Анатолiй Олексійович Ластовецький
(1938-1979)
Зелений промiнь
За ніччю – день. Всьому свій час:
Iз чорноти,
Iз хвиль туману
Зелений промінь перший раз
У весняну блакить заглянув.
Зелений промінь,
Мокрий весь,
Він аж тремтить.
Нелегко, брате,
З ріллі вростати в шир небес
I нервом сонячним ставати.
Ствердження
Небо твоє обростає дорогами
Понад твоїми садами розлогими.
Поле пульсує пшеничними блисками,
Смерк твого двору живучістю збризкує.
Хата твоя в білокамінній грації
Всесвіт пагіллям антени обмацує,
Тут тобі й жить з односельцями сильними,
Дядьку мій,
В Альпах війною розстріляний.
А верба клич весни відчуває в собі
I цвітінням своїм поділитись бажає.
До якого ж будинку податись вербі?
До якого ж вікна прихилитися має?
Чи до перших дверей?
Чи на поверх останній,
В піднебесся весняне, де тиша і грім?
I стоїть, зупинилась верба у мовчанні
Під вікном під моїм...
Початок
На світі все початок має свій:
Струмки ріку женуть із трав некошених,
А вечір врубує Чумацький Шлях y світ,
А нива починається... Непрошено
Враз виплеснулась терпко iз-за горба,
Аж хмари зарум’янились від заздрощів.
I кинулася в зір буянням барв,
I збурює мій мозок завтрашнім,
I тулиться до неї оболонь,
Порожевівши в суперечках з грозами.
А нива починаеться з долонь,
3 оцих ось, вивірених розумом.
Освiдчення
Я вбираю всі радощі в себе
I стаю то струмком при долині,
То блакитними хвилями неба,
То медовим настоем ожини.
Пахну розхлюпом білих акацій,
Озиваюся з кобзи струною.
Приінгулля мое, царство праці.
Свою спрагу вгамовуй ти мною.
Я іду, де y травах не мілко,
За горбами в дороги безкраї
Викликае пастуша сопiлка
Літаки реактивні з-за гаю.
I дарма,
і дарма страшнолиці
Десь там хмари шуліками виснуть, –
Крок – і вилетить з ниви жар-птиця
Прямо в пісню.
Поет Анатолій Ластовецький серед миколаївських письменників (стоїть у центрі в чорному костюмі)
Б’ються щебетанням жовтокрилим
Соняшників дзвони золоті:
Може, десь тут сонце забарилось
A йому ж y світ пора іти.
Мамо! Мамо! В нелегку годину
Розкажіть іще в погідний день,
Як колись в гніздечкові пташинім
Вітер заколисував мене.
“Ой y полі жито...”
А мені цю пісню
Мама вже не носить
З поля та додому.
I окраєць хліба,
Ніби дар від зайця,
Вже мені не носить
Батько мій із поля.
Та й рукостискання,
Що бензином пахне,
Брат мені не носить
З поля та додому.
Та й цілунки втішні,
Аж солонуваті,
Вже мені сестриця
Не несе із поля.
Ой y полі жито...
В полі батько й мама,
Брат мій і сестриця,
Поле ж наше житне‚ –
Будь здорове, поле,
Вже із тебе, поле,
Я і сам виношу
Рідну пісню – доні...
“Ой y полі жито...”
Тепло
Під чубатим дубком
Сусідці дає
Мама глек з молоком:
Вибачайте... Що є…
А в одвіт од воріт
Йде сусідське дівча:
Це ваш глек... На обід
Ось візьміть калача...
У дорозі моїй
Мені завжци цвіло:
Край прабатьківський мій
За тепло – лиш тепло.
Вечеря
На березі отара спочива,
Двигун затих на зораному полі,
Схилилась до води густа трава,
I човен ледь хитнувся на приколі.
А під вербою (не минеш ніяк!)
На поруділій пам’яті газети
Тараня, бринза, яблука, житняк,
Домашнього вина хмільні прикмети.
I промінь скаче з хліба y вино,
З вина у руки, з рук y мужні очі.
Вечірне сонце так спішить! Воно
Схвалити степову гостинність хоче.
Мисливський сезон
Комусь там – пір’я, a комусь там – пух,
Жоні чи'ійсь – дарунок-чудування...
Куди, куди посміє виднокруг
Тікати від сезону полювання?
Куди, куди втечеш?.. Така пора…
I гай притих, поля принишкли сірі.
Ну що ж, ні пуху вам, ані пера
Тримайтеся, мої птахи та звірі!
Дитяча вiра
Сміється хлопчик біля хвіртки
Услід мисливцю крадькома.
Ну як він дядькові повірить,
Що у степу зайців нема?
Ну як – нема?
Щоднини ж – свято!
Щоднини в змореній руці
Приносить хлопчикові тато
Окраець хліба від зайців.
Присвята
B.
Ця літера – таемності тенета:
Кому присвята – спробуй зрозумій.
Можливо, це вона вербі отій,
Яка щедрує під вікном поета.
А може, вишні тій, що скоро зможе
Подати цвіт в чиєсь буття негоже?
А мо, волошці?.. Чи веселці тій?..
Лиш літера... Оце така присвята.
3a нею стільки простору в житті!
За нею, може‚ – вся Весна багата.
В лiкарнi
«Ще будем жити. Будем жити.
Ще будем спів нести до піль.
Ще обважніє літо житом.
Ще будуть гості звідусіль».
Так догоджає нам без ліку
Ясного слова теплота.
Хоч ми і знаємо – навіки
Холонуть хворого вуста.
Анатолій Ластовецький серед миколаївських письменників (крайній зліва) 1978 рiк
3а вiкном пологового будинку
Вітер збив свій регіт гордовитий,
I літак закляк у шибці синій,
В цю хвилину володіє світом
Крик людини... Перший крик людини!
Володіє... I які тривоги
Мати п’є очима молодими,
А в куточку губ, – в сльозі знемоги
Жевріє ласкаво: “Володимир...”
Над колискою
Рученята рожево тріпочуть,
У колисці лежати не хочуть.
Щось шукає і ловить дитина.
Промінь? Вітер? Чи білу хмарину?
Промiнь згасне, хмарина розтане...
Але Всесвіт колискою стане
Iз промінням, із небом, життям
Над шаленого світу дитям.
Люде, любий мій!
Як тобі впиться?
I що сниться з прадавніх століть?
Все ж колиска, a нe рушниця
У твоїм узголовї стоїть!
Донечцi
Заметіль викручується хитро.
Не вгадать за мить – в який же бік
Знову вдарить гостродзьобим вітром.
Але сонце гляне з-під повік.
Донечко! Од хати i до хати,
Де стежини снігом замело,
Бігай по заметах пелехатих,
Всім єством віншуючи тепло!
Пасуться конi
3a небосхилом грім притих.
Пасуться в полі коні чалі.
Вітри їм гриви заквітчали,
Вишневий цвіт y гривах тих.
От коней зморених пасуть
Два голоси:
Ласкаві трави
Один дарує з весен давніх,
А другий – з весен, що грядуть.
Схиля Наталочка мала
Голівоньку до мами Галі...
Пасуться в полі коні чалі.
Пасе їх пісня край села.
Там де лiто починається
Червень – наче безмовне царство:
Підкорились мовчанню сади.
А яке галасливе птаство
Навесні спішило сюди!
Парувались коханням щирим
Дзвінкокрилі пісні.
В небокрай
Стоголосим зеленим виром
Проростали сади... гай-гай!
Але відгомін галасу годі
Викликать
Тимчасово притих:
Птаство в гніздах
Ростить сьогодні
Покоління пісень нових.
Голосом любовi
Всотаймо, саде, березневі роси.
Всотаймо їх на заздрощі вітрам...
Росиночки. Краплинки. Гречні сльози
З очей жіночих як зберу я сам?
Терпкі сльозинки... Зустрічі. Прощання.
I все ж повірмо тим майбутнім дням,
Де стало літо нашим сподіванням,
Телесика вимріюючи нам.
Поет Дмитро Кремiнь про творчiсть Анатолiя Ластовецького