Форма входа
Дмитро Дмитрович Кремiнь
Каравела. Стоп-кадр
Лета літа. Плавляться в асфальті
Еллінська агора, скіфський скальп.
А не змовкне музика Вівальді,
Спекою закатана в асфальт.
І далеко хата над лиманом,
А в зеніті – чорний хрест орла...
Де були кохана із коханим,
Біла каравела одпливла.
Одпливла, махнула нам вітрилом,
І тепер – далеко, уві млі...
Із вином ольвійським перехилим
Кубок пізньолітній на столі.
Лета літ. А я не заспокоюсь.
Маряться далекі острови.
Південь? А відкрий північний полюс,
Якір піднімаєш – і пливи.
* * *
Під Очаків. Рим і Сіракузи.
А десант – на Табірну на косу.
В образі залюбленої музи
Я тебе до неба вознесу.
Бранкою ще хроніки старої
Шелестиш – візьми її, візьми!
Де пройшли титани і герої,
Пройдемо, прощаючись, і ми.
* * *
Де кургани – золота розплата
За літа минулі, ночі й дні.
Ще пройде тут парусна регата,
Ще тобі вертатися, й мені.
Повернутись. І в громовій сальві
Ти почуєш музику в ході
Наших літ, а музика Вівальді –
Де минули роки молоді...
* * *
Хронiка
Сувій, чи інкунабула зотліла,
чи на піску жаждивий абрис тіла,
де ти побути тільки раз хотіла,
мов залетіла золота стріла...
Борей розвіяв – хвилі, гори, стіни,
і лиш полин, полин із України,
куди колись приводили дельфіни
одвічних шукачів добра і зла.
Ця ойкумена, де фортечні мури,
де шукачі прадавньої культури
на сонці – всі у бронзі, мов авгури,
грабіжники отих старих могил,
де й ми колись поляжем над рікою
з монеткою-дельфіном за щокою,
аби в чеканні тиші й супокою
розвіятись на вітрі, наче пил...
* * *
Музика iз-за кадру
Це було, чи я собі намарив,
Молодий поет і деміург?
І летів од площі Комунарів
Вулицею Рози Люксембург.
Авдиторій неповторну тишу
Не забуду – в пам'яті й тепер.
Цю трагічну землю не залишу,
В музиці прощання заколишу
Кращу із весталок і химер.
І прийде із міфу і легенди
Музика рахманних вечорів.
Арфи й бубни, і міські джаз-бенди,
Хто давно в горнилі відгорів.
У часи трагічні, та величні,
Вічний дух козацький не пропав.
І йдемо у свят-вечірнім січні
До вертепних зоряних забав.
Музикусе, світлий мій вертепе!
Дай нам днесь оту козирну з карт,
Де щоденно горнеться до тебе
Сінема уже останній кадр.
Ах, у ньому те, чого немає –
Юність, топографія зими.
І мене кохана обіймає,
Тут на все життя зустрілись ми...
* * *
Nota bene
усе – від неба і до хлібних знаків –
уже між нас поділено давно
і навіть вірш без розділових знаків
таємної обітниці вино
за що це нам така гірка розплата
тягар печалі та гріхи проклять
уже палає наша біла хата
а ми спимо а вороги не сплять
а хату підтинькують і побілять
а на городі інки садять мак
а Дніпр усе реве – його вже ділять
Неглінна річка й річка Потомак
а може і не ділять – поділили
замовкла мова і народ пощез
і скіфський ідол плаче з-за могили
на тім старім кургані до небес
* * *
Богема-ІІІ
Гусарського шампанського б у спеку!
Палає літо, а було – едем.
І ми, творці поезій і поем,
Усе йдемо у ніч і небезпеку,
І згадуємо юність ту далеку,
Богиню комсомольську, блиск богем.
Усе-усе у замку Розамонди,
Де ми вже пригубили те вино,
Яке хмелить одвертим словом фронди,
І тут, посеред нас, і там, і онде,
З ловцями душ і слова – все одно...
О, це було до Ольги і до Катрі!
Віддавши честь і пиву, і воді,
В анатомічному театрі
Пили ми спирт із черепа тоді.
Епоха йшла й скакала, біснувата,
Та джинси, та сорочечка лляна.
Ти пив солодку воду з автомата,
Як той студентик Шурик із кіна.
Тоді крутили зовсім інші кіна,
Летіли білі яхти по воді.
Іще колись повернеться країна,
Де ми були красиві й молоді.
