Форма входа
Дмитро Дмитрович Кремiнь
Видатний український поет, публіцист, есеїст, перекладач. Народився 21 серпня 1953 року в с. Суха, Іршавського р-ну Закарпатської областi. Член Національної спілки письменників України (1979), Асоціації українських письменників (1997). Лауреат Культурологічної премії ім.М. Аркаса (1994), Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Перша книга поезій "Травнева арка" вийшла у 1978 р. Згодом були надруковані "Південне сяйво” (1982), "Танок вогню” (1983), „Бурштиновий журавель" (1987), "Шлях по зорях" (1990), „Пектораль” (1997), „Елегія троянського вина” (2001), „Літопис” (2003), „Атлантида під вербою” (2003), „Синопсис” (2003), „Полювання на дикого вепра” (2006), "Літній час" (2007), "Скіфське золото" та ін. Д. Кремiнь – Голова Миколаївського вiддiлення спілки письменників України.
Мовчання волхвiв
- Месія народився,
Ісус Христос!
До перших звізд веселився
Незнаний хтось.
Хто вірить - не вірить,
Звізда зійшла...
Хижо глипає Ірод
Із-за вола.
Із-за осла
Глядіть і ви.
Звізда була,
Де йшли волхви.
В Галілеї - спів,
А в степу зима.
І старих волхвів
У Вкраїні нема.
А молоді -
В синедріон:
Речуть звізді
Новий закон.
Новий мотив,
Новий Завіт...
І я тут жив
Немало літ.
І звістили ви
Золотую путь.
А старі волхви
Все ідуть і йдуть...
Останнiй рейс "Варяга"
Рубайте якорі!
Із дикопільський прерій,
У корабельний край, у це ,найкраще з міст,
Прилине галеон у порт п"яти імперій,
І в святвечірній час мине великий піст.
Боривітри й борвій лиш альбатрос поборе!
Зійшлися на причал із дальніх днів жінки.
Тоді ще судна йшли. Гучало Чорне море.
На палубі суден виднілись літаки.
Рубайте якорі - прощайтеся із даллю,
Де корабельний дух великого Китаю,
Мізерабельне тло рідненьких хуторів.
І стапелі ячать. І крик, і плач лебідок.
І море б"є о борт. І тільки Бог нам свідок:
Палаючий огонь відваги відгорів.
Адміралтейства шпиль - мов та гвардійська шпага,
Що закликала нас до зоряних вершин.
І я рушаю днесь за привидом "Варяга".
Хень хао,Україно! "Ля хень шин"...
Епоха чорно-білого кіна
епоха чорно-білого екрана
і чорний силует біля вікна
це ти стоїш і ждеш мене кохана
ми тут любились - файні й молоді
і все довкола грало кольорами
спливають наче кола по воді
літа й століття і любовні драми
мов пентаграми - цифровий екран
у півстіни украв у нас минуле
і в нас немає моря бо туман
уже як смог і місто в нім втонуле
і склянка поминального вина
запахла воцерковленим кагором
і ти ідеш снігами
ти одна
і ми уже повік не поговорим
годинник зупинивсь і календар
собі шепоче на старій сторінці
мов київський есхіл і сонетар
а я шепочу неприступній жінці
я бог богинь і вічний раб гетер
але чого мої волання варті
гальорка впала
я обрав партер
і "Deus ex Machinae" у театрі
у Харкові благають sinema
а в Києві - пропащої Таращі
і тільки в Миколаєві зима
шепоче нам про наші дні найкращі
ступай лети дівчиськом до вершин
але йдемо між демоном і богом
і буде - рідний а не блудний син
з колядкою під батьківським порогом.
Послання до ТЕО З***
Село Суха.Село Ридодуби.
Сухі горлянки - де отой прополіс?
І тренос єрихонської труби.
І нас немає.Скрип снігів - і голос
У голосі.В мелодії без слів.
...Той Ужгород і той студентський Львів,
Іде трамвай на дальню Погулянку...
Отак і прогуляли до останку
Юнацькі роки. Смертний час батьків...
Понаселились у чужих містах,
Моє дівчатко,миле і кохане.
