Литературный Николаев - Олександр Сизоненко

Олександр Олександрович Сизоненко

Зорi падають в серпнi

Розділ перший "Етап"

Хтось постукав у вікно тричі. Тихесенько постукав, ледве чутно – Юркові здалося: то вітер пригнув до шибки гілку бузку. Але мати кинула шитво і підхопилася з ослона. Вона застигла, повернувши голову до вікна; зігнута рука її завмерла перед грудьми, з нижньої губи нерухомо звисав шматочок тільки що відкушеної нитки, наче з напіввідкритого рота мами не виривався навіть подих.

– Що таке? – ледве чутно спитав Юрко.
Мати мовчки посварилась на нього пальцем, не відводячи погляду од вікна, і ковтнула слину.
Під вікном шумів у кущах вітер, вдалині глухо билося в скелі море, але серед цих звуків і Юрко вже добре почув повторний стукіт.
– Татко! – крикнув він, зіскакуючи з ліжка. – Татко прийшов!
– Тс-с-с! – вхопила його за плечі мама і, схилившись до самого Юркового обличчя, сказала – Замовчи, почують.

Руки її тремтіли, а в очах було стільки блиску, що Юрко побоявся, як би вона не заплакала. Але мама хутко накинула хустку на плечі й метнулася в сіни. Вона майже беззвучно відчинила двері, і Юркові чути було, як у сіни зайшов хтось великий, шелестючий, поцілував маму і пошепки спитав:
– Не ждала?
А мама у відповідь схлипнула:
– Три місяці жду… Змучилась…

У хату вони зайшли обнявшись. У мами запліталися ноги, і татко майже ніс її однією рукою: в другій тримав автомат. Не поставивши автомата, він обняв Юрка, і хлопцеві обпекло холодним металом щоку й плече. Батько поцілував Юрка, сильно вколовши щетиною, і всі троє сіли на лаву.
Мама, розв'язуючи на грудях у батька шнур плащ-палатки, зітхнула.
– Краще б ти не приходив, – вона боязко озирнулась на вікна.
– Про вікна не турбуйся, – посміхнувся батько. – Завішані добре, шпаринки не примітив.
– Я не про вікна турбуюсь. Я про етап кажу. Скоро виганятимуть усіх.
– Того я й прийшов… – Батько зсадив Юрка з колін, обома долонями, наче вмиваючись, довго тер обличчя. Шапка сповзла на потилицю, і з-під неї сипонуло на чоло буйне давно нечесане волосся.
– Може, хоч жінок і дітей залишать, – з надією сказала зажурена мама.
– Навряд… З інших сіл виганяють до лялечки. Так що збирайся, Ксеню. Я за вами прийшов. Будемо тікати.
Мама все дивилась на батька широко відкритими очима, немов дивувалася, що бачить його.
– Ой лишенько, – схопилася мама, – це ж ти голодний, а я сиджу, як засватана.
– Сиди, сиди, Ксеню, – сказав батько і погладив мамину руку. – Мені приємно, що ти сидиш поряд.
– Але ж я приготую щось поїсти, – метушилася мама. – А ти полагодь верзуни Юркові, вони зовсім розклеїлися.
– Добре. А ти тільки не затоплюй, бо дим закличе непроханих гостей.
– Німців у селі немає.
– Так є поліцаї. Не один біс?

Батько пішов у партизани давно, ще в 1942 році, і дома не був довго. Юрко вже потерпав, чи не вбили його, але зараз йому дивними здалися власні побоювання. Хіба можуть німці вбити татка? Такого сильного, сміливого. Ось він прийшов у село з партизанського табору, а можна подумати, що повернувся з роботи: так усе просто, звичайно і спокійно. Батько розклав перед собою на лаві ножиці, гумовий клей і заходився ремонтувати верзуни. Шкода, що розповідати про партизанів не хоче. Що не питає Юрко, татко кепкує з хлопця, жартує, що у дуже цікавих виростають бороди. Юрко образився: хіба він маленький, що татко боїться звірити таємницю? Йому вже десять років, он на одвірку зарубка, зроблена татком в останній прихід, три місяці тому. Хай подивиться, на скільки Юрко вже підріс за цей час! Але й це не впливає на татка. Він сміється, обнімає Юрка і каже, що навіть мама не питає його ні про що, бо він не має права розказувати: клятву давав перед товаришами і командиром.

Тимчасом батько намазав клеєм латку, підождав, доки вона просохне, для чогось похекав на неї і приліпив на дірку. Потім поставив верзуни у відро з водою і, пересвідчившись, що води вони не пропускають, підвівся.
– Так, – сказав він. – Валянки в тебе цілі?
– Цілі, – замість Юрка відповіла мама.
– Ну, тоді все. Збираймося. – Батько вийняв з кишені брудну грудочку цукру, шматок черствого хліба і подав Юркові. – На тобі партизанського гостинця. Цукор нам з літака скинули. Так що він наш, радянський.
– Нехай Юра лягає, – сказала мама. – Хай поспить трохи, ще встигнемо втекти.
– Лягай, – наказав батько Юркові. – Опівночі вирушимо, буде безпечніше.
Юркові здалося, що він ніколи не пробував такого солодкого цукру. Одкусив половинку і сховав під подушку: хай лишиться й на дорогу. Юрко дрімає і з приємністю думає про те, що татко, нарешті, дома і скоро вони підуть до партизанів. Мама вмовляє татка:
– Відпочинь і ти, Толю. А я поки що приготую все. – Вона зітхнула – Ну, де його оце поневірятись у таку негоду?
Батько довго мовчить. Чути, як шумить за вікном вітер, як реве море; під теплою ковдрою Юркові так добре, і вже навіть думати не хочеться про те, що треба йти кудись у багнюку, у вітер і ніч.

Прокинувся Юрко від лементу, який долинав з вулиці. Чути було гудіння машин, рев худоби, але все це покривалося гортанними роздратованими покриками.
– Толю, німці! – зойкнула мати.
Батько зіскочив з ліжка, миттю одягнувся.
– Виглянь, – сказав він матері і дзенькнув автоматом.
Мати нишпорила у пітьмі і ніяк не могла відшукати клямку.
– Спокійно, Ксеню, – по голосу чути було, що батько теж хвилюється.
Юрко, звівшись на лікоть, дивився у темряву, вслухався.
У розчинені двері війнув вітер, запахло розмерзлою землею, талим снігом. Виразно, наче біля самого порога, заревло море і знову стихло – мабуть, мати зачинила двері.
– Ну, що там?
– Боже мій, повне село німців! – простогнала мама, увійшовши до хати. – Що ж тепер буде?
– Вони зупиняються по дворах?
– Ні, йдуть вулицею.
– Ага, – задумано сказав татко, хвилину помовчав, і Юрко уявив собі, як він покусує губу. – Ану… Я зараз дізнаюсь, чи можна пройти городами, а ви збирайтесь швидше.

Батько вийшов. Ледве чутно прогупали кроки, і лемент з вулиці знову підійшов під самі вікна. Юрко чув, як мама опустилась на лаву й зітхнула. Вони сиділи у пітьмі й мовчали.
Минуло кілька, хвилин у гнітючій мовчанці, в цілковитій темряві, і Юрко вже хотів гукнути матір, щоб пересвідчитись, що вона є тут, що вона не пішла разом з батьком, як раптом мамині платки на вікнах просвітилися і немов попливли кудись ліворуч, наче хата раптом почала падати набік.
– Ракета! – вигукнула мама і підняла краєчок платка. В кімнаті одразу стало видно, як у сонячний день, і Юрко, плигнувши з ліжка, припав і собі до вікна. Голубувата ракета стрімко падала на низенькі хати, які в її холодному сяйві чомусь нагадали Юркові переляканих посмітюх, що присіли в кущах. Кущами здавались дерева. Навіть велетенський осокір, на якому Юрко з товаришами дер воронячі гнізда, і той здавався зараз малим.

Ще не встигла ракета долетіти до землі, як з подувом вітру долинуло зле й коротке, як гавкання:
– Хальт!
За тим на село, на всю землю одразу ж впала страшна пітьма і сухо тріснув одинокий постріл. У відповідь заспішили, застрочили автомати.
– Що це? – весело спитав Юрко.
– Боже мій, – простогнала мама. – Це вони в нього стріляють. – Вона опустилась на лаву, вронила голову на руки і зайшлася плачем. В небо знову злетіло кілька ракет, і знову заспішили кудись автоматні черги. Юрко відчув, що зараз і сам розплачеться. Піднявши кінець хустки, він вдивлявся в темряву. Під самі шибки, здається, хтось приставив глуху стіну, в якій під вікном Юрко згодом розглядів кущі смородини. Розглядів тому, що вони билися й тріпотіли на вітрі.
Повз кущі прослизнула тінь, ще темніша від них. Рипнули сінешні двері.
– Ксеню, зачини, – покликав батько. Сам він пішов на другу половину, де лежала солома.

«Мабуть, ховає автомат», подумав Юрко і пішов навпомацки до дверей. Батько, повертаючись, налетів на нього, мало не збив з ніг і, схаменувшись, швидко сказав:
– Лягай, Юрко, і ти, Ксеню, лягай. Вони можуть прийти зараз, так ми всі спимо, ясно?
Батько в одну хвилину роззувся, роздягнувся і ліг до Юрка, а згодом лягла й мама.
– Спізнились ми, Ксеню, – зітхнув батько. – Село вже оточено. Напоровся я на засідку. Здається, поранив одного.
– Боже мій… Вони ж знайдуть тебе!..
– Не знайдуть. Я кинувся був чагарником від села, але назустріч, чую, біжать ще. Тоді я під кущ. Ті, що доганяли, пробігли повз мене, а я назад. Ну, доки вони ракети кидали та чагарник розстрілювали, я вже був далеко.
– Ніхто не бачив тебе?
– Здається, ніхто…
– Але ж тепер побачать.
– Це ще не вгадано, а зараз давайте спати.
Проте ніхто до ранку не спав. Тільки Юрко так ото, дрімав потроху. Коли вже розвиднялося, батько встав і почав збиратися.
– Іди, Толю, може, хоч тобі вдасться втекти, – просила мама. – Нас все одно далеко не заженуть. Та й навряд чи поженуть взагалі. А тебе поліцаї або староста видадуть.
Батько мовчки взувався. Не підводячи очей і не дивлячись на маму, він тупнув ногами, пробуючи, чи добре взув чоботи, чи не муляють онучі, і сказав:
– Знайди сокиру, Ксеню.
– Отам під лавою лежить біля дверей.
– Ну, добре. – Батько одягнувся, під широким пальтом сховав автомат – притиснув його ліктем – і не помітиш. В ліву руку взяв сокиру і, на секунду зупинившись у дверях, оглянувся на Юрка, підморгнув йому бадьоро, потім перевів погляд на маму і враз спохмурнів, опустив очі.
– Що ж, Ксеню, – він розвів руками. – Мушу пробитись до своїх за всяку ціну. А вивезти вас вони не встигнуть, ми їм сипонемо жару під хвіст. Бувайте.
Він швидко вийшов і рушив вулицею попід хатами – мирний і звичайний селянин. За плечима в нього вився синюватий димок від цигарки, в руці погойдувалася іржава сокира. Отак неквапливою ходою він дійшов до кінця вулиці і, не роздумуючи, попрямував до воріт саду. Юркові видно було, як батько кинув у воротах цигарку і, затримавшись на секунду, розтер її, наче боявся, що загориться сад.
У цей час повз двір пройшли двоє здоровенних німців з гвинтівками на плечах, у теплих маскувальних балахонах та в білих кролячих шапках і теж попростували до саду.

Батько, не оглянувшись на село, пішов садом далі. Німці прискорили крок і рушили слідом за ним..
– Ей! – крикнув один з німців. – Хальт!
Батько все так же спокійно йшов, помахуючи сокирою, мовби не почув окрику. Але не почути не можна було, бо відстань між батьком і німцями – всього п'ятдесят метрів.
– Хальт! – знову крикнув німець і потягнув з плеча гвинтівку. Другий німець теж зняв гвинтівку, клацнув затвором і, не прикладаючи до плеча, вистрілив услід батькові. Чимала гілка, підтята кулею, впала з дерева і ніби нехотя лягла батькові під ноги, перетинаючи шлях.

Батько озирнувся на німців, ткнув себе в груди пальцем і здивовано розвів руками: мене, мовляв? Дивно!
Він ждав, доки підійде патруль, але дивився кудись в інший бік. Юркові в просвіт вулиці видно було лише невеликий шматок саду. З обох боків його закривали хати, і хлопець не бачив, куди і на кого дивиться батько. Юрко бачив тільки, як підходили до татка німці, і йому здавалося, що підходять вони надто повільно. Татко стояв, байдуже відставивши ногу. Німці підходили все ближче.
«Зараз татко різоне їх з автомата!» з якоюсь внутрішньою радістю і страхом подумав Юрко, і серце в нього забилось ще швидше.

Німці підходили. Ось вони вже в п'ятьох кроках.
– Чого ж він не стріляє? – кричить Юрко, але із-за хати виткнулися ще двоє німців, що йшли батькові напереріз, і Юрко зрозумів, чого батько не стріляв.
«Зараз вони його обшукають, – думав Юрко. – Знайдуть автомат і…»
Але німці не стали обшукувати батька. Вони щось спитали його, а батько, простягнувши сокиру, щось їм сказав, очевидно, що він ішов урубати дров. Тоді один німець щось сказав, і всі вони засміялись. Загнувши великого пальця, той самий німець показав за спину, на село: іди, мовляв, додому.
Батько хитнув головою і пішов у село, а німці стояли і дивились йому вслід.

Повернувшись додому, батько закопав у великій хаті автомат, зайшов і сів поряд з матір'ю.
– Ну, от я й дома, – сказав він, зітхнувши. А мама трохи винувато всміхнулась:
– От і добре. Що буде, те й буде, аби разом. От тільки нездужаю я вже кілька днів, тиф ходить, хоч би не захворіти…
Щось вони ще снідали, щось зв'язували в клунки, але Юрко не пам'ятає, що саме. Все заступив той момент, коли в хату увійшли одразу п'ятеро німців і закричали:
– Шнель!
– Бістго!
– Льос!
– Давай, давай!

І хоч до цього страшного моменту готувалися давно, виявилось, що нічого ще не підготовлено. Куди, наприклад, діти подушки, що робити з ліжком, з фотографіями, які висіли на стінах ще при Юрковій бабусі? Ні, про етап говорили, а не готувалися до нього. Говорили і все сподівалися, що його не буде. Але він наступив, цей час, і треба було кидати домівку, лишати все напризволяще і йти… Куди, чого? Що там чекає на них у чужій чужині? А фашисти підганяли:
– Шнель, бістго!
– Льос!
– Абер бістго!

Вони викидали все з хати в сіни. Грудочка цукру, схована звечора Юрком під подушку, впала на підлогу і докотилася до самих його ніг. Але хлопець не нахилився за нею. Він ступив за поріг і побачив на вулиці жінок і дітей з клумаками за плечима, зігнутих бабусь з костурами і своїх ровесників. Дехто вів на мотузку кіз, дехто в кошику ніс курей, але коли вийшли за село, курей одібрали німці собі, а кіз погнали в село.
Розпоряджався всім і командував ще зовсім молодий німець з плетеними сріблястими погонами. Він сидів на вороному коні, наче перед об'єктивом фотоапарата – підтягнутий, виголений, сповитий навхрест портупеями.

Коли зігнали всіх на майдан, він одділив бабусь та старих дідів і величним жестом руки відпустив їх назад, у село. Бабусі йшли, хрестячись, а діди посміювались над ними:
– Підождіть, підождіть, що ви завтра їстимете..
– У своєму дворі курочка обов'язково зернятко вигребе, – відповідали оптимістичні бабусі, – ще й вас до нового прогодуємо.
Юркова мати ледве стояла на ногах. Вона була жовта, як віск, а на лобі й щоках поблискував краплинами піт. Губи в неї тремтіли. Батько підійшов до німця з плетеними погонами і сказав:
– Моя дружина хвора. Її треба залишити тут.
– Де ваш дружин? Оце? Вона зовсім молодий, вона буде працювайт на фабрік.
– Але вона хвора. Її треба зоставити тут.
– Зоставіт? Що це «зоставіт»? Ага, понімаю. І малчік теж зоставіт? Ні, вони будуть працювайт на райх, а не на комуніст. Марш! – подав він команду і поїхав наперед.

Озброєні німці оточили людей, погнали. Сонце вже пригрівало, і дорога сірою стрічкою тяглася поміж засніженими полями, і їй не було кінця. Під ногами хлюпала сніжна каша, розбовтана військами, що пройшли вночі. Далеко-далеко попереду серед білої рівнини темніла пожежна вишка і все наче тікала далі й далі. По дорозі кумедно й весело стрибали граки. Їм байдуже було, що людей кудись женуть на чужину. І Юрко позаздрив гракам: їм не треба йти по роз'юшеній дорозі аж ген до тієї вишки і десь ще далі, до залізничної станції, вони скоро діждуться справжньої весни і будуть стрибати по першій травичці, а його, Юрка, може, завезуть десь далеко-далеко. І для чого? Що він там робитиме?

Хлопець підвів голову. І попереду, й позаду йдуть люди з клумаками – чоловіки, жінки, діти, йдуть, похиливши голови, дивлячись під ноги. Поклали на лямки руки і йдуть, ідуть. І хто знає, куди більше вкладають вони енергії, чи в оце простування по шляху, чи в оті гіркі думи, що відбилися на кожному обличчі, навіть на похилених плечах, на приречених постатях з похиленими головами.
«Про що вони думають?» мучить Юрка запитання.
А люди йдуть і йдуть в скорботі й печалі. Вони теж сумують за весною, яка прийде сюди і не застане їх тут, за теплим сонечком і рідним селом, яке буде їх виглядати днями й ночами – і чи діждеться? Будуть над селом битися весняні вітри, будуть ластівки літати попід вікнами, а хазяї десь у тузі гнутимуть спину на чужині… А там скоро наші прийдуть. Прийдуть визволяти людей, а визволять порожнє село…

Юрко тепер розуміє, про що так тяжко, так трудно думають люди, його односельчани, і йому самому стає тяжче йти, важче дихати, гірше дивитися на розбовтану дорогу. Поруч іде татко. Він несе клумачок і веде маму під руку. Він теж похилив голову, але коли підняв на Юрка очі, то десь глибоко в його очах хлопець побачив іскорки. Від тих іскорок Юркові стало легше, веселіше, хотілося сказати до всіх: нічого, минеться! Все буде добре!
Збоку глянув на Юрка Олекса Петрович Юрський – старий учитель. Він викладав німецьку мову в їхній школі. Юрко ще ніколи, звичайно, не був на його уроках, але знав, що учні називають Олексу Петровича поміж собою «Ауфвідерзеен», що учитель він добрий, майже нікому не ставив поганих оцінок і все прощав. Він глянув на Юрка, поворушив кудлатими бровами і всміхнувся:
– Тримайся, хлопче, все буде добре.
Мабуть, у всіх цих людей були надії на краще. Мабуть, всі вони сподівалися, що далеко не підуть звідси, що налетять наші війська, переріжуть шляхи, визволять їх і далі поженуть німців самих, поженуть танками, гарматами і літаками…
Але йти довелося далеко. Йшли цілий день і цілу ніч і лише наступної ночі прийшли на глухий степовий полустанок, де їх чекав порожній товарняк. Людей до нього зганяли з обох боків залізничної колії, і цілу ніч прибували з степу нові й нові валки.

Вже вони сіли у вагон, вже мама лежала в куточку вагона і стогнала, а люди все прибували, і Юрко дивувався: де їх стільки береться в степу? Був порожній степ, а людей зібралося з нього як багато! З цими думками Юрко заснув і прокинувся вдень, коли вже поїзд гримів на стиках і мчав кудись. Людей у вагоні було повно, двері зачинені.
– Бач, як везе, – сказав хтось. – На жодній станції не зупиняється.
– Везе, бодай його на той світ отак везли, – озвався дідок, що сидів поруч з Юрком.
– А ви, діду, чого це їдете? В Європу захотілося? – спитав хтось, видно, молодий, і з напівмороку блиснули очі й вималювався білявий чуб.
– Таке, скаже, реп'ях! Європи захотілося. Та нехай вона тобі повіситься, та Європа! Зроду не бачив і бачити не хочу. Так силою ж везуть. Я кажу німчурі: «Куди ж ви гоните мене? Мені ж шістдесят скоро стукне». А він: «Моцний ще, моцний!» А щоб тобі чорта моцного в печінку, ідоле проклятий.
Юрків татко, на колінах у якого лежала мамина голова, тихо спитав:
– Дідусеві не дивно, що в етап пішов, а от як це молоді так легко далися в руки?

З хвилину панувала мовчанка. Поїзд скажено вистукував на стиках, летів повз станції, навіть не подаючи гудка.
– А це не так легко, як вам думається, – відповів білочубий і почав пробиратись до батька.
– Жінка? – кивнув він на маму.
– Ага. А он син, – показав батько на Юрка. Білочубий, не глянувши на Юрка, похмуро спитав:
– Хвора? Тиф, мабуть. Зараз епідемія. – Помовчав і зітхнув: – Погано…
– Та хорошого мало… – відповів татко й задумався.
Гримлять колеса, важко здіймаються мамині груди, і Юркові все це видається сном.
– А мене, знаєте, знайшли, – сказав білочубий пошепки. – Я полонений, розумієте? Сибіряк. Втік з табору і кілька місяців переховувався в одному хуторі. А це виганяли етап, знайшли мене. Мало не розстріляли: чого ховався, мовляв. Бабуся, в якої я жив, ледве вимолила мене. Це мій син, каже. Ну, якось обійшлося.
– Як вас звати? – спитав батько.
– Андрій Борсуков.
– Давайте, Борсуков, триматися купи. Ось жінка видужає, то, може, щось придумаємо.

