Форма входа
Дмитро Дмитрович Кремiнь
З книги: "Сльози Сухого Фонтану"
Ти витягла щасливу лотерею,
Та щастя в тому виграші нема.
Коли ми відшукаємо Гілею?
За літом одшукається зима.
Боги Еллади задля злого жарту
На кін кидають блискавку і грім.
А ми собі шукали биту карту,
Аби роздати козирі усім.
Усе-усе по древньому закону
На круги повертається своя...
Які мужі при картах – з Іліону!
А скіфенята царські – ти і я...
* * *
Сльози Сухого Фонтану
Задув суховій на Сухому Фонтані,
Іще тут Мазепа схилявся на зруб.
Герої галантних століть полум’яні.
Епоха вітрами цілованих губ.
А там – у костелі доправилась меса,
Та дзвін православний гуде крізь туман...
І збили до крові трамваї колеса.
Стираються гальма, а це – не фонтан!
І я у планиду вдивляюся й гасну,
Узяв суховій аж за пломінь свічу...
Я тут не чужий. Я ходив на Терасну,
Сухого Фонтану сльоза – ув очу.
Приходив поетом до друга-музики.
Забутого ВІА «Орбіта» свій чар...
Убили музику...
а ми не відвикли
Від музики віку – електрогітар.
І нині щасливі з мелодій яхт-клубу.
Відкинули роки, немов їх нема...
Сухого Фонтану кохання і згубу
Відносить на крилах мелодій зима.
Іще нас не скоро в яхт-клубі не стане,
І звістку про це рознесе Інтернет...
І ти ще удариш у небо, Фонтане
Сухий – міріадами зір і комет!
Ольвійські монети в траві позбираю –
Дельфіни і профілі древніх богинь...
Спинись на Сухому Фонтані, трамваю!
Любове, любове – мене не покинь!
Один iз куточкiв Сухого Фонтану в Миколаєвi.
Послання до мовчазної адресатки
Найперша між богинь і перша серед фей...
І я пишу вам, Танечко Ліхтей!
Возношу вас над Анну і Марину...
О, світла сестро муз і розмарину,
Сьогодні ваш небесний апогей.
Благословляю кожну світлу днину
За мить натхнення зріднених людей,
І подумки на Срібну Землю лину.
Подайте – прошу – в китицях коня,
А крила є, і китиці, й дзвіночки...
Гіркий мій хліб визнання й вигнання:
Я маю сина, та не маю дочки.
Тому і мовлю вам при світлі дня:
Благословенні ваші ночі й дні,
Музична п’ядь жіночої правиці.
Але чому лише на чужині
У королях – поети і провидці?
А на своїй окраденій землі
Найпослідущі вийшли в королі.
* * *
Якби не той коштовний аметист,
Не проклятий Алігієрі Данте,
То й італійська – мов художній свист
Була б, а не латина... О, повстаньте
Ви, українці, браття-русини,
Хорвати білі, лемки, бойки чорні –
Шляхетні ми, парадні й відзігорні,
І ще якоїсь, віриться, весни
Зіграє ангел на небеснім горні.
Всенощна великодня засурмить
І три волхви розтануть у тумані:
Вони вклонились богодіві Тані,
Сестрі моїй по духу. Треба жить!
І потяг Київ–Ужгород спішить,
Епістола летить на Собранецьку.
Це знають і в Луганську, і в Донецьку,
Коли над териконами сніжить.
Але до цього треба ще дожить...
О феє розмарину – я твій брат.
І янголи спішать уже з Карпат
І линуть на такі далекі Татри.
І по ночах у горах – ватри, ватри,
і трапеза волхвів і янголят...
* * *
Згори донизу – знизу догори
У Чорноморці бачив я щоразу
Цей піщаний годинник – творчу базу
Митці тут мали літньої пори.
Евксинський Понт і острів Березань
У морі та палаючі Стожари
Тут обірвався слід моїх прощань
I зникли на вітрильнику корсари.
З хозарами, що мчали на коні
Ходили козаки та гренадери
На табірній ескадреній ні-ні
Не «чайці» не галері на косі –
Козацтво катерининської ери.