І смертний сніг на маминих устах,
І смертний сніг на батькових - не тане.
Не вицвіло - блакитне й золоте.
І сяють ризи на церковних хорах...
А десь у горах батьків сад росте,
Цвіте і відцвітає сад у горах.
Але удома - золоті плоди.
У горах - сніг і сіно, ще й отава...
Чому й навіщо тягнуться туди
Такі минущі суєта і слава?
Новітня радість. Щастя. Зорепад.
І храм - у світлі свята й позолоті.
Колись і ми прийдем у вічний сад,
І не химери,ще із крові й плоті.
Тут у снігу - маленьке деревце.
А з небесі - етерні, мов льодини,
Січуть моє немолоде лице
Прощальні сльози рідної людини...
Притча
Притча ця далеко не проста:
Був Іуда учнем у Христа.
Де лилась Месії чиста мова,
Там Іуда з Господом ходив.
Як апостол Боря Горбачова,
Так і Юда Господа любив.
За глагол,а не колгоспну власність.
А за віщо він стояв? За гласність.
Але спала з віч його полуда,
І тоді замислився Іуда.
Що він пропонує?Що він хвалить?
Що він пропонує у житті?
Так він нам імперію розвалить,
Третю,Римську,мать його іті...
Нам такі пророки не потрібні!
І продав пророка...Не за срібні,
А за те, що був із вічним хистом -
Просто був Іуда комуністом.
...Смачно під Московщиною жерли
Ті,що Україні стелять путь.
Чверть століття йдем,але не вмерли
Ті,що до погибелі ведуть.
І якщо йдемо за Україну,
То йдемо до бою, а не в тир.
Але й досі нам стріляє в спину
Армії чужої командир.
Як у Щорса, зліпленого з торса
Першого апостола, що в світ
І привів у далеч аж до Щорса,
А студіював Новий Завіт...
Доричні колони
колони з Корінфу
поглянь у лиману
блакитну Елладу
побачиш - із мармуру білого
німфу
або Афродіту
а може наяду
ти станеш у білій туніці - гетера
гетера а може сучасна химера
і йде діалог у провулку Гомера
не відаю
що нам добути вдалося
пройшли як Мамай археологи чорні
мажори летять але роки - мінорні
і трени Зевеса -
мов гра на валторні
помреш ти - і спалять тебе як героя
та в попелі золотом -
Ольвія й Троя.
Літа убивчі, самовбивчі,
Все проминуло - і нема.
Та як у храмі піють півчі -
Там книги древнього письма.
Сторінка книги -
ніби пустка.
Над світлим ликом - чорна хустка,
Чи молодиця, чи жона,
А чи гріховна ти княжна.
І тінь од вікон і дверей,
І в золоті архієрей,
Неначе монастирський денді,
Сповідник праведних жінок...
Бисть од Мазепи тут млинок,
І меле часу млин-пророк
У Домниці, де храм Кваренгі...
Римська епiстула
Гладіатору, пілігриму,
що зволожив огнем вуста,
я пишу тобі нині з Риму -
перепройдені наші міста.
І патриції, і плебеї
в цьому Римі такі шляхетні...
Ти мене цілував у Помпеї,
на Везувії чи на Етні.
Ми гаст-ероски із-за Понту...
Скіфіянці, грекині, киянці
налюбитися, рабе, онде,
пригубивши любовне к"янті.
А коли гладіатор Петроній
із-під Етни заграє на лютні,
я відчую в сльозі солоній:
то в сенаті курви валютні.
Я ж беззуба лише на кутні...
Пів-Еллади без батька-матері,
а раби - під орлами Риму...
Ти люби мене хоч у кратері,
я угору тебе вестиму.
Нам немає удома дому -
там, ув Ольвії...
Та за неї
ми загинемо.
А потому
скіфський ідол проснеться в Помпеї...
У записник із написом Odessa
Аж із Полісся просяться слова.
І злото бань, і ця лазур небесна
У чорноморській хвилі ожива.
Всьому своє - гармонія і міра,
Як мовиться, гармонія і лад.
