Форма входа
Борис Миколайович Мозолевський
(1936-1993)
За добро, що робив я на світі
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав...
Врятувавши її від пожежі
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
* * *
Стелиться під місяцем дорога
Стелиться під місяцем дорога.
Край дороги світяться хрести,
Наче запізніла осторога –
По життю повільніше іти.
Я ішов по ньому, як ішлося.
Що вже нарікати – як ішлось...
Рано золоте моє волосся
Памороззю срібла пойнялось.
Кожному зорить своя Ітака.
Кожному свій колір до лиця.
Злото здавен – воїнська ознака.
Срібло ж – атрибутика жерця.
Та коли ти в світ прийшов не жерти,
Все одно, чи бийся, чи молись,
Все твоє життя – то тільки жертва
Задля тих, що йтимуть тут колись.
Хай пряма їм випаде дорога, –
Манівцем не дійдеш до мети.
А оці хрести – не осторога,
А дороговказ, куди іти.
* * *
Над Базавлуком
Мій Базавлуче, вже не буде лучче!
Собі в цім зізнаюся – не комусь...
Стою востаннє на Рибальській кручі
І вже не знаю, чи сюди вернусь.
Не знаю, що робити завтра маю,
Не знаю, на яку чекать біду,
Чи знов на службі облизня піймаю,
Чи під ножами смерть свою знайду.
Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських таборах?
Не знаю... Базавлуче, Базавлуче,
Пораднику мій щирий в самоті!
Вже б краще бог Перун у мене влучив
Отут, де скелі чисті і круті.
Де степ, і ти, і неба синь, і воля,
І скіфські сни встають із ковили.
Де серед поля хилиться тополя
Над тими, що у нього полягли...
Гадюча гидь гряде, неначе туча,
Та все мовчком, не скаже – йду на ви!
Мій Базавлуче! Вже не буде лучче!
На гідний хоч кінець благослови!
Рідна мова
(З Расула Гамзатова)
Звідкіль воно таке? Гадать не стану.
Мені наснилась нині смерть моя.
Ополудні в долині Дагестану
З свинцем у грудях мовчки гинув я.
Дзвенить ріка, біжить кудись в тумані.
А я один, як перст, на всі світи
Лежу на рідній на землі коханій,
Щоб вже навік у неї перейти.
Навіщо ж я отак безглуздо гину?
А поруч тільки німота сама –
Ні матері, ні друга, ні дружини,
Та що там їх – і плакальниць нема.
Так я лежав і помирав. І гірко
Було мені. І тут розчув як стій:
Ідуть аварці і ведуть говірку
На рідній, на аварській, на моїй!
Ополудні в долині Дагестану
Я помирав, а тут слова незлі
Про хитрощі якогось там Гасана,
Про витівки якогось там Алі.
І диво дивне: біль зникав безслідно.
Я оживав, і надійшла та мить,
Коли збагнув я: тільки мова рідна
Мені смертельну рану заживить.
Хтось іншу мову прикладе до рани –
Складу хвалу за неї небесам.
Та раптом завтра рідної не стане –
Хай краще я помру сьогодні сам.
«Та мова бідна», – кажуть фарисеї,
Та не зречусь її до скону я.
Хай не луна вона на асамблеях,
Мені вона найвища, бо – моя.
Невже, щоб осягнуть Махмуда, стане
Мій внук по словниках шукать слова!
Невже серед поетів я останній,
Хто на аварській мислить і співа?
Люблю я всю планету многолику,
На ній стежину кожну й деревце.
А над усе – Країну Рад велику,
Я на аварській свідчив їй про це.
Люблю її від Заходу й до Сходу,
За неї йду щодня на звіт, на суд.
Віддам життя за неї де завгодно,
Та в землю хай мене зариють тут.
Щоб над моїм надгробком за аулом
Згадала сину мати молода
Аварським словом земляка Расула,
Наступника Гамзата із Цада.
* * *
Борис Мозолевський читає свої вірші
* * *
Залiзобетонний полiгон
Хрущав граніт на щелепах дробарки.
Спливав Печерськ у банях-цибухах.
По зміні я виходив з кочегарки,
І ранок в небо співом вибухав.
І вже асфальтом до моста Патона,
Ще тепла від молочної роси,
Котилася ріка мого бетону
І втілювалась в білі корпуси.
Вони під сонце зводились чеканно,
І нашим злетам заздрили орли.
Душа іще на подвиги чекала,
А наші дні вже подвигом були.
* * *
Солдати Вiтчизняної вiйни
Схиляються у траурі знамена.
Змовкає мідь оркестрів молода.
І знов нас викликають поіменно,
І хтось в строю за нас відповіда.
Яка доба звелась над білим світом!
Яка зоря над обрієм зійшла!
Хай буде вам найвищим заповітом
Любов, що нас на подвиги вела.
Ми ворога уміли зустрічати.
Ми не про себе думали тоді.
Нас кулі цілували – не дівчата,
Щоб ми лишались вічно молоді.
Нам сотні літ зозуля налічила.
З них двадцять лиш відміряла війна.
Та поки є на світі Батьківщина –
Живі із нею й наші імена.
Монолог до мами
На тих стежках за дальніми степами,
За полинами, сизими від мли,
Де ноги Ваші зранені ступали, –
Терни колючі, мамо, наросли.
Зберу увесь набуток свій у жменю.
Важкий мій плуг, пісна моя рілля!
Ви так хотіли щастя задля мене!
Не дочекались… Пухом Вам земля…
Я все іду, й всього мені замало –
Доріг і звершень, друзів і мети.
Ви щось таке на світі знали, мамо,
Чого мені повік не осягти!
