Форма входа
Станіслав Васильович Конак
(1937-2016)
Сучасний український поет, журналіст, член Національної спілки письменників України народився 6 грудня 1937 року в селищi Братському Миколаївської (тодi Одеської) областi в родинi службовцiв. 1968 року закiнчив лiтературний факультет Таганрозького педiнституту. Працював у багатьох газетах на Миколаївщинi. Автор поетичних збірок «Вогонь», «До отчого дому», «Несподівана осінь», «Вербляниця», «Вербовая свирель», «Тій, що годує чайок», поеми-симфонії «Бетховен», збірки «Вода незабуття», книги поезій «Дух України», двотомника вибраних поезій «Прогулянка світом» та ін. Чимало добірок поезій Станіслава Конака публікувались у журналах «Радуга», «Ранок», «Дніпро», «Україна», «Прапор» (тепер «Березіль»), «Київ», «Вітчизна», «Дзвін», «Бористен», «Літературна Одеса», «Море», газеті «Літературна Україна», колективних збірниках тощо. Помер 23 серпня 2016 року в Одесi.
Ненадiсланий лист
Була зима – розтанула,
Шумить в ярах весна...
Була любов та й канула,
Не знаю, де й вона...
В степах палає соняшник,
До квітки квітка йде...
Чому ж мені не сонячно,
Чом серце не цвіте?
Рушник дороги стелиться
Поміж хлібів густих...
В моїй журі-метелиці
Ідеш самотньо ти.
...Прощалися за хатами,
В метільну безбереж,
Не звиклі ще кохатися
І розлучатись – теж...
Навіщо, світе-світочку,
Наслав ти нам біди:
Прощалися – до літечка,
А вийшло – назавжди...
Пишу – і легше дишеться,
Не буду поспішать,
Бо поки все напишеться, –
Наплачеться душа...
Зiзнання
В моїй душі є квітка доброти, –
Куди блакитніша від небокраю,
Бо очі неба і людські вбирає,
Для них готова пахнути й цвісти...
Та в панцирі лихому самоти
І розцвісти не може, й не вмирає...
Хлiб
Кажуть, у поета легкий хліб.
Хочете? Скуштуйте, марновіри.
Нате вам і рими, і верлібр,
І перо важуче, як сокира...
Бо воно стинає не сучки,
Не дерева підсікає круто –
Розкидає тисячні полки
Слів живих в доходженні до суті...
А буває так, що ті полки
(Хоч радій тому, а хоч і сердься)
Покладуть на тебе всі віки
І неси аж до зупину серця...
Нате, нате хліб моїх безсонь,
Недородів жилаві шкурини,
Сльози вдів і мудрість білих скронь,
Й мертвий сум в’єтнамської дитини...
Весь оцей недосконалий світ,
І жахливий, і до сліз прекрасний,
Де хотілось жити б сотні літ,
Щоб знайти в собі й природі ясність...
Нате сонця надвечірній крик,
Поцілунок, ніжний сум кохання...
Нате... Марновіре! Де ж ти зник?..
Хоч би дав цигарку, бо остання...
Якщо в душі горить багаття правди,
Вона й в негоду все-таки горить,
І навіть смерті в вічі має право
Дивитися не знизу, а згори...
Така душа у нашого народу,
Що обійма любов’ю цілий світ, –
Безсмертна й всеплодюща, як природа,
Як сонце, мудра, молода, як цвіт...
Я в ній частинка, як у мові слово,
Як зрілий плід у золотім саду...
А відцвіту – для любої розмови
Травою в її пам’яті зійду...
Ніжний шовк трави, і ніжні сни,
І червоні маки між колоссям...
Нащо ви прийшли до сивини
В спомини? Ще й золотими росами?
Певне, золоті хлібинки дня
В міф плачу села іще гарячими
Сиплять з нив не вигиблих до дна
Зерна й зерна, маками оплачені...
Побачення з кольорами
...І розпрозорилося зорями ясними,
І вишиванками сузір’я розп’ялись...
А ми розкошами отими тільки снили,
І сни намріяні здіймалися увись...
І сумувалося: лише один я бачу
Оте вигадливе мереживо небес...
І темно-синіми сльозами необачно
Мені всміхнулося смутне сузір’я Пес...
А потім Лебедів легесеньке сузір’я,
Немов пір’їночку, здійняло й понесло
Мене в міжгір’я, передгір’я і безмір’я,
Де нас ніколи ще, можливо, й не було...