Але мама не видужувала. Вона втратила свідомість, і її годували тепер з чайної ложечки батько з Олексою Петровичем. Спочатку вона ще пила теплу воду з цукром, але все менше й менше, і, стежачи за тим, як годують маму, Юрко згадав ластівку, яку підбили колись пастухи і віддали йому. Він поїв її водою, а вона заплющувала очі й роняла голівку.
Тонка і видовжена, в чорному демісезонному пальтечку, крізь викіт якого видніється біла кофтина, мама дуже нагадує ту ластівку, що вмерла на Юрковій долоні; її безвільно розкидані руки схожі на ластівчині крила, а голова так само безсило падає на плече.
Коли відкривали вагонні двері, – а це траплялось двічі на день, – та подавали у вагон якусь бурду в бачках і теплу воду в бідонах, – всі розступалися, щоб до мами дійшло свіже повітря. Олекса Петрович Юрський пробирався до виходу і кричав німецькою мовою:
– Тут жінка вмирає! Пришліть лікаря!

А Борсуков гірко хитав головою:
– Нічого це не допоможе, ніякого лікаря вони не дадуть.
І навіть Юркові було зрозуміло, що дядя Андрій правий, що мамі тут ніхто не допоможе. Та Олекса Петрович при кожній нагоді повторював свої спроби вплинути на начальника ешелону або його підлеглих, йому допомагали й інші, але охорона мовчала, як оті сосни, що стояли оддалік в лісі і байдуже світили червонястою корою.

На п'ятий день подорожі мама вже не прийняла ні крапельки води. Її дихання часом переривалось, і вона лежала зовсім нерухомо, а потім здригалась і починала дихати швидко-швидко, неначе їй треба було обов'язково наверстати пропущене. Це нервувало Юрка, йому самому важко було дихати, і заснув він пізньої ночі, лежачи поряд з мамою, притиснувшись до неї боком.
І снився йому сонячний літній день, снились товариші, берег моря і теплі хвилі, що гойдали їх, хлопчаків, на собі. Вони купались довго, і хвилі ставали все холодніші. Мама стоїть на порозі, кричить щось Юркові, свариться високо піднятою рукою: виходь, мовляв! Так, треба виходити, бо стало зовсім холодно й сонце сховалося в хмарах. Юрко виходить з води і… прокидається.
Як справді холодно і як тихо у вагоні! Поїзд, здається, стоїть. «Ага, оце через те, мабуть, і холодно»! думає Юрко й підводиться. У вагоні всі сплять. Підводячись, він опирається на мамину руку й раптом відчуває, що рука її незвично тверда, холодна вона, як лід, а головне – чужа. Чужа, як дошки оцього вагона. Якою чужою може стати мамина рука! Трапилося щось страшне, щось непоправне, і трапилося воно в той час, коли Юрко спав. Охоплений жахом, він стає на ноги і хоче кричати, але стрічається з батьковими очима. Вони дивляться на нього не кліпаючи, дивляться печально й суворо, як на дорослого, і в Юрка під цим поглядом пропадає бажання плакати. Нажаханими очима дивиться він на маму і поволі опускається на своє місце. У нього дзвенить в ушах і дерев'яніють руки. Потривожений його рухами, Олекса Петрович прокидається, з хвилину дивиться на маму, на Юрка, на батька і діловито нишпорить у своїй торбі. Ось він виймає білий рушничок і накриває ним мамі обличчя. Згодом поїзд рушає, і всі прокидаються.

Того ранку не було у вагоні розмов, не жартував Борсуков, щоб розвіяти тугу товаришів і заглушити муки голоду; може, думав кожен про свою долю, глянувши на чужу смерть, наче у дзеркало: кому ще вертатись додому, а кому отак само доведеться, можливо, вмерти на чужині…
І кожного огортає туга за тим, що минуло і не вернеться, і серце кожного отут, у вагоні, жаліється на свою долю, на війну, жаліється тихо, ніжно, як жаліються ліси восени, коли темними ночами падає з них листя.
А поїзд мчить на захід, все далі й далі від рідного краю, кудись у чужину, і в кутку вагона здригається під перестук коліс тіло Юркової матері, схожої на мертву ластівку.

І стало нестерпним їхати отак у цьому вагоні, з трупом молодої жінки, невідомо куди і по що. Затупали, забили кулаками в двері, почали кричати, вимагаючи начальника ешелону. Але колеса гриміли, летіли назад будки стрілочників і смугасті шлагбауми, летіли поля, ліси, села, і нікому не було діла до того, що діється у вагоні і куди везуть цих людей. Двері вагона замкнені, на вузеньких віконцях колючий дріт – як хочеш кричи, ніхто навіть не підійде. На якійсь зупинці принесли бурду. І тоді майже всі закричали:
– Жінка померла в нашому вагоні!
– Хоронити треба!
– Загубили, звірі, життя молодій людині!
– Що, у вас лікарів немає?
– Дозвольте хоч поховати! Тут же її чоловік і дитина!
Наглядач, при якому розливали бурду, нарешті розціпив кам'яні щелепи і сказав:
– Сьогодні приїдемо на місце. Там і похороните.
Ховали маму аж в передмісті Гамбурга, далеко від рідного села, від берегів теплого Чорного моря, на акуратному полустаночку. Доки вибралися з ешелону, доки охорона шикувала та підраховувала людей після переклички, Олекса Петрович, Борсуков і татко вирили в пристанційному садочку могилу, загорнули маму в плащ-палатку, у якій татко прийшов з партизанів, і поховали. Юрко механічно поцілував блискучий, наче з мармуру, вологий мамин лоб і все дивився, як яма виповнювалась темнокоричньовою землею, як ріс горбок над маминою могилою, як його акуратно оправив Олекса Петрович Юрський. Ось зараз вони підуть і, може, повернуться додому, тільки мами ніколи вже не буде. Вона навіки залишиться тут, на чужій далекій землі, на цій станційці, назви якої не знає Юрко, і він більше ніколи в житті мами не побачить. А дома жде її море, теплий ласкавий вітер, їхня хата. Жде і ніколи не діждеться. Ніколи?!
Юрко, плачучи, падає на цю свіжу, першу в його житті могилу, і хоч навкруги зеленіє трава, хоч грає весняне сонце, земля на маминій могилі йому пахне осінню.

Розділ другий "Чужина"

Пересильний пункт.
У широкій світлій кімнаті за столами сидять лікарі – чоловік з дванадцять. Все тут біле й чисте, все незвичайне після вагонного бруду, смороду і духоти.
В центрі – худорлявий сивий чоловік у пенсне, трохи позаду – довгоногий перекладач у чорній гестапівській уніформі. Перед ним лежать списки. Коли Юрко з батьком зайшли, тримаючи під руками свій одяг, сивий чоловік блиснув на них скельцями пенсне і спитав:
– Фаміліє?
– Муратов, – відповів батько.
– Муратових троє, а вас – два. Чому? – суворо спитав перекладач.
– Дружина померла в дорозі.
Перекладач щось відзначив у списку.
– Погано, – сказав чоловік у пенсне і підвівся. – Хлопчик міг би бути з нею, ми б її влаштували десь у бауера. А так… – він скинув пенсне і глянув на голого худенького Юрка. – Ми повинні його відправити в дитячий табір. В таборі для дорослих таких не можна тримати.
– Доктор Ландман, – сказав перекладач, – говорить, що там і годують дітей краще, ніж в трудовому таборі дорослих. Та це так і є. Він говорить, що їх там і вчать, так що вашому синові буде непогано.
– Ви не турбуйтесь, – знову заговорив лікар у пенсне. – Він буде близько від вашого табору, і ви зможете його навідувати в неділю. – Він швидко написав щось на клаптику паперу і подав батькові. Той мовчки згорнув папір і десь засунув у одяг.
– Ну, хлопчику, йди ось у ці двері, – говорив далі чоловік у пенсне, і голенький Юрко, обережно ступаючи по кахляній підлозі, пішов, притискуючи до грудей свою одежину. Батько бачив його тоненькі ноги, такі тоненькі, що суглоби виділялися гулями, кістляву спину й гострі рухливі лопатки і вловлював у рідній постаті сина, у його рухах і ході багато дорогого, Ксениного, чого раніше наче й не помічав. «Ех, і життя ж тобі випало, синочку!» подумав він з гіркотою і важко зітхнув.

Простягнувши руку до дверей, Юрко оглянувся. У його широко розкритих великих очах було запитання, розгубленість. «А ти ж як? А що далі?» питали батька ці очі. Так він мелькнув на порозі і зник, а батько ще довго дивився на двері, що зачинилися за ним. Далі підняв важкий погляд на лікарів.
– Куди ж тепер мені йти? – спитав він.
– Зараз поки що йдіть у баню, ось у ці двері, праворуч. А потім у гамбурзький трудовий табір, – відповів лікар у пенсне.
Перекладач посміхнувся іронічно, дриґнув довгою своєю ногою і, коли двері за Муратовим-старшим закрились, сказав:
– Він туди не піде, докторе Ландман. Цей суб'єкт був партизаном у себе дома. Ось донос його земляка, поданий начальникові охорони.
У сивого лікаря впало з носа пенсне, коли він читав брудного папірця, покладеного перед ним перекладачем. Швидким завченим рухом доктор поставив пенсне на місце, але воно впало знову.
– Я помічаю, ви хвилюєтесь, докторе Ландман? – єхидно запитав перекладач.
Доктор глянув на нього і нічого не відповів.

У фрейлен Бірке була тяжка рука. Коли ранком Юрко не встиг заправити постіль і по сигналу змушений був стати у шеренгу, вона підійшла і вдарила його в обличчя. І рука наче пухка у фрейлен Бірке, і сама вона худа, не дуже висока, і плечі в неї вузькі, але від її удару Юрко опинився на підлозі, а з носа в нього одразу ж потекла кров. Навіть в роті стало солоно.

– Підведись, – спокійно сказала фрейлен.
Юрко підвівся і крізь дзвін у вухах погано розумів, про що питала його фрейлен Бірке.
– Зрозумів, за що? – почув він нарешті її голос і ствердно хитнув головою.
Фрейлен закурила сигарету, вдарила рукою об руку, наче струшуючи з них щось брудне, і пішла понад рядами ліжок. Сорок вісім її вихованців стояли двома шеренгами між двома рядами ліжок і, здається, не дихали. Але огляд закінчився щасливо, і фрейлен Бірке повела хлопчиків на ранкову гімнастику. Юркові вона дала дві хвилини на те, щоб він заправив як слід постіль і потім щоб прибіг на гімнастику.
Так невдало почався його перший день у таборі-інтернаті.

На зарядку він встиг, вправи виконував добре – цьому його навчили ще в школі, – і тут обійшлося без зауваження і кари. Після сніданку їх повели в клас.
Фрейлен Бірке була в них наставницею. Її уроків – фізкультури та німецької мови – боялися як вогню. Всі сорок вісім чоловік в класі були росіяни, і через те арифметика, читання, писання викладались поки що по-російськи. Німецьку мову вчили щодня, і давалася вона Юркові дуже туго.

На першій же перерві його, як новачка, оточили хлопці. Це були його ровесники, всім їм було по десять-дванадцять років. Вони розпитували Юрка, звідки він, де його батьки, скільки закінчив класів. Раптом, розштовхавши всіх, перед Юрком виріс пикатий хлопчина. З одного погляду видно було, що це забіяка. Є такі хлопчаки в кожному колективі, і завжди їх можна впізнати навіть зовні. У цього, що стояв зараз перед Юрком, був облуплений ніс і руде непокірне волосся задиркувато стирчало над лобом якимсь дивним вихром, наче його колись ще малим лизнула корова, та так воно й залишилось на все життя. Рот великий із заїдами, а очі – ну, просто кошачі: зелені, нахабні, так і липнуть, наче гумовий клей, до тебе.
– Що в тебе є? – спитав він Юрка і наказав: – Показуй, зараз же!
– У мене є тільки ножик. Мені тато подарував.
– Показуй ножик!
Юрко вийняв з кишені невеличкий складаний ножик з кістяною колодочкою і почав одкривати.
– Дай я сам, – рудий вирвав у Юрка ножик і, примружившись, одкрив його зубами. В руках у рудого ножик здавався ще кращим. Він повертів його в руках, попробував пальцем і раптом прицілився на невеличкий кленочок, що його, мабуть, тільки в цьому році посадили.
– Ножик, здається, гострий, зараз спробуємо.
– Не чіпай дерево, Оса! – сказав чорноокий хлопчина, що стояв перед Юрком. – Не чіпай, чуєш? Влетить од Бірки.
Рудий оглянувся, презирливо чвиркнув крізь зуби і одбатував нижню гілочку.
– Бірка! – подав хтось приглушений голос. Всі одразу кинулись врозтіч.
– Тікай, – шепнув Юркові чорноокий хлопець, але Юрко не схотів тікати.
Фрейлен Бірке підійшла до деревця, підняла зрізану гілку.
– Ну, – спокійно спитала вона Юрка, – хто зрізав гілку?
Не встиг Юрко зібратися з думками, як рудий крикнув:
– Він зрізав гілку! Ось я в нього ножик видер, – він підійшов до фрейлен і з ангельським виглядом показав їй ножик.
– Оце так ти починаєш своє життя в нас? – спитала Бірке Муратова.
«Чого ж вони всі мовчать? – думав Юрко про своїх однокласників. – Чому ж ніхто з них не скаже, що гілку зрізав не я, а Оса?»
– Так для чого ж це ти зрізав її? – допитувалася Бірке.
– Я не зрізав гілки, – твердо сказав Юрко.
Дружний регіт вкрив його слова. Гучніше за всіх сміявся Оса.
– Щеня, ти ще й брехати будеш! – фрейлен знову вдарила Юрка, на цей раз по губах, і, вихопивши з нагрудної кишені спортивну сирену, засюрчала.
– В карцер його, – кивнула вона двом наглядачам, що вибігли на її сигнал.

Такого віроломства, такого шахрайства Юркові не доводилось зустрічати в своєму житті. Він сидів у карцері, в темній, сирій коморі без вікон, і плакав. Боліли розбиті губи, болів ніс. А найдужче боліло у Юрка серце. У нього таке горе, мама померла, батько не приходить, а тут так над ним знущаються.
Десь у грудях піднімалась злість проти рудого Оси, і Юрко, переставши плакати, стискував кулаки.
Коли він вийшов із карцеру, Оса підняв його на глум. У спальні Оса підхопився з ліжка, перебіг в темряві майже всю кімнату і нахилився до Юрка.

– Ну як? – спитав він під приглушені смішки своїх прихильників.
Юрко з усієї сили стиснув кулак і, як тільки міг, вдарив Осу межи очі.
– Отак, – сказав він і пішов до свого ліжка.
Оса не чекав такої несподіванки від тихого Юрка, а удар був такий сильний, що він вхопився обома руками за обличчя, сів на ліжко й заплакав.
У кімнаті було тихо. Певне, всіх здивувала сміливість Юрка, бо Оси всі боялися. Юрко роздягнувся і швиденько забрався під ковдру. Сподіваючись, що Оса ще полізе в бійку, він не зводив з нього очей. Але той підвівся і пішов на своє місце.
– Я ось тобі дам завтра! – погрожував він, але Юрко тільки посміхнувся в темряві.
Ранком наступного дня Муратов вчасно заправив постіль, і фрейлен Бірке на цей раз не чіпала його.
– Щоб ти знав, Муратов, – говорила вона йому, – раз до тебе звертається вихователь, відповідай негайно.
– Так хай усі скажуть, хто зрізав гілку.
– Мовчи, і слухай, і запам'ятай раз назавжди. Раз я питаю тебе, ніхто не має права відповідати за тебе. За це теж карцер. Вихователю треба розповідати все й одразу. Зрозумів?
– Зрозумів.
– А тепер, Оса, віддай Муратову його ножик.
– Навіщо? – спитав рудий.
– А навіщо ти в нього забрав учора? Він одсидів за тебе в карцері, а ти поверни йому ножик. І швидко, в мене немає часу з тобою розмовляти.

Оса віддав Муратову ножик, але з того дня вони билися де тільки можна було, і слабкіший Юрко завжди починав бійку першим. Так, за традицією інтернату, він одержав кличку «Шакал». Зате рудому не поступився жодним кроком.
Взагалі Юркові важко було звикати до нової обстановки: в інтернаті цінувалось усе те, що вдома і в школі вважалось паскудним. Обов'язком кожного тут було доносити на свого товариша, хитрувати, викручуватись із скрутного становища, хоча б за рахунок невинного учня. Чесне зізнання кари не пом'якшувало, навпаки, погіршувало її.

Серед усього цього незрозумілого і чужого світу хлопець з нетерпінням чекав приходу батька. Він сподівався побачитися з ним в неділю, але неділя минула, а в інтернат ніхто не приходив.
На другу неділю, коли швейцар вигукнув його прізвище, Юрко кинувся в прохідну мов ошпарений. Але там стояли Олекса Петрович Юрський і Борсуков. Вони були одягнені в смішні сірі костюми з ковдр і в кумедні черевики на дерев'яній підошві.
Олекса Петрович витягнув із кишені пакуночок і подав Юркові.
– На, це тобі гостинці від французів. Вони від Червоного хреста щонеділі допомогу одержують. Там хліб з маслечком, з мармеладом. – Олекса Петрович метушився, говорив багато і ні разу не підвів очей на Юрка.

Борсуков мовчав.
– А де ж мій татко? – спитав з тривогою хлопець. – Чого він не прийшов?
– Тут справа така, – почав Олекса Петрович. – Ми його не діждались. Розумієш?
– Звідки не діждались? – спитав Юрко, нетерпляче переступивши з ноги на ногу і не зводячи очей з Олекси Петровича. – Що з ним трапилось?
– Ну, одним словом, його повезли в інший табір, – Олекса Петрович потирав руки, торкався Юркового плеча, починав щось говорити і на півслові обривав.
Юрко запитливо глянув на Борсукова. Той кашлянув і сказав, дивлячись собі під ноги:
– Ти, Юрко, не сумуй. Ми будемо їздити до тебе. Хлопець раптом повернувся і пішов геть, піднявши вгору худі плечі й широко розставивши лікті.
– Юро, куди ж ти? – гукнув Борсуков, але голос його обірвався, і він махнув рукою. – Будь ти прокляте, отаке життя! Ходімо! – сказав він з серцем.

Вони справді не діждались старшого Муратова. Він затримався в бані щось надовго. Майже всі люди з їхньої групи помилися вже, от-от мали вийти й останні, а Муратова все не було й не було. Олекса Петрович наважився навіть викликати перекладача і про щось з ним довгенько розмовляв німецькою мовою. Перекладач розводив руками, крутив головою, мовляв, нічого зробити не можу – і всміхався до Олекси Петровича. Але вертався від нього Юрський схвильованим, розгубленим. Він наче шукав когось очима.
– Та як же це так? – говорив він, опускаючись на лаву. – Кажуть одне, а роблять друге. Табір!
– Який табір? Концентраційний? – спитав хтось.
– Що? Муратова в концентраційний табір? – спитав Борсуков і пошепки додав: – Хтось, мабуть, доніс на нього.
– Е, вони все знають, – Олекса Петрович задумався і наче сам до себе сказав – Табір! Легко сказати – табір!

Він говорив» з обуренням, немов про якесь прикре непорозуміння.
Вхідні двері відчинились, і до приміщення зайшли два есесівці. Доки вони входили, крізь розчинені двері Борсуков помітив чорну машину, що стояла біля самого під'їзду. «За Муратовим», подумав він. І дійсно, через п'ять хвилин есесівці вийшли, тримаючи Муратова за руки. В страшній мовчанці вони пройшли кімнату, а перекладач, випередивши їх, одчинив вихідні двері.
– Одну секунду, – спокійно сказав. Муратов до есесівців і, зупинившись, обернувся, шукаючи когось очима. Побачивши Олексу Петровича, він наче підбадьорився, вираз блідого обличчя якось потеплішав, і навіть посмішка, болісна посмішка, наче у тяжко хворої людини, торкнулася його губ.
– Юрка не забувайте, Олексо Петровичу! – і він сказав адресу інтернату.
– Ну, льос! – визвірилися на нього есесівці і ступили за поріг. Двері зачинилися, і Муратов пропав за ними назавжди.

Коли перекладач, випровадивши есесівців з Муратовим, повертався, Олекса Петрович підвівся йому назустріч і щось швидко заговорив німецькою мовою. Перекладач всміхався, розводив руками, а Юрський в чомусь настирливо його переконував, хапав за рукав. Зрештою, перекладач насупився і, сказавши щось Олексі Петровичу, швидко пішов до внутрішніх дверей. Юрський кинувся за ним; в нього по-старечому підгиналися ноги, коли він біг за довготелесим перекладачем, і взагалі вигляд був жалюгідний. Але перекладач не озирнувся. Лише коли Юрський ступив за поріг, він гаркнув: «Раус!» – і Олекса Петрович вилетів з кімнати як ошпарений.
– І на чорта він вам здався? – розсердився Борсуков. – Хіба вони що-небудь скажуть?
Олекса Петрович мовчав, наче не чув його голосу.

Олександр Сизоненко в роки Великої Вітчизняної війни

Розділ третій "Мiж життям i смертю"

Весь день у ту неділю Юрко тинявся по подвір'ю як неприкаяний. Батька немає, мами немає, кому ж пожалієшся, що вже третій день болить голова, що у вухах дзвенить, а в роті так противно, наче смокчеш іржаве залізо. Так, немає вже й батька. Очевидно, німці дізналися, що він партизан. Хтось із своїх його зрадив, і тепер Юрко ніколи не побачить його карих усміхнених очей, не почує рідного голосу. Лишився він один-однісінький на цій чужині. Наче якась велика хмара впала йому на голову і висить та й висить чи не з самої отієї ночі, коли прийшов тато. Така коротка радість і такі страшні муки!

Юрка палить вогнем, йому здається, що він пірнув і одкрив у воді очі: повітря якесь зеленувате, все мляве, а голова в нього пухне, і щось зсередини так тисне на неї, що здається, вона от-от розірветься. Він іде до кімнати і, одягнений, взутий, падає на ліжко. З якоїсь сірої глибини напливає на нього черговий із сірими сердитими очима і щось йому кричить, але Юрко не розуміє, що саме, і зовсім його не боїться. Взагалі йому зараз до всього байдуже, от тільки він не може згадати, хто цей черговий: обличчя знайоме, а як його звати, Юрко не пам'ятає. Він ворушить губами, нахиляється до самого Юркового обличчя і розмахує руками.
– Я захворів, – каже Юрко, – в мене дуже болить голова, не кричи, – він закриває очі і поринає в темряву. Потім з'являються десь, наче з дна глибокого яру, голоси, хтось бере його холодними руками за голову, одкриває йому очі, і над собою, поміж якимись хмарами, Юрко бачить сивого лікаря в пенсне, отого, що оглядав їх з батьком в день приїзду. Цей лікар щось питає Юрка, але він не чує і не хоче розуміти, про що питає лікар. Він радий, що зустрів його, лікар, напевне, знає, де татко, от тільки треба спитати. – Де мій батько? – кричить він з усієї сили, але ніхто ніяк не реагує на його крик. Ага, нарешті лікар схиляється до нього.
– Ти щось хотів сказати? – питає він, але на Юрка накочується темний сон, і все щезає.
– У хлопця вже тиждень тому почався тиф, – відзначає доктор Ландман. – Я забираю його в свою поліклініку, фрейлен Бірке.

Сниться Юрі Муратову сон: десь бреде він порожнім селом – вулиці кінця не видно, і під ногами крута багнюка, а обабіч латки жовтого брудного снігу. Хати, кинуті господарями, пороззявляли роти розчинених сінешніх дверей, наче проголодалися і німо просять їсти. Заходить вечір. Косі тіні від хат лягли через дорогу, і Юрко то йде в такій тіні, і йому стає холодно, то, потрапивши в просвіт між хатами, відчуває на своєму обличчі, на голові, на руках – на всьому тілі ласкаві й теплі дотики сонячного проміння. Ступить один, другий крок, засліплений і пригрітий сонцем, а тоді знову бреде розгрузлою дорогою в холодній темряві.
Крута багнюка липне до верзунів важким, пудовим шматтям, і йому здається, що вся вулиця тягнеться за ногами. Невимовно важко йти, кожен крок коштує неймовірних зусиль – здається, оце ступне він востаннє і впаде.

Але він іде все далі й далі, йому хочеться вибратися з села засвітло. І не вдається. Раптово впала на землю ніч, стало темно, наче йому зав'язали очі, і він вже не бачить ні хат, ні вулиці, ні дороги під ногами. Тільки небо зеленувато світиться вгорі, плавають, переливаються в ньому, насмішкувато переморгуючись, зорі.
«Куди йти? Як бути далі?» хоче спитати хлопець, але навколо ні душі. Очевидно, жителів вигнали німці до лялечки, і тільки в різних кінцях села сумно, наче над покійником, виють покинуті собаки. Жах насувається на хлопця, йому моторошно стає від того виття, від темряви і розгрузлої дороги, що лягла йому під ноги та веде невідомо куди, і він потихеньку починає чалапати з дороги, сподіваючись прибитися до якоїсь хати. Вітер дме злий, колючий, – хоча б затишок, хоча б за стіною десь сховатися від нього! Хлопець тихо переставляє ноги, щоб не чвакала багнюка та не почули бездомні собаки. Вони, певне, показалися на самоті та у відчаї і розірвуть його.

Нарешті – стіна. Він сідає навпочіпки під стіною і заплющує очі. Вітер шумить за рогом; виє і виє десь на далекому кінці села пес; і Юркові здається, що оця самотність і темрява, оця брудна вулиця і ніч ніколи не закінчаться. І тоді, як блискавка, осліпила його згадка про море, про маму, про сонячний день, теплий, ласкавий вітер і, зірвавшись на рівні ноги, він крикнув:
– Мамо! Мамочко! – і побіг геть із цього покинутого села, од цього виття, що годне витягти серце, від оцієї темряви. Він біг, натикаючись грудьми на паркани, налітаючи на колючі кущі, і, продершись крізь них, полетів раптом у яму. Напружився, очікуючи удару після падіння, з жаху тріпнув головою і раптом побачив світло.
Після такої темряви, в якій він біг і падав, світло здалося йому нестерпно різким, і Юрко на мить заплющив очі. Глянув знову і побачив вікно, розчинене в сонячний зелений простір, квітучий бузок, що врунився чудесними хвилями туману – здається, ось зараз подме вітер, ці хмари гойднуться раз, вдруге і полинуть угору. Все це було таке миле, таке прекрасне після важкого сну, що Юра, не знати чому, всміхнувся і з очей його, які здавалися на змарнілому, худому обличчі дуже великими, потекли на подушку сльози. Він плакав, і все в ньому здригалося, і дивно було, що навіть плакати в цьому світі, де є сонце, квіти, голубе небо, – навіть плакати тут солодко, радісно: все це, навіть сльози, якось оновляє тебе.
Щось біле й легке, випливши із-за Юркової голови, закрило на мить вікно, пройшло далі, і хлопець побачив у себе в ногах молоду жінку, що уважно дивилася на нього. Погляд її був суворий, вичікуючий і тривожний, як у мами, коли вона питала Юрка: «Де ти був, халамиднику?»
«А справді, де я був?» подумав хлопець, готуючись до відповіді.
Та жінка нічого не спитала. У неї здригнулися куточки губ, брови трохи піднялися, і раптом тепла ласкава посмішка освітила її чоло, очі, лице. Вона наблизилась до Юрка і погладила його по голові. Рука була прохолодна і пахла чимось приємним і незнайомим.

Потім Юркові принесли їжу – він їв і всміхався. Все його радувало: і весна, що пнулась у вікна квітучим бузком, і щебетання пташок, і власні худі руки, і навіть те, що він дихав, дивився, їв. Усередині в нього була якась дивна лоскітлива порожнеча, і ніщо вже не боліло, нічого не хотілося – тільки б отак лежати і дивитися, дивитись на все… І навіть про батька й матір він в цю хвилину не згадував, поринаючи в перший здоровий сон після тяжкої хвороби.

Про все це, гірке й непоправне, він згадає потім; про батька і матір йому не раз нагадає життя, нагадає жорстоко й страшно, і багато ще горя чекає малого Муратова на землі. Але все це потім, все це не тут, не в палаті клініки доктора Ландмана, а там, у широкому світі, де плетуться людські стежки, по яких бродять і смерть, і зрада, і радість та щастя. А зараз хлопець вернувсь до життя і радів йому всією силою своїх десяти літ. У такому віці ніяке горе не може заступити життя і ніяка радість не зрівняється із звичайною людською радістю – жити!

Юрко, виснажений в дорозі, переносив тиф важко. Три тижні він не приходив до пам'яті, температура весь час трималася висока, і Магда Ландман щоранку входила до палати з острахом: чи витримав він цю ніч? Вона підходила, дивилася на температурний лист, а потім брала Юркову руку і слухала пульс. Він був слабий і частий. Воскова рука хлопчика обпікала її. Магда дивилася на оце худеньке, загострене обличчя, вкраплене в подушку, на потріскані губи, на гостренькі плечі під смугастою клінічною сорочкою і, слухаючи Юркове важке дихання, відчувала, як тяжко хлопцеві зносити хворобу. Відчувала вона це органічно, так, що їй самій ставало тяжко дихати, і її жахала думка про те, що от вона зараз встане, відійде від Юркового ліжка, і їй буде легко дихати, жити, милуватись весною, а він залишиться із своєю хворобою і буде страждати день, ніч, знову день, ніч. Доки?

Хоч відтоді, як замінила вона в клініці свою матір, що померла, заразившись від хворих холерою, минуло кілька років, Магда назавжди лишилась вразливою і страждала від чужих страждань. Юра Муратов, становище якого було жахливе, викликав у її душі таку ніжність і співчуття, неначе це була її рідна дитина. Може, це ще й тому, що батько багато про нього говорить, багато клопочеться і навіть дзвонить з роботи по кілька разів на день. Повертаючись додому, він одразу ж питає про здоров'я Юрка. Раніше він неодмінно питав Магду:
– Що на фронтах? Ти слухала радіо?
Тепер же, переступивши поріг, він неодмінно говорив:
– Ну, до закінчення кризи лишилося стільки-то. А яка в нього температура? Ще не опритомнів?
А коли криза пройшла і Юрко опритомнів, Магда щиро зраділа. Однак через кілька днів температура почала падати далі, хлопець нічого не міг їсти, його організм переборов тиф, але надломився, виснажений остаточно.

Магда подзвонила батькові, і той сказав одне слово:
– Кров.
Так, Юру могла врятувати тільки кров. Але де її взяти? Воєнного часу це велика розкіш! Адже госпіталям не встигають постачати кров донорські пункти, а в хлопчини ще й перша група. Ну де її взяти? Ні Магда, ні доктор Ландман не могли нічого вдіяти.
У неділю вперше до клініки прийшов Юрський. Він знав, що Юркові вже минулося все страшне і він видужає. Тому звістка про те, що хлопцеві погіршало, дуже вразила Олексу Петровича. Він бігав навколо доктора, вмовляв його, потираючи за звичкою руки, а той суворо дивився на нього з-під окулярів і мовчав.
– Хлопцеві потрібна кров, – сказав нарешті він. – Перша група. А де її взяти?
Вражений Юрський постояв якийсь час, попрощався і пішов.
– Перша група, – бурмотів він, – перша група…
Заходив вечір. Це був ворог хворих: хворій людині завжди тяжче увечері – і тому Магда в цей час відчувала не спокій, не тиху замріяність чи задуму, а тривогу.
Бузок уже цвів, і духмяні пахощі висіли в повітрі, яке, здавалося, навіть погустішало від них. Земля ледь відчутно дрижала – десь далеко бомбардували якесь місто, але до цього звикли, і навіть Магда не звертала уваги на такі «дрібниці». Вона вже збиралася йти до палати провідати Юрка, коли хвіртка одчинилася і на веранду зайшов Олекса Петрович.
– Знову ви? – здивувався доктор Ландман. – Чому?
– У мене перша група. Візьміть у мене кров для хлопця.
– Як? У вас? Це дурниці! Ви впадете на роботі завтра ж.
– Ви помиляєтесь, докторе Ландман. Я вже другий тиждень працюю в інтернаті, тобто фізично нічого не роблю і споживаю хорошу їжу. Головне – в мене перша група. Візьміть мою кров і врятуйте хлопця. Це для мене вся втіха, – голос Олекси Петровича упав. Він схилив голову і дивився собі під ноги.
– Магдо, зроби аналіз на групу і на гемоглобін, – доктор Ландман пильно дивився на Олексу Петровича, наче прикидав: упаде вчитель чи не впаде?
– Ходімте, – звернулась Магда до Олекси Петровича і пішла вперед. Він слухняно пішов за нею, чомусь намагаючись ступати в її слід – нога в ногу. Це було важко зробити, бо кроки у Магди часті й маленькі, і Олекса Петрович сердився на себе, на те, що власні ноги його погано слухаються.

Аналізи вийшли непогані, і доктор Ландман повів Олексу Петровича у свій кабінет.
Наготувавши інструмент, Магда стягнула руку Юрського гумовим джгутом, доктор Ландман приготував шприц. Вени в Олекси Петровича виявилися товстими.
– Чудові вени, – похвалив доктор і схилився над рукою Юрського. – Цей хлопчик ваш родич? – спитав він, звичним рухом вганяючи голку у вену.
Олекса Петрович майже не відчув болю.
– Ні, – відповів він. – Ми з одного села, жили поруч. Хлопець зріс на моїх очах. А тепер лишився сам…
– Як ви себе почуваєте? – спитала Магда.
– Добре, – відповів Юрський, спостерігаючи, як доктор Ландман поволі тягнув шприцом з його вени кров. – У мене, – продовжував він розповідь, – не було своїх дітей. Все чужі й чужі в школі. А до цього звик, ну просто наче рідний він мені.

Доктор Ландман нарешті вийняв шприц, приклав до проколу вату в спирті і зігнув руку Юрського. Повернувшись до світла, він підняв шприц голкою вгору. Кров проти лампи рубіново світилась.
– Запиши, Магдо, десять кубиків, – сказав він дочці.
– Ваше прізвище? – спитала Магда Олексу Петровича.
– Юрський, – відповів він.
Із шприца раптово вирвалась цівка крові. Не діставши стелі, вона впала на руки доктора і забруднила білосніжні рукави халата. Доктор Ландман повільно повернувся до Юрського і подивився на нього так, ніби вперше побачив або наче впізнавав і не міг пізнати.
– А як ви пишетесь? Через умляут чи через йот?
– Через йот, – відповів Олекса Петрович, немов школяр, підвівшись із стільця.
– А треба через умляут, – сердито сказав йому доктор, віддав шприц Магді і скинув халат. – До побачення, – кинув він Юрському. – Приходьте днів через три, може, ваша кров знадобиться ще. Хоча… – він махнув рукою і вийшов.

Олекса Петрович потоптався на місці і, попрощавшись із Магдою, вийшов і собі.
Дівчина сиділа якийсь час, думала, чому образився батько, і ніяк не могла придумати. Взагалі він на роботі нервує, може сердитись через дрібниці, але сьогодні нічого такого, що могло б його розсердити, не було.
Вона чула за стіною батькові кроки і все більше й більше дивувалась, що його так схвилювало. В такі хвилини батько не любить, щоб його турбували, а їй так хотілося з ним поговорити. Проте йти до його кімнати вона не наважувалась.

Та ось кроки наблизилися до дверей і завмерли. Вона уявила, як батько стоїть перед дверима, пощипує брову і дивиться собі під ноги, або на ручку дверей, чи ще на якусь дрібницю.
Двері рипнули. Доктор зайшов і якийсь час ходив туди й сюди перед столом Магди. Нарешті спинився.
– Вже кілька ночей мене мучила одна думка. Прокинусь годині о п'ятій і ніяк не можу згадати прізвища під отим доносом на Муратова. Сьогодні оце згадав. Донос був підписаний Юрським, через йот. А треба через у-умляут, – розумієш?
– Так оцей старий виказав Муратова? – жахнулась Магда. – Батька оцього хлопця?
– А я знаю? – крикнув доктор. – Я на такі запитання не відповідаю! – він пішов до дверей, але на порозі зупинився. – Ти ще сумніваєшся?!
– А кров? Чому ж він кров свою віддає хлопцеві? Як можна не сумніватись?
Доктор вернувся до столу і, махнувши рукою, сів.
– Я теж сумніваюсь, – стомлено сказав він, – і нічого не розумію.

Олекса Петрович Юрський не зупинився ні перед чим, він робив усе, що тільки можна було, аби покинути табір та позбавитись його режиму, голодного і холодного існування, важкої роботи по розчищенню вулиць, завалених руїнами. Через кого тільки можна було, він слав листи перекладачеві розподільчої комісії Еріху, який був відповідальним працівником гестапо. Кілька разів ходив до нього особисто і просив поклопотатися перед кимсь вищим, комусь доповісти про нього, але Еріх його вигнав раз, вдруге, а потім сказав, щоб Олекса Петрович сам вибрав собі іншу роботу і більше не морочив йому голову.
«Яку роботу? Де? – думав старий, ідучи від Еріха. – Хіба в інтернаті? Ні, з табору треба вибиратися за будь-яку ціну».
Юрський вже давно думав про інтернат. Адже він вчитель, знає німецьку й російську мови – це єдина і найкраща для нього робота.
Прийшовши в інтернат та дізнавшись від фрейлен Бірке про хворобу Юрка, Олекса Петрович хотів з нею повести делікатну розмову, але Бірке одвернулась.
– Момент! – зупинив її Олекса Петрович і швидко заговорив німецькою мовою. Він метушився, тикав собі пальцем в груди, а потім пішов за фрейлен Бірке у двір і продовжував її переконувати в чомусь напівшепотом. Він насуплював брови, втягував голову в плечі і був схожий на актора, що грає страшну роль в дитячій п'єсі.

Бірке раптом підвела брови, розціпила зуби і вперше з ніг до голови оглянула Олексу Петровича.
– Натурально, доннерветтер, це дуже цікаво! – сказала вона і всміхнулась. – Гаразд, я поговорю з начальством, – пообіцяла вона на прощання й записала до свого блокнота номер табору і прізвище Юрського.
– До побачення, – фрейлен по-військовому клацнула закаблуками і пішла в двір.
– Так я прошу вас не забути! – крикнув їй услід Олекса Петрович.
Фрейлен Бірке хитнула головою.
А через кілька днів, коли табірники повернулися з роботи, до штуби з майстром Кернером зайшов перекладач-гестапівець Еріх.
– Юрський! – гукнув він. – До мене!
І коли розгублений Олекса Петрович підтюпцем підбіг, той швидко задав йому кілька запитань німецькою мовою і коротко наказав:
– Збирайся! І швидко!
Олекса Петрович зібрався миттю і, наспіх попрощавшись із сусідами, пішов за перекладачем. Гестапівець ішов попереду, засунувши руки в кишені, за ним, шкутильгаючи, поспішав Юрський у своїх дерев'яних шкарбанах, а позаду, акуратний, як завжди, йшов майстер Кернер, задумано пощипуючи вуса.
– Куди вони його повели? – стурбовано запитав сусід Юрського.
– В інтернат, може, – невпевнено мовив Борсуков.
– За віщо це старого?
– Куди це його?
Але ніхто нічого не міг сказати. Тимчасом Еріх замкнувся з Юрським у кабінеті начальника табору і довго про щось розмовляв, перш ніж написати йому рекомендаційного листа до начальника інтернату. Того ж вечора Олекса Петрович був на новому місці.
Юрко побачив його, вийшовши з клініки. Олекса Петрович був у новому костюмі з простенької тканини, в пристойних черевиках, гладенько виголений і причесаний.
– А я вже чекаю тебе, – радо сказав він Юркові, взяв його за руку і повів до трамвая.

Після повернення з клініки Юрко знову посварився з Осою. Трапилося все це після сніданку, коли лаштувалися йти на роботу (дітей водили на тютюнову фабрику набивати сигарети). Юрко ненароком наступив Осі на ногу, і мстивий Оса, знаючи, що слабий після тифу Юрко не дасть йому на цей раз здачі, навідліг ударив його в обличчя. Від удару Юркові блискавки засвітилися в очах. Він закрив лице руками і схилився. Тоді Оса вдарив його ще раз по голові.

В цей час почулася команда «струнко», і Юрко, похитуючись, випростався. На правому фланзі, наче десь далеко-далеко, маячила постать начальника інтернату в жовтій формі із свастикою на рукаві. Він ішов понад строєм і свердлив водянистими очима кожного учня.
Вийшовши насередину, він зупинився, надувся, мов півень перед тим, як заспівати (не вистачало тільки, щоб начальник ляснув себе по боках обома руками, як півень крилами), і гаркнув, викинувши руку вперед і вгору:
– Хайль Гітлер!
– Ха-айль! – недружно відповіли йому хлопчаки, теж викинувши руки.
У Юрка з розбитого обличчя текла кров, він затиснув носа й рота лівою рукою і так лишився стояти. І хоч на привітання він, як і всі, підняв праву руку, начальник примітив, що стояв він неправильно і навіть не крикнув «хайль».
Знявши окуляри, він довго придивлявся до Юрка, потім надів їх і спитав:
– Чий це вихованець?
– Мій, – сказав Олекса Петрович.
– О! Ваші вихованці не хочуть мене вітати? Чому? Ви їх не навчили?
Олекса Петрович щось хотів пояснити, але начальник гаркнув на нього так, що в шеренгах усі здригнулись.
– Навчіть його вітатися! Зараз же!
– У нього розбите обличчя.
– Я його не заставляв цього робити. Це мене не обходить. І потім, що за розмови? Візьміть його і підіть до мого кабінету. Ми там поговоримо з вами.
Про жорстокість начальника інтернату навіть Юрко встиг наслухатися немало розповідей. Кажуть, він б'є вихователів у себе в кабінеті за дрібниці. В доброму настрої він влаштовує бійки дітей в інтернаті і переможців преміює бутербродами. Сам він знає бокс і, розбираючи бійки, дає вказівки, куди краще бити, щоб послати противника в нокаут, його прихильністю користувалися Оса та подібні до нього, що не так силою і сміливістю, як підступністю перемагали ровесників. Взагалі бійки в інтернаті не заборонялись. Навпаки, заборонялось скаржитись, якщо тебе поб'ють.

Олекса Петрович вів Юрка в кабінет начальника вперше. Він був схвильований і дорогою мовчав. У кабінеті він спитав, як усе це трапилось, і Юрко розповів йому про сутичку з Осою.
Начальник зайшов через півгодини, без потреби переклав на столі якісь папери і нарешті бликнув на Юрка, потім на Олексу Петровича.
– Я не потерплю такого… такого неподобства! – крикнув він. – Зараз же відшмагайте оце щеня і киньте в карцер.

– Він недавно з клініки, – спокійно сказав Олекса Петрович. – І потім… Йому розбили обличчя, він абсолютно не винен.
– Ага, ви смієте мені заперечувати? – тихо спитав начальник і ступив крок до Олекси Петровича. Темну нитяну рукавичку він натягнув сильніше, стиснув кулак.
Юрко завмер. «Зараз він уб'є Олексу Петровича», думав хлопець, дивлячись на широку, туго обтягнуту френчем спину начальника. Олекса Петрович здавався проти начальника школярем. Але в якусь невловиму мить, коли для удару було підведено вже руку, Олекса Петрович вихопив з кишені невеличкий пістолет і ткнув його начальникові в груди.

– Ви не вдарите мене, – спокійно сказав він, – один рух – і ви мертві.
Хвилину в кабінеті панувала тиша. Блідий Олекса Петрович все ще тримав пістолет перед грудьми начальника.
– Ага, – сказав начальник, скидаючи свою рукавичку, – я забув… Вас прислав Еріх?
– Про це начальникові інтернату забувати не годиться, – сказав Олекса Петрович, ховаючи пістолет.
– Ну, добре, – махнув рукою начальник.
Розмови їхньої Юрко не розумів – говорили вони німецькою мовою, – але був страшенно здивований: звідки взявся у Олекси Петровича пістолет? Ще більше його здивувала рішучість старого вчителя, і від цього випадку він ще більше став поважати Юрського.

Минуло кілька місяців. Юрко зовсім оклигав після хвороби. Він давно вже призвичаївся до солдатського режиму в інтернаті і з того часу, як переміг Осу вдруге, став зовсім своїм серед хлопців. А що всі в інтернаті мали прізвиська, то його називали Шакалом.

Вдень звичайний казармений ритм, навчання й робота не давали дітям часу на роздуми; нікого ні на хвилину не лишали на самоті – в цьому був весь сенс інтернатської системи. Але ночами Юркові часто снився вагон, обличчя хворої матері, батько перед столом комісії – і серце його починало щеміти.
Ні товариші по інтернату, ні Олекса Петрович не могли заглушити відчуття самотності, що завжди супроводжувало його. Все – від ранкової гімнастики, умивання по команді і жовтого, як плац, подвір'я, до казарменого ліжка, роботи на тютюновій фабриці і ненависних облич учителів – усе, все було чуже, нестерпне і важке, як камінь у дорозі.

Бували хвилини якогось особливого душевного стану, коли раптом, наче в дійсності, поставала перед очима рідна домівка, кам'яниста стежка під босою ногою, вперше нагріта весняним сонцем… Або літній полудень, море, ліниве й розморене спекою, біля хати милий мамин силует з піднятою догори рукою і рідний поклик: «Юро, йди їсти!»
А ти виходиш з моря і, захопивши штаненята, мчиш вибриком додому, а навкруги – стільки простору, сонця й вітру! І ні мурів, ні піщаного плацу – сама воля навколо тебе.
І страшно тепер подумати, що все це минуло назавжди і ніколи не вернеться, що не долине до твого слуху рідний мамин голос, що її вже нема на землі і що ти на все життя – один, один…
Дитинство! Ти найкраща і найсвітліша пора в житті! Світ ніколи не буває потім таким яскравим, таким таємничим і прекрасним. Яке б ти не було, для кожної людини ти – свято, сповнене сонцем, безтурботністю і тихою радістю від ненароком зловленого на собі закоханого погляду матері або батька. Так, ти найкраще і неповторне!

Але яке ж ти страшне, дитинство, без батьків, без рідного дому – в чужій Чужині! Як глибоко краються юні серця найменшою образою, як калічать їх несправедливість і жорстокість, як змушує страждати самотність! Лише в нелюда не здригнеться серце, коли він дивиться на чужу дитину, що поневіряється без батьків. Дитяче вразливе серце зносить усе найтрагічніше: замість захисту і поради, на чужині дітей чекає палиця, замість материного теплого слова – злий шепіт або лайка безсердечного вихователя. І черствіють дитячі душі, і ліплять з них, як з воску, все, що захочуть, підступні люди.
Ні, страшне ти, отаке безталанне дитинство! І краще б тебе не діждатися нікому…

Розділ четвертий "Хелл Кемпбел"

Минуло чахле гамбурзьке літо, облетіло на подвір'ї інтернату листячко молодих кленів, і стало бридко дивитися на оцей мокрий чотирикутник, обнесений високим парканом.
На фабрику діти вже не ходили. Її розбили під час нічного нальоту англійці. Тепер взагалі часто бомбардують Гамбург – так що іноді доводиться цілі дні просиджувати в бункері.

Усі такі стривожені: і перехожі на вулицях, і вихователі в інтернаті, і самі діти. Принишкли, посерйознішали, наче ждуть, що ось-ось трапиться щось незвичайне. Похмурий ходив начальник інтернату. Він вже нікого не бив, мало кричав і помітно схуд. Лютувала одна фрейлен Бірке, але її вже не боялись так, як раніше.
Коли впав перший сніг, прийшов до них у неділю Борсуков. Очі в нього веселі, запорошена шапка на потилиці, а з обличчя він наче посвіжішав. Струшуючи шапку, він весело й гучно говорив:
– Сніг… Хіба це сніг? На землю злітає сірим і тане одразу. От у нас у Сибіру сніг! Аж голубий!
А по очах видно, дяді Андрію хочеться не про сніг говорити, а про те, що світиться радістю на обличчі, що заставляє його тихо всміхатися.
– Розумієте, – повернувся Борсуков до Олекси Петровича, що надходив, – наші ж прорвалися за Віспою, пруть, аж дим іде.
– Я знаю, – байдуже сказав Олекса Петрович. – Вчора Шверін взяли – перше місто на німецькій землі.
– Як ви думаєте? До Берліна доскачуть?
– Зразу? Ні, мабуть…
– Так це вже наші близько? – блиснув очима й зубами Юрко.
– Ти тільки не базікай, – суворо наказав Юрський, – з товаришами там менше, а то нам обом голову відірвуть.
– Та я знаю…
– Ну ото ж гляди мені!
Після цієї розмови Юрко все частіше й частіше питав Олексу Петровича про події на фронті, але фронт зупинився на Одері і стояв до весни.

Погожого травневого ранку в інтернаті почули далеку канонаду. Юрко одразу ж розшукав Олексу Петровича, налетів на нього і видихнув:
– Наші стріляють!
Олекса Петрович, стривожений і блідий, посміхнувся, кивнув головою і одвернувся до розчиненого вікна.
– Та-а-ак! – протягнув він невесело. – Починається, Юрко, катавасія. Як би ми не потрапили… – він махнув рукою і пішов до начальникового кабінету.
Юрко дивився йому вслід і не розумів: як це можна не радіти такому великому щастю? Як можна думати про якусь небезпеку потрапити кудись? Та нехай його, Юрка, поранять, хай що завгодно, аби тільки прийшли швидше наші! Юрко крутнувся на одній нозі і побіг у двір. Фрейлен Бірке, що трапилася йому назустріч, не зробила йому зауваження, хоч він і не привітався з нею.
«Ага, Бірка! Ага!» подумав Юрко і поскакав далі на одній нозі, оглядаючись на фрейлен, що тепер йшла, похнюпивши голову, і не диміла, як завжди, сигаретою.

Того ж дня, після роботи, знову прийшов Борсуков. Рухи його і то перемінились. Ходив він, широко ступаючи, поважно, говорив солідно і взагалі тримався так, наче тепер від нього залежала доля всього Гамбурга.
– Гримить, – замість привітання сказав Олекса Петрович.
– Гримить! – підморгнув йому Борсуков. – На вечір сильніше й сильніше.
– Я оце прийшов до вас, Олексо Петровичу, з пропозицією. Справи такі, що вночі в Гамбургу будуть або наші або американці. А може, фронт зупиниться в місті, і ви з Юрком залишитесь у німців, а нас визволять. Щоб не розгубитися, приходьте до мене. Воно разом якось певніше. І потім – ми на східній околиці, а ви – на західній. А що як раптом і справді дійдуть наші до Гамбурга, зав'яжуть вуличні бої і фронт нас роз'єднає? Знову вас із Юрком десь поженуть.
– Гнати вже немає куди, із заходу союзники жмуть.
Юрко дивився на Олексу Петровича і думав: «Якщо відмовиться, сам піду в табір до дяді Андрія».
– Підемо? – спитав Олекса Петрович Юрка.
– Аякже! – вигукнув хлопець.
Але в той вечір вони не пішли, а другого дня на західній околиці Гамбурга з'явилися танки союзників.

Англійці та американці входили в Гамбург без бою. Пізнього ранку по вузьких, захаращених камінням вулицях посунули великі й незграбні коробки танків, броньовиків. У відкритих «віллісах» та «доджах» сиділи рослі випещені солдати, одягнені в жовтуваті військові костюми, і як тільки колона проходила, на перехрестях вулиць залишалися полісмени з масивними гумовими палицями.

Майор Браун – американський уповноважений в справах репатріації – прибув до інтернату в обідню пору. В розкриту браму беззвучно вкотився світлий відкритий лімузин, за рулем якого, поблискуючи очима і сніжно-білими зубами, сидів негр. Велетенського зросту, він закривав своїми плечима всю широчінь машини, і за його спиною майор Браун залишався непомітним. Поруч з майором сидів рожевощокий білобрисий лейтенант Кроунті.

Не виходячи з машини, майор викликав начальника інтернату, вихователів і, поговоривши з ними кілька хвилин, поїхав, наказавши підтримувати в інтернаті строгий порядок.
І потекло життя так, наче ніхто й не приходив у Гамбург, наче й не зробилося в світі нічого. Той же жовтий чотирикутник подвір'я, ті ж самісінькі обличчя фрейлен Бірке і начальника, Олекси Петровича і Оси – все те ж самісіньке.

Містер Хелл Кемпбел прилетів до Гамбурга на світанку спеціальним літаком. З майором Брауном він був знайомий з дитинства. Вони разом кінчали коледж, а потім і університет в Чікаго, і товстенький випещений Гіві Браун заздрив кмітливому Хеллу, який і в науці і в спорті завжди його випереджав. Це не завадило їм залишитись друзями і тепер, коли Хелл вже десяток років працював у бюро федеральної розвідки.
Того ранку він, влетівши до спальні свого друга, безцеремонно, не знявши дорожнього плаща, сів на його ліжко і довго розповідав Брауну про Чікаго. Згадали також своїх університетських друзів, поспівчували тим, хто тепер десь на Кріті «пил кусає» або відправився в Атлантику годувати риб, і тільки після цього гість пішов до ванної.

Майор Браун знав, що Хелл заради звичайних візитів не їздить, і нараз пригадав усі свої дії на європейському континенті – чи не було якої помилки? Ні, він був чистий перед своїм урядом: сорок тисяч росіян, поляків, чехів успішно відновлюють три важливих оборонних заводи під його безпосереднім і вмілим керуванням! О-кей! Мйора Брауна зможуть похвалити в сенаті! Старий дружище Хелл, мабуть, допоможе йому підсилити свою репутацію. Але за чим він приїхав, цей тигр з лисячим носом?

Вимившись і поголившись, Хелл одягнув шовкову смугасту піжаму і з портфелем у руці та сигарою в зубах знову з'явився в спальні.
– Ол-райт, Гіві, ти мені зможеш дати ключ від свого кабінету? – з кривою посмішкою запитав він, закинувши ногу за ногу і притулившись до одвірка.
– Ну, звичайно! Хіба ми коли не довіряли один одному?
– Час міняється, Гіві, – Хелл стежив за щойно випущеним димом, – Європа зовсім перевернулась завдяки неспокійним російським хлопцям. Не знаю, чи були вони в тебе? – Він підняв високо брову і, не повертаючи голови, зиркнув на Брауна.

– Ні, що ти! Я зовсім з ними не зустрічався!
– Це достойні противники. Щоб з ними боротися, треба постійно думати, рішуче діяти і не спати до такої пізньої пори, як це дозволяють собі деякі співробітники військової адміністрації. – Хелл посміхнувся і ляснув Брауна по спині. – Я, брат, вже й не пам'ятаю, коли спав отак, як ти.
– Ти, певне, успішно робиш гроші?
– Усі ми по змозі робимо гроші, кожен на свій лад. Ти начальствуєш над табором і спокійно собі спиш до дев'ятої години ранку, а я мушу винайти унікальний метод, щоб завербувати до нашої агентури самого Іллю Муром-ця – є, здається, такий герой у росіян? Мені сказали у Федеральному бюро, щоб я і в Штати не повертався, не виконавши цього завдання. Треба нам тут разом щось придумати, Гіві.
– Що ти придумаєш? Вони всі аж ревуть додому. Це важка штука – вербувати росіян.
– Нам би спільників серед них знайти, воно одразу стало б веселіше.
– Спільників… – майор Браун підвівся і сів. – Ти кажеш, спільників? – склавши руки рупором, він крикнув – Лейтенант Кроунті! До мене!
Лейтенант влетів до кімнати, виструнчився біля порога:
– Я слухаю!
– Кроунті, ви щось мені говорили про вчителя інтернату Юрського. Він обіцяв вам якісь послуги… Ану, привезіть його сюди!
– Слухаю, – лейтенант вийшов.
– А хто такий Юрський? – спитав Хелл.
– Вчитель з Росії. Та він ось зараз приїде, подивимось, що це за птиця, бо я його й сам не знаю.
– Мені просто дивно, який ти безтурботний, Гіві! – Хелл пройшовся по кімнаті, ступаючи м'яко, наче найбільше стежив за тим, щоб не скрипнула мостина. – Ти – представник Сполучених Штатів, треба кожної хвилини пам'ятати це. Не просто Браун, не просто майор, а саме державний представник. Значить, ти мусиш все знати, ти повинен шукати людей, які б стали нам у пригоді, яких можна купити за гроші чи за що завгодно. А в тебе настрої такі, наче ти зібрався на Бродвей купувати собі капелюха. Ти подумай тільки: у нас стільки ворогів, нам якраз дуже важко спростувати авторитет росіян. Але ми мусимо це робити якими завгодно шляхами, якщо ми вважаємо себе за янкі. Проти нас виходять на демонстрації, в Скандінавії і в Англії, в Греції і в Італії, в Азії і навіть в Канаді нам кричать: «Янкі, додому!» І якби всі були отакі безтурботні, як ти, всі оці азіати, сканди, малайці – всі б від демонстрацій перейшли до чогось гіршого для нас. Не можна так, Гіві. Ти навіть тих, хто сам хоче працювати на нас, не знаєш. Через вашу вайлуватість я й змушений був лишити роботу в бюро і летіти сюди.

Майор Браун знав про роботу Хелла, знав, що робота ця приносить йому неабиякий зиск. Деякий час Хелл завідував навіть одним з відділів Федерального бюро розслідувань. Він організовував і керував агентурою ФБР на Балканах, він об'їздив увесь світ, оцей худорлявий, жилавий пройдисвіт, і сюди приїхав не даремно. Але питати Хелла, чого саме він прибув сюди, Браун не наважувався і тільки мовчки вислуховував його звинувачення.

– Носити погони майора і керувати табором ти зміг би, не маючи й університетської освіти, – продовжував Хелл сердито. – Ті часи, коли ми могли спокійно жити за об'ємистими кишенями батьків, давно минули. Зараз нас одділяє від них океан, а від росіян – Ельба, це варто пам'ятати! З твоїх табірників треба було підготувати своїх агентів. Особливо з росіян. Для цього тебе й тримали тут, в англійській зоні, я сподівався, що ти зробиш кар'єру, а ти тільки розтовстів ще більше. Ну, а раз я тебе рекомендував на цю посаду, то мене тепер і взяли за комір, мусив сам тепер їхати, щоб довести справу до кінця.

Олександр Сизоненко серед членів Миколаївського земляцтва Києва 2012 рiк

Розділ п'ятий "Вкрадений iнтернат"

Юрський турбувався. Світ хитався, земля пливла з-під ніг, і він мусив діяти негайно. Десятки років таємної роботи в Радянській Росії, коли ризикуєш життям щодня і. щохвилини, лишились десь далеко й безслідно, наче то й не він їх пережив. Про нього навіть забули, наче то не він переховував зброю і рації закинутих у Росію шпигунів, наче не він збирав таємні військові відомості і пересилав їх куди слід, наче не він помагав влаштуватись на тій землі людям, що з'являлися ночами у його тиху хатину і йшли в морок назавжди. Він працював і ризикував життям для когось, кого навіть і не знав, а на старість його кинули в табір, як кидають у будку стару собаку, щоб везти на шкуродерню. Їхав з Росії сюди, ждав винагороди, забезпеченого, багатого життя, а одержав дерев'яні шкарбани, смердючу робу і бурду з брукви. Це ж добре, що вдалося перейти на роботу в інтернат.

Але як же далі бути? Колишні його шефи самі все втратили і позабивалися в нори, тепер тут хазяї – американці. Треба було діяти негайно, щоб часом не прихопили росіяни та не вивезли знову до себе – тоді кінець. І він при першій же нагоді розповів про себе лейтенанту Кроунті.
– Якщо я буду потрібний, розраховуйте на мої послуги, – сказав він американцеві.
I Кроунті мовчки подивився на нього, наче прицінювався, потім пішов до дверей.
– Добре, – сказав він, не обернувшись. – Я думаю, що ви… може, знадобитесь.
І от сьогодні Кроунті приїхав за ним.
Хелл без ніякого вступу одразу спитав Юрського, які в нього є пропозиції.
– Я говорив про це лейтенанту Кроунті, але він поставився скептично до моєї думки.

Лейтенант Кроунті всміхався і курив сигарету.
– Як? – здивовано розкрив рота Браун. – Чому скептично?
Хелл кошачою ходою перебіг кімнату, одчинив двері і виглянув у коридор. Потім замкнув двері на ключ і підійшов до Юрського.
– Нам треба завербувати більше росіян, – сказав він йому. – Ви мусите нам допомогти. Якими завгодно шляхами.
– Шляхів не так-то багато. До вас підуть тільки ті, кому не можна повертатись у Росію. Інших – немає змоги завербувати. Я знаю, повірте мені. Я їхав з ними, я жив з ними в таборі цілий місяць, мало не пропав…
– Чого ж ви потрапили туди? – засміявся Хелл.
– Загубився… Та й кому я був потрібен? Не до мене було моїм хазяям.
– А тепер ви матимете добру роботу і солідних хазяїв. Давайте порадимось, що нам робити і як робити. Росіяни мені потрібні до зарізу! Я того й із Штатів прилетів. Давайте діяти – і негайно!
– Російському командуванню відомо про наш табір? – запитав Юрський.
– Відомо, – хитнув головою майор Браун. – Через кілька днів вони приїдуть за своїми.
– Ну, от і все, – розвів руками Юрський.
– Все, – погодився Хелл.
– А в мене є інший план.
– Який? – аж схопився Хелл.
– Який там план, – підвів голову Браун. – Ніякі плани не допоможуть.
– Але що за план, хай вам чорт! – стукнув кулаком по столу Хелл. – Утріть Браунові носа, і ви станете багачем.
– Треба викрасти з дитячого інтернату всіх російських дітей.
– На біса мені немовлята! – обурився Хелл. – Що я, нянька? Дурницю ви вигадали.
– Ні, це не дурниця, – спокійно сказав Юрський.
– Це не дурниці, – підвівся Браун, – хлопчакам по 12–15 років. З них можна зробити за кілька років що завгодно.
– Ага… Це ідея! Головне перед Федеральним бюро… – Хелл різко повернувся до Юрського. – Скільки там цих немовлят?
– Усіх чоловік двісті. А росіян – сорок вісім.
– У таборі про це хто-небудь знає?
– Знає один Борсуков. Він був у мене не раз.
– Ага. Ну, добре.
– Одна умова, – сказав Юрський.
– Яка умова?
– В інтернаті є один хлопець. Він залишається при мені. Я його усиновлю.
– Про це потім, – відмахнувся Хелл і одійшов до вікна. – Десяток студебеккерів – і через двадцять годин вони будуть в Альпах.
– Ви хочете вкрасти весь інтернат? – догадався Юрський.
– Але хто дозволить? – спитав Браун.
– У мене повноваження сенату, Гіві, – посміхнувся Хелл. – Треба діяти!
У цей час різко задзвенів телефон. Браун зняв трубку, послухав і розгублено опустив її на стіл.
– Російський представник прибув до Гамбурга в питаннях репатріації, – сказав він понуро. – Зараз виїжджає сюди до нас.

Хелл зірвався з місця, вибіг з кабінету, а за хвилину повернувся одягнений в спортивний костюм і сірий плащ.
– Машину, швидко! Гіві, ти зустрічай гостей, ви з Кроунті їдьте в інтернат, – сказав він Юрському. – Щоб через годину-дві інтернат був у дорозі! А я сховаю далі отого Борсукова, щоб замести сліди.
За хвилину відкрита машина вискочила на широку автостраду і помчала до міста.

Увесь час, відколи прийшли в Гамбург американці, Юрко перебував у такому стані, наче його примусили сидіти на вокзалі й чекати поїзда, який прийде невідомо коли. Дні здавалися довгими, ніщо вже його не цікавило, і тільки думка про те, що от-от мають приїхати радянські представники і повезти додому, не залишала його й на хвилину й не давала спокою.

І в таборі, і в інтернаті про це тільки й розмов. Інколи, тиняючись по подвір'ю, він починав непокоїтись від думки, що в табір уже приїхали радянські офіцери, всі вже зібралися, і Борсуков теж зібрався, а за Юрка в цій метушливій радості він забув або не має часу заїхати за ним і він, Юрко, зостанеться тут невідомо на який час і буде вже зовсім самотнім.

Останнім часом Олекса Петрович часто їздив до табору, а то і в інші місця. І його тепер ніхто не питає, куди він їде. Після того випадку, що стався в кабінеті начальника інтернату, Олекси Петровича боялася навіть фрейлен Бірке, а через те й до Юрка вона ставилась поблажливо. Взагалі в інтернаті всі принишкли, бити вихованців перестали. Стало якось тихо, наче всі чекали чогось незвичайного.

У той день, коли Олексу Петровича повезли в світлому відкритому лімузині, Юрко перед вечором грав з товаришами на подвір'ї у волейбол. Хлопці захопилися грою і не звернули уваги на те, що за парканом ревіли й ревіли машини, і лише коли брама широко розчинилася і в неї в'їхали, ламаючи молоді кленочки, мнучи квіти на клумбах і заволікаючи подвір'я сизою пеленою бензинового диму, з десяток потужних студебеккерів, лише тоді хлопчаки припинили гру. Один горбатий студебеккер накотився з ходу на м'яч і, роздавивши його, оглушив хлопців пострілом. Другий викотився на волейбольну площадку і тупим своїм нагнутим капотом підібрав сітку до кабіни, і вона луснула, як струна на гітарі. У дворі враз стало тісно від машин і від людей, і коли вслід за останньою машиною закрили браму, Юркові стало важко дихати од цієї тісноти, од духоти, що йшла від гарячих моторів, і од пилу й диму, знятих машинами.

Замелькали між машинами американські солдати, забігали вихователі, і в раптовій тиші, що наступила після останнього заглушеного мотора, Юрко виразно почув, як кипить у радіаторі найближчого студебеккера вода. Шофер, відкривши капот, копався в моторі, стоячи на крилі, а по подвір'ю, що стало раптом маленьким і тісним, гасав начальник.
– По кімнатах! Швидко!
Юрко вбіг у свою кімнату розгублений і тут побачив Олексу Петровича поряд з білобрисим лейтенантом, який приїжджав тоді з американським майором. Лейтенант спокійно курив, і Юрко здивувався, як можна отак курити, наче нічого й не сталося, коли в двір наїхало стільки машин, коли виламано всі деревця й витоптано гумовими шинами всі клумби.
– Ага, ось і ти, – сказав Олекса Петрович. – Збирайся, зараз поїдемо.
– Куди? – спитав Юрко.
– На кудикине поле. – Олекса Петрович насупився. – Забирай свій одяг і швиденько в машину!
– Він поїде з нами, – сказав лейтенант. – Це ж ваш підшефний? – спитав він з усмішкою Юрського і подивився на годинник. – Закінчуйте! Брати треба найнеобхідніше. Решту заберете потім, другим рейсом. Де начальник?
Начальник виріс перед ним.
– Я тут, містере лейтенант.
– Весь персонал на місці?
– Весь. Ми ждемо наказу, і всі як один…
– Годі! – обірвав його лейтенант. – Садовіть дітей на машини і – хутко! – Повернувшись до Олекси Петровича, він кинув – Ходімте! – і першим рушив до виходу.

Машина лейтенанта стояла біля самісіньких воріт. Юркові одкрили дверцята, він заліз на м'яке заднє сидіння і забився в куток, чекаючи, що Олекса Петрович сяде з ним поряд. Але ні лейтенант, ні Олекса Петрович не сіли. Гримнувши дверцятами, Юрка зачинили в машині, наче в карцері, а самі кинулись допомагати вихователям та шоферам. На грузовики летіли ковдри, дитячі пальтечка, а самих дітей хапали на бігу і кидали слідом за ковдрами, наче лантухи з борошном. Все робилося швидко, метушливо, немов на пожежі. Раз у раз чулися окрики лейтенанта і начальника інтернату:
– Швидше, ну!
– Але швидко, швидко!
І Юркові пригадалося, як їх виганяли німці з хати в степ. А ще пригадалося, як восени, збираючись до міста, мама ловила курчат-одноліток, щоб повезти на базар. Юркові ровесники серед величезних автомашин здавалися дуже малими, і солдати вкидали їх в кузови через борти так само легко, як колись мама кидала в клітку на возі курей.

Доки одних вкидали в машини, інші вихованці інтернату товпилися біля важкого колеса студебеккера, що наїхало на молоденький кленок і не зломило, а тільки нагнуло його. Чубатою своєю верхівкою сягаючи до верхнього зрізу борту, нахилене деревце так жалібно малювалося на фоні темного й грубого грузовика, що хлопчики, змовившись, дружно налягли на гумову брилу колеса, намагаючись відкотити машину й врятувати деревце. Але їм не вдалося зрушити грузовик і на сантиметр, він був загальмований. Зухвалих хлоп'ят повкидали в цей-таки грузовик, і деревце лишилось похиленим.

Про Юрка забули. Він сидів, сповнений жалю до цього кленочка, оглушений метушнею, дивився на все й думав: ніщо й ніхто не врятує оце деревце, нікому немає до нього діла. Всі поспішають. А навіщо так поспішати? Чого так нервує цей білобрисий лейтенант? Наче от-от хтось має приїхати, і тоді не вдасться лейтенантові закінчити оцю докучливу й дуже термінову справу.

У дворі вже були сутінки. Високий мур кидав на подвір'я довжелезну синювату тінь. Вона сягала до половини протилежного муру, верхня частина якого сліпуче біліла, бо на ній спочивало останнє проміння сонця. Від диму й пилу, від оцієї тіні й тісноти, що створювалася машинами, людьми й парканом, подвір'я здавалось задушливим і темним, а розчинена навстіж хвіртка наче кликала Юрка: «Іди сюди! Покинь оцей інтернат, оцю метушню, навіщо вони тобі?» І дивний неспокій охопив хлопця. Справді, куди їх усіх повезуть? І чому це так раптом? Може, в табір приїхали радянські представники, а інтернат їм не хочуть віддавати, хочуть сховати? Так, так! Інакше не поспішав би і не нервував так цей лейтенант, не зчинився б отакий бешкет, отака метушня. Оцими великими потужними машинами їх можуть завезти дуже далеко, і туди ніколи не приїдуть радянські представники. А в таборі, може, теж вантажаться люди, тільки в радянські машини, і, може, сьогодні ж дядя Андрій Борсуков поїде додому.

Юрко не зводить очей з розчиненої хвіртки і, вхопившись за нікельовану ручку дверцят, торсає її, крутить вгору і вниз, але відкрити дверцята не може. Нарешті, коли він, зібравши всі сили, натиснув ручку вниз, двері хряпнули й відчинились, так що Юрко від несподіванки вивалився з машини. Підхопившись на ноги, він шмигнув у хвіртку і щодуху помчав вулицею до трамвайної зупинки.

Коли він приїхав до табору, там було тихо. Не ревіли, як він сподівався, машини, не метушились люди. На прохідній, як і раніше, стояв вахман[6] з рушницею, а в дворі було порожньо й темно. На Юрка вахман вирячив здивовані напівсонні очі й позіхнув. Закінчивши довге позіхання, він спитав Юрка:
– Чого вештаєшся? Вечір уже скоро.
– Я до дяді Андрія прийшов.
– До якого дяді Андрія?
– До Борсукова.
– У якій він штубі?
– Я не знаю.
– Майстер Кернер у них начальником?
– Не знаю.
– А чого ж прийшов, як не знаєш? – вахман зняв трубку внутрішнього телефону і подув у неї раз, вдруге. В цей час він дивився на Юрка так, наче хотів зараз спитати, скільки коштує його блуза, – уважно, невідривно й суворо. Нарешті в трубці щось затріщало, навіть Юрко почув. Але вахман не почув, мабуть, бо, ще більше вирячившись, гукнув у трубку:
– Га? – і, підождавши, доки тріск закінчиться, він зігнувся, наче стверджував щось. – Ага! Мені там Борсукова… Тут ось хлопчик прийшов.
Трубка знову затріщала, і знову вахман гукав кілька разів у неї своє «га?», а тоді повісив трубку. Заметушився, перевірив гвинтівку, поправив пояс і виштовхав Юрка з прохідної.
– Іди, йди собі, – говорив він. – Немає твого Борсукова, заарештували його. Ой, тут таке було, що… Тікай, а то й тобі й мені влетить.

Вражений цією несподіванкою, Юрко поплентався геть від табору і вже в трамваї, забившись у куток, стояв і думав, за що ж це заарештували дядю Андрія. Чи знав про це Олекса Петрович? І якщо знав, то чому він не сказав про це Юркові? Ні, мабуть, не знав.
– Білет! – над самим його вухом крикнула кондукторка.
– У мене немає грошей, – несміливо сказав Юрко.
– А чого ти сідав у трамвай? – злилась кондукторка, тягнучись до шнура, щоб подати сигнал, і не дістаючи його. – Чого сідав, га? – допитувалася вона, грізно насуплюючи брови.
– Переміщений я, – сказав Юрко, – у мене грошей це буває.
– Це мене не стосується, – кондукторка зупинила трамвай. – Злазь!
– Облиш, – тихо сказав їй робітник у спецівці. – Я заплачу за нього, тримай, – і він подав їй сірі пфеніги.
Ображений не знати на кого, їхав Юрко на площадці для переміщених і дивився у вікно. На потрібній зупинці він зійшов, але сідати на другий трамвай не зважився, а пішов пішки понад трамвайною колією, щоб не заблудитись.

Юрко прийшов до інтернату, коли вже смеркло. Він сподівався, що тут хтось залишився, і дуже здивувався, побачивши браму, відкриту навстіж, темряву у вікнах будинків. Він спинився у воротях, неначе вперше потрапив сюди. Відчинені двері в будинку темніли, а на подвір'ї виднілись поламані дерева, біліли шматки паперу, а поміж ними чорно світилися плями машинного масла. Недалеко Юрко примітив і чубатого клена, якого хотіли врятувати хлопчаки, і підійшов до нього. Зламаний біля кореня, він білів на асфальті зідраною корою. Очевидно, його переїхали переднім колесом, коли студебеккер заднім ходом виїжджав з подвір'я, а потім по ньому пройшли й інші машини – м'яли й рвали його верхівку брудним мазутом диферів, вкачували в пил – і лишили посеред двору, як нікчемного каліку.
Юрко дивився на це згублене молоде дерево й відчував жаль до нього. Підняв і поставив кленочка, але жилавий стовбур потріскався на місці злому в поздовжні стрічки і триматися не міг. Та й нічого було вже тримати, бо красиве раніше дерево зараз було схоже на брудну мітлу. Юрко, підтримуючи однією рукою деревце, постояв, подумав, що ж робити далі, і, обережно опустивши його знову на запилений асфальт, пішов до воріт: його лякала оця порожнеча за високими стінами інтернату, і він сподівався, що, може, хтось прийде-таки сюди.

Вулиця була порожня, але освітлена ліхтарями, і тут Юрко відчув себе сміливіше. Він сів на лаві біля воріт, все ще не знаючи, що ж його робити далі. Так минуло з годину, а може, й більше. Ніде нікого. Хотілося спати, та й нічна вогкість проймала до кісток. Хлопець часто позирав на будинок, але його лякали розчинені двері. Нарешті, зважившись, він перебіг подвір'я, вскочив у коридор, звідти у кімнату, де жив з товаришами. На ліжках все було на місці, крім ковдр. Юрко стягнув простирало з однієї, з другої постелі, поклав подушку, скинув черевики і ліг, укрившись з головою. «Пересплю, а там видно буде», подумав він, засипаючи.

Про Юрка згадали, як тільки посадка закінчилася і лейтенант Кроунті та Олекса Петрович сіли в машину. Юрський сполошився і вискочив, щоб пошукати хлопця, але лейтенант Кроунті, висунувшись червоним обличчям з машини, гаркнув:
– Назад! Я мушу вивезти колону з міста негайно! Сідайте!
– Та треба ж його знайти.
– Він, мабуть, поліз у кузов. Сідайте, хай вам чорт! Зараз же сідайте!
Студебеккери ревли, сповнюючи подвір'я синім димом, чулися перегуки шоферів, машини, вирулюючи, наїжджали одна на одну. Все це створювало страшенну нетерплячку, било лейтенанта Кроунті по нервах, вимагало простору. Як завжди в метушні, в останню хвилину нікому було відчинити браму, і лейтенант зробив це сам. Він з такою силою штовхнув її важкі половинки, наче хотів розбити об мур.
Нарешті виїхали. За вертлявим «джиппом» Кроунті посунули важкі студебеккери. Вони наповнили вузенькі вулиці передмістя ревом і димом і, вихопившись за місто, покотилися широкою і темною автострадою, все набираючи швидкості. Котились вони повз невеличкі акуратні села, повз виметені ліси, і оці великі машини схожі були на злодіїв, що пограбували когось у місті і тепер намагаються втекти. До самого заходу сонця стрілки спідометрів «джиппа» і студебеккерів не показували нижче вісімдесяти миль.
Уже в сутінки за якимсь переліском Кроунті наказав зупинитись.

– Підіть, – сказав він Олексі Петровичу, – взнайте, чи немає того шпінгалета на якійсь машині. Та швидко!
Розшуки нічого не дали, і Олекса Петрович повернувся з винуватим і похнюпленим обличчям.
– Його немає? – грізно спитав Кроунті. – Цей хлопчисько зіпсує нам усю гру. Ви чуєте, що я кажу? Якщо він потрапить до росіян, то з нього знаєте, який буде свідок? Проти нас цілий процес розпочнеться, і чорта лисого врятує нас Хелл і навіть саме Федеральне бюро.
– Що ж робити? – розгублено спитав Олекса Петрович.
– Ви ще мене питаєте! – крикнув Кроунті. – Ви повинні зараз же придумати вихід. Куди він міг податися? В табір?
– В табір, – покірно відповів Олекса Петрович.
– Сідайте в машину, – наказав Кроунті, а сам підбіг до переднього грузовика, що стояв тут же, підпираючи «джиппа» своїм буфером, і, подавши шоферові карту, сказав:
– Отут зупинитесь, нагодуєте хлопчаків і підождете нас. На світанку ми вас доженемо.

Потім він сів у свою машину, трахнув дверцятами.
– Поїхали назад! – наказав він шоферові.
Пізньої ночі в'їхали вони в Гамбург. Біля прохідної трудового табору лейтенанту сказали, що звечора приходив хлопчак до Борсукова, але його прогнали, бо Борсуков уже був заарештований.
– Це при вас він приходив? – спитав Кроунті вахмана.
– При мені, – ствердив той.
– Йолоп! Навіщо ви його відпустили? – лейтенант ударив рукавичками себе по долоні і з ненавистю й огидою глянув у квадратне обличчя вахмана. – Ух, і йолопи! – гаркнув він востаннє і вискочив з прохідної.
Олекса Петрович ледве встигав за ним.
– В інтернат! – наказав Кроунті шоферові і закурив.
Не встиг він викурити сигарету, як «джипп» влетів у двір і зупинився під самісінькою стіною, здивовано світячи на неї фарами.
– Шукайте його тут, – наказав він Юрському. І до шофера: – Ви теж ідіть шукати.
За кілька хвилин, розшукавши Юрка під купою простирал, Олекса Петрович поторсав його за плече, з силою підняв з ліжка і дав хлопцеві ляпаса:
– Ах ти щеня! Ставити мене під удар!
Від цієї несподіванки Юрко нарешті прокинувся, зіскочив з ліжка, і Юрський з допомогою шофера поволік його в машину. Лейтенант Кроунті вже спав. На запитання шофера, куди їхати, він пробурмотів:
– Доганяйте колону! – і, забившись в куток, заснув знову.

По широкій автостраді, що лягла від Гамбурга до Альп, летить у гори автоколона. В машинах сидять дванадцятирічні діти, стомлені цілодобовою їздою. Обличчя видовжені, суворі, як у дорослих. Їх везуть і везуть – далі від Гамбурга і далі від рідної землі. І немає тепер надії на те, що колись інтернатський режим скінчиться, немає надії повернутись у сім'ю, побачити мамину усмішку, тому й витає над колоною невидимий сум.

«І куди оце тільки везуть вас, мої малі й милі? – співає над вухом вітер. – Що вас чекає в майбутньому? Казарми і грубість, холод і бездушність, чужина і невблаганність – віднині й назавжди ввійдуть у ваше життя і калічитимуть ваші юні душі…» І ще про щось висвистував вітер, – та хіба все почуєш?
А попереду встають сині Альпи, обіймають небо й землю, наче хочуть перепинити машини з дітьми, наче ловлять їх, розметавши по горизонту шапкасті свої відроги.
Альпи, Альпи! Засніжені гори! Чи дасте ви справжній притулок оцим безпритульним дітям, щастя яких покрали бездушні люди? Чи огорнете ви їх своєю чарівною красою, оспіваною в піснях і віршах? Чи зігрієте хоч нею оці самотні покалічені душі?

Та тільки де вам узяти тепла, прославлені гори, коли навіть у найбільшу спеку ви самі неспроможні звільнитись од вічних снігів. Одягли їх на свої далекі верхи і хмуритесь над світом – суворі дідугани в білих шапках…

Ех, гори, гори! Хоч би ви були кращі від людей, які вкрали у цих дітей дитинство, наче вони самі ніколи не були дітьми… Будьте ж ви Альпами, гори, дайте цим дітям притулок та напійте їх на все життя своєю красою. І тоді вони будуть справжніми людьми, бо краса не дасть людині скалічити свою душу навіть в юні роки.

На сімейному святі ...

Розділ шостий "Людина людинi - вовк"

Худий сивіючий німець у добре випрасуваному костюмі ходить по класу і стомлено, може, в тисячний раз на своєму віку повторює:
– Людина – борець. Кожен із смертних досягає на світі того, що він здатен вибороти в інших. У філософії були різні течії, на землі було багато соціально-економічних формацій, але завжди непорушним лишався закон: людина людині – вовк. Сильним належить життя з усіма його благами, сильним належить майбутнє. Великі філософи Ніцше і Шопенгауер відкриють вам багато істин буття, але це буде потім. Зараз ви повинні засвоїти один непорушний закон: хочеш бути людиною, хочеш користуватися благами не з милості інших, а заслужено – будь сильним, будь умілим, будь сміливим. Вам випала нелегка доля – жити й формуватися без батьків. Тому кожен ваш крок, кожен день вашого життя повинен іти на те, щоб ви ставали спритнішими й сильнішими сьогодні, ніж учора. Для цього ми з вами маємо всі умови.
Умови тут справді були чудові. Їх годували, як в санаторії, забезпечували хорошим одягом, інвентарем і тренерами. Це була правда. Одного тільки не розумів Юрко: цього німця лейтенант Кроунті відрекомендував як доктора філософії, але все, про що він говорить, здається таким дивним і безглуздим, що Юрко починає сумніватися, чи немає тут якогось шахрайства. Всі оці його думки такі дикі, вони так не в'яжуться з тим, чому Юрка вчили в рідній школі, в сім'ї і на селі, що йому хочеться затупати ногами, закласти в рот пальці й оглушливо засвистіти або зробити щось подібне – тільки б не чути оцього гугнявого голосу, оцих слів, у які доктор філософії, певне, сам не вірить.

За розчиненими вікнами – світ, залитий сонцем, вкритий альпійськими луками, облямований лісами і горами, а тут оця худа постать мотається по класу і довбе, наче дятел: «Людина людині – вовк».
І так день за днем, день за днем, аж доки Юрко вже перестає сердитись, доки він разом із товаришами не починає заслухуватись. І помалу в оцьому впертому бурмотінні він ловить щось дрібненьке, але переконливе: то доктор філософії приведе якийсь приклад з їхнього життя, то звичайну бійку двох хлопчаків розкладе на елементи, покаже причини її, наслідки, і Юрко починає непомітно для себе вірити йому.
Після таких уроків Юрко погано спав ночами. Доводилося все переоцінювати, все здавалося в світі нетривким, чужим і незрозумілим. Так ніби йшов, ішов по дорозі, і вона була тверда, а оглянувся – нема ніякої дороги, все заметено кучугурами снігу. Доктор філософії таки замітав усі шляхи і стежинки недовгого Юркового життя, і він починав ненавидіти цього педантичного доктора з його сірим обличчям, старанно випрасуваним костюмом і монотонним гугнявим голосом. Але в юній Юрковій голові мало було знань, не знаходилося доводів, щоб серйозно заперечити доктору, а ті крихітки, які народжувалися під час нічних роздумів, рушились після нових доказів доктора на наступних уроках.

Нарешті після довгих вагань Юрко запитав доктора:
– Про колективізм ви будете говорити?
Доктор помовчав, посміхнувся поблажливо й настільки, наскільки це було пристойним, і підійшов до Юрка.
– Колективізм, – сказав він улесливо, – це вигадки комуністів. Сили колективу, робота і її наслідки завжди належать сильнішим. Навіть невелика група людей обов'язково виділить із свого середовища когось розумнішого, сильнішого, хто підкорить собі оцей самий колектив і змушуватиме його робити те, що йому буде потрібно. – Доктор навіть руку поклав на Юркове плече і непомітно для себе натискував на нього, наче хотів придавити Юрка до лави, щоб він замовк.
Але Юрко скинув із свого плеча його холодну руку й сказав:
– Це неправда! Ви взагалі не правду говорите, а все навпаки.
– Як-то навпаки? – спокійно спитав доктор. – Ти просто не все ще розумієш, хлопче. Мине деякий час, і все стане ясно. От за ці кілька днів я, спостерігаючи ваш колектив, роблю висновок, що Оса і ти якось виділяєтеся з-поміж інших. Але тому, що не хочете поступитися один одному, – бо ні ти, ні Оса не маєте поки переваги, – тому ви й ворогуєте. Це абсолютно закономірно, і бійки ваші скінчаться тоді, коли хтось один з вас стане сильнішим. Обов'язково один! Бо навіть удвох люди не можуть беззастережно ділитися славою, першістю й іншим.
– Б'ємося ми тому, що дурні, – сказав Юрко і перший зареготав. За ним зареготали всі і навіть доктор.
– А все ж, – сміючись сказав він, – все ж ти, Шакале, не поступишся Осі.
– От візьму і поступлюсь, – сказав Юрко.
– Не втримаєшся, – запевнив його доктор, – бо ти не слабший, ти скоро будеш сильнішим за нього.
– Це ми ще побачимо, – похмуро сказав Оса.

Юрко, глянувши на його нахабне обличчя, відчув, що ніколи не поступиться, не згодиться потурати Осі. Чим далі, тим більше сумнівів викликав доктор у Юрковій душі своїми бесідами. І чим далі, він пильніше придивлявся до хлопця. Стежачи за тренуванням, доктор ніби ненароком кидав Юркові зауваження, а одного разу, позіхнувши, сказав з нудьгою:
– Ти, Шакале, лінуєшся чи що? Ти повинен в спорті бути першим. Подивись, які в тебе плечі, ноги, зріст. А ти так… – доктор зневажливо махнув рукою і відійшов, а Юрко пильніше почав придивлятися до себе, до товаришів і помітив, що в нього й справді плечі ширші, ноги міцніші, ніж у інших.
Минали місяці, роки, Юрко ріс і розвивався на альпійських луках в сильного, дужого юнака. Він краще за інших грав у теніс, був чемпіоном коледжу по боксу, швидко бігав. Але Оса стрибав вище за нього, і тут Юрко нічого не міг вдіяти.

Якось на прогулянці в горах доктор покликав його і якийсь час ішов поряд, оповідаючи про різні історії, зв'язані з Альпами, а тоді враз спитав:
– Ти вважаєш нормальним, що Оса стрибає вище за тебе?
Юрко помовчав, допитливо глянув на доктора.
– Він краще за мене стрибає тому, що на два сантиметри вищий за мене. І техніка в нього краща.
– І ти це вважаєш нормальним? – доктор спинився і здвигнув плечима. – Немає в тебе справжньої гордості, Шакале. У тебе є дані для того, щоб бути неперевершеним. Чуєш? Неперевершеним у всьому! – і доктор пішов швидше, наздоганяючи колону.
В юності люди самолюбиві. Юркові чулася правда в цих словах доктора філософії, і хоч на його уроках він бував неуважним, хоч іноді сперечався з ним і не хотів сприймати його теорії, заважаючи й іншим, того ж дня під час відпочинку, коли весь табір спав, спорожнівши й завмерши на дві години, доктор філософії побачив Муратова біля ями для стрибків. Хлопець ставав до перекладини зліва, потім справа, розганявся і, зачепившись, падав сторчака в пісок, але, посидівши та оклигавши, знову брав розгін і стрибав.
– Тепер ти мій, голубчику, – доктор задоволено усміхнувся і пішов спати.

Зранку йшли в Альпи. Тут, на далеких гірських перевалах, не буває людей. Тиша така, якої в місті або в селі не буває навіть глибокої ночі. Ліси дрімають під сонцем, дерева ловлять його проміння своїм соковитим листям і мовчать. Мовчать і гори, підставляючи сонцю свої засніжені хребти, гріючи їх на цілий рік. Задушливо пахнуть альпійські квіти. Вітер і не дихне, він не здуває з гір ці чудесні пахощі, не несе їх людям в далекі оселі, і пахощі настоюються, як. добре багаторічне вино. Ними тут пахнуть і каміння, і стовбури дерев, і навіть гола земля. Та що там говорити, навіть компас на Юрковій руці, коли схилишся над ним, теж пахне квітами.
Жарко, парко в лісі, сонце вже звертає з обіду, а вони все йдуть лісом, продираються крізь хащі, перепливають неширокі, але глибокі ручаї з крижаною водою з гір, здираються на скелі, що раптом виникають серед дерев, як привиди, йдуть, не обминаючи перешкод, так, як прокладено маршрут на карті. Десь в якійсь невидимій точці цього маршруту вони мають зустрітися з другою групою, що, завезена вчора машинами кудись далеко, йде їм назустріч.

Тихо-тихо… Навіть пташки не співають. Вони беззвучно перепурхують з гілки на гілку і свердлять хлопців рухливими бусинками очей.
Доктор філософії йде попереду, повертається до них час від часу спітнілим обличчям і кидає одне слово:
– Швидше!
Він іде без карти. У нього на руці лише компас, але йдуть вони точнісінько так, як намічалось. Ось на дванадцятому кілометрі маршруту невеличка гірська річка. Ставлячи завдання, доктор говорив, що вони повинні вийти на неї саме там, де впало дерево, утворивши гіллястий місток через річку. Так воно і є: вийшли метрів за двадцять лівіше. Це була дрібниця: за дванадцять кілометрів відхилитися на таку відстань, але доктор сердився на себе, на лісову задуху і на Юрка, що йшов позад нього з картою.
– Куди ж ти дивився, Шакале? Треба ж вносити поправки! – і починав розповідати, як це робиться з допомогою карти і компаса. Тут же обривав і квапив усіх: – Пішли, пішли! Ми запізнюємось. Та дивіться пильно, примічайте ознаки місцевості, все, що тут виділяється. Тренуйте пам'ять, бо назад будете йти самі, кожен в різний час і без компаса, без карти. Це вам так само необхідно вміти, як ви вмієте дихати. В невідомій місцевості це єдиний шлях добре орієнтуватися, виходити в заданий пункт, не зупиняючи жителів і не задаючи їм запитань на зразок таких-от: «Скажіть, будь ласка, як вийти в розташування такої-то військової частини або аеродрому?» або: «Скажіть, а де тут прикордонна застава? Бо мені треба обійти її».

Але, на перший погляд, просте завдання – послідовно запам'ятати якісь характерні ознаки місцевості – виявилося дуже важкою справою. Те, що бачив тільки-но, заступало собою бачене раніше, все це плуталось, утворювало якийсь калейдоскоп. І коли на привалі доктор філософії наказав Юркові розповісти послідовність маршруту, він так все переплутав, що хлопці довго й дружно сміялися з нього. Але не краще знали маршрут й інші. Доктор філософії не кричав, він поглузував над хлопцями, а потім розповів усе до найменших дрібниць, і всі одразу побачили пройдений ними шлях, позначений де уламком скелі, де якимось особливим деревом, де ручаєм, а де й галявиною. Здавалося, можна було б хоч зараз вертатись і кожен би знайшов дорогу назад після розповіді.

Тут же, на привалі, доктор філософії давав кожному окремий малюнок. Це були картини міського або сільського життя, шматок лісу чи болота, і скрізь було дуже багато всіляких деталей. Малюнок дозволялося роздивлятись не більше двох хвилин, потім доктор забирав малюнок і наказував розповісти, що на ньому було намальовано.

Доки Юрко дивився на малюнок, йому все було ясно, все так гарно розміщено, що не запам'ятати було просто неможливо. Але як тільки малюнок зникав, перед очима з'являлась порожнеча, і юнак губився.
– Будете віднині день і ніч проробляти ці вправи, – сказав доктор. – Пам'ять у кожного з вас повинна бути як дзеркало. Глянеш на що – і в голові мусить лишитися все точнісінько таким, як воно є. І лишитися повинно надовго, назавжди.
У цих же походах хлопці вчилися підтримувати із зустрічною групою радіозв'язок. Вони чергували по дві години. Кожен повинен був настроювати рацію заново, ловити позивні і передавати зашифровані радіограми.

Все це, звичайно, було і цікавим і важким. Але інтерес у хлопців до цих вправ був великий, з часом вони всьому навчаться, – доктор був у цьому переконаний.
В альпійському таборі вчилися також водити мотоцикли і автомашини – легкові й вантажні. Їх дістали десь за наказом Хелла. Це були російські машини.
– У вашій майбутній роботі, – говорив доктор, – не виключена можливість, що вам доведеться скористатися чужою машиною або працювати шоферами. Взагалі вміння водити авто за плечима не носять. Але вам треба володіти цією майстерністю, як класним шоферам.
І хлопці вивчали і цю спеціальність, відчуваючи, що в майбутньому чекає їх щось небезпечне й цікаве.

Олекса Петрович викладав російську мову й літературу, її він знав найкраще за всіх учителів. Юрко любив його уроки. Іноді він приходив до Юрського вечорами, і Олекса Петрович частував його сидром, давав книжки.
На Юркові скарги на адресу доктора філософії Олекса Петрович відповідав мовчанкою. Нарешті, він сказав, що у кожного свої переконання, що доктор – людина, відома у вчених колах, і що він свої погляди не нав'язує нікому: хочеш – сприймай, не хочеш – не сприймай. Юркові така відповідь не сподобалась, але він промовчав: було якось соромно й незручно сперечатись з Олексою Петровичем. Адже він завжди радів приходові Юрка і взагалі ставився до нього прихильно, навіть запобігливо.

Одного разу, коли Олекса Петрович цілий вечір читав йому Достоєвського, у Юрка так було погано на душі, що він, не дослухавши, підвівся і почав прощатися. Олекса Петрович, відклавши книжку, пильно глянув на нього і спитав:
– Чому ти такий неуважний? Що трапилось?
– Набридло! – роздратовано сказав Юрко. – Доктор довбе одне і те ж: «Людина людині – вовк!» До вас прийдеш – ви теж про вбивства читаєте. Мимоволі починаєш думати: що з нас буде? Може, ви знаєте?
Олекса Петрович усміхнувся.
– Вас готують до життя в такому світі, де панькатися з вами ніхто не буде, де кожен пробиває собі дорогу своїми силами і. здібностями. В такому світі немає і не мусить бути співчуття, жалю – рвись, домагайсь, і хай нічого тебе не спиняє. В твої роки ти повинен на життя дивитися тверезо. Це тобі, брат, не Росія, де ти народився і ріс, покладаючись на батька й матір, сподіваючись на те, що закінчиш десятирічку, підеш в інститут і так далі. Ні, тут таких гладеньких шляхів немає і не може бути.
– А який же шлях мене жде? – з гіркотою спитав Юрко.
– Я ще й сам не знаю. Ти вчись, тільки добре, а я тобі не ворог, поможу влаштуватися в університет, стати хорошою людиною.

І Олекса Петрович справді робив усе, що тільки міг, аби вивести Юрка в люди. Коли восени до них приїхав Хелл, Олекса Петрович висловив йому свої надії влаштувати Юрка по закінченні коледжу в університет. Хелл наказав покликати Юрка, поговорив з ним кілька хвилин і відпустив. На запитання Олекси Петровича, як йому сподобався хлопець, Хелл відповів не одразу, наче вирішував: сказати чи ні?
– Тигр! – захоплено посміхнувся він, дивлячись вслід засмаглому, стрункому Юркові.
– Він не тигр, а Шакал, – зауважив доктор філософії, входячи до кабінету і вітаючись з Хеллом.
– Юрський хоче його влаштувати в університеті після закінчення коледжу. Як ви на це дивитесь, докторе?
– Та це ж найздібніший наш вихованець! – обурився доктор. – Який може бути університет?
– Ну, це ми ще побачимо, – заспокоїв обох Хелл. – А зараз розкажіть, як ідуть справи. Чи вдалися вам, докторе, ваші славетні спроби з Шопенгауером?
– Безперечно, вдалися. Це перевірена зброя.
– Я думаю, що вдалися не до кінця, – зауважив Олекса Петрович. – Хлопчаки погано сприймають вашу філософію, пане доктор.
– Чому? – здивувався Хелл.
– По-перше, тому, – сказав Олекса Петрович, – що у них немає підготовки, і це просто смішно: читати їм лекції по філософії. По-друге, це абсолютно противно їхнім поглядам.
– Які погляди в шістнадцять років? – спитав Хелл. – Ви збожеволіли, пане вчитель. Оці хлопчаки – сире тісто. Що захочеш, те й зліпиш.
– Не завжди, – вперто сказав Олекса Петрович. – Потрібен хист, щоб вплинути на них.
– Ну, цього докторові не треба позичати. Адже так?
– Не знаю, – здвигнув плечима доктор. – В оцьому самісінькому коледжі я не одній сотні юнаків прищепив потрібний світогляд.
– Так це ж зовсім інші діти! – вигукнув Олекса Петрович.
– А звідки ви взяли, що вони не сприймають моєї філософії? – сердито спитав доктор.
– Хоч би й з Шакалових розповідей.
– Так це ж найбільш упертий суб'єкт. Але мені здається, що ви йому допомагаєте бути упертим. Так чи ні?
– Ви не довіряєте мені? – підвівся Олекса Петрович.
– Не маємо підстав не довіряти, – говорив далі доктор. – Але розмови про університет, про мої бесіди – це розмагнічує хлопця, а через нього погано впливає і на інших.
– Зробіть відповідні висновки, Юрський, – багатозначно зауважив Хелл, піднявши вгору сигару. – А зараз можете йти.
Коли двері за Олексою Петровичем зачинилися, Хелл спитав доктора:
– Як він викладає?
– Добре. Хлопці знатимуть російську мову і літературу прекрасно.
– Це дуже важливо, – сказав Хелл. – А оцей Шакал справді хороший екземпляр?
– Рідкісний! – захвилювався доктор. – Прекрасні природні дані! Він безперечний чемпіон коледжу з усіх видів спорту. І знаєте, чим я його взяв? Грою на самолюбстві.
– А філософію вашу не сприймає?
– Не до кінця.
– Це, пане доктор, стрілянина в білий світ. Муратов повинен вийти з коледжу агентом № 1, а не чемпіоном спорту. Може, ви справді дещо пересолили із Шопенгауером і Ніцше? Може, рано?
– Боюсь, що буде пізно, якщо ми втратимо хоч місяць. Повірте моєму досвіду, – доктор філософії підвівся і закрокував по кабінету, наче на уроці. – По-перше, лекцій я не читаю, я бесідую з ними. По-друге, знань я не вимагаю. Основне завдання – вдовбати їм у голови індивідуалізм, отруїти ним, матеріально закріпити його умовами життя і розпорядком коледжу. І вони наші. Це вже більше як наполовину здійснено. А що стосується Муратова… – доктор зупинився і розвів руками, – я не знаю. Самолюбство у нього розвинене.
– До біса самолюбство! Цього мало! – розсердився Хелл. – Ви повинні зламати його повністю. Адже він має авторитет серед хлопчаків?
– Безперечно.
– Безперечно! Так от і зробіть його безперечним ніцшеанцем. Хоча б поверховим. Без цього на Муратова покластися не можна буде. Ваше єдине завдання – скерувати його думки в цьому напрямі. Весною я повернуся із Штатів і все інше завершу сам. За цілу осінь і зиму вам, безперечно, вдасться закласти основу, га?
– От тільки б не Юрський.
Хелл довго мовчав.
– Юрський подав думку про викрадення інтернату. І потім він хороший учитель. Хто ще знає так, як він, російську мову? І взагалі на нього можна покластись.
– Та я нічого… Я тільки хотів би, щоб він не впливав на Муратова.
– Добре, – махнув рукою Хелл. – Щось придумаємо. Ідіть, я трохи спочину.
Надвечір, виспавшись і поголившись, Хелл вийшов на подвір'я у красивому спортивному костюмі. Якийсь час він стежив за тим, як бігали, стрибали, грали у волейбол вихованці коледжу під наглядом досвідчених тренерів, а потім спитав:
– Хто з вас добре грає в теніс?
– Шакал!
– Шакал! – загукало одразу кілька голосів.
– Вибери, Шакале, дві хороших ракетки, пограємо.
Спочатку Хелл легко виграв у хлопця. Муратов відчував себе скованим, він, очевидно, ніяковів, на майданчику тримався так, що, здавалося, не знав, куди подіти руки. Але згодом посмілішав, і Хелл відчув у ньому справжнього суперника.

Стомившись, вони прилягли тут же на траві, і Хелл спитав:
– Ну, як? Подобається тобі в коледжі?
– Ще б пак! – відповів Юрко. – Живемо, як на курорті.
– А уроків у вас багато?
– Та ні. Російська та англійська мови. Ну та ще філософія.
– З осені буде більше, – пообіцяв Хелл. – Це ж ви канікули проводите в горах, а потім доведеться вивчати і математику, і фізику, і історію…
– Якби тільки не філософію!
– А що? Не подобається?
– А що ж там хорошого? – Юрко встав, оглянувся і, заклавши руки за спину, заходив по майданчику. – Людина людині – вовк, – гугнявим голосом проказав він у такт своїм крокам, і Хелл одразу пізнав манери доктора філософії.
– Молодець! Ти копіюєш добре, – засміявся він і теж підвівся.
– Ходім, пора вечеряти. До речі, в Гамбург подзвонити звідси можна? – спитав Хелл.
– Телефон є, але не знаю, чи в Гамбург дзвонять, чи ні, – Юрко попрощався і пішов до їдальні.
– Так завтра пограємо ще! – гукнув йому Хелл.
– Добре, – погодився Юрко.
Але наступного дня пограти їм не довелось. З Гамбурга приїхав лейтенант Кроунті, привіз Хеллу якісь папери, і вони довго сиділи, запершись у кабінеті. Потім у машину винесли чемодани Хелла і покликали раптом в кабінет Юрка.
– От що, Шакале, – затягуючи на плащі пояс, сказав. Хелл. – Лейтенант Кроунті на моє прохання привіз документи твого батька. Я мушу сповістити тобі сумну звістку: батька вбили в концентраційному таборі.
– Я про це знав, – відповів Юрко.
– Звідки? – швидко спитав Хелл. Хлопець помовчав.
– Я догадувався.
– А-а. Ну, а хто його видав, ти знаєш?
– Ні…
– Лейтенанте, покажіть, – коротко наказав Хелл.
Кроунті відкрив портфель, порився в паперах і поклав на стіл пожовклий, брудний папірець. Юрко глянув і не повірив своїм очам.
– Олекса Петрович? – жахнувся він.
– Ти тільки язик за зубами вмій тримати. – Хелл одягнув капелюха, поправив його перед дзеркалом і додав: – Так що, Шакале, в словах доктора філософії буває, очевидно, правда. Гуд бай! – торкнувся він капелюха. – Лечу в Штати. В теніс пограємо весною, Шакале. – Вони вийшли, лишивши спантеличеного хлопця в кабінеті. Машина зашуміла під вікнами і покотилася за браму, а Юрко все сидів і дивився на те місце, де вона стояла.

Розділ сьомий "Нiмий особняк"

В Альпах починалася осінь. Теплі дні стояли довго, а це подув вітер з гірських верхів, листя кленів і тополь поблякло і почало падати. Виметуть двірники на світанку тротуари і вулиці в маленькому альпійському містечку, а до восьмої ранку зеленавожовтуватий килим знову вкриває кам'яні плити, і нога тоне в цих живих ще останках літа.

Містечко глухе й напівсонне, загублене в приальпійських лісах і відрогах. Влітку воно кишить туристами, дачниками, вабить їх зеленню вулиць і парків, у яких потопають будинки, а тепер, коли летить і летить з дерев листя, з кожним днем з'являється крізь оголені віти все більше й більше готичних покрівель, і від того, що покрівлі тут з гончарної черепиці, а стіни – з випаленої цегли, містечко із зеленого кленово-тополевого парку стає брунатним цегельно-черепичним поселенням, що прямолінійними вулицями і схожими на плаци, широкими майданами нагадує щось військове.

На вулицях тиша, спокій. Тут немає автобусів і трамваїв, немає ні фабрик, ні заводів, ні установ – лише школи й магазини. Машин теж не видно. Тільки в браму великого єдиного в містечку кам'яного особняка в'їхали одного вечора грузовики, поревли з годину і виїхали. А через кілька днів хвіртка в залізній брамі відчинилась, і на вулицю лакованим черевиком ступив добре виголений і акуратно зачесаний чоловік років п'ятдесяти, в модному чорному костюмі, в яскравому гладенькому галстуці і білосніжній сорочці. Доки він обертався, щоб зачинити хвіртку, крізь неї можна було побачити широке подвір'я, перетворене в оранжерею – воно все поросло квітами. Але хвіртка зачинилась, а висока залізна брама, пофарбована в зелений колір, та кам'яний мур, густо обплетений диким виноградом і плющем, закривали подвір'я наглухо, так що й шпаринки не лишалось, щоб заглянути туди. З протилежного тротуару через мур можна побачити дві шеренги лип, що утворюють, мабуть, алею, верхівки фруктових дерев і в глибині двору – високий двоповерховий флігель.

Чоловік в чорному костюмі постояв хвилину біля брами, подивився в обидва боки вулиці й повільно пішов вздовж муру. Його лаковані черевики, гостроносі й трохи старомодні, тонули в килимі з листя, і чоловік посміхався: це, мабуть, тішило його. Він злегка човгав ногами, очевидно намагаючись викликати шелест листя, але побите холодним вітром, що подув уночі із засніжених гір, тополине листя не шелестіло.
Погулявши з годину вздовж муру, чоловік відмикав хвіртку і на весь день зникав за брамою. Такі прогулянки він робив щоранку, іноді виходив з однією-двома квіточками хризантеми і дарував їх дівчаткам, які йшли повз нього. Він ні з ким не ставав на розмову. Заклавши руки за спину, ходив по тротуару і дивився собі під ноги, наче в осінньому листі шукав щось, одному йому відоме.

Найближчий його сусіда одного разу, коли він проходив повз двір, зняв капелюх, але чоловік у чорному костюмі не помітив привітання, зайнятий своїми думками. А може, зробив вигляд, що не помітив. Тільки після цього ніхто не пробував з ним привітатись або завести розмову. В перші дні на нього дивилися через вікна дачних будиночків, бачили, як він розмовляє з дітьми і дарує їм квіти, потім звикли до цього і, коли він одного ранку не вийшов на прогулянку, навіть здивувалися.

Іноді десь здалеку приїздив запилений чорний лімузин, без сигналу заїжджав у браму кам'яного особняка, що беззвучно відчинялася, як тільки він під'їжджав, і мешканці цього тихого альпійського містечка вирішили, що в особняку поселився хтось із родичів його хазяїна, який після війни не повертався з Берліна і, мабуть, помер, і що цей родич, мабуть, ще багатший за свого попередника. От тільки дивно, що новий хазяїн приїхав в особняк на зиму, а старий жив тут тільки влітку.

Ніхто, звичайно, не міг догадатися, що за брамою оцього особняка, переїхавши з літнього альпійського табору колишньої школи «Гітлерюгенд», розташувався таї ємний коледж «Сі-Ай-Сі». Ніхто не знав, що хазяїн цього особняка, доктор філософії, призначений директором коледжу, прогулювався ранком перед брамою і дарував дітям квіти не за своєю доброю вдачею, а для того, щоб замаскуватися, щоб обдурити своїх сусідів, приспати їхню цікавість.

Тихий особняк на околиці, засипаний восени листям, а взимку снігом, жив своїм таємним і напруженим життям, жив не рік і не два. Його побудували ще за наказом Гінденбурга, і не одну сотню вишколених агентів випустив він за свою браму і розіслав по всьому світу. І зараз доктор філософії дарував русявій дівчинці білу святкову квітку хризантеми, щоб через кілька хвилин, як і завжди, зайти в аудиторію і шістнадцятирічним хлопчакам вбивати в голови і в душі: «Людина людині – вовк».

Частина двоповерхового флігеля була відведена під спортзал. Це був добрячий спортзал, на всю височину двох поверхів. Тут можна було грати в баскетбол, волейбол, можна було робити вправи на турніку, кільцях, брусах, що вважалося за розваги. Справжнім навчанням по фізкультурі були акробатика, бокс і самбо.
Вставали, як у війську, о шостій ранку. На свіжому повітрі мовчки, без команди робили ранкову гімнастику. По крайній алеї, що охоплювала все чотирикутне подвір'я, сад та частину лугу, обнесеного парканом, і дорівнювала одному кілометру, пробігали два-три кола і йшли пити кофе.

Після сніданку йшли на уроки. Після двох перших уроків – дві години акробатики. Посеред спортзалу – мати з простої гуми, збоку на низенькому стільці сидить тренер, йому під шістдесят, але він щойно показав заднє й переднє сальто на місці і з розгону і тепер відпочиває, його й самого вже давно прозвали «сальто».
– Давай ти, Муратов, першим, – каже він, важко віддихуючись, але наперед виходить Оса.
– Я буду першим.
Тренер дивиться на нього вицвілими сіруватими очима і важко дихає. Куточки рота у нього підведені і вираз обличчя такий, наче він зараз вишкірить зуби і гавкне на Осу. Та він махає рукою: мовляв, давай. Оса одягає страхувальний пояс, але вчитель мотає головою:
– Ні… Без пояса.
Оса переступає з ноги на ногу, відходить в дальній куток і, набравши повні груди повітря та підвівши вгору брови, розганяється, підплигує і, викинувши руки вперед, падає «на місток».
– А, біс знає що! – сердиться тренер. – Хіба це сальто? Давай ти, Муратов.
Юрко відходить у куток. Насупившись, прицілюється на мати, трохи присідає і розбігається. Мати блискавично летять йому назустріч. Не добігаючи, він сильно відштовхується лівою ногою, бачить під собою підлогу, стіну, стелю, що нестримно летять кудись, незрозуміло куди. Удар п'ятами об килим, і страшна сила кидає його на спину.
– Ноги треба підтягувати до живота! – кричить тренер очманілому Юркові. – Ноги! Що ти простягаєш їх? Давай ще!

У Юрка від удару гуде в голові, ниє спина, але він слухняно відходить у куток, закусивши губу, топчеться на місці, наче пробуючи міцність підлоги, і знову розганяється. З відчайдушного силою відштовхується він од підлоги, підтягує коліна до самого обличчя і в якусь мить помічає килим, що летить йому назустріч. Трохи розгинає ноги, викидає вперед руки, але до килима ними не дістає: втримується на зігнутих ногах на якусь долю секунди і знову завалюється на спину.

– Добре, – каже похмуро тренер. – Тільки стрибай не вподовж, а вгору. Ну, спробуй ще. Юркові не хочеться псувати враження від першого в житті, може, ще не зовсім вдалого сальто, але тренер не стерпить відмови. Він крутий і жорстокий, не зносить боягузів, і той, хто хоч раз побоїться виконати запропоновану вправу, викликає в нього презирство, постійне глузування і глуху ненависть, в якій він здатний убити людину.

– Ну, давай! – квапить він Муратова, що стоїть уже в кутку, готуючись до розгону. – Та пам'ятай, стрибок робити вгору. Ну!
Муратов розігнався, стрибнув угору і, як здалось йому самому, дуже повільно перекинувся через голову і через те не побачив гумового килима, а відчув його ногами, падаючи наперед. Щоб не впасти, він зробив два швидких кроки і зупинився.
– Молодець! – сказав тренер, і очі його заблищали, як у старого лева. – Зрозумів тепер? – допитувався він у Юрка.
Той здвигнув плечима.
– Неначе зрозумів, а як воно буде далі…
– Тут головне – перше сальто зробити. Потім буде легко. Давай ти, Оса! – наказав він, одразу нахмурившись.

І Оса пішов у куток. Під час першого ж стрибка він підвернув ногу, і вона хруснула. Оса скрикнув, але тренер вхопив його за груди.
– Ні звуку! – дихнув він йому в обличчя;– Вмій зносити біль, це дрібниця, а не вивих!
Тренер кинув Осу знову на мати, навалився на його ногу і вправив її. Хруснувши, нога в суглобі стала на місце. Оса зблід, але не кричав. Тренер ривком поставив його на ноги і сказав:
– Марш до шведської стінки!
Оса застрибав на одній нозі.
– На двох! – гаркнув тренер. – На двох іди! Отак! Сміливіше. Тепер по шведській угору. Ну, ну! От і все. Працюй, а коли нога перестане боліти, скажеш. Давай інший. Та не так, йолопе! – кричав тренер і, відійшовши в куток, розбігався і робив плавний, красивий поворот через голову. Стане на ноги і не хитнеться.
– Бачите? Давай знову, – наказує він хлопцеві, і той покірно йде в куток пересвідчитись, що тут немає нічого складного, а тренер знову сідає на стілець, і заняття продовжуються.
Після акробатики вихованці коледжу приймають душ і йдуть снідати. Сніданок різноманітний і ситний, бо після нього – чотири години класних занять. О третій годині – обід, а потім дві години сну. Недаремно в коледжі є дієтлікар, недарма його режим розроблено в академії медичних наук: для фізичного розвитку людини нічого кращого й не придумаєш. Хтось не шкодував коштів на вихованців коледжу та на їх вихователів.

Відпочивши та виспавшись після обіду, хлопці йшли на заняття по самбо і джіу-джитсу. Молодий і чорнявий, схожий на японця спортсмен чекав їх в спортивному залі. Ще в літньому таборі, в Альпах, він учив їх голими руками відбирати ножа, вчив незвичним, блискавичним ударам, з допомогою яких в одну мить сильну й здорову людину можна зробити безпорадною. Але техніка цих прийомів, що давалася неначе відразу, була дуже складна, і на неї треба було затратити не один рік напруженого тренування.
Доктор філософії часто приходив сюди і сам інколи допомагав пояснювати тому чи іншому вихованцю прийом, який йому не вдавався. На правах директора коледжу він робив зауваження тренерові, який десь колись завоював першість на міжнародних змаганнях по самбо і який, незважаючи на це, дуже уважно ставився до вказівок доктора філософії.

Одного разу доктор прийшов у спортивному костюмі, подивився на своїх вихованців, на тренера і взяв ножа в чохлі.
– Муратов! – гукнув він. – Підійди до мене. Юрко підійшов.
«Як він швидко росте, цей хлопчисько!» із задоволенням подумав директор коледжу, оглядаючи Юрка.
– Якщо я тебе б'ю ножем в груди, як ти будеш захищатися?
– А як б'єте? – спитав Юрко. – Збоку?
– Ні, прямо.
– Ну, бийте. Тільки чохол зніміть. Це зайве.
Доктор, не знявши чохла, змахнув ножем. Муратов стрибнув назустріч занесеній руці і, перехвативши її вище зап'ястя, рвонув униз. Доктор ойкнув і випустив ніж, Муратов підхопив його на льоту. Він вже готовий був нанести удар супротивнику.
– Що це за прийом? – скривившись та потираючи руку, спитав доктор. – Ти ж стрибаєш головою вперед, і тобі можуть загородити ножа в тім'я.
– Цього не може бути! Я зустрічаю вашу руку своїми прямими руками, і своїм ударом ви підсилюєте моє падіння, а значить, і ривок. Я можу зламати вам руку.
– Тренер! – гукнув доктор. – У вас тут, напевне, помилка в прийомі.
– Помилка виключена, пане директор, – спокійно сказав тренер.
– Це індонезійський прийом.
– Але стрибок для чого? Можна ж прорахуватися і дістати ножа в голову.
– Прийом цей складний. Але Муратову він дався легко. У нього сильний стрибок.
– Ану, покажіть, – наказав директор.

Тренер зняв чохол, не піднімаючи ножа, пішов на Муратова скрадливим кроком. Муратов, ледь відкривши рота, відступав нога в ногу з тренером, напружено слідкуючи за кожним його рухом. Рухи в обох були м'які, кошачі і на диво повільні. Тренер раптом зробив різкий рух корпусом вліво. Підняті на рівень обличчя руки Муратова точно і чітко повторили цей рух, але тренер раптом зупинився і блискавично змахнув правою рукою. Блиснуло лезо ножа, і доктор філософії подумав, що від цього удару Муратов ухилиться. Але він помилився. Муратов стрибнув назустріч руці, ще як вона йшла з-за голови, і повис на ній. Йому не вдалося одразу заломити міцну, добре натреновану руку свого вчителя, але він упав тренерові в ноги і руки його з ножем не випустив – вона лежала у нього на плечі, і лезо ножа кінчиком вп'ялось йому в лопатку.

– Сили не вистачає, – посміхнувся тренер.
– Так, сил малувато, – погодився доктор, розглядаючи поріз, з якого виступила кров. – Ей, там, принесіть йоду!
– Аптечка тут, – сказав Муратов, стягуючи майку. Тренер змазав йодом краєчки невеликого порізу і наклав на нього пластир.
– А взагалі такий удар навряд щоб хто й видержав. Навіть з дорослих і досвідчених самбістів. Ви б стримували руку.
– Що ви, пане директор! їм же не для сцени, не для бутафорії це потрібно. І не публіку обдурювати. Це ж самозахист на кожному кроці. – Тренер обернувся до Муратова. – Іди на гантелі, Юрій. Через п'ятнадцять хвилин закінчуємо.
Дивлячись услід Муратову, доктор спитав:
– Ну як він?
– Хороший хлопець! Через два роки до нього ні з ножем, ні з пістолетом не підступишся.
– Побільше працюйте з ним! – директор вдоволено потиснув тренерові руку і вийшов.

Стріляти ходили в підвал того ж таки флігеля. Він був довгий, бетонний, добре освітлений. В одному кінці стояли мішені, в другому – стенди, прицільні станки, розіслані повстини для стрільби лежачи.
Стріляли щодня після сніданку, після обіднього відпочинку і вночі, перед сном. Стріляли виключно з автоматичних двадцятизарядних пістолетів. Кожного разу – по десять пострілів. Мішені лишались довгий час цілими, бо влучити з двадцяти п'яти метрів з пістолета в яблучко було нелегко.
Спочатку чорні кола мішені були позначені лише кулями тренера і доктора, який теж тренувався щодня, та француза-повара, який стріляв чи не найкраще за всіх, незважаючи на те, що стріляв в окулярах.
Так минула осінь, а мішені все не міняли. Але перед новим роком з них лишилися вже клапті, і в ніч на новий рік, коли о двадцять другій годині вихованці коледжу прийшли на останній відстріл, вони побачили нові мішені. Тут же стояли доктор філософії в святковому костюмі, в галстуці-метелику і Олекса Петрович. Глянувши на них, Юрій чомусь пригадав своє перше знайомство з доктором, його лекції з філософії і здивувався, як могло статися так, що тоді доктор був йому ненависний, а зараз став зовсім своєю людиною. І чого було сердитися на його бесіди? Хіба він був неправий? Хіба він винен був у тому, що Юрко багато чого не розумів? І головне, як терпляче він доводив йому свою правоту і ніколи не сердився. Зараз він, бач, уже читає справжні цікаві лекції з філософії і не повторює одну й ту ж істину. Може, через те й став він симпатичною людиною? Юрко не міг зараз з'ясувати собі, чим привернув його доктор філософії, але симпатії хлопцеві він завоював.

І, навпаки, Олексу Петровича Юрко ненавидів. Коли він заходив у клас і вітався, Юрко вставав, як і всі, але замість привітання шепотів: «Зрадник!», і шепотів з такою ненавистю, що навіть здригався.
Якби в інтернаті інші предмети викладалися німецькою або англійською мовами, Олекса Петрович, може, й вирізнявся б якось з-поміж інших учителів, може, й приваблював би рідною мовою. Але всі тут говорили російською мовою, і – дивна справа! – Олекса Петрович, з яким Юрко йшов від самого свого села, жив ось уже кілька років, здавався зараз. чужим, чужішим за тренерів фізкультури, за доктора філософії, за всіх.
Юрко й сам не помітив, як звик у коледжі до режиму, до тренувань, до оцього напруженого життя. Він не розумів, як це сталося, що думалось про рідне село все рідше й менше, як про щось далеке й недосяжне. Альпи й коледж стали йому справжнім притулком. Чи смерть батьків, чи увага й розкіш, якими оточили його тут після інтернату, чи, може, думки про те, що немає більше повернення до старого – він не знав, що саме так змінило його думки. Мабуть, усе, разом взяте. Взагалі Юрко не дуже й задумувався над цим, а останнім часом і зовсім не думав про своє життя. Ну, а якби й думав, то хіба міг би зрозуміти, що його вплутали в міцні і неподатливі сіті Хелл, доктор філософії і все оце розраховане до дрібниць життя коледжу.

Після від'їзду Хелла він ні разу не був у Олекси Петровича, ні разу не заговорив з ним. Учитель поглядав на нього з якоюсь боязкістю, і це ще більше дратувало Юрка, викликало презирство до Юрського. Він відповідав на його уроках коротко, сухо, наче в суді, а Олекса Петрович не міг зважитись і розпитати його про причини такої поведінки, і день за днем вони ставали чужішими. Юрко тепер згадував минуле і переконувався, що вони завжди були далекими і чужими людьми. А може, йому так здавалось. З його легкої руки вихованці коледжу прозвали Олексу Петровича «Зрадником», і ця кличка загуляла по коледжу, хоч ніхто й не знав, звідки вона походить.

Директор коледжу і Олекса Петрович прийшли сюди недаремно. Хлопці насторожились: щось має бути.
Але нічого особливого не трапилось. Прийшли й інші вчителі і тренери і в присутності вихованців розпочали стрілецький матч. Приз переможцеві – золотий годинник. Стріляли всі добре. Мабуть, основним у житті цих людей була все ж стрільба. Не було сумніву, що приз. дістанеться поварові. Але, на здивування всіх, Олекса Петрович з десяти пострілів не зробив жодного промаху, і годинника вручили йому. Він стріляв із свого власного пістолета, але це дозволялося.

Пошукавши очима, він зупинив погляд на Юркові і підійшов до нього:
– Я хочу подарувати тобі цей годинник, візьми.
Юрко навіть не глянув на годинник. Він суворо подивився Олексі Петровичу у вічі й глухо сказав:
– Від вас я не візьму… нічого! – він повернувся до Олекси Петровича спиною і відійшов.
Здивувалися всі, навіть доктор філософії, і тільки Олекса Петрович лишився спокійним. Він поклав годинник в кишеню, наче нічого й не трапилось, і тільки промимрив собі під ніс:
– Так, так… – і посміхнувся.

Письменник у домашньому колі сім'ї...

Розділ восьмий "У таЄмничий свiт"

Минуло ще кілька років. У коледжі сталися деякі аміни. Юрський постарів за цей час через невдачі, які його підстерігали на кожному кроці. Якось він сказав директорові, що вихованцям коледжу треба б краще знати сучасну російську літературу.
– Для чого? – примружився на нього доктор філософії.
– Якщо їм доведеться працювати в Росії…
– Припустімо.
– То це знання стане їм у пригоді. Взагалі – це крайня необхідність. Як же можна працювати в країні, не знаючи її літератури…
– І ідей, за які вона бореться, так?
– Так, і ідей, – підхопив Олекса Петрович.
– А може, ми з них виготовимо звичайнісіньких комуністів та й пошлемо в Росію? Містер Хелл буде дуже задоволений!
– Ви іронізуєте, пане доктор, а я запевняю, що незнання літератури спричиниться до провалу. Це ж цілком ясно.
– А я вас запевняю, що ці ваші наміри мені незрозумілі. Вони зашкодять нашій справі, бо вивчати радянську літературу – це пропагувати серед наших вихованців, у яких ще не до кінця сформований світогляд, комуністичні ідеї. Тобто ми віддамо їх тому ж середовищу, з якого з такими труднощами вибороли. І взагалі раджу вам більше обдумувати і зважувати свої наміри і пропозиції.
Коли приїхав навесні Хелл, Олекса Петрович висловив і йому свою думку, а також знову нагадав про те, що Муратова пора було б уже влаштувати в університет. Хелл обіцяв обдумати його пропозиції, і коли вже Олекса Петрович зібрався йти, він спитав:

– А чому ви так клопочетесь про Муратова?
– Це єдина людина в світі, яка мені не чужа.
– Сумніваюсь, – буркнув Хелл, але Юрський зробив вигляд, що не почув його репліки.
– Я вже старий, містер Хелл, а на старість хочеться мати притулок, дуже хочеться мати якщо не рідну, то хоч близьку людину… І я просив би вас залишити Муратова тут, влаштувати його в університет. Дуже прошу! Хоч би заради того, що я ж вам допоміг, я подав думку про викрадення інтернату.
– Добре, подумаю про це. Але вас Муратов ненавидить. За що?
– Не знаю, – розвів Юрський руками. – Мабуть, йому хтось сказав про батька, щоб посварити нас. Я думаю, що мені вдасться повернути його прихильність.
– Ну, а я думаю інакше, – багатозначно сказав Хелл.

І коли з літнього табору коледж повертався до містечка, в особняк доктора, Олексу Петровича лишили жити в таборі – стерегти майно й приміщення. Він сидів у горах сам і старів усе помітніше. Що йому не давало спати – невідомо, а тільки ночами світилося й світилося вікно в будиночку на високогірській луці, і гірські лані, вийшовши з лісу, здивовано насторожували вуха і завмирали, наче витесані з каменю, дивлячись на цей самотній вогонь в Альпах.

Падали сніги, заносили всі стежини й дороги, вкривали ліси і гори, а вогник, наче слаба надія, все горів і горів, немов кликав когось і вірив, що на нього прийде подорожній, який десь блукає, збившись з путі, або побачить його той, кому належить побачити. Ряди засніжених ялин горнулись до вікон і заглядали в кімнату, де біля залізної пічки, в якій потріскували дрова, сидів старий зарослий чоловік в накинутій на плечі ковдрі. Іноді він читав. А частіше сидів, згорбившись, поклавши руки на коліна, й дивився на вогонь. На обличчі в нього блукали тіні та зблиски полум'я, і можна було подумати, що він то всміхається, то печалиться, то плаче. А навкруги – ні живої душі, ні лялечки. Гори, й гори, й ліси! І старий сидів, сидів отак і починав прислухатися, повернувши до вікна голову. Йому чулися кроки. Він когось ждав? Але кого? Хто до нього прийде? До цієї хатини приходили лише стрункі, красиві лані, що з нудьги не знали, де подітися…
Постарів і доктор філософії. Він все так же, з педантичною точністю, виходив восени о сьомій, а взимку о восьмій ранку гуляти і шелестів листям по тротуару або топтав у свіжому снігу стежку. Так само дарував він дівчаткам квіточки, коли цвіли хризантеми, і цукерки, коли падав сніг. А у флігелі, що стояв у глибині двору, вихованці коледжу вправлялися в тому, як найшвидше убити людину, уцілівши самому. В підземеллі гриміли постріли, але їх не було чути навіть у дворі.

Так і йшли дні за днями, і вихованці коледжу з малих хлопчаків перетворилися в струнких, добре натренованих юнаків. Вони вже давно навчились добре стріляти і тепер опановували третій рік підряд стрільбу в темряві.

У кутку підвалу виднілася ляда, що вела в підземний тир, спеціально обладнаний для стрільби по звуку. Це був справжній кам'яний мішок без жодної щілини, без найменшого натяку на світло. Коли тебе впустять крутою драбиною вниз і закриють важкою лядою вхід, здається, що оце і є пекло – так чорно, так темно і така могильна тиша панує тут.

Юрій Муратов знав цей підземний тир добре. Останнім часом він навіть не користувався драбиною, просто зіскакував униз і, пролетівши кілька метрів, звично, як кіт, приземлювався на зігнуті в колінах ноги, завмирав, тримаючи напоготові пістолет. І коли б не з'явився легенький шурхіт, він завжди встигав вистрілити в ціль. Це було найтрудніше – вцілити за першим пострілом, бо шурхіт з'являвся і ззаду і збоку в першу ж секунду. Довголітнє тренування не пройшло марно: без особливої напруги Юрій неодмінно вціляв у манекен. Про це свідчив секундний спалах електричної лампочки за кожним пострілом, спалах, що не давав світла, а тільки сліпив, б'ючи знизу у самісінькі очі.

Через кілька хвилин, оглушений власними пострілами, Шакал уже не так виразно чув шурхіт, але ловив його інтуїтивно і все одно вціляв. Постріли гриміли один за другим, їх червонясті спалахи чергувалися із яскравими спалахами електролампи, і чим далі, тим ставали вони частішими. В густому пороховому диму Юрій дихав широко розкритим ротом; у вирячених в даремній напрузі очах і у вишкірених зубах було стільки жорстокості й злоби, що він, коли червонясті спалахи на мить вихоплювали з оцієї непроглядної темряви його обличчя, нагадував демона в підземеллі. Тоді йому і самому здавалося, що він перебуває десь у лісі і відстрілюється від ворогів у цілковитій темряві. Тіло його напружувалось, уся істота в ці хвилини наливалася енергією, сміливістю, і він був певен, що на землі немає людини, сильнішої, хитрішої і вправнішої за нього. Недарма ж і тут, в коледжі, не знайдеться йому справжнього конкурента ні в стрільбі, ні в тенісі, ні у легкій атлетиці, ні в самбо. Вже давно Юрій переконався, що він все може зробити, що йому все під силу, і через те давно мріяв про справжнє діло.

Раптом лампа спалахнула і не погасла. Щось, мабуть, трапилось, бо йому лишилося розстріляти ще одну обойму. Але що могло трапитися? Досі він не зробив жодного промаху…
Ляда повільно відкрилась, і Оса гукнув:
– Ей, Шакале! Гляди не пульни в мою голову здуру!
– Не бійся, я в порожні балцанки не стріляю. Що там таке? Чого це мені не дали закінчити?
– Хелл прилетів, викликає тебе в гори, Шакале. Доктор такий стурбований, очі ще більші зробились. Мабуть, щось дивне починається.

Муратов одним ривком виплигнув з ями.
Вже давно він ждав цього виклику. Не один товариш його їхав туди, в загублений у горах коледж, і зникав безслідно. То був вихід у широкий, таємничий світ, до якого їх готували з дитинства. Раз ти вийшов з коледжу, ти перестаєш бути учнем, ти одразу стаєш таємницею цілої держави. Ти зникаєш безслідно, стаєш невидимим, як сама ніч. У цьому багато було спокусливого, привабливого.
– Так, кажеш, Хелл викликає? – перепитав Муратов. – Нарешті я вирвуся на волю.
Оса, крокуючи поряд, помовчав, потім зітхнув:
– А по-моєму, брешеш ти, Шакале. Все одно шкода кидати оце все, до чого звикли за стільки років.
– За чим шкодувати, Оса?
– А хоч би й за мною, – буркнув Оса.

Шакал, повернувши в його бік голову, пильно і довго дивився на худорлявого, легкого на ногу Осу і нічого не сказав. Уже перед кабінетом він подав Осі руку.
– Будь здоровий, Оса!
– Прощавай, Шакале. Може, ще зустрінемось в цьому світі: він став тепер дуже тісним.
– Навряд. Кажуть, наші, вийшовши за оцю браму, ніколи не зустрічаються.
– Хто знає? Нам це невідомо.

Двері розчинились. На порозі стояв Хелл в сірому костюмі і поряд з ним незнайомий високий чолов'яга з довгими руками. Обличчя його, колись, очевидно, вугрувате, поцятковане дірочками, кольором нагадувало велетенську нечищену картоплину. Ніс – неприродно кирпатий, із сплющеним переніссям, низький міцний лоб і брита голова видавали в ньому класичного боксера-професіонала.
– Одначе, – весело почав Хелл, – ти щось забарився, Шакале. Я викликав тебе… – Хелл підніс до очей руку з годинником. – За десять хвилин, Шакале, ти повинен зібратися і бути в машині. Поїдемо разом з Хертвігом, – Хелл вийшов у сусідню кімнату, а Шакал кинувся бігти.
– Заждіть, – зупинив його Хертвіг, пожувавши губами, подумав і додав: – На потім не лишайте нічого. Ви більше сюди не повернетесь.

Хертвіг вів машину сам. Це був відкритий білий лімузин, виготовлений за спеціальним замовленням. Все в ньому виражало розкіш: і видовжений кузов таких чудових і довершених форм, наче його робили скульптори, а не штампувальники на заводі, і тоненький руль із слонової кістки, і прозорі екрани приладів, і оббивка з вишневого плюшу. Переключати швидкості Хертвігу не було потреби, та для цього й важеля не було – все робилося автоматично.

Чорна асфальтована дорога бігла поміж лісами й блищала, відсвічуючи вдалині їхньою зеленню, а машина летіла над дорогою і ніби не торкалась її. Коли закриєш очі, здається, що машина стоїть – ніякого гойдання і ніякого звуку, тільки чується якесь м'яке гудіння, наче поряд працює настільний вентилятор. За широкими плечима Хертвіга в'ється синій димок – він курить сигару, поза розслаблена, руль він тримає за нижній зріз лівою рукою, права лежить на колінах, наче, втомившись, спочиває.
Хелл сидить поряд з Юрієм, теж курить і нудьгуючи дивиться на гори. Вкриті лісами, вони нагадують велетенських звірів у темному хутрі, і здається, вони ще ось полежать трохи, а потім зведуться і рушать важкою ходою по землі, підминаючи під себе міста й села. Підуть табуном, що здатен стоптати всі сади й дороги, випити ріки й озера.

А над лісистими горами зводяться в небо далекі сріблясті вершини. Вони здаються прозорими, вони наче просвічуються наскрізь, і там, десь усередині них, наче в кришталі, грають і ламаються тіні від хмар, промені сонця і голубінь неба. Вони легкі й вічні, оці білі піднебесні вершини. Вітри закручують на них хмари, наче біляві кучері, і то здувають їх, – і тоді снігові вершини стають ясними й білими, наче всміхаються світові, то закривають темними хмарами сонце, – і гори тоді синіють, наче від злості, насуплюються, і хоч тут, у долині, світить сонце, від того видовища стає холодно, моторошно. Все мелькає, летить і щезає позаду – і котеджі, і мости, і містечка з садами. Машина підминає під себе дорогу, наче вона страшенно проголодалась і ковтає її. Близькі, вкриті лісом гори пливуть назустріч, обертаються, відпливають назад і змінюють одна одну, а далекі кришталеві вершини лишаються нерухомими, беззмінними, як небо. Машина мчить і мчить, а вершини все дивляться на неї, все не зводять білястих очей, наче спеціально стежать, куди вона їде. І здаються ці кришталеві гірські вершини чимось найголовнішим отут, вічним, як життя, а все інше, все, що мелькає понад дорогою і щезає безслідно, – це метушливі і прекрасні дрібниці.
Всю дорогу в машині мовчали. А коли вона в'їхала на подвір'я, Хелл спитав Хертвіга:

– Скільки днів у тебе лишилось?
– Днів три, – задумливо і похмуро відповів Хертвіг, але раптом обличчя його розпливлося в усмішці, і Юрій здивувався: навіть оце некрасиве обличчя здатне було робитись привабливим. Хертвіг усміхався, повернувши голову до будинку. Муратов і собі глянув туди і побачив невелику, тоненьку жінку чи скоріше дівчину, що сходила з веранди. На ній було простеньке платтячко, біле з крупним синім горошком, і білі спортивні черевики. Худеньке кирпате обличчя облямоване пишним темним волоссям, недбало зачесаним на проділ. В першу секунду Юрій не зрозумів, у чому її принадність. А тільки від оцієї неяскравої простої жінки не можна було відвести погляду. Вона підходила до машини швидко, легко, і широка довга сукня, ледве поспіваючи, летіла за нею білою поцяткованою хмаркою, обгортала її міцні, стрункі ноги, а великі зеленуваті очі в якомусь одвічному подиві гляділи на Хертвіга. Вони, здається, не помічали ні Юрія, ні Хелла, ні краси, що обступала віллу горами, лісами, обіймала небом, віяла пахощами квітів, які збіглися в оце подвір'я чи не з усіх гір і сповнили його веселими барвами. Оці. очі, мабуть, і робили її красивою. Коли жінка підійшла ближче, Юрко помітив, що очі в неї стомлені, облямовані легенькими зморшками в куточках. Під очима лягли великі тіні, і через те вираз обличчя був печальним. Тепер вона вже не здавалася такою молодою, але ще більше ніжності викликала в Юрковому серці, і він вперше в житті відчув непереможне бажання обійняти цю стомлену жінку, і сам здивувався цьому бажанню.

– Чого ти поїхав так рано? – з докором говорила вона Хертвігу і ласкаво дивилась на нього, наче шукала якихось змін в його обличчі.
– Треба було, – грубувато відповів Хертвіг, одвівши очі і насупившись. – Чого ж ти не вітаєшся?
– А-а, містер Хелл! – жінка почервоніла й подала Хеллові руку. – Пробачте мою неуважність. Я ж ніколи не бачу оцього пройдисвіта, – щиро зізналась вона, кивнувши на чоловіка. – Вчора увечері прилетів, а на світанку вже його немає. А це хто? – глянула вона на Муратова. – Мабуть, новачок? Боже, яке славне дитя, – вона з сумом дивилася на Юрія і хитала головою.
– Добре дитя! – весело вигукнув Хелл. – Йому вже за двадцять років.
– А що ж, це не дитя? Не зрівняти ж його з вами! Нашому синові теж двадцять, але він ще просто хлоп'я.
– Але досить, Ліззі, – нахмурився Хертвіг. – Ну, кому потрібні твої балачки?
– Я вже мовчу і запрошую вас до сніданку, – вона взяла Хелла і Юрія під руки і повела на веранду.
– Пошта була? – спитав Хертвіг, плентаючись позаду.
– Ой, я й забула! Прийшла телеграма із Штатів.
– Із Штатів? Ану, давай її сюди!
Дружина принесла телеграму. Хертвіг довго читав її, беззвучно ворушачи губами, і повільно повернувся до Хелла.
– Треба зараз же летіти в Малу Азію.
Хертвіг керував американською агентурою спеціального призначення, мав великий досвід в цій справі, а в своєму середовищі – авторитет неабиякого спеціаліста. Він все життя мотався по світу на літаках – з країни в країну, з континенту на континент і, поснідавши у своїй альпійській віллі, не знав, де він буде обідати: в Скандінавії чи Малайї. Тому треба було поспішати.
– Веди в кабінет, – запропонував Хелл. – Щось, мабуть, трапилось?
– А сніданок? – спитала Ліззі.
– Потім, потім, – заспокоїв її Хелл і пішов слідом за Хертвігом у будинок.

Стіни, облямовані полірованим горіхом, потемнілі старовинні картини в золотих рамах, килими і овальні люстри – все було якесь таємниче і дихало на Юрія віками. В кабінеті йому перш за все кинувся у вічі широкий і довгий, як плац, письмовий стіл, що нагадував чимось рояль, за ним – важкий приземкуватий сейф. На підлозі ведмежі і тигрячі шкури, на стінах оленячі роги й мисливські рушниці, опудала птахів.
Доки Хертвіг одкривав сейф, Хелл відкинув з вікна штори, і Юрій перед самісіньким будинком побачив озеро. Вітру не було, озеро лежало непорушне, мов велетенське дзеркало, і в ньому відбивалися ліси, гірські вершини і захмарене небо. Вода здавалась темною, як воронь пістоля. Протилежним краєм своїм озеро впиралося у схил гори, покритої лісом, понад берегами воно поросло очеретом та кугою, і білі квітки латаття виразно вимальовувалися над лапатим листям, відбивалися у воді, і через те їх було вдвоє більше.

– А лебеді прилетіли цього року? – спитав Хелл.
– Прилетіли, вони звили гніздо в очереті і тепер рідко плавають, – Хертвіг нарешті вийняв із сейфа якісь папери, розстелив на столі карту і завісив вікно шторою. – Не люблю яскравого світла, – скривився він. – Так от, операція Краба.
Хелл закурив і сів на кінець столу, підставивши стілець Муратову, але той схилився над картою і одразу впізнав контури Чорного моря, Кримського півострова, синю стрічку Дніпра,
– Що це за операція? – спитав він.
Хертвіг оглянувся на двері, потім перевів погляд на Муратова і посміхнувся.
– Не поспішай. Ти її знатимеш краще ніж свої п'ять пальців. Полягає вона в тому, щоб на човні перепливти Чорне море оцим ось маршрутом, – показав він на карті, – обійти Крим, де нас завжди найбільше чекають з моря, пройти мис Тарханкут, Каркінітську затоку, острів Джарилгач і висадитись отут, у Садовську.
– Як це висадитись? Коли? – здивувався Юрій. – Хто ж нас там чекає? Отак просто і висадитись?
– Нас прикордонники завжди ждуть, аякже, – пожартував Хелл. Мружачись від диму, він пильно стежив за обличчям Муратова.
– Висаджуватись треба, вночі, – продовжував Хертвіг, – після дванадцятої години. Ми вибрали час від першої до другої ночі. В цей час в квадраті «350» будуть подаватися сигнали з берега, йти просто на них. На березі ждатиме Кенгуру – наш досвідчений співробітник. Він влаштовує на проживання, на роботу і замітає всі сліди.
– А човен? – спитав Муратов.
– Човен треба втопити за милю від берега, бо після дванадцятої по всьому узбережжю патрулюють прикордонники і можуть його помітити. Та й до берега пливти треба більше під водою. Ви добре вмієте впірнати і плавати? – спитав раптом Хертвіг Муратова.
– Я? – здивувався Муратов. – Так це мені виконувати цю операцію?
– А ви ж що…
– Я? З радістю! Це дуже цікава й дуже складна, небезпечна операція. Я саме такої й хотів.
– Ми вибрали тебе, Шакале, – помахуючи ногами, ліниво протягнув Хелл. – Я давно покладаю на тебе великі надії. І не тільки я. У Федеральному бюро зупинились на твоїй кандидатурі. Як агентові № 1, тобі й підготували саме цю операцію, бо в тебе є всі дані, щоб її виконати. Крім тебе, навряд чи хто зумів би.
Муратов мовчав і всміхався, він навіть трохи зблід.
– Я думаю, що… – він пом'явся і глянув на Хелла, – ви не пошкодуєте, що доручили мені цю операцію.
– Тепер, значить, практично… Що ми маємо робити? – Хертвіг підсунув Муратову топографічну карту, опис Каркінітської і Джарилгацької заток на Чорному морі, лоцманський довідник. – Оце ось забирай і гарненько проглянь. Тепер так. Я вилітаю через дві години, а тобі доведеться летіти вночі. Як у нього з документами? – спитав Хертвіг Хелла.
– Кроунті привезе йому турецьку візу, паспорти, а також гроші. Це буде годині о десятій вечора.
– Літак. подадуть о дванадцятій, – нагадав Хертвіг. – Звідси на аеродром ви не встигнете.
– Та нам і лишатися тут не варто. Ми поїдемо разом з тобою і залишимо Шакала в літньому таборі коледжу.
– Правильно, там до аеродрому година їзди.
– Тепер… Ти ж йому поясни, де ви зустрінетесь в Туреччині.
– Там, де звичайно. В котеджі Дракона. Я попереджу його, потім робитиму свою справу, а Шакал хай їде з аеродрому просто до нього. – Хертвіг схилився над картою. – Дивіться, – звернувся він до Муратова. – Ось шосе із Стамбула в Сіноп… Ви наймаєте на аеродромі таксі і їдете на двісті сімдесятий кілометр. Тут буде дорога вліво, до Босфору. Звертайте на неї і потрапите прямісінько до Дракона. Ясно?
– Ясно, – сказав Муратов.
– Все! Їдемо! – квапив їх Хертвіг, замикаючи сейф. – Поїхали! – Він узяв невеличкий чемоданчик і першим вийшов з кабінету.
Дружина стояла на веранді заплакана й худа, як дівчинка.
– До побачення, моя маленька, – сказав Хертвіг, на ходу обіймаючи її за плечі. – З Азії повернуся і пробуду з тобою кілька місяців, – він лишив її на східцях, вскочив у машину, завів мотор.
– Швидше, швидше, – підганяв він Хелла і Муратова. – Вибач, Ліззі, запізнююсь на аеродром. – Машина крутнулася по подвір'ю, вискочила за браму і помчала в гори. Тільки квітки, зачеплені нею, ще довго гойдалися на тонких своїх ніжках, торкаючись пелюстками чорного асфальту.

Юрій сидів у альпійській сторожці, не запалюючи світла, ждав Кроунті з документами, який мав посигналити йому з дороги, що тяглася під кряжем внизу, і відвезти на аеродром.
Сьогоднішній день йому здавався дуже великим. Він одкрив йому шлях у таємничий світ, він дав йому змогу заглянути в своє майбутнє, і Муратов зрадів і злякався одночасно. Перед ним лежав шлях, сповнений невідомості й таємниць, шлях, що випадає на долю небагатьох – лише сміливі, сильні люди здатні його пройти. Так принаймні говорив йому Хелл. В цьому було багато поживи для його самолюбства, яке в юності так переповнює людську душу, багато спокусливого: якже, він стає невідомим, стає таємницею і їде кудись у інші країни…

А ще його тішила надія, яку йому подав Хелл. Коли вже від'їздили з вілли, він сказав, що після повернення з операції Юрій відпочиватиме у віллі Хертвіга, одержить багато грошей і взагалі житиме, як захоче… І зараз, коли вже темрява обгортала гори, коли тривожно стискалося серце, бо ось-ось просигналить машина і він змушений буде летіти в якусь Малу Азію, йому все-таки марилось про ту віллу, про те, що, повернувшись, він знайде собі дружину, яка його любитиме і ждатиме так само, як дружина чекає Хертвіга, і в цих думках було так багато чогось теплого, ніжного і нового для Муратова.
В коридор хтось зайшов і постукав у двері.
– Зайдіть! – гукнув здивований Муратов.
– Я не хотів тебе турбувати, – сказав Олекса Петрович, зайшовши в кімнату до Муратова. – Але ти їдеш… Може, ми більше не побачимось, то я хотів тобі дещо розповісти.
Муратов мовчав. Було вже темно. Сутінки насуваються в Альпах раптово: світить-світить сонце, а тоді зайде за гірські вершини, і одразу смеркне. Тільки далекі сніги, освітлені його промінням, рожевіють і кидають свій відблиск на зажурені гори.

– Нам немає про що говорити, – похмуро сказав Муратов, не відриваючи погляду од вікна.
Він дивився на ті далекі вершини, що жевріли над чорними горами, і думав про те, що оця поїздка в Малу Азію, операція, на яку його посилають, зводиться над усім іншим у його житті, як оці рожеві вершини Альп над землею. А все інше, про що б він зараз не думав, що б не робив, кого б не слухав, – все пропливає повз нього безслідно, як пропливають повз машину мости, села, сади, містечка, і не чіпає його душі.
– Нам є про що говорити, – впевнено сказав Олекса Петрович. – Ми ще з тобою взагалі ні про що не говорили, і ти зовсім не знаєш мене, моїх намірів.
– Знаю… Досить того, що ви батька мого виказали і що я знаю про це. Більше нічого мені не треба.
– Ні, треба, – спокійно заперечив Олекса Петрович. – Ти теж будеш продавати людей.
– Ніколи! – Муратов повернувся до Юрського, і в темряві блиснули його очі. – Нізащо! Все можу, на що завгодно піду, а на це – ніколи!
– Але ж це наша професія.
– Не знаю вашої професії. Я виконую доручення цілої держави…
– Ти ступаєш на таку самісіньку стежку, з якої зійшов я. І ти станеш злодієм, бо наша робота – чинити людям зло, підстерігати, зраджувати…
– Але ж ви мене виводили на неї самі? Так чи ні?
– Ні, я хотів тебе виховати, я рятував тебе і віддав тобі свою кров…
– Для чого? Щоб мати зиск? Чи хотілося спокутувати гріх перед моїм батьком?
– Ти не сердься, Юрію. Я, може, тисячі разів пошкодував. Та так трапилося, потім хотів тебе врятувати. Так хотілося спокою на старості, теплого слова…
– Не буде вам спокійної старості, Олексо Петровичу. Ви її не заслужили і теплого слова не заслужили.
– Одумайся, що ти кажеш! У тебе все життя попереду, і ти багато чого не розумієш. А я вік прожив…
– Це нічого не важить, – Муратов за вікном ще побачив білі далекі вершини. Він знову подумав про поїздку в Малу Азію, про операцію Краба і глянув на годинник. Було пів на десяту.
– Немає в мене ні рідних, ні близьких… – почав Олекса Петрович. – Усіх втратив, усіх розгубив. А наче ще так недавно я був, як і ти, молодим, дужим, вправним. Наче вчора викликали мене в Брауншвейзі до начальника офіцерської школи з випускного балу, посадовили в машину і відвезли до Берліна, наче вчора… А минуло сорок років! – Олекса Петрович помовчав і зітхнув. – А потім послали мене на фронт, наказали здатися в полон і лишитись у Росії. Все виконав, усе робив, як казали. І чим же все скінчилось? Ось чим: привезли в табір, і я мало не загинув, бо постарів, бо став негоден. А тепер? Самотній, нікому не потрібний. Живу, чекаючи шматка з чужих рук. Отака наша доля… Ех, життя, життя! Сподівався хоч з тобою дожити старість, хоч тебе врятувати від такої долі, а воно бач, як вийшло…

– Даремно сподівались…
– Ти не сердься, Юро. Я твого батька виказав тому, що… Ну, ти сам скоро все зрозумієш, раз ти пішов по цьому шляху. Накажуть – зробиш. Не зробиш – уб'ють. В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери. Поки не пізно, відмовся. Вони зараз нічого не зможуть тобі зробити. Відмовся, і ти будеш жити спокійно…
– А я не хочу жити спокійно. Мені хочеться їздити в інші країни, жити таємно і щомиті ризикувати. І ви мені не псуйте настрою, не порпайтеся в моєму житті, Олексо Петровичу, я вже давно себе до цього готую, і інші мене готують… І ви мене готували, але я вас ненавиджу. Ви мені снились не раз із закривавленими руками, скривавленим ротом, наче ви тільки що рвали труп мого батька й пили його кров. Ви бридкі мені з того дня, як я дізнався, що ви донесли на нього.
– Так чому ж ти стаєш на мій шлях? Для чого? Ти ж станеш таким самісіньким, як я. Я ж був розвідником, я теж виконував завдання цілої країни, як будеш виконувати ти. Але це – тільки слова. Тебе посилають тільки для того, щоб твоїми руками чинити зло так, як колись чинили моїми, і кинуть тебе на старість, як кинули мене, коли я став непотрібний.

Муратов підхопився і враз застиг; внизу на шляху загуділа машина…
– Я ніколи не буду таким, як ви! Ніколи! У мене інша доля, інша робота, інші можливості! Я буду багатим, як Хертвіг, на мене покладає надії Хелл. Я робитиму тільки важливу державну справу, а не продаватиму людей. Зрозуміли ви, нарешті?
Машина знову дала сигнал – переривчастий і нетерплячий. Вона кликала, вона квапила Шакала. Він махнув рукою, крутнувся і вибіг. Чути було, як спускався він стежкою на шлях. Потім прошурхотіли камінці, і все стихло.
– Ти ще згадаєш мене, Юро! Ще згадаєш… – бурмотів Юрський, дивлячись йому вслід.
Гори вже потемніли, наче вкутались у чорну ковдру, – і навіть далеких білястих вершин не стало видно.

Кiнець першої частини

* * *

Документальний фiльм про письменника О. Сизоненка:

"Бiлi хмари на золотому фонi..."

* * *

Литературно-художественный интернет-журнал

Форма входа