Форма входа

Статистика посещений сайта
Яндекс.Метрика

 

Дарина Юріївна Березiна

Der ritter und der tod
(Рицар i смерть)

Вiнок сонетiв

                                         Ти - ворог мій, вірніший від коня…
                                         М. Кіяновська


1.
Порожніх днів знекровлена стерня,
Нічна самотність, довга і бездонна
І місто, як уламок Вавилона,
Ні світла, ані спокою. Знання
Ціни і суті. Вже новий човняр
На переплаві сивого Харона.
Ховає очі янгол-оборонник –
Він знає все, забув лише ім’я
Цієї безнадійної відваги,
Цього безумства, хижого як спрага,
Що вигризає душу без упину…
Кривавить ранок протягове вістря,
Бракує слів, як іноді – повітря…
…Піском крізь пальці, тінню межи тіней…

2.
Піском крізь пальці, тінню межи тіней –
Обіцянка, поділена на двох.
Мені суддею станеш ти – чи Бог.
А хто тебе судитиме віднині?
Чиє прокляттям і чиє веління -
Пізнати вічність сумніву й тривог?
Молитись і вмирати – за обох
В серпневім кінцесвітнім безгомінні?
Ти – доля й шлях, ти – голос мого болю,
Клену тобою і клянусь тобою,
Ти – сутність світу на межі падіння…
Не віддавай – нікому і ніколи
Любові єретичну непокору
Й моєї вежі ошалілі стіни…

3.
Моєї вежі ошалілі стіни
І тепла кров із запахом суниць…
Супліддя болю. Час упасти ниць.
На білій шибі чорний профіль стигне.
Холоне віск, неспокоєм достиглий,
Гірчить вода розтерзаних криниць.
Години - тіні непрощенних вбивць -
Нуртують смуток у душі як в тиглі.
Всміхаються насмішники-дзеркала,
Мовчить стара потомлена Валгалла. …
Пророцтва і обіцянки - брехня.
Це просто звичка, тиха і надсадна–
Роз’ятрюючи сутінки і садна,
Чекати сну. Голосить вороння.

Альбрехт Дюрер (1471-1528) "Рицар, Смерть i Диявол", 1513 р.

 

 

4.
Чекаю сну. Голосить вороння.
Світ збожеволів, вдягнений у зливу.
Мій янгол-хоронитель стане зліва;
Праворуч - ти. Предтеча порожняв
Прийняв офіру і проклін прийняв,
І непрозріння заповідь тужливу.
Чекаю сну. Зітхає сутінь сива,
Яку колись на себе проміняв.
Солоний смуток скнітиме як рана.
Не проща - праща зла і окаянна…
Цілує скроню віще каменя.
Принишкне дзвін, затамувавши подих,
Не буде болю - лише тихий подив.
І ворог мій, вірніший від коня.

5.
Ти - ворог мій, вірніший від коня.
Ми разом - не до смерті, а навіки.
Мовчання перестояного ліки.
Холодна кава. Скрапує броня
Дощем - до щему. В лабіринті дня
Години - звар’ятовані каліки.
Чатують здобич тіні звіроликі…
…Неспокою надщерблене горня,
Тепло руки і посмішка як повінь -
Судомить губи непрощенна сповідь,
Ти – ворог мій, та що мені до того?
Серпнева ніч зім’ята наче постіль…
…Залиш мені останній майже постріл…
…Ховаєш очі. Сутінки. Тривога.

6.
Ховаю очі. Сутінки. Тривога.
Нікчемність слів, розкришена у бруд.
Ти майже Цезар, я - всього лиш Брут
На вістрі часу, хижого і злого.
А куля в небо канула полого,
Прошила скроню, не змінивши кут.
Не озирайся - я уже не тут.
Стратенчі душі котяться під ноги…
Останній аркуш, списаний навскіс,
Вгрузають кроки в камінь мов у віск.
Це місто стане нашим епілогом,
Гірким, як запізніле каяття Коли,
безжальний, мов серцебиття,
Кошлатий острах стане у порога.

7.
Кошлатий острах стане у порога,
Торкнеться гостро чорного вікна.
…Є голоси, які сягають дна,
І молитви, які лякають Бога.
Пройшовши крізь навали і облоги,
Пізнавши сутність відчаю сповна,
Я зрозумів, що програна війна,
Коли сурмила з сурем перемога.
Руїна світу, вигадана кимось –
Неначе сон, з якого не прокинусь
Допоки не покличеш на ім’я.
Старий годинник мружиться лукаво…
Ще буде все – і може, навіть, слава
А я втечу - наосліп, навмання.

Theodor Baierl (1881-1932) "Рицар i смерть", 1920 р.

 

 

8.
А я втечу - наосліп, навмання,
Крізь півстоліття, пройдені за північ,
Де у свічадах марять роси пінні
І ліхтарі про волю й віру снять.
Та затаврує смуток мов печать
Слід Божих пальців на вологій глині.
І голосів сріблясте павутиння
Тремтить в мені тривогою. Не втрать,
Не втрать мене – віднині і до скону!..
Осанна осені – непрощено солона
Кривава зірка дивиться в зеніт…
Я – тінь твого несказаного слова.
Безжальна, позасвітня і раптова…
Почну себе з початку, ніби міт.

9.
Почну себе з початку, ніби міт.
Забуду голос, імена закреслю…
Перепишу серпневим палімпсестом
Самотності суворий манускрипт.
Та пам’ять крові, давня як санскрит,
Пульсує в венах зоряним нашестям.
У день останній – що й кому до честі,
Коли криваво кришиться граніт?
Сторінки зводить полум’я судома…
Я переможу все – і навіть втому
Допоки тліє віри самоцвіт.
А десь у потойбічні сну та раю,
Перелякавши янголині зграї,
Далекі зорі зійдуть із орбіт.

10.
Далекі зорі зійдуть із орбіт
Коли нас збрешуть – зрадою і брудом.
Світанок, пофарбований на рудо
І невблаганний чорно-білий світ.
Ця осінь – їхня.. Тут усе як слід.
Всі майже мудрі. І всі майже люди.
І лише ми – вигнанці звідусюди,
І день наш довший сотні їхніх літ.
Заблукані у позасвітнім вирі,
Живі й тривожні, тільки губи сірі
Від попелу останньої бравади.
По той бік сну, що стане нам межею,
Програймо вдвох. Останню збережемо
Цю кепську звичку – гарно помирати.

 

 

11.
Це кепська звичка - гарно помирати…
Причал печалі, залишки води…
Я хочу не вертатися сюди,
Загнавши душу в слово як в лещата
На роздоріжжі сутінків і зради
Крізь брук травою проростуть сліди.
Я хочу не вертатися сюди
Я хочу розