Форма входа
Избранные публикации журнала за 2012-2015 гг. в рубрике
"Проза"
Анатолий Маляров
Мальчишка на экспорт
Маляров Анатолий Андреевич. Режиссёр, драматург, писатель. Родился 21.04.1933 года в поселке им. Т.Г. Шевченко Березовского района Одесской области. Окончил Киевский театральный институт им. И. Карпенко-Карого (1958). Работал главным режиссёром Николаевской телестудии (1960-1969; 1973-1988). режиссером и заместителем художественного руководителя Николаевского русского художественного театра (1969-1973; 1989-1993). Автор многочисленных повестей, телесценариев, пьес, рассказов и очерков. Пишет на украинском и русском языках. Член Национального союза писателей Украины (1983).
Двадцать пять лет назад в школе на Спасском спуске, в «Ласточкином гнезде», то есть, в угловом, недавно приспособленном под английский класс помещении случилось такое.
Сразу после звонка на урок вошел плюгавенький милиционер, явно из недавно ассимилировавшихся в городе, и взял за плечо крупного девятиклассника Сашу Бодана.
- Едем на Аляуды.
Для иногородних вставлю: в широком разливе Ингула есть Аляуды, не то остров, не то коса, на которой действует школа для неполноценных ребят.
Саша сипло и с большой натугой прогудел:
- Я тут всё время…
- Немедленно за мной! – не то рявкнул, не то взвизгнул сержантик.
Началась немая возня. Режимных занятий по физкультуре и всей выправки вчерашнего крестьянина не хватало, чтобы сдвинуть молодца вместе с партой, прихваченной им одной рукой, и одноклассницей Леной, зажатой в другой. Топали ноги, рычали горлянки, совались соседние парты. Девчонки принялись визжать, а парни галдеть.
Вошел на урок молодой, высокий, элегантный «англичанин» Мирон Михайлович, обычно встречаемый улыбками и готовностью услышать смешную историю на английском, а потом в совместном переводе на русский. Класс оцепенел.
- Что здесь происходит? – как всегда обстоятельно спросил учитель.
- Вот Саша вернулся в свой класс, а его забирают..- начала староста.
- Я хочу с вами.. – гудел, с мокрыми глазами, едва складывая слова, весь дрожащий, пружинистый и готовый к бою парень.
- Я не имею права, - возражал сержант. – Он из дебилов…
- Прекратить! – совершенно не похоже на себя оборвал Мирон Михайлович. И, умерив волнение, сказал:
- Я классный руководитель. Саша Бодан два года у меня учился. Кто смел забрать его на Аляуды, я не знаю. Впрочем, сержант, доложите по начальству, что я разберусь на уровне городских властей. Вы свободны…
В четверг и пятницу Бодан настороженно, назирком ходил за учителем, все боялся, что без того ему не удержаться в школе на Спасской.
В выходной Мирон Михайлович до половины влез в трепаный комбинезон
и спустился в гараж к своему допотопному «Москвичу», переобуть его и смазать. Из ямы под колесами заметил тень в дверях, обернулся. Услышал виноватые и весьма членораздельные слова:
- Можно, я вам машину помою?
Рослый, плечистый и красивый Саша, все в той же потертой, бог знает когда и кем стираной косоворотке и несколько коротких для него брюках, стоял с квачом в руке и той же рукой протирал переносицу.
- Спасибо, дружище. Только не принято учителю эксплуатировать ученика..
- Я только немножко…
С трогательным, вместе с тем, взрослым тоном Саши грех было спорить, это было высшее проявление благодарности…
… По окончанию учебного года Мирон Михайлович подал заявление об уходе. Директор, вроде бы разумная и все понимающая женщина, посидела с молодым человеком в кабинете. Поговорила:
- Я понимаю, у вас двое детей, а зарплата учитель, прости нас, Господи! Но ведь вы своими руками оскоблили, побелили и покрасили «Ласточкино гнездо», своей машиной возили краски-замазки из Одессы, сами собрали доску и отремонтировали парты… Вас обожает класс. И потом, положено отработать после университета.
Не помогло. Вечером был другой разговор. Уже на пердсовете:
- Родина вас выучила, дала вам работу, область представила к званию «Лучший молодой учитель года»! Как вы можете предавать свое призвание?
Комсомолки, сами претендовавшие на почетный титул, озверели:
- Верните значок и удостоверение!
В обширном кабинете директора учинился шум, похожий на тот, что был недавно в «Ласточкином гнезде». Мирон Михайлович потерялся…
Тут распахнулись обе створки двери, прыжком переступил порог Саша Бодан, застонал, потянул в себя куб воздуха и схватил ближайший стул, стряхнув с него завуча.
- Я убью… - прошипел парень со слезами на щеках.
Кабинет вымер. Мирон Михайлович, как в замедленной съемке, поднялся, приобнял Сашу за плечи и, вместе со стулом, в который впаялись железные пальцы школьника, вывел его в коридор.
Больше этих двух молодых людей в школе не видели.
Учитель с непривычной для него поспешностью, через далеких знакомых, устроил Сашу подмастерьем в крохотную, на четыре ямы авторемонтную мастерскую. Покормил в рабочей столовой и сказал на прощанье:
- Я уезжаю в заграничную командировку. Но ты, Саша, знай, я о тебе помню.
… Обязанности крепыша-подростка в покосившемся гараже «Автосервиса» были просты: перетаскивать тяжелые детали, убирать рабочие места послеслесарей, смазывать, протирать, бегать за бутылкой… Только парень интересовался техникой и прислушивался, присматривался, что и как делается.
В мастерской часто повторялся один и тот же сюжет. Когда старшие разъезжались по вызовам, кроме Бодана, оставалось два молодых мастера.
Коренастый и довольно взрослый рецидивист Пека и начинающий Кузя. И тут же Пека давал указания:
- Я рвану по личному, а ты, Кузя, поменяй колодки сначала на моем заказе, а потом, если успеешь, на своем.
Робкий Кузя ежился, гудел, но, получив подзатыльник, смирялся.
Наконец, Саша обратил внимание на повторяющуюся сцену. Уяснил суть дела. Ему сильно не понравились последние слова Пеки:
- Крути до ночи. Не успеешь, я тебе морду разобью в кровь.
Саша что-то промычал, тяжело притопал к переростку Пеке, сгреб его за грудки, ударил о трансформатор, вытащил за ворота, вкинул в туалет и запер его снаружи. Пока Пека дергался и грозил изничтожить дебила, выкорчевать ему лопатки, Саша нашел две скобы и заколотил дверь туалета навеки.
И надо же – при последнем ударе молотка, подъехал хозяин. Разборка была проста.
- Кто устроил бардак?
- Да вот этот, больной…
- А ты хорош, Пека?
- Я его не трогал. Спросите Кузю.
Под тяжелым взглядом рецидивиста и при виде его сжатых кулаков Кузя ясно подтвердил, что Сашку не трогали, что это на недоумка нашло.
В мастерской, куда приходят клиенты с деньгами, хозяин не мог держать подмастерье, на которого находит. Потребовал объяснений. Саша не умел и не хотел объяснять понятное. Забрал своё добро - промасленный картуз - и ушел к маме на иждивение.
… Мирон Михайлович пользовался большим уважением среди столичных переводчиков, органы дважды отпускали его за рубеж, на фестиваль и на чемпионат мира по футболу. Теперь, скрепя сердце, командировали на два года от имени тупых руководителей говорить с деловыми людьми Океании. И сделали промашку: отпустили с ним семью. А молодого специалиста, с его пятью языками, с не нашенской моралью и деловой жилкой, узрел тамошний босс от торговли и устроил всей семье перебежку со всеми вытекающими благами во вражеский лагерь.