Мене сьогодні марно не тривож
Орлом двоглавим у сучаснім блиску,
Новітніх новоявлених вельмож
I спогадом про кобзу і колиску.
День поезiї. Миколаїв 1984 рiк
Спасибі, ти приїхала сюди,
Аби пройшли задума і скорбота
Ввійди у вир солоної води
I набери із неї срібла-злота
Видіння щастя золота коса
Від золотого пляжу до таверни
Веселкою маслина вдень звиса–
Звисає сяє – і життя без скверни
По смерті – й то повернемо сюди
Сліди і юність приведемо нашу
Піском присипле нинішні сліди
Та це вже чашка часу в нашу чашу
Митці зібрали пензлики давно
Досушують пейзажі на мольберті
Крап-лаком крові світиться вино
Палахкотять – вино й монети стерті.
* * *
І можна все життя прожити мовчки,
І Гоголем проїхати-пройти.
Замки великі та малі замочки
Пани із замків вводять на роти.
А посполитих давлять знов мажори,
Сперматозоїд, але вже нардеп.
Але народ і мовчки заговорить.
Хіба в народу є фамільний склеп?
І суть не в тому, щоб носити стяги,
За гріш кричати, що велять пани.
Хай шавка гавка. Ми народ одваги.
І нам у всі часи нема ціни!
Поет Д. Кремiнь в редакцiї газети "Рiдне Прибужжя". Миколаїв, 1999 рiк
ANNO DOMINI
Господнє літо в Україні,
А не до віршів і балад.
Чому з народження понині
Чужі гріхи мені болять?
Мені смерекою запахне,
зінов замріявся поет...
І чом душа такого прагне,
коли вже вдома – Інтернет?
І ця дитина із Сухої
все шле мені в космічний смерк
Інет од Гугл, інет-сувої,
Але ні слова – від смерек!
А як мені не пригадати,
Коли усе пішло на злом,
І смерековий сволок хати,
І – словом це не передати! –
І батька, й матір за столом.
І гість колов хлопчину вусом.
А топірець! А постоли!
Немов під вишитим обрусом
Опришки сіли за столи.
Вони пили, колядували,
Вони веселими були.
Мов тіні предків побували
і звізду ясну принесли.
І на хрещатому морозі,
У хаті з дзеньками чарок,
І з колядою на порозі
Свят-вечір виріс до зірок...
Тоді росла трава шовкова,
Світили в душу ночі й дні...
А та колиска смерекова
Днесь увижається мені.
Січнева ніч і вічна казка,
Що не зносити голови...
Промовив батько:
– Не лякайся.
А мати мовила:
– Волхви...
...Суханська мова смерекова,
І колискова пісня та,
Як наша доля присмеркова,
Мені з Інету доліта.
Вона літає, долітає
Із небесі, а на землі
Старий циган на скрипці грає
Про наше щастя і жалі...
Його давно уже немає,
А скрипка журиться в імлі.
Зелений огник знову блиска,
Засів за скайп якийсь там тип.
...Летить під стелею колиска.
Плачу немає, тільки схлип...
* * *
Бетховен
Не муч мене ти співами, не муч.
І піаніно теж, уранці-рано...
У жінки вушко – мов скрипковий ключ,
І дар колоратурного сопрано.
Хай музика забуде про слова,
Пеани склу, бетону та залізу.
Не буде нас. А музика права
У янгольськім диханні вокалізу.
Не забувай: прикликує маяк
Свій промінь, і пливе рікою човен.
І іде на чужину той козак,
Якого знав ще Людвіг ван Бетховен.
А ти забув. Тепер хоч вовком вий,
А не вернути вихор сніговий.
І шторм. І сніг. А будеш засинати
Серед снігів і стін бетонних хати,–
У тебе голос прозвучить новий.
І шторм. І буря «Апассіонати»!
* * *
Крейсерська яхта «Ікар» у Яхт-клубi (2013)
В’ється тоненький димок сигарети.
Вечір – і холодом віє з ріки.