Епічний лад окрилених балад
І ще - архітектоніка Шекспіра.
Коли тебе зажура знов огорне,
Ти спогадай одеське море Чорне,
І золотий "Літературний зал",
Де ти стояв - тобі аплодували,
Немов тебе століття тут чекали,
А в мушлі бився вже дев"ятий вал!
Свято поезiї в Кутаїсi
Непідвладні поету
ці дива Інтернету.
Та зринає у серці молодий фестиваль.
Українські читаю в Кутаїськім театрі
Я поезії нині.
При люстрах і ватрі.
А крайнебо - немов іверійська емаль.
Але з пам"яттю нині в обнімку
тридцять років і два перегорнем.
Три грузинки на знімку
чорно-білому -
в чорнім.
Мзія Хетагурі із посохом.
Невідома.
Ірине Гочашвілі.
Усі - посивілі...
Тридцять літ одійшло.
Не століття, а - дата.
Скільки нас не прийшло
днесь до храму Баграта?
І сьогодні без нас
на великому святі,
хто запалював час
у соборі в Гелаті.
Через царський прах,
та у царський чертог
на семи вітрах
переніс нас бог.
Ще нас менше прийде
в ці літа невеселі...
Де ти,витязю,де
й сам Шота Руставелі?
З висоти,з далини -
три княжни посивілі...
Спом"яни,пом"яни,
Ірине Гочашвілі.
Хтось оплаче тебе,
хтось до серця пригорне.
Мов емаль, голубе,
Мовби ніч ця беззоряна,Чорне
на Кавказі це море шумить.
І відбилася вічністю мить...
Цвіте терен цвіте терен
під ногою скрипне тере
і звінчує серенчу
серен серен серед насту
наступив на лижу щастю
але я про це змовчу
не в якомусь Буковелі
просто зірку зняв зі стелі
та й подався у вертеп
і подався без нічлігу
цвіте терен серед снігу
небо чорне
ніби склеп
і край римської дороги
що веде на акведук
млосний погляд
хтивий стогін
у кільці щасливих рук
а під нами - срібний серен
і коли ми ся поберем
де кілечко золоте
і під снігом сивий терен
ой не скоро зацвіте.
Все життя прогинатися мусили
Під чужинцями в ріднім краю.
Все життя дослухаюся музики,
Щоб, нарешті, почути свою.
Із червоного й чорного шовку
Перел смертю сорочку беру.
Не заради тебешного шоу,
Ради сліз, що течуть по Дніпру.
Від минулого шрам не зітерся,
Камуфляж,а потерте хебе...
Україна,сестра милосердя,
Всіх жаліла,лише не себе.
Що за час на твоїм циферблаті?
Що за проклятий аспидом тать?
І чиї перед Києвом раті
А чи коні Батия стоять?
Любов у панельному домi
Завмирають у домі нічні голоси,
У панельному домі.
Знав ти інші літа, знав ти інші часи,
Та вони невідомі
Тим, хто цю допотопну квартиру купив
У старому під"їзді...
Це з тобою - навічно забутий мотив,
Але місяць і звізди
Заглядають опівночі в темне вікно:
- Ти постарів хоч трошки?
Ти ж у дім цей приходив,приносив вино,
І любов, і волошки.
Але чари любовні й напої міцні
Тут лилися до ранку...
Ти давно вже, любове, упала в ціні,
І поштучно,як бранку,
Забирали колись Роксолану в ясир
Яничари відомі,-
Забирають і місяць,і сяєво зір
У панельному домі.
Я гортаю ці ночі, гортаю ці дні,
І рондо,й ритурнелі...
От і слово моє помаліло в ціні,
Та й воно на панелі.
Чар очей не втопити в червенім вині,
Як палає столиця.
Про яку ж ти любов нагадала мені,
Давніх літ учениця?
У Херсоні та Харкові - древній ампір,
В мене - міст із заліза.
Одягайся у плаття із місяця й зір,
І прощайся. Завіса!
На ольвійському березі чайки кричать...
І не жаль анітрошки
Рай панельний, де зорі із неба летять,
А з балкону - волошки...