Вражеским лагерем у нас еще и теперь называют свободные страны. Копошились компетентные органы, приходили в Окленд телефонные и устные угрозы и требования – вернись, а то насильно привезем в грузовом отсеке самолета и сгноим в Сибири, а твоя семья сгниет на чужбине.
Но лучшие (Бог знает для кого) времена прошли. Мирон Михайлович прилетел в Украину навестить отца-мать и убедиться, что они, слава Богу, не в Сибири.
Нашел Сашу Бодана. Парень стал рослым, мощным и благообразным мужчиной. Мама обстирывала его и изредка посылала на рыночек, написав перечень овощей и дав гроши по счету. Безработица царила адская, так что и вполне здоровым не к чему было приложить руки, тем более, кто обратит внимание на недоучку и недоумка!
Мирон Михайлович пошел по инстанциям, уговаривал отпустить парня к нему, в Новую Зеландию. Он не знал, что у нас страна взяточников, и пытался оформить вербовку по закону. Доходил до того, что предлагал усыновить Сашу. Чиновники смеялись: разница в возрасте между «отцом» и «сыном» - девять лет. А по другим статьям никак нельзя отдавать нашего человека в эксплуатацию буржуям. Не понимала этого и мать Саши...
Еще пять лет спустя. Лайн-роуд на окраине Окленда. Белая полицейская машина прижала к бордюру мышастую «Тойоту». С правой дверцы вышел офицер ( на островах руль справа), а с левой - высокий, с чистым лицом и мощными бицепсами под форменной безрукавкой – сержант.
Офицер выяснил: хозяин «Тойоты» поскандалил с супругой, сгоряча выпил больше дозволенной за рулем нормы спиртного, унес в салон своей машины трехлетнего сына и ринулся в город. Жена тут же позвонила в полицию и уже на третьем квартале беглеца остановили.
Офицер взял в руки малыша, полюбезничал с ним и перенес в служебное авто. Сержант забрал ключи у беглеца и, пальцами-тисками сжав руку, повел его туда же. Белое полицейское авто ушло. Тут же подкатил эвакуатор. Сержант поднял на него «Тойоту», закрепил, сел в кабину к водителю кара и – кортеж удалился.
Сержанта коллеги по службе любовно прозвали Саша-раша. Да, он был из русских (на островах, что татарин, что еврей или молдаванин – все рашен). Жил он в крохотном собственном домике в парке, имел жену, красавицу-маорийку, пятилетнего бутуза, без малейших психических и физических отклонений, в полиции получал тридцать четыре тысячи новозелландских долларов в год (двадцать пять тысяч американских, по курсу). В строгом постановлении правительства есть ремарка: ни при каких обстоятельствах не увольнять олигофренов с работы и никогда не снимать с них зарплату. Простым людям для счастья мало надо, только то, что укладывается в их подростковую нравственность.
Но, можно только пожалеть, что этот сержант – не наш Саша Бодан.
Этого, еще мальцом, как больного и с тайными доплатами, купил сотрудник посольства Новой Зеландии в Москве. До девяти лет его лелеяла бабушка-маорийка и домашний психолог. Потом взял колледж. Тот же упомянутый закон под страхом наказания запрещает выделять из общего здорового детского коллектива детей с умственными или физическими недостатками. Учебное заведение специально держит развитого молодого педагога, который и на перерывах и дома следит, чтобы ни словом ни действием не ущемлялся неполноценный малыш. Да понятия «неполноценный» в обиходе колледжа не допускается. С такими детками преподаватели разговаривают более доступно, а ответы просят их давать в письменном виде и как угодно долго. Потом индивидуально разбирают написанное ими и вместе исправляют смысловые и грамматические ошибки.
В личной жизни Саше-раше повезло. В последнем его классе в колледж устроилась техничкой женщина маори. Ее иногда подменяла дочка – сверстница Саши. И воспитатели заметили, что в дни, - а это были всегда пятницы, - когда должна прийти убирать дочка, к шести утра двор уже был выметен, научные приборы протерты, спортивное снаряжение разложено. А в перерывах (в стране классный урок идет час, а перерыв – полчаса и всегда на обустроенных спортплощадках) здоровяк, по-детски бравируя, метал мяч в баскетбольное кольцо лучше других.
После колледжа пришла комиссия из мэрии и, тщательно поискав, нашла Саше специальность. За счет города еще год учили и – к делу. Девушка-маорийка заменила мать на работе, и вскоре для Саши-раши стала женой.
Сказка? Ради Бога, все так просто и обычно, только обрати внимание.
А наш Саша Бодан все так же тяжело ходит с целлофановым пакетом на рыночек, получает мизерную помощь по инвалидности, по пяти и десяти часов сидит перед телевизором и – одинок, толстеет и начал седеть…
Записал я эту историю и в тысячный раз подумал: ну, почему мы так глупо живем!...
Илья Стариков
Сто часов счастья
Историко-психологическая новелла
Стариков Илья Моисеевич. Доктор педагогических наук, профессор факультета психологии НГУ им. В. А. Сухомлинского, зарубежный член Российской Академии образования. Родился 3.08.1934 года в г. Николаеве. Окончил Николаевский судостроительный техникум (1954) и филологическое отделение госуниверситета в Ростове-на-Дону (1964). За создание и внедрение прогрессивных педагогических технологий и методов обучения отмечен 9 медалями ВДНХ СССР, награждён шестью государственными медалями Украины и России. Горожанин года в номинации «Наука и высшая школа» (2004). Научно- педагогическую работу совмещает с лите- ратурной деятельностью. Автор сборников коротких рассказов и лирических миниатюр «Общение с небом» и «В ожидании клёва», повести «Дом, построенный на песке», сборников историко-психологических новелл «Таинства истории» и «Таинства судеб и личностей». Составитель книги коллективного авторства «Володимир Васляєв: Лідер, Менеджер, Людина». Член Всеукраинского творческого союза «Конгресс литераторов Украины»
Талантливый композитор Марк Минков и Алла Пугачёва, не раз переживавшая шквалы любви, хорошо почувствовали всю драматургию, вложенную в неприметное стихотворение Вероникой Тушновой пятнадцать лет тому назад. На фоне кадров пронзительного кинофильма «Летят журавли» певица заново открыла его нам. И миллионы людей, соглашаясь с ней, на разные голоса и мысленно, про себя, теперь повторяют как заклинание: «Не отрекаются любя…»
* * *
А настоящие песни, оказывается, рождаются так… Вероника Михайловна Тушнова наблюдала, как состав пригородной электрички зелёной гусеницей вытянулся на дальнем повороте перед станцией. Вскинув над крышей первого вагона дугу бугеля, он обрадованно полз к остановке. Вероника направилась к началу перрона, откуда обычно начинался отсчёт вагонов. Она уже знала место, где со вздохом облегчения раздвинется дверь и покажется Александр.
Прежде он приезжал всегда в третьем вагоне пригородной электрички. Теперь Яшин назначал свидания в пятом.
– Не хочу, чтобы хоть что-то, связанное с тобой, отдавало посредственностью, – заявил однажды Александр. – Пусть всё, напоминающее о тебе, вызывает отличное настроение.
И они стали встречаться у пятого вагона. Если бы их отношения зависели только от этого…
По привычке, оставшейся после четырёх лет учёбы в Ленинградском мединституте, Вероника обхватила пальцами запястье левой руки, чтобы нащупать дрожь пульса перед предстоящим появлением Яшина. И пока состав подбирался к станции, перебирала в памяти всё происходящее в её жизни после их знакомства…
«Ну вот», – одёрнула себя Вероника, подсчитав участившиеся удары сердца, словно у неё первое свидание. Она недавно прикинула всё время их потаённых встреч. Набралось около ста часов. Сто часов счастья – для женщины её возраста – почти вечность. Счастье не может быть долгим. Особенно у поэтов…
Новый сборник своих стихов, в который перельётся всё пережитое, она, пожалуй, так и назовёт: сто часов счастья…
Наверняка кто-то подумает или скажет, что она крадёт свои радости у кого-то другого. Чудаки, большая любовь не деньги, её невозможно украсть или потерять. Она как солнце – появляется и заходит по своим законам… А объём счастья и горя в мире между людьми распределён равномерно.
Если кому-то повезло стать счастливчиком, значит, где-то у кого-то его убудет. Подобно закону сохранения энергии. Главная мудрость – уметь понять и сберечь привалившее тебе счастье…
Она пыталась разобраться, как и отчего накатывается на неё при каждом свидании с Яшиным опьяняющее желание быстрей прикоснуться к нему. Почему подстерегает каждое его движение с надеждой, что и он откликнется тем же. Хотя она не девчонка, представляет значимость подобных желаний, знает прекрасно, чем они заканчиваются…
Сколько раз чихвостила себя за такие девчоночьи свидания с Александром, обещая себе прекратить их. Ведь она же понимает тупиковость их отношений. Но стоит издали увидеть его рослую фигуру, уверенный разлёт плеч, умный прищур глаз или виноватую улыбку из-под рыжих усов с изморозью седины – и все обещания забываются.
Ей нравится даже издали наблюдать за его надёжной крестьянской походкой. Как неторопливо, с мужской уверенностью ставит он ноги. Так по-хозяйски по земле ходят только жители сёл.
Она всего на два года старше Александра. Но у женщины, если полюбит, свой отсчёт времени.
Не раз ловила в себе оберегающее материнское отношение к Яшину, прощающее многое своему ребёнку…
«Что это?» – удивлялась и злилась сама на себя Вероника. Ведь уже дважды замужем побывала.
Дочку вырастила. Откуда же этот хмель и головокружение при каждой встрече с Яшиным? А от переживаемого вместе с ним после каждой встречи стихи прут из её души как цветы после майского дождя:
Сутки с тобою, месяцы – врозь…
Спервоначалу так повелось.
Уходишь, приходишь и снова прощаешься,
то в слёзы, то в сны превращаешься.
А сны всё грустнее снятся, а глаза твои всё роднее,
и без тебя всё немыслимей! Всё труднее!
Для любви в зрелом возрасте необходима, прежде всего, смелость. Юность всегда отчаянная.
Ей нечего вспоминать, нет ещё с чем расставаться. Она не знает горечи разочарований. Её манит и прельщает будущее. Но если тебе под пятьдесят и тебя накроет шквал ошеломляющего чувства, то ты теряешься, не зная, радоваться или пугаться случившемуся. И то, что накипает в душе, у Вероники быстро выплёскивается на бумагу:
А у меня есть любимый, любимый,
с повадкой орлиной,
с душой голубиной,
с усмешкою дерзкой,
с улыбкою детской,
на всём белом свете
один-единый.
Он мне и воздух,
он мне и небо,
всё без него бездыханно
и немо….
С возрастом меняется и любовь, она вносит в жизнь что-то новое. В начале жизни любовь безрассудна, она строится на страсти. В зрелости её фундамент – приобретённые знания… Да ещё – созвучие душ.
Чувства как кровь можно переливать из одного сердца в другое. При этом тоже главное – чтобы совпадала группа душевного настроя.
Есть, есть такое, ещё не открытое и не исследованное учёными и психологами явление. Она же не только поэт, но и медик, физиологию в их институте изучали основательно. У них с Александром такие переливы происходят во время каждого свидания. Вероника мысленно повторяет недавние строчки, услышанные от Яшина:
Только бы – рядом,
Рядом,
Радуясь, что нужна.
Вот прикажу –
И явится,
Ночь или день – не в счёт,
Из-под земли явится,
С горем любым справится,
Море переплывёт.
Надо –
Пройдёт по пояс
В звёздном сухом снегу,
Через тайгу
На полюс,
В льды,
Через – «не могу».
Будет дежурить,
Коль надо,
Месяц в ногах без сна…
Сейчас она следит за приближением поезда и тонет в своих сомнениях. Нет, в себе-то Вероника уверена. Недостаёт мужества у Александра. Может быть, напрасно она пробудила в нём такую уверенность… Женщины утверждают: мужчина должен всегда бояться потери любимой. Мол, такой страх сохраняет у них глубину чувств надолго. Но у неё всё по-другому. О том, что у любви нет ни будущего, ни прошедшего времени и обитает она только в настоящем, что её нельзя оставлять на потом, Вероника усвоила навсегда ещё в молодости…
В годы войны во время эвакуации как медика Тушнову направили в казанский госпиталь медсестрой выхаживать раненых. Однажды в её палату после операции положили молодого лейтенанта.
Почти мальчишку, недавно закончившего пехотное училище и подорвавшегося на немецкой мине.
Ему ампутировали обе ноги. Придя на дежурство в палату, Вероника сразу заметила, как дико выглядела постель раненого. Большое туловище, прикрытое простынёй, неожиданно обрывалось в том месте, где должны начинаться ноги. А вместо этого – пугающая пустота обрубка.
Открывшись после глубокого наркоза, глаза лейтенанта детской голубизны восхищённо уставились на Тушнову. Он спросил, как её зовут. Потом его губы, налитые синевой, зашевелились:
– Хорошее имя… Подходит тебе… А мою невесту зовут Вера… Почти как тебя… Я её так люблю… Перед отправкой на фронт даже не полежал с нею… Дурак, пожалел… На после войны оставил… Поцелуй меня перед смертью… Ты такая красивая, как моя Верка…
Какая-то взрывная волна толкнула её к раненому. Она нагнулась к его подушке и навсегда запомнила сладковатый запах хлороформа, которым были пропитаны его губы.
Под вечер детские глаза лейтенанта сомкнулись навсегда и его унесли из палаты…
Конечно, как мужчина и писатель Яшин разделяет радость и боль от соприкосновения их судеб.
Такое нельзя написать спокойной душой:
Какой мерой мерится
Моя несуразица?
И в бога не верится,
И с чёртом не ладится.
Ему нелегко. Да, за ним длинный хвост… У него дети от прежних браков. Но разве он виноват в этом? Каждому хочется, чтобы любовь длилась вечно и что-то оставалось после неё в этом мире.
Она понимает: любящие убеждены, что испытываемое ими состояние неповторимо, поэтому стремятся удержать его чудо. И появляются дети…
Но Александр из тех мужиков, которые всегда отвечают за всё совершаемое ими. Не только в постели, но и за письменным столом… Он до сих пор переживает за написание «Алёны Фоминой»…
Первая его поэма после публикации и присуждения Сталинской премии стала ему семафором, открывшим путь в центральные издательства и журналы громадного Союза. А он и теперь мучается, что побоялся во весь голос рассказать о реальных трудностях и переживаниях женщины. Что вся история его героини получилась слащавой. Быть неискренним с одним человеком, сокрушался недавно Яшин перед Викой, греховно. А с миллионом читателей – подлость… Теперь он пишет такую правдивую прозу, которую боятся печатать центральные и областные журналы…
Груз чрезмерной ответственности перед детьми и женой порождает у нормальных мужчин нерешительность. Поэтому их отношения бесперспективны. В этом плане женщины гораздо отчаяннее…
Во время предыдущей их встречи Яшин честно признался, что не сможет порвать с семьёй. Его чувство вины перед детьми и женой не сделает его счастливым. Поэтому им лучше отречься от запоздавшей любви.
Боль услышанного и передуманного осела в начальных строчках нового стихотворения Вероники:
Не отрекаются любя.
Ведь жизнь кончается не завтра.
Я перестану ждать тебя,
а ты придёшь совсем внезапно.
А ты придёшь, когда темно,
когда в стекло ударит вьюга,
когда припомнишь, как давно
не согревали мы друг друга.
И так захочешь теплоты,
не полюбившейся когда-то,
что переждать не сможешь ты
трёх человек у автомата.
Ночью, когда рождались строчки, Тушнова не смогла найти продолжение стиха и не знала, чем можно его закончить. Сейчас подползающий к станции поезд неожиданно подсказал нужные слова:
И будет, как назло, ползти
трамвай, метро, не знаю что там.
И вьюга заметёт пути
на дальних подступах к воротам…
Поезд затормозил у перрона. Сквозь стекло двери Вероника увидела лицо Яшина, его залучившийся взгляд, когда их глаза встретились.
Он всегда выходил из вагона первым. Чтобы, как выразился Александр однажды, быстрее увидеть её, увести от завистливых глаз посторонних мужчин. Говорил, что у неё обжигающая красота. Ещё он боится подстерегающих взглядов знакомых. Поэтому они ездят даже разными электричками…
Пока он сходил по ступенькам, в голове Вероники сложилось:
А в доме будет грусть и тишь,
хрип счётчика и шорох книжки,
когда ты в двери постучишь,
взбежав наверх без передышки.
Они вместе спустились с перрона, чтобы быстрее скрыться от посторонних, свернули в ближайшую рощицу. От нетерпения обнялись, припавши друг к другу. Когда их губы и руки освободились,
Александр показал на окружавшие сосны:
– Их стволы, как канделябры, освещают нашу встречу…
И пока они дошли к поселковой гостинице, где заранее был заказан двухместный номер, у Вероники сложилась концовка начатого стиха:
За это можно всё отдать,
и до того я в это верю,
что трудно мне тебя не ждать,
весь день, не отходя от двери.
Сегодня обязательно нужно прочесть это стихотворение Александру, подумала Вероника, пока Яшин возился с дверным замком. И пусть он решает, как ему поступать дальше. Для себя она уже прояснила: «Не отрекаются любя»…
Олександр Глушко
"Ольвiйська спокусниця"
Глушко Олександр Кіндратович. Прозаїк, критик. Народився 14.09.1938 р. в селі Покровка Очаківського району. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1964) та Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1975). Працював у Миколаївській обласній газеті «Южная правда», редактором обласної молодіжної газети «Ленінське плем’я». З 1986 року – секретар правління Спілки письменників України. Автор книги художньої публіцистики «Вогні маяків», збірки оповідань «Малиновий гай»; історичного роману «Кінбурн»; літературно-критичних праць «На бистрині часу», «З позицій соціального оптимізму». Кандидат філологічних наук. Заслужений журналіст України. Лауреат премії ім. Андрія Головка. Член Національної спілки письменників України (1982). Головний редактор журналу «Вітчизна».
Вона з’явилася з-за скіфських пагорбів, що мовби обрамлювали з боку лиману прадавню Ольвійську хору. М’яко ступаючи по цупкій, прив’ялій від серпневої спеки траві, впевнено наближалася до їхнього вогнища. Довга, майже прозора сукня бузково-сизим туманом обгортала її гнучкий стан. Смолянисто-чорне волосся, зібране на потилиці в тугий вузол, природно довершувало тонкі риси смаглявого лиця незнайомки. Корсун подумки порівняв його з обличчями давньогрецьких жінок, зображених на чорнофігурних кіліках і конфарах, які час від часу знаходили на розкопках цього античного міста. Схожість вражала. Ніби аж війнуло від постаті смаглявки, від її нетеперішньої вроди бентежним духом тієї давнини, якою переймався і жив довгі роки.
– Слава Богу, знайшла вас, пл’офесоре, – з полегкістю зітхнула дівчина, уповільнюючи ходу. – И не підозл’ювала, що ви усамітнитеся аж над лиманом. – Легка гаркавинка, що іноді пом’якшувала літеру «р», надавала її вимові якоїсь невловимої чарівності. – Якби не вогонь...
– Тут менше сторонніх вештається, – не дав їй докінчити Марко. Корсун з подивом перехопив неприязний погляд зазвичай лагідних очей свого молодого напарника.
– Вибачте, що порушила ваш спокій, – помітно знітилася від того погляду й дівчина. – Я, мабуть, невчасно прийшла.
– Чому ж, ми завжди раді гостям, – поквапився Корсун, аби загладити прикре непорозуміння. – Підходьте ближче, сідайте, – кивнув на відшліфовану степовими вітрами брилу жовтуватого черепашника, що правила їм тут за ослін.
– Піду плавнику пошукаю, – буркнув Марко й став спускатися вузенькою стежкою, що збігала крутосхилом глиняної кручі до берега лиману.
– Не гнівайтеся за втол’гнення, пл’офесоре, – ще раз вибачилася дівчина, присідаючи на краєчок черепашника, і її вродливе обличчя спахнуло чи то від внутрішньої бентеги, чи то від близького вогню.
І вмінням поводитися – тактовно, ненав’язливо, але з відчутною внутрішньою самоповагою, і оксамитово-м’яким голосом, і вбранням, яке тонко підкреслювало пластику її звабливого тіла, і ще чимось невловимо-загадковим вечірня гостя помітно відрізнялася від багатьох своїх ровесниць, яких і тут, на розкопках давньогрецького міста, оберталось чимало.
Корсун підкинув у багаття кілька гілочок сухої маслини, які затріщали у вогні, бризкаючи у синьо-чорне небо сліпучими іскорками.
– Не боїтесь ходити степом такої пори? – опустився поруч із гостею.
– Чого мені боятися? Я вдома. Знаю тут кожну стежку. Можу ходити з заплющеними очима.
– А я чомусь подумав, що ви з експедиції – студентка чи... молодий науковець. Хоча серед археологів я вас, здається, не помічав.
– Де вже вам до таких, як я, – з присмученою усмішкою, проте без удаваного кокетства, відповіла дівчина. – Вас більше цікавлять написи на ольвійських каменях, графіті. Не підступишся.
– Перебільшуєте, – поблажливим тоном заперечив Корсун. – Вас би я запам’ятав.
Незнайомка промовчала. Замислено дивилася, як вистрибують бездимні язички полум’я над маслиновими полінцями. Нарешті звела на Корсуна проникливий чаклунський погляд.
– Я й сама не хотіла муляти вам очі, пло’фесоре. Хіба мало у вас тут клопотів на л’озкопках. Зважилася підійти аж тепел’.
– І чим же я зможу прислужитися своїй юній гості? – з підкресленою галантністю схилив перед нею сивіючу голову. – Даруйте, не знаю вашого імені.
– Воно... не зовсім звичне, – зам’ялась дівчина. – Анфія. Так у паспол’ті. А в селі мене називають Ганною.
– Справді незвичне, – повторив Корсун. – Хоча я його вже зустрічав, – примружився він, заглиблюючись у власну пам’ять. – Здається, так звали мілетську віщунку. Її ім’я було висічене на мармуровій плиті зі святилища Аполлона Дельфінія. ІІІосте століття до нашої ери.
– Пл’авда? – з подивом перепитала дівчина. – Невже мене назвали на честь саме тієї піфії?
– А чому б і ні, – інтуїтивно захищаючись від її гіпнотичного погляду, жартома відповів Корсун.
– Сьогодні так не вистачає людей, які б передбачали майбутнє, хоча б недалеке.
– Це не пл’о мене. Я нікудишня віщунка, – в її самоіронії й справді не відчувалося фальші. – Та й нецікаво було б знати все напел’ед. Мене більше пл’иваблюють таємниці минулого, сховані й під оцими пагол’бами.
– Уявіть собі, що й мене теж, – у тон їй відповів Корсун.
– Пло’ вас і говол’ити нічого, пл’офесоре. Єдиний епіграфіст в експедиції. Я не помиляюся? – метнула чорними іскорками очей в його бік.
– Бачу, ви добре обізнані, – сказав Корсун. – До речі, як вас краще називати?
– А вам як зл’учніше?
– Анфія. Дозволяєте? – обвів поглядом струнку постать, витончений профіль смаглявки.
– Мені це ім’я теж більше до вподоби, – призналась вона.
– І що ж все-таки привело юну Анфію до нашого біваку?
– Ой, я й сама не знаю, як пояснити вам, пл’офесоре, – мовби аж зніяковіла дівчина. І, потупивши погляд, майже пошепки запитала: – Ви не будете сміятися?
Корсун не встиг відповісти, як з-за уступу кручі почулися уповільнені важким підйомом кроки Марка, дріботіння грудочок спеченої на сонці глини, що випорскували з-під його кросівок.
– Мені пол’а, – миттю підхопилася дівчина.
– Так швидко? Зачекайте, – спробував затримати її Корсун. – Чаю поп’єте з нами. Зі степових трав. Марко – великий мастак заварювати.
– Дякую, – знову відчув на собі заворожливу силу її очей. – Пізно вже. Вдома хвилюватимуться.
– Ви ж так і не відповіли на моє запитання.
– Іншим л’азом, – вибачливо всміхнулась вона.
– Я проведу вас, поночі вже.
– Не тл’еба, – поквапливо виставила вперед долоньку. – Я сама. На добл’аніч, пл’офесоре, – і, майнувши між пагорбами темно-ліловою тінню, мовби розчинилася в сутінках. Як і не було її.
«А може, й справді та загадкова дівчина – виплід моєї фантазії, уяви, – ворухнулося в підсвідомості. – Намарив собі казнащо: Мілетська віщунка, Анфія... Містика якась. Чи не перегрілися ви на сонці, шановний професоре?» – подумки підштрикнув себе, вдивляючись у темряву.
– Пішла? – скинувши на землю оберемок плавнику, подивився в той бік і Марко.
– А ви що, знайомі? – трохи спантеличений його поведінкою, запитав Корсун.
– Боронь Боже, – насупився Марко.
– Дивно. А я чомусь подумав... Ви ж не перший рік в експедиції. А вона каже, що місцева. Невже не здибувалися жодного разу?
Марко мовчки опустився на те місце, де щойно сиділа Анфія.
– Ярославе Антоновичу, – сказав утомлено, – їх, отаких циганок, ошивається тут щоліта знаєте скільки.
– Чому ви вважаєте, що Анф... – Корсун запнувся, чомусь притримуючи язика, аби з нього не зірвалося ім’я дівчини, – що вона, гм... циганка?
– А хіба й так не видно? – ніби аж здивувався Марко. – Смаглява. І очі відьомські, чорні, аж пронизують наскрізь. Невже не помітили? В кого ще такі бувають?
Не став кепкувати з безпосередності хлопця: не все ж те сажа, що чорне. Втім, його самого зацікавив і навіть збентежив пізній візит цієї загадкової незнайомки, яка так і не встигла сказати, чого приходила.
– Вони думають, що ми тут золото викопуємо щодня, прикраси дорогоцінні, – мовби виправдовувався Марко, прилаштовуючи триногу з чайником над вогнем, – і злітаються до заповідника, як мухи на солодке. Не вгледів – і вже на якійсь пам’ятці хрест можна ставити. Їм же історія, Ярославе Антоновичу, по барабану. Нищать усе, що не блищить. Та ви й самі бачили.
Як міг не бачити?! Серце заходилося від болю й безпорадності перед дедалі нахабніючими грабіжниками. Йому, як єдиному тут з вимираючого вже племені епіграфістів, надто боляче бачити сліди злодійських розкопів на городищі й некрополі стародавнього полісу. Та хоч як поставала душа проти новітніх вандалів, навіть у думці боявся припустити, що до них могла бути причетна й Анфія. Інакше він ні чорта не петрає в людях, Хоча дожив уже до сивини й поважного віку.
Схід сонця, за звичаєм, зустрів на Теменосі – священному кварталі Ольвії. Любив працювати цієї пори, коли спека ще не плавила мозок, а галасливе плем’я студентів-археологів перебувало ще в полоні Морфея. Можна було зосередитися. А сьогодні мав над чим. Розшифровував загадковий напис, прокреслений дрібними літерами на денці чорнолакової чаші, за всіма ознаками – п’ятого століття до нашої ери. Знахідка була вельми рідкісна, і вчорашній візит Анфії майже вивітрився з голови Корсуна. Так уранці часто забувається, розвіюється, як марево, щойно бачений сон. Хіба що лишається десь у підсвідомості його невиразна, розмита тінь.
Коли ж, розминаючи затерплі ноги, вийшов з-під благенького навісу, що сяк-так захищав його робоче місце від сонця, городище вже скидалося на розбурханий мурашник. Вкриті «порохом віків» археологи очищали від пізніших нашарувань фундаменти еклесіас-терію – будинку народних зборів Ольвії і залишки оборонних мурів, засмаглі до чорноти студенти снували з ношами, що аж вгиналися під вагою глинистої землі з нових розкопів.
Гурток дівчат оточив щільним кільцем палеоботаніка Вадима Гребеня – молодого красеня і ловеласа, вони навперебій про щось розпитували його. «Невже про давню ольвійську флору?» – слухаючи їхній щебет, подумки зіронізував Корсун.
Одна з тих дівчат раптом обернулася й помахала йому рукою, як давньому знайомому. Він машинально відповів. І тут же впізнав її. То була Анфія. Помилитись не міг. Одягнена в легку помаранчового кольору блузку і сині шорти, що відкривали стрункі, такі ж смагляві, як і обличчя, ноги, вона здавалася ще граційнішою.
Щось мимоволі стрепенулося в грудях Корсуна. Згадав, що давно не бачився з донькою, яка після закінчення медінституту й заміжжя жила в Одесі. Анфія була на вигляд приблизно одного віку з нею і, звичайно ж, не могла не зворухнути його батьківське почуття...
Міцно утримуючи в своєму полоні Гребеня, дівчата подалися з ним до Зевсового кургану, що виднівся неподалік. Анфію, мабуть, теж дуже цікавила палеоботаніка, бо вона весь час говорила з Вадимом і жодного разу не озирнулася. Хоча знала ж напевне, що він дивиться їй услід.
Спливли в пам’яті вчорашня розмова з дівчиною і її слова: «Мене більше приваблюють таємниці, сховані під оцими пагорбами». Здається, саме так вона і сказала. Що це – справжній інтерес до минулого чи, може, щось інше? «Невже Марко правий, – тоненькою павутинкою снувалася думка, – вивідують у археологів, учених, що й де цінного може покоїтися в землі, а потім у слушний момент прицільно, мов круки, кидаються на здобич?»
«Дурниці! – так само подумки заперечив хлопцеві. – Підозрювати кожного... Так можна й шизофренію накликати на свою голову».
Учора, перед тим, як пірнути до ранку в прогріте за день нутро бувалого в бувальцях намету, Марко кинув ніби між іншим: «Ось побачите, Ярославе Антоновичу, вона ще прийде до нас».
Аякже, прийде. Он навіть не озирнулася.
І чомусь відчув, як, ні сіло ні впало, підупадає настрій. «Мабуть, від перевтоми», – помасажував пучками густо припорошені сивиною скроні.
Вечір був, як і всі попередні, тихий і задушливий. 3 лиману, що приглушено шарудів унизу лінивими хвильками на піщаних кісках, жодної прохолоди. На загуслій синяві неба одна за одною спалахували зорі, чіткіше вимальовувалося сріблясте коромисло Чумацького Шляху.
«Таки помилився Марко, не прийде вона, – чомусь без особливої втіхи подумав Корсун, вдивляючись у язички полум’я, що безтрепетно тяглися вгору. – Та й справді, з якого дива плентатися дівчині майже поночі в таку даль безлюдним степом? Робити їй більше нічого? Ще й у такому віці. Он як поїдала своїми очиськами палеоботаніка. Ще б, не звернути увагу на такого парубка. Гарний, як Аполлон. І не без розуму. У свої двадцять сім уже кандидат наук. Хоча й вітер у чубатій голові ще не влігся. Хто знає, може, й з ним гайнула тепер кудись на побачення. У Гребеня на вродливих дівчат, кажуть, теж око гостре».
Приблизно такі думки, з легким смутком і гірчинкою, снувалися в голові Корсуна того серпневого вечора біля догоряючого багаття над лиманом. І коли Анфія майже нечутно, скрадливою ходою виринула з довколишніх сутінок в освітлене вогнем коло, його ніби правцем поставило.
– Не пл’оженете? – запитала зі своєю м’якою гаркавинкою і сторожко повела очима, шукаючи, мабуть, його напарника.
– А-а... м-м... чому... ви ж у себе вдома, – спромігся нарешті витиснути з себе.
– Тут все ж таки ваша телиторія, – відповіла, наголосивши на слові «ваша».
Була в тому ж вбранні, що і вдень, тільки плечі поверх блузки прикрила прозорою мереживною накидкою, кінці якої вузликом зав’язала на тугих грудях.
– Чесно кажучи, не сподівався, що ви сьогодні прийдете, – оговтавшись, підвівся Корсун.
– Я догадувалася, – спокійно відповіла дівчина. – Подумали, мабуть, що полінуюся вдруге бити ноги до вас чел’ез усю Заячу балку. Тут кілометра півтол’а, не менше.
Корсун внутрішньо підібрався. Ця вродлива відьма читала його думки. Почувався незахищеним перед нею. Просвічувала, як рентгеном. Добре, що хоч Марко не бачив його миттєвої розгубленості.
Розкопував поселення борисфенітів на морському острові поблизу Очакова. Мав би вже повернутися, – непомітно зиркнув на годинника.
– Ви кудись поспішаєте, пл’офесоре? – насторожилася дівчина, перехопивши той порух його зіниць.
– Навпаки, чекаю, – заспокоїв її Корсун. – Катер ось-ось має підійти з Березані. Сьогодні там працювали наші археологи і з ними Марко. Щось затримуються, – тепер дуже відкрито подивився на циферблат годинника, піднісши руку ближче до вогню. Від нього теж не могло приховатися, як легка тінь присмутила обличчя Анфії.
Вона повільно опустила вії, потім поривчасто скинула голову й обдала Корсуна поглядом, від якого мовби пахнуло на нього жаром. Дивилася не як молода учениця на старшого за віком, мудрого вчителя, а як зріла жінка на рівного собі чоловіка – пристрасно, жагуче, звабливо.
Йому аж подих перехопило.
– Хто ви? – чи то подумав, чи то прошепотів, відчуваючи на собі п’янку дію якогось невидимого трунку, що мовби розлився у вечірньому степовому повітрі.
Мабуть, таки уголос вимовив ті слова, бо дівчина мовби струснула з себе зажуру. Її обличчя просяяло, і в кутиках очей з’явилися грайливі іскринки.
– Саме у вас, пл’офесоре, я й хотіла довідатися про себе, – схилила до плеча голівку.
– У мене? – перепитав Корсун.
– А в кого ж іще? – повела плечима під мереживною накидкою. – Ось уже вдруге навідуюся. Пол’ушую ваш спокій. А когось, мабуть, і дл’атую, – прозорий натяк на Марка? А, може, й на нього самого?
Опанувавши себе, Корсун теж усміхнувся до дівчини, даючи зрозуміти, що приймає її гру.
– Якщо ви вже наділяєте мене властивостями ворожбита, чи як там по-сучасному – екстрасенса,
– сказав, не приховуючи іронії, – то з чого почнемо? З дитинства?
– Ви жал’туєте, – ніби аж образилася Анфія, надувши припухлі губки, – а я давно хотіла поговолити з вами, пл’офесоре. Аби... – її смагляве личко ледь зашарілося від якогось внутрішнього хвилювання, – аби... довідатися пл’о... свій давній рід.
– Ці-ка-во, – посерйознішав і Корсун, переймаючись помітним збентеженням дівчини. – Ви й справді вважаєте, що я можу знати ваше минуле?
– Ярославе Антоновичу, – вперше назвала його на ім’я й по батькові, – ви ж єдиний, хто читає й розшифровує тут античні письмена – і висічені на каменях, і ті, що збереглися на стал’одавніх вазах. –
Вона м’якими, кошачими кроками наблизилася до нього, випромінюючи якусь заворожливу енергію, що відчувалася майже фізично.
– І як же мені за тими письменами?.. – не в змозі відвести погляд від її темних очей, пробелькотів Корсун.
– Боже, що це зі мною коїться?! – не дала йому договорити Анфія, притискаючи долоні рук до темно-рожевих щік. – Так плутано все пояснюю... Вибачте. Я тільки хотіла сказати, що... Одне слово, мій покійний дідусь по маминій лінії часто жал’тома називав себе «ольвійським чел’епком».
– Він грек? – уважніше придивився Корсун до дівчини, мовби хотів пересвідчитися в достовірності її слів.
– А хіба по мені не видно? – крутнула вона голівкою з важким клубком чорного волосся, що вороновано поблискувало в світлі багаття. – Пл’авда, мене тут дехто вважає циганкою. – «Невже знову натяк на Марка?» – Та я ставлюся до того байдуже.
– Ви й не схожі на циганку, – сказав Корсун.
– Я знала, що ви не повіл’ите, – приязно мовила Анфія, та від тих слів, від її оксамитового голосу аж холодком пройняло Корсуна поза плечима. Це зухвале дівчисько ніби підслуховувало його розмову з Марком. Навчений життєвим досвідом, відчував, проте, безпорадність перед юним створінням, котре годилося йому в доньки.
– Так ви вважаєте, – погамувавши збентеженість, якомога спокійніше подивився на Анфію, – що ваші далекі предки походять з Ольвії?
– Я не можу стверджувати цього напевне, Ярославе Антоновичу, а хотілося б знати, – відповіла зі смиренним виразом на обличчі.
«Сама безневинність», – мало не прохопилося в Корсуна.
– І ви сподіваєтеся, що можуть бути якісь предметні докази?..
Погляд Анфії повився смутком.
– Здається, ваші археологи повел’таються, – мовила стиха.
Корсун і собі прислухався. До берега, приглушено гуркочучи, підходив катер. На його невидимій щоглі зблискували топові вогні.
Дівчина й цього разу не дозволила проводжати себе. Торкнулася на прощання своєю долонькою його простягнутої руки й зникла в темряві. Ще відчував на зап’ясті голочки струму від того миттєвого доторку, як з’явився Марко.
– Катер не зміг підійти до берега, довелося вибродити, – сказав, знімаючи й викручуючи на ходу мокру теніску. – А колись же тут була глибока гавань, важкі трієри заходили в неї.
Корсун дивився, як хлопчина розвішує мокрий одяг на сухих гіллячках маслини біля вогню, а перед очима все ще стояла Анфія. Ніби й досі відчував на собі її заворожливий погляд. Щось дивовижне коїлося з ним. Марко говорив про розкопки на Березані, та він, слухаючи, ловив себе на інших думках. Якісь задавнені почуття відроджувалися в душі.
Дочекавшись, поки натомлений Марко сховався в своєму наметі, Корсун розстелив спальник просто неба, на випаленій сонцем траві, й ліг горілиць. Ось воно – диво з див: на чорному оксамиті розсипи зірок. Незбагненний у своєму застрашливому безмежжі мовчазний світ. Та, може, тільки йому й міг подумки звіритися у своїх почуваннях.
Після тієї авіакатастрофи під Салоніками, куди летіла і його дружина – теж археолог – на міжнародний симпозіум, його овдовіла душа мовби заклякла на довгі роки, а світ звузився до прадавніх полісів і городищ. У постійних експедиціях не помічав, як плине час, збігають роки. Сам дивувався своєму пенсійному вікові. Може, тому, що фізично не відчував його. До сивини зберіг і юнацьку статуру, й енергію. Був переконаний, що саме вона й спалює зайвий жирок. Іноді перехоплював на собі скрадливі погляди набагато молодших жінок. Проте не дуже переймався тим. Жінки так само загадкові й незбагненні, як і оце безмежжя Всесвіту перед очима. Ось і Анфія...
Він незчувся, як уголос вимовив її ім’я. Й аж здригнувся від того. Обережно підвів голову й покосився на Марковий намет. Звідти чулося легке похропування. В Корсуна відлягло від серця. Не вистачало ще йому клинів з боку молодого напарника. Він заплющив очі, та сон чомусь відлітав геть.
Сюрчали цикади. І поступово згасали зорі. Тільки чорний оксамит неба.
Увечері, коли вони за звичкою розклали вогнище, Корсун потайки від Марка час від часу позирав на вузеньку стежку, що зміїлася між скіфськими пагорбами, – чи не з’явиться на ній струнка, граційна постать Анфії. Та ні того, ні наступного вечора він так і не діждався ії. І Ярослав Антонович вже став подумувати, що ті відвідини були якоюсь грою, миттєвою примхою чи забаганкою усе ще загадкової дівчини. А може, й справді хотіла вивідати у них щось про ольвійські скарби? Хто знає?
Хоча інтуїтивно відчував, що на Анфії не може бути такого гріха.
У суботу (працювали тільки до обіду) Марко сказав, що бере невеликий тайм-аут. До понеділка.
Хоче відвідати свого давнього приятеля й однокурсника, який відпочиває в одному з очаківських пансіонатів.
Корсун теж не став затримуватися на городищі. Повернувшись до їхнього відлюдного «біваку», розклав у тіні намету прихоплені з собою уламки античних ваз із фрагментами графіті й став переносити ті стародавні написи на аркуші цупкого паперу, які завжди мав під рукою. З’єднуючи їх, намагався реконструювати відсутні частини тексту, домислити його зміст.
За своїм заняттям не помітив, як і день збіг до вечора і сонце вже почало занурюватися в море за далекою Березанню. Тільки верхній окрайчик ще ярів над водою. То ось і він, зблиснувши прощальною іскоркою, згас до ранку. Корсун підвівся, щоб розпалити вогнище, та не спромігся ступити й кроку. Ніби якась невидима сила утримувала його на місці, сковувала рухи. Він мимохіть озирнувся.
По той бік намету стояла Анфія.
Вони зустрілися поглядами, і Ярослав Антонович уперше за час їхнього знайомства помітив у темно-карих очах дівчини чи то смуток, чи то зачаєне страждання.
– Вибачте, пл’офесоре, – вимучено всміхнулася вона, – не хотіла відвертати вашу увагу. Дивилася, як чаклуєте над отими чел’епками, й боялася навіть дихати.
– Звичайна робота, – ворухнув пересохлими враз губами.
– Невже тут можна щось розібл’ати? – підійшовши ближче, схилилася над рештками керамічних посудин з борозенками античних слів.
– Якби ж не грабіжники, – затримав Корсун допитливий погляд на дівчині, – бачите, що після них лишається.
Смагляве личко дівчини спохмурніло, дуги чорних брів зійшлися на переніссі.
– А де ваш напарник? – запитала тихо, не підводячи голови.
– Приймає, мабуть, морські ванни в Очакові. Обіцяв повернутися в понеділок.
Дівчина прикрила повіками очі й стояла так нерухомо кілька секунд, мовби прислухалася до чогось у собі.
– А що як і ми спустимося до лиману? – звела нарешті прояснений, навіть грайливий погляд на Корсуна.
– Чому ж, можна, – не в змозі опиратися магнетичній силі дівчини, погодився він. – На березі, мабуть, прохолодніше.
– Тоді зводьте мене, лицарю, – театрально простягла йому руку.
Він узяв її як коштовну річ і підвів дівчину до краю стежки, що стрімко збігала донизу крутим схилом прибережної кручі.
– Не оступіться, – застеріг, відчуваючи в своїй долоні пульсуюче тепло її довгих пальців.
– Постал’аюся... О-о-й! – легкі туфельки дівчини ковзнули по вичовганій стежці, і вже вона ластівкою падала на нього згори, тільки й устиг впертися ногою в кущик цупкого дроку, що вкорінився на схилі. В’юнкі руки несамохіть обвилися круг його шиї. В обличчя пахнуло запаморочливо-п’янким духом молодого жіночого тіла, незрівнянного з найвишуканішими парфумами.
Мить, секунду чи, може, й вічність стояли вони так, завмерши, занімівши від несподіванки.
– Я ж могла вас скалічити, – першою оговталася Анфія.
– Обоє полетіли б сторчака донизу, якби не дрік, – відповів Корсун, вловлюючи внутрішній трепет її тугих грудей на своєму плечі.
– Чел’евики підвели, – провинним тоном, що дисонував, проте, зі щасливим переблиском її очей, відповіла Анфія. – Вони в мене без каблучків, степом ходити зл’учно, а ось тут утл’иматись не могла.
Не прибираючи лівої руки з його плеча, правою скинула обидві туфельки й пожбурила їх на прибережний пісок.
– Тепел’ без пл’облем.
Так босоніж і зійшла донизу.
– Боже, як тут хол’оше! – прошепотіла, забрідаючи у воду.
З лиману віяло свіжістю морського бризу.
– Може, скупаємося? Як ви, пл’офесоре?
В оксамитово-лагідному голосі – просьба? Повеління? Він і сам плутався. Це дивовижне дівча вже не вперше обеззброювало його, підкоряло волю.
– Скупаємося, – повторив, мов загіпнотизований, – смажило сьогодні, як у Сахарі.
Анфія підійшла до відшліфованого штормовими хвилями валуна, що сірів осторонь, і, не соромлячись, зняла з себе всю одіж. Її струнка постать чітко вимальовувалася на освітленій зорями
дзеркальній воді лиману. Голівка античної богині, точена шия і мовби відлиті вправним майстром півсфери пружних грудей, звабливо-плавні лінії стегон... В усій фігурі Анфії гармонійно поєднувалися краса і витончена пластика тіла. Похитуючись гнучким станом, вона повільно зайшла у воду й озирнулася.
– Ярославе Антоновичу, що ж ви? Тут кл’аще, ніж на березі.
Корсун поквапливо роздягнувся. Вода обволокла його прохолодним шовком. Занурюючись з головою, прагнув остудити мозок, заспокоїти, вгамувати розбурхані почуття.
Вони плавали, пірнали, бавилися у воді, як діти. І Корсун, відганяючи нав’язливу думку, що бере участь у якомусь гріховному дійстві, почувався, як у далекій, хоч ніби й учорашній, молодості. Неначе скинув зі своїх пліч кілька десятків років. Його худорляве тіло мовби підживлювалося новою енергією.
– Давно вже я так не раювала, – підпливла до нього Анфія.
На її смоляному волоссі, віях, щоках іскорками зблискували крапельки води. Дівчина спритно перекинулася на спину й попливла до берега.
Коли ж і він ступив на прохолодний пісок, Анфія вже сиділа на валуні. Її тонка сукня щільно облягала мокре тіло, рельєфно окреслюючи його форми.
– Ви схожі на русалку. Ще й до біса вродливу, – не втримався від компліменту.
– А не боїтеся, що залоскочу? – підвелася йому назустріч.
Вона висмикнула якісь невидимі в темряві шпильки з волосся, й воно чорними хвилями скотилося на її плечі й груди.
Русалка й відьма водночас.
– Я вже не в тому віці, щоб боятися, – відповів, проте, чужим голосом.
– Саме в тому, Ярославе Антоновичу, – прошепотіла запаморочливо, підступаючи небезпечно близько до нього. – Ви – мужчина, в яких тільки й закохуються жінки. – Вона ніжно провела долонею по його мокрому, цупкому волоссю, яке сріблилося в світлі повного місяця, що стиглим персиком завис уже над лиманом. – Можна поцілувати вас? – не так почув, як здогадався по її повних губах.
І тієї ж миті мовби здригнулися й упали високі бастіони прибережних круч. І земля, схитнувшись, попливла під ногами. І відлетіла геть нічна прохолода. Натомість лише вогонь і жар, що накочувалися п’янкими хвилями.
* * *
Тепер вони удвох сиділи на валуні. Корсун відчував бентежне тепло її все ще розпашілого тіла.
Пишне волосся торкалося його шиї, пестило щоки, губи.
– Ви мені подал’ували сьогодні таку дивовижну ніч, – мовила стиха, міцніше пригортаючись до його грудей.
Хіба що камінь, валун оцей твердий і бездушний, не стрепенувся б від таких слів.
– Може, ви, Анфіє, все це нафантазували собі? – сказав, безуспішно силкуючись приборкати запізніле полум’я, що спалахнуло у його серці.
– Що нафантазувала?! Мої почуття до вас? – відсторонившись, обпекла його поглядом.
– А вікова різниця між нами... Ви подумали?.. Я переступив уже той рубіж...
– Мовчіть! – притиснула прохолодні пальці до його губів. – Я нічого не хочу слухати. – Вона підхопилася з валуна. – Господи, пл’о що ви говол’ите? Який л’убіж може бути в коханні? То все дул’ниці, вигадки.
– Можливо, – підвівся й Корсун, відчуваючи нездоланне сум’яття в душі. – І все ж ви – юна, божественно красива. А поруч – ровесники. Такі ж молоді, енергійні...
– Ви ще не сказали: пл’агматичні, багаті, – перебила вона його. – А я додам: холодні й цинічні.
Вони ж і на побачення пл’иходять з мобілками, аби не пл’огавити потрібного дзвінка, не впустити своєї вигоди. І тільки й розмов, що пл’о бакси, кл’уті тачки, купівлю, пл’одаж. А в душах пол’ожнеча.
– Мабуть же, не всі так поводять себе, – спробував заперечити Корсун. – Думаю, що наш палеоботанік Вадим Гребень...
Анфія нервово засміялася.
– Любий мій пл’офесоре, – знову пригорнулася до нього. – Ви й спл’авді доросле дитя, – в її голосі
вже не було й натяку на роздратування чи гнів. – Не розчал’овуйте мене. Ви з іншого світу. І я безмежно вдячна долі, коханий, що вона подал’увала мені розкіш побувати в ньому.
Та напоєна місячним сяйвом ніч належала їм. Перша ніч і... остання.
Анфія більше не з’являлася. Ні на розкопках античного міста, ні на їхньому «біваку». І подив, розгубленість, навіть втрату душевної рівноваги Корсуна викликало вже не саме її зникнення, а поведінка людей, яких зважився обережно й делікатно розпитувати про свою загадкову знайому.
«Анфія? Вперше чуємо таке дивне ім’я», – мовби змовившись, відповідали студентки, в товаристві яких йому доводилось бачити дівчину. Не чули вони й про Ганну. «Щось не пригадуємо такої».
Те ж саме відповів Корсуну й Вадим Гребень.
– Я б запам’ятав, будьте певні, – ошкірив він білі, міцні, як у молодого жеребця, зуби. – На жаль, на жаль. Як знайдете... Познайомте обов’язково, – додав із хтивим переблиском у волових очах.
Нічим не могли зарадити Корсуну і в селі, куди навідався через кілька днів.
– Таких фамілій у нас зроду не було, – поховала його слабку надію літня жінка, якій назвав прізвище Ганниного діда по матері.
– А ви хто їй будете? – поцікавився молодик, що проходив мимо з вудкою на плечі.
– Знайомий.
– Ага, – наморщив лоба парубок, ніби та відповідь могла щось означати для нього. – Спізнилися, добродію. Кажись, саме така дівка, як ви описуєте, сідала на яхту до одеситів. Вони тут водою запасалися, ось дівка й напросилася, щоб узяли з собою. До Одеси.
– Коли це було? – аж стрепенувся Корсун.
– Минут двадцять як відчалили. Сьогодні щось не клювало, я й чув їхню балачку. Думав ще посидіти трохи...
Та Корсун вже не слухав його. З калатаючим серцем одним духом вискочив на сарматську могилу, що вивищувалася поруч. Очам відкрилася широчінь лиману з темною смужкою піщаної коси на далекому обрії. Фарватером за півмилі від берега йшла крейсерська яхта. Йшла під повними вітрилами, розсікаючи гострим форштевнем зеленкуваті хвилі, що накочувалися з моря. Чітко виднілася зменшена відстанню постать стернового на кормі. Ще двох людей можна було розгледіти поруч.
Та напружено-загострений зір Корсуна прикипів до тонкої, либонь дівочої фігурки, що виднілася на палубі поблизу щогли. Він протер долонями очі. Постать зникла. Та за кілька секунд мовби знову вималювалася. Він підняв руку, щоб привернути увагу до себе. Та яхта віддалялася швидко. І вже тільки її силует із трикутником осяяного вранішнім сонцем вітрила виднівся удалині над лиманом.