Там колір вічності!.. Жадав би розповісти,
З чим не порівнюю – до блідості просте...
Там в’ються ватрами вогні крилатих істин!
Та змовкни, розуме! Німуємо про те...
Бо вже над серцем над моїм зарожевіло,
І в душу глянула ранкова бірюза...
На щастя й втіху залишилось мені тіло,
А від побаченого – крихітна сльоза...
Книги Станiслава Конака
Мiсячний дощ
(скерцо)
Місячний дощ над полями хвилястими...
Мовби арпеджіо, місячний дощ...
Котиться колами в небі сріблястими
Тиші космічної місячний дощ...
Мовби арпеджіо,
мовби арпеджіо,
мовби піано,
невидимий дощ...
...Сонце учора висіло над обрієм,
Мовби гігантський, смачний помідор...
Діти торкалися пальцями добрими,
Та не зірвали смачний помідор...
Пестив їм щічки,
худенькі від голоду,
цей недосяжно
смачний помідор...
Не тріпочи, мовби заєць поранений,
На голубому морозі, в снігу...
Серцю не можна вмирать безпорадному
В битві із долею, в синім снігу...
Впасти не сміємо,
вмерти не сміємо
в битві із долею,
в синім снігу...
...Мрійно струмить над полями хвилястими,
Мовби арпеджіо, місячний дощ...
Котиться колами в небі сріблястими
Тиші космічної місячний дощ...
Мовби арпеджіо,
мовби арпеджіо,
мовби піано,
невидимий дощ...
Грайте, музики, танцюйте, залюблені.
Скрипки у коло веди, контрабас...
Нумо, на лихо ногами притупнемо.
Скрипочко, тупни, удар, контрабас...
Тупнемо, тупнемо,
тупнемо, тупнемо –
скрипочко ніжна,
густий контрабас...
Дивосвітле
Не заробляв ні слізьми, ні брехнею.
Та й вже давно немає в мене сліз...
А Україна? Вічне лихо – з нею!
Та ні сивинки в пасмах її кіс!
Хай люта підлість, хай жахна біда, –
А Україна – вічно молода!
Вітер-юнак
Летять у вічність пелюстки троянди,
Мов заворожені смішні юначки...
Ой, вражий вітре, – подих контрабанди, –
Такий жорстокий... То навіщо плачеш
Над кожним першим пелюстком гарячим,
Котрий немовби сонячним потоком
Пече тебе жаским вогнем, юначе?..
І то довіку, – вихре одинокий...
Золоті покоси
Пустотлива осінь розкидає листя...
Чар-вітрисько діда в спину підпиха
Та над головою як проява висне
І свистить у вуха, мов яга лиха...
Наді мною осінь не одна гайнула,
Налилися в душу не одні дощі;
Вдарили морози із Москви і Тули...
Добре, що у серці український щит.
Не добили правди, не зітнули совість.
Грішний перед Богом, як сльоза, стою:
Назбиралось крові батька аж до солі,
Мама в небі хмарнім сяє, як в маю...
Поховались тихо і джмелі, і бджоли,
Доля моя возом вже не гуркотить...
Медом проминуле більше не відмолиш,
А майбутнє зграйне – зоряниця-мить...
...Воріженьки щирі, зрештою, сконають,
Давнє їхнє лихо – розумок не свій...
Я судити міг би, та душа Дунаєм
Розгортає Божий віковий сувій...
Мусимо і правду, і Земельку-Матір
Захищать довіку, бо таки ж Сини.
Але навіть вразям мусимо прощати,
Як у покаянні змучаться й вони...
Отаку ось думу пустотлива осінь
В пам’яті несмертній здарувала враз...
І стояли вічні золоті покоси,
І вкраїнська слава сяла поміж нас.
Нiч спокути
Мій гостю! Благаю хоч краплю води…
Можливо, цей сполох притихне на хвилю…
Не хочеш… Тоді не барись, підійди
І спомином тихо пали, і не милуй…
Як добре, що вже не відступишся ти,
Як зблиснув ти жаско мечами сумління!..
І встиг я солоною кров’ю спливти
І муки живої відчуть струменіння…
…Секунди в свідомість течуть, наче ртуть…
Обличчям до мами стою і до тебе…
Десь вмерли борвії, бори не гудуть.
В солдатських очах зупинилося небо…
Пунктирами куль осявається ніч.
По болю, по душах – окопи, окопи…
Не в силі підняти придавлених віч,
Батьки наші сплять під горбами Європи…