Як часто я, коли в душі досада,
Коли не піддається висота,
Вас кличу не докличусь на пораду!
Та голос мій до Вас не доліта…
І знов лежу і думаю ночами,
Бо світ цей мій і в ньому все моє!..
Вже наче й треті півні прокричали,
А день не йде, і сонце не встає.
І озирнусь на шлях свій, серцем збитий,
Прониже груди холодом в імлі: .
На тих стежках, де я горів для світу,
Щось гостре пробивається з землі.
* * *
Нiч на Iвана Купала
Феєрія
Неначе йду, а ти за мною вслід –
Бігом, бігом, спіткнулася, упала!..
А я й не втямлю, чи палає глід,
Чи ватри на узліссях на Купала…
Скажи, це ти чи це лише мана?
По вирвах гнізда в’ють потворні круки.
Мене ж і смерть і несмерть обмина,
А ти біжиш, зламавши білі руки…
У хитрих душу вижерла чума.
Душі нема! – кричать. Нема?! – не треба.
Душі нема?! – а хто ж вона сама –
З очищами, мов прірви, проти неба?
Вже ліс горить від спалахів суниць.
Жаринами під ноги ті суниці!
Біжи, біжи! Не крикну – зупинись,
Бо там тебе, як відьму, спалять ниці.
Нема повернень! І межі – нема!
Є тільки тьмяний вогник серед ночі.
Грозою розпанахана пітьма
Колюччям набивається ув очі.
Кудись пливуть бандури вздовж ріки.
Куди ж бо ви – з єдиною струною?..
І біла тінь коханої руки
На жовте листя падає за мною.
* * *
Стугоніло, гуготіло,
Все палило навкруги.
Біла спрага твого тіла
Не вміщалась в береги.
Сповивалися серпанком
Білі ружі між отав.
Білий місяць на світанку
Поза лозами розтав.
І над сонними житами
Крізь вогненні ятері,
Наче лебеді, злітали
Білі руки на зорі.
На ставку скрипіли весла,
Веслували в ніч скупу.
Стежки біле перевесло
Слалось в безвість по степу.
* * *
Борис Мозолевський читає свої вірші
Арабатська стрiлка
На Арабатській Стрілці коні
Поважно йшли окрай води.
І ружі – білі і червоні –
Кивали нам із лободи.
Хіба із пам’яті зітреться
Дорога та через піски,
Сиваська сіль, стара фортеця
І дотик Вашої руки?
І Ваша мова щирозлота,
І це предивне відчуття,
Що ти і світ – одна істота
І, може, в цьому й суть буття?
Згасала смуга вечорова.
Поволі танув профіль Ваш.
Дві ружі – біла і червона –
Дивились мовчки у Сиваш.
* * *
Я встав серед ночі і вийшов у степ,
У скошене царство моє опівнічне,
Де місяць над стернями наче затерп
І лив у пітьму своє світло магічне.
Воно колихалось, густе, як меди,
Таке золоте і терпке, аж зелене,
Що можна було розпізнати сліди
Усіх, що ходили цим степом до мене.
Озвався бугай – покотилась луна,
Поволі затихла у травах зарічних.
Стогнала в могилі чиясь таїна –
Безмежна, як степ, і глибока, як вічність.
Лiто в житах
Де степами п’яна рать ходила,
Де рікою кров лилась колись,
Кіммерійські стріли і вудила
У червоній глині запеклись.
І, неначе стомлені тамтами,
Низько розстилаючи баси,
Сумовито стогнуть над житами
Грізні кіммерійські голоси.
Квітне шовком неба синя пілка.
Виднокруг бринить, як тятива.
Може, то в траві й не перепілка,
А душа закохана співа?
Не злякай той голос ненароком,
У зеніті погляд зупини:
Може, то чиєсь гаряче око
Стежить за тобою з вишини.
Книги Б.Н. Мозолевського
1. Мозолевский Б. Начало марта : [стихи] / Б. Мозолевский; вступ. Статья Л. Вишеславского. - К. : Радянський письменник, 1963. - 105 с.
2. Мозолевский Б. Шиповник : [стихи] / Б. Мозолевский . - К. : Молодь. 1967. - 94 с.
3. Мозолевский Б. Зарево : [стихи] / Б. Мозолевский. - К., 1971.
4. Мозолевський Б. Веретено : [поезії] / Б. М. Мозолевський. - К. : Молодь. 1980. - 96 с.
5. Мозолевський Б. Кохання на початку осені : [вірші, поеми] / Б. Мозолевський. - К. : Радянський письменник, 1985. - 134 с.
6. Мозолевський Б. І мить як вік : [поезії] / Б. Мозолевський; передм. В. Забаштанського.- К. : Дніпро, 1986. - 173 с.
7. Мозолевський Б. Дорогою стріли : [поезії] / Б. Мозолевський. - К. : Радянський письменник, 1991. - 159 с.
8. Мозолевський Б. Поезії / Б. Мозолевський. - К. : Темпора, 2007. - 584 с.
9. Мозолевський Б. Червоне вітрило : [поезії] / Б.Мозолевський. - К. : Радянський письменник, 1976. - 102 с.
10. Мозолевський Б. Білі Сни : [вірші : для дітей дошк. віку] / Б. М. Мозолевський ; [упоряд. В. Мозолевська ; худож. І. Григор’єв]. - К. : Власті, 2003. - 24 с. : ілюстр.
11. Антологія української поезії. В 6-ти томах. Т. 6: Українська ра¬дянська поезія: Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. [Текст]: [Вірші Б. Мозолевського] / В. Бондар [и др.].- К.: Дніпро, 1986.- 445 с.