своєю мамою в місті, мала невеличку кімнату.
Нічогенька невістка. Спокійна, тиха, та й так ладненька. Вчителька.
Одружилися, син переїхав до неї. Звісно там було тіснувато. То Павло з Марією спромоглися і подарували молодятам двокімнатну квартиру. Вони облаштувалися і Тася звила їхеє гніздечко. Скоро й дитина знайшлася. Таке славне хлопченятко. Дідусеві й бабусі на втіху.
А що батькам ще потрібно? Аби діти ладили, жили добре. Син непогано заробляв, Тася ростила синочка. Павло часто привозив їм все, що родило в садку, на городі.
Котилися роки, спливав час.
Підростав Дениско, радував усіх. Марія чекала в гостину. Син телефонував, обіцяв скоро «вирватися». Бо нині справ у нього вище «криші». Частіше невістка привозила їм онука.
Марія цікавилася, чим же зайнятий син, як ідуть справи, де працює. Час же непростий, всі ділять-переділяють світ. Кожен по собі, кожен лише для себе.
- Якась комерція у нього, мамо.
Щось купує, продає, десь їздить, дістає товар. Хоче крамничку свою мати. Все не так просто. Нервовий став, дома буває рідко.
Марія і сама відчувала, що все, ой як складно. Це ж які важливі справи, щоб до матері вряди-годи навідуватись. Згодом Олексій вже мав свою продуктову лавку, Тася була за продавчиню.
Часто Павло привозив на продаж домашні фрукти та овочі. Все ж підмога сину.
У своїй комерції Олексій плавав, як риба у воді. Придбав нове авто, зручне, велике. На відпочинок то в Крим, то в Болгарію їздили. А через п’ять років обміняв свою квартиру на нову і більшу в гарному районі міста. Мав вже сітку магазинів, день у день при ділі. Добре у нього ладилося.
А потім друзі-партнери умовили взяти кредит під розважальний комплекс. І місце знайшлося вигідне. А щоб швидше, то друзі порадили знайомих. Мовляв, там проценти по кредиту «божеські». Купив землю і почали будівництво.
Тільки гроші закінчилися, а компаньонів і сліди зникли. Пробував розшукати, та де там. Може й вони руки нагріли. Чого б тоді тікати?
Далі, як в сташилці про бандитів. Кредитори вимагали повернути борг. Оскільки підпис його був першим, то все звалилося на нього.
А далі по схемі: грошей не було, роботи зупинили, проценти зростали. І з проблемами залишився один-на-один.
Матері нічого не говорив, спромогався виплутатися сам. І магазини спродав, і землю під комплекс заклав, та лише на відсотки з боргу вистачало. Просив дати ще час.
Та сталося, чого найменше всього чекали. Від прямих погроз, кредитори перейшли до діла.
Тіло сина випадково знайшли за містом. Машину ні. Одна єдина ранка - від кулі в голові. Винних не знайшли, не дуже ретельно й шукали. Оформили як самостріл, навіть справи не заводили.
Скільки зараз таких бандитських «розборок». Що не по-їхньому і сила, і зброя є. Та й слідів їхніх справ шукати не будуть.
Марія згадала слова сина:
- Дивись, як з батьком вчинили. Мамо! Це-кримінальна війна йде. Люди все життя воюють: держава з державою, народ з народом, сусід із сусідом. Виживе сильніший і в кого гроші є. А в грошей друзів нема, лише партнери та конкуренти.
Цвинтарна служба поспішно опустила домовину з тілом її сина в чорну пустоту ями.
Вона, оніміло, задубілою рукою згрібає мерзлі грудочки у долоню і кидає в ту яму. Гридочки гулко стукають об кришку домовини.
Отака страшна ціна синової комерції.
Марія провела у вічну дорогу, без вороття, свого єдиного сина. І ця кровиночка пішла від неї.
Осиротіла. Одна-однісенька у цьому жорстокому світі.
У невістки ніби щось надломилося після смерті сина і чоловіка. Враз висохла, змарніла лицем. Не могла змиритися, витерпіти, сприйняти ці смерті.
Все ходила до церкви, молилася і плакала сухими очима і серцем. Чимось скидалася на чорну підбиту птаху. У вічній жалобі та смиренні.
Потім Тася попрощалася з Марією, поїхала в якийсь монастир і прихистилася там послушницею.
Як відчахнулася іще жива гілка, що вже не приросте і не зазеленіє.
Ніколи...
Письменниця Людмила Чижова про життя i творчiсть