Форма входа
Олександр Васильович Кучеренко
Поет Дмитро Кремiнь про поезiю Олександра Кучеренка
Слова
Слова – не більше, ніж слова
і не мудріше, ніж сова.
В слова стромляє ніж словак:
розколюється голова...
Ковтнули хмари зореліт.
Заклекотали журавлі.
Жує газету журналіст –
слова бере ажурна злість.
Слова повісили носи.
Я цим словам давно не син.
Ковтну, як слину, вогку синь.
Носи її чи не носи –
в собі не втримаєш слова.
А так хотіла голова!
Зорелiт
Земля – космічний корабель.
Мій погляд в небо – стерновий –
на щонайбільшій з арабелл
знамено Возу встановив.
Ми нерозривні з кораблем.
Жене?м. Від кого чи за ким?
Від возу суєтних проблем,
що в рубці змінюють замки?.
До неба очі підведіть –
в зірковий сяючий планктон.
Як стихнуть кола на воді –
заструменить з очей Платон.
Піднято вічністю шасі:
зведіть-но думи догори!
Вздовж галактичної осі
і ваше тлінне догорить.
А тут мільярдами горінь
тремтять космічні манівці.
Але пливуть в небесну рінь
лиш астрономи і творці...
А юнги дивляться 2D.
Додолу гне підніжний корм.
Чабан отару геть веде
від Глибини під нічником.
Паралельнi вимiри
Час летить, як звір голодний.
Динозаври вимерли.
Мчать у потязі «Сьогодні»
паралельні виміри.
П’ять зупинок промайнули,
як болючі шершні.
В «голові» – вагон «Минуле».
У «хвості» – «Теперішнє».
В різночассі пасажири.
Бійка між вагонами.
В позачассі – просто жили б.
Тут – ламають голови.
Гідра часу, стоголова
(з пащ – потоки піняться),
мчить завзятих тигроловів
в Зеленклин із Вінниці.
Рев такий – дуріють тигри!
Кришать роги олені!
Врізнобіч орієнтири.
Час жене, розколений,
булькотить, пускає кварки,
ніби кухоль знахарки,
з подорожніх топить шкварки.
Б’ються допізна хорти.
То за що киплять, панове,
чвари між вагонами
і яку жаринку знову
з серця ми вигонимо?
Білий прапор. Потяг сохне.
Бій завзяттям виморив.
Їде потяг поміж сотень
потягів та вимірів...
«Як же так?» – прозрілим свистом
прокотилось колесо
недогод. Донісся виступ
і залізо голосу:
«Заганяй його в депо!
В нас тут монополія.»
Паралельні їдуть по
паралельних коліях...
Амплитуда
Мы изменчивы, девственны,
будто мазки на этюде,
что глазеют предательски
в сумерки, в полдень, с утра.
Безнадежны попытки
за хвост ухватить амплитуду,
что с Рождения в Смерть
мчит кометой побед и утрат.
Сколько юркую мысль ни лови -
не добьёшся успеха.
Что аркан на рогах
необузданному быку?
Непреклонны.
Их телу не в тяготу бремя доспехов.
Слабовольные.
Тело их - жертва вину, табаку.
Так меж первыми мечусь и теми,
кого - напоследок.
Полустанок пустует.
"А поезд еще...? Иль... ту-ту?"
Губы ветра, шершавы, утешат:
"В пути уже. Едет..."
"...меж Рожденьем и Смертью", -
гудки скинут с мысли фату.
Розмова
Втеча від себе: лиш крок – і загибель...
Маски просочують мізки.
Розпач батує, мов булку, на скиби,
коли говорити вже ні з ким.
Стрілками крає безжальний будильник
тижні в нервовім стакато.
Де би і з ким не була ти,
Людино, – тебе буду вічність чекати!
Нащо шматуєш ти спокою брилу,
плоть її рвеш, самотино?
Знаєш, про що б ми тепер говорили
удвох – тільки я і Людина?
Знаєш, як нами впивалися б ночі?
З днями в танках колоритних
вічність би поспіль кружляли, охочі
з Людиною поговорити...
Паралелi
Якась невимовна, невимірна туга,
мов кульку повітряну, рве діафрагму...
Мій внутрішній всесвіт розтрісне з натуги –
на волю грудинна мелодія прагне.
Чи бачиш, як глузд мій здається без бою?!.
Мечусь, мов на компасі стрілка. А ти ж і
не чуєш: мене, як в шахтарськім забої,
тіснять збайдужіння твого пасатижі.
Ти вся у мені: у клітинних мембранах,
ти в оці – в мільйонній із акомодацій,
ти в серці звучиш метрономом удачі,
ти – воля, що їсть її ніздрями бранець.
Ти спокій украла навік в Афродити,
ввірвалася в плинність життя карколомно.
І, раптом стрілою Амура пробитий,
впаду, мов остання помпейська колона...
Нехай не тьмяніє твій спалах квазарний!
Стань стежкою зваби від мавки до Леля.
І в оці, на денці самому, як зараз,
відіб’ються наших долонь паралелі..
Продовження
Я – одна з твоїх мрій, відбрунькована з тебе свідомість.
Я – твій спогад, минувщина, зшита з нових декорацій.
Я – твій ніс, твої очі і вуха, твої "не всі вдома".
Все як хтів ти – існую, не в праві тобі докоряти.
Ти бажав це почути – тож слухай січневе рипіння.
Всотуй твердь під ногами й розжарені вуглики в серці.
Пий морози й вітри, води Гангу, Йордану, Ірпіні.
Смійся й злися, радій і гнівися, закохуйся й сердься.
Я – твій ніж для консерв, що зробив ти, аби відкривати
безліч істин щодня, щастя й смуток, глибини й вершини.
Поправляєш, розгладжуєш завше мене –
cвою семимільярдну з краваток.
Я – продовження думки твоєї, яке
чверть століття як розворушили...
Вiльний
Сьогодні роздай все жінкам, раз на рік ставши вільним.
Хай стрибають з радощів курси валют ув обмінниках:
усмішка – за сукню, за шубу – гарячі обійми.
Ти – перемикач світлофору жіночої міміки.
Приймаючи вдячність жінок, – найціннішу з валют, –
в банкнотній пожухлості щедро купай їхні стопи.
Коли в твій ставок незамулені води ввіллють, –
в зіницях потоне остання захланна істота.
Для кого пресується в сховках покірний папір?
Для кого тягар накопичень вкривається пилом?
Віддавши жінкам все до нитки, живи до тих пір,
поки є волога. Хай з тебе й добряче надпили.
Сьогодні ти здатен на більше, ніж дати дрозда.
Весь рік набирався твій став – ледь тримається гребля.
Вхопи течію, а стоячу водицю – роздай.
Твій виток – із жінки, тож жінці віддатись – не гребуй.
Сонний свiтанок
Він з’явився зненацька, світанок, —
Усміхнувся, мов сонне маля...
Він озвався до мене птахами —
І здригнулася сонна рілля.
За вікном його погляд голубив
Неба чистого свіжий кришталь.
А самотні хмаринки, мов губи,
Цілували замріяну даль...
Грало тепле проміння у листі —
То світанку радів день новий.
І усмішки його пломенисті
Ніжно вітром торкалися вій.
«Здрастуй, сонце!» — зраділи дерева.
Мов дитина, я з ними зрадів.
І гаї — жовті сонячні леви —
Стали восьмим, найкращим із див.
Юнацьке щастя
О, як романтично збирати осінні горіхи,
Як вітер у пику тобі шле свої «есемес»!..
Які б дрижаки не ловив я, та сонце, на втіху,
Всміхалось, як завше, привітно з люстерка небес.
Дерева пожовклі схилялися немічно в танці,
Як літні, поморщені, з дому стареньких жінки...
Я часто в житті був глухим егоїстом, поганцем,
Але тверезив мене вітру порив гомінкий.
Повчала із докором в голосі матінка Осінь:
«Поглянь, як життя віддають мої доньки й сини!
Тепла щоб залишила їм хоч би крихітку, просять,
І щоб не вбивала я холодом їх до весни.
А ти геть не маєш і приводу, юний негідник,
Впускати у душу вітри й навісні холоди.
І це, якнайменше, із боку твого дуже підло, —
У серці від весен гноїти духмяні плоди.»
Удячно кивав я наставниці мудрій, великій,
Всміхавсь перехожим в обличчя, мов дурник, і все ж...
Я вітру щасливу давав приголубити пику,
Не маючи щастю юнацькому видимих меж
Голоднi соцмережi
Наче хтось напустив в мою душу іржі,
Кислотою чимдуж роз’ятрив її струни —
Я невільником втрапив до соцмережі,
Осушивши солодкийз отрутою трунок...
На руках і ногах я не маю оков,
Та міцніш, ніж кайданами, воля закута.
І у жилах скипає розбурхана кров
Лиш коли інтернет мене вабить у пута!
Добровільно в заточення йду без питань,
Не пручаючись... — наче приречений смертник,
Від «Вконтактє» й «Фейсбука» в мені пророста
Безліч коренів, безліч мотузок інертних.
Чи довічно, мов кролик, вклонятися їм,
Лжепророкам сучасним, що манять в тенета?
Хто кого? — Може ви мене, я вас, мо’, з’їм?
Апетити зростають в очах інтернету.
Два блакитнi вогника свободи
В час, коли зірки по небу ходять,
Бавлячись у темряві нічній,
Два блакитні вогники свободи,
Сяючи, наснилися мені.
Сяяли теплом солодким очі,
Воля з них дивилася палка...
Утоплю в них думи парубочі:
В тих очицях — ніжності ріка.
Очі ті з незнаної причини
Кликали в незвідані світи...
З них мені всміхалася дівчина,
Я ж не міг висот її сягти.
Ціль, проте, все ближчою ставала,
Та дійшов кінця зненацька сон.
Зоряне розтало покривало...
Сонце запалило горизонт.
Відібрав навіки в мене спокій
І безслідно зник в пітьмі нічній
Погляд уві сні блакитноокий.
Повернись, стань долею мені!