Шампанського, неначе на Монмартрі,
Подайте нам і в ці літа й часи,
Бо нас таки читають у театрі,
Та це уже не наші голоси...
* * *
Ясна Поляна
Аліку Топчію
Це було село Ясна Поляна,
Голуба інгульська течія...
І пливла до берега Тетяна,
Жінка Олександра Топчія.
Я тоді казав до нього:
– Аліку!
Це богема. Так давай по шкалику.
Вип'ємо за творчість і любов.
Успіх нам на цій небесній карті.
А потому будеш ти у кадрі,
Буду я ув інституті знов.
Ми тоді були на творчій ноті –
Вдвох ми заховалися в селі.
То на дачі. То в землянці Коті,
В юного натхнення на крилі.
Нам тоді забаглося богеми.
І помчали ми на пошук тем...
Не питайте: як ми? хто ми? де ми? –
У творців романів і поем.
Десь на денці кримської массандри
Золоті горіли якорі.
Та за нами подалися в мандри
Наші музи, юні матері.
Як писали ми в Ясній Поляні!
Вмочували пера у вино...
Аж на третій день було Тетяні
Припливти до берега дано.
А гусарські ігри – то не жарти.
Так іще гуляв і Лев Толстой...
Та були в нас лоції, не карти.
Значить, кожен – сам собі герой.
А мене моя шукала... в морзі...
Це в столітті іншому було.
Що мені тепер сказати Ользі
Про Ясну Поляну, про село?
І Ясна Поляна, і лимани,
Аліку, вписались в наші дні.
Але привид мертвої Тетяни
Припливе сьогодні на човні.
І куди не йду, куди не їду –
Мучить спогад, мов у туфлі рінь.
Випливає, наче із Аїду,
Вся в сльозах ота забута тінь.
Досі не простить мені кохана.
А чужій – ніщо добро і зло.
...Тут було село Ясна Поляна.
Може, є і досі, як було.
Нашу юність, як Ясну Поляну,
Заметуть сніги, скують льоди.
Все минуло. Човен із лиману
На останнім березі не жди.
Та була – від молодецтва п'яна
Молодість, а зрілість – твереза.
...Зірка над селом Ясна Поляна –
Ніби жінки мертвої сльоза.
* * *
Мотив
І те, що був немолодим тиран.
І те, що був ти молодим піїтом.
І те, що ти зазнав душевних ран,
І те, що на Вітчизні нудив світом.
І те, що сам архангел Гавриїл,
І те, що голуб і Пречиста діва...
І те, що в світі двоє наших тіл.
І те, що я й тепер чекаю дива.
І те, що на могилі піонер.
І що життя у дві вмістилось дати.
І те, що я живий і ти не вмер.
І це – від чого можна заридати...
* * *
Карта Каро
...І вже, коли кінчалася дорога
І билися у вікна мотилі,
Вона прийла, ця дівчинка-небога,
Із золотим віночком на чолі.
Напевно, їй поліські ворожбити
Дали ці карти й березовий сік.
І я пропав, аби її любити
Увесь великий чоловічий вік.
Вона мене не виграла у карти,
Наворожила вродою мені,
Неначе у комедії дель арте
Зіграємо в житті ці ночі й дні.
Моя любов, і муза, і подруга,
І рідний син, і шлях до перемог.
І це життя, і кучерики юні,
Які поцілував твій юний бог...
* * *
З варяг у греки
Куди не йду – веде цей битий шлях
з варяг у греки, з греків у варяги,
де соняхи чорніють у полях
і де сліди поразок і відваги.
Там ніч ночей, і битва битв, і ти
минулого не в силі побороти,
але тобі судилося дійти,
де слід пелопонеської піхоти...
* * *
Меморiя
Як тяжко ітиму я вгору – дорога само каяття...
Віддав я і степу і морю півсвіту і ціле життя.
Книжки та папері у торбі, мов я тут – старий мандрівник.
А мамка чекає на Горбі. То цвинтар. Літам її лік.
І пахне тут зовсім немило, немало рідні тут лягло.
І предок мій Кремінь Данило, який заснував це село.
Молюся до мамки, до бабки, до діда і прадіда теж.
А де ще собі у дорогу землицю з могили знайдеш?
Ідуть наші друзі й родина за чорну останню межу.
А я – де моя Верховина, я в пам'яті всіх бережу.
І чарка моя поминальна. Минулого згорблена тінь
На Горбі, де в торбі печальна ця Книга. Ця пам'ять...
Амінь!Літо 2015, Миколаїв