Бунти холерні, бандитські банкети
Пережили ми в недавні роки.
І доносили ковбойські щиблєти,
Клубні червоні свої піджаки!
І дописали останні куплети
Про океани старі моряки...
Давній мій друже, в старому яхт-клубі
Знов стукотять кісточки доміно.
Ніжні пропали. Зосталися грубі.
Схрещені череп і кості в яхт-клубі
З голосом труб єрихонських в одно.
З часом. Добою, яка нас відторгла.
От і старий корабел од жалю
Хоче згадати щось... прямо із горла.
Горло – для пісні. Співай. Я люблю.
Музику дай молодому поету,
Юні слова на вустах – як нектар...
От і заходить – один на планету,
Всі океани здолавши, «Ікар».
От і заходить він – граючи, сяючи
Морем огнів, океанський цей лев.
Звідки прийшли ці жінки потрясаючі
З квітами в затінь зелених дерев?
У поцілунках здираючи губи,
Як ми бравурно вітаємо їх!
Кителі. Кортики. Радісні труби
Грають – і сльози від щастя не гріх.
Як ви жили без нас?
Пошуки гавані
Пережили у гіркій чужині.
Ви у рідні. Ви ще будете в плаванні.
Ви найрідніші тепер у рідні.
Штормом катовані, пресою славлені,
Та не ославлені досі – ні-ні!
Нумо, швартуйтеся! Світлою ерою
Ви освятились, і спокою час...
Голодомором, чумою, холерою,
Припортовою, пробачте, гетерою, –
Доки ти, світе, губитимеш нас?
Тут же такі музиканти й поети,
Край адміралів, куди не причаль...
От і пригас маячок сигарети.
Попіл упав у богемський кришталь.
Понад голівкою милої русою,
З віч твоїх, пліч твоїх,
З – Господи – губ! –
Може, останньою, Ольцю,спокусою
Янгол вечірній злітає в яхт-клуб!
Дмитро Кремiнь з дружиною Ольгою. Миколаїв, Яхт-клуб, 2013 рiк
Небесне і земне. Земне й небесне.
Іще наш український бог воскресне,
Тоді, як ми воскреснемо зі сну.
Із летаргії вічного розп’яття,
Як до хреста зберуться сестри й браття,
І прокленуть облуду навісну.
А поки це життя гірке й чудесне,
Земне в небеснім, у земнім – небесне,
То ми йдемо без цілі, без мети.
А як уже дійдемо до безодні,
Побачимо в піску сліди Господні,
А нам до них судилося дійти.
Побачу слід його кривавих кроків...
І це вже триста українських років,
А я ніяк Вітчизну не знайду.
І лиш один усе чекаю вістку
Про Україну, скупану в любистку.
І плачу в Гетсиманському саду...
* * *
Автопортрет
У старовинному сувої
Це буде вписано...
Але
Із уст акації сухої
Вже лється листячко мале.
Все той же світ, який обдурить...
А доля генія гірка –
Не в позолоті палітурок,
А в захалявності рядка!
Із досьє
Молодим українським поетом
Був на ярмарку слави і я...
Шапку в землю і хвіст пістолетом! –
Починалась епоха моя!
Та епоха навіки розпалась,
Хоч були мені всі ці літа
Під соломою хатка – як палац,
А солома – лише золота.
Я згоряю...
І я ще не вдома.
Та ввижається знову мені:
Догоряє і хата, й солома
На вогні, на пекельнім огні.
І не відаю, як пережити
Вік, що танковим траком зімне.
Може, будуть на старості вчити,
Хоч і пізно вже вчити мене:
– Спершу вивчи езопівську мову,
А затим українську, аби
Не вертатися пам’яттю знову
У часи молодої журби.
Там такі комсомольські богині.
Там вареники спільні смачні...
Та не тим о скорботній годині
Мені світять далекі вогні.
І нема мені юного снігу.
Я збагнув ці нехитрі ази.
Але я допишу свою книгу
І в оптичнім прицілі сльози!
Зустрiч Дмитра Кремiня з читачами. Миколаїв, 2013 рiк
Не вицвіло – блакитне й золоте,
Не кинув Бог, не посміявся ворог.
І ризи золоті, хорал на хорах,
І я сьогодні зовсім не про те.
А я про те, що і сяє і цвіте
Цей невимовний батьків сад у горах.
А вже на осінь – золоті плоди,
Город і сіно, і гриби, й отава...
Чому й навіщо тягнуться сюди
Такі минущі – суєта і слава?
От-от прийде серпневий зорепад,
Утоне сад у тихій позолоті...
Коли ж і я прийду в осінній сад,
Листок останній із людської плоті?
Я тут садив маленьке деревце,
А нині снігом стеляться вершини.
Печуть моє немолоде лице
Прощальні сльози рідної людини...
* * *
Рейс-2013
Рубайте якорі! –
Із дикопільських прерій,
У корабельний край, у це найкраще з міст
Прибуде на Петрів одвічний, вічний піст
Веселий Роджер – він із мандрів та етерій.
Уявний цей фрегат. Твіндек, де гра у віст,
І гра ця на кону первісних царств, імперій.
Мізерабельний час оплаканих мізерій,
І голосу нема. І йде великий піст.
За нами – океан. Омиті вже морями,
На палубі б’є ринда з якорями,
Колоратурно якір нам дзвенить...
Рубайте ж якорі! Ми попливемо знову
Туди, де вітровій розносить все по слову,
Прощальні ці слова і цю прощальну мить...
* * *
Марево
Світе мій, ми всі живі. На втому
Господу жалітися не слід.
І скажу – про юність незникому,
Про траву, про квіти біля дому,
Про спасенний материнський слід.
От і знову перекати грому,
Блискавки і дощ із юних літ.
А проте – не все ще ми забули,
Ще не всі забудуть нас, коли
Вже не співи, а посмертні гули
Вирвуться з далекої імли.
Постаріли наші наречені.
Постаріли з ними навіть ми...
Але ми єсмо. Дари свячені
Ще діждуться осені й зими.
Закує зозуля із діброви,
Дзвін покличе в церкву, бо Покрови,
Золотом засяють ліс і гай...
Але ти у землю не лягай.
О життя! Єдина доокола
Голосами діток плаче школа,
Ти її дарма не закривай.
Мудрагель із ликом златоуста,
Мчить по Україні, як Мамай.
Від горбів Печерських і до Хуста,
І до півдня школу не займай.
Дух христопродавства, дух ординства
Йде на дух опришківства: ми є!
Креше іскри шабля в брамах міста,
Довбушу, це казання твоє.
І Великий Луг у позолоті,
І горить багрець скарбів у нім,
І в битті аорт живої плоті.
Господи, і в імені Твоїм!
Дмитро Кремiнь. Миколаїв, березень 2014 року
На березі моря не грає оркестрик,
Оркестрик із наших залюблених літ.
І ми подамося колись на Ай-Петрі,
Кохана, привіт!
Любились тут скіфи, любився тут еллін,
А нині повторний потворний едем.
Не наші тут вілла, і яхта, і елінг,
А ми – проживем.
Уже вечоріє. На вічному прузі
Я бачу і чую цю хвилю морську.
Твій слід зацілують і рідні,і друзі,
І я – на піску.
Неначе в хитоні – ці хвилі солоні,
Високі накочують сині вали.
Була ти в бікіні,а я у хитоні,
Як ми тут ішли...
І ти – Афродіта, і ти – наречена.
Я був Анахарсіс, я – скіфський поет.
І як ти знайшла тут сувій Демосфена
І жменьку монет?
* * *
Ми долюбим своє. Договорим.
До нового народження дня
Над сумирним утомленим морем
Докигиче мале чаєня.
І постане в твоїм силуеті
Нотна музика дальніх морів.
Але все ж ти одна на планеті.
Я тобі говорив, говорив...
Я любив цю божественну жінку.
Я возносив тебе до зірок.
...Недописану мною сторінку
Хай засипле безжальний пісок!
Професор Iлля Стариков про нову книжку Дмитра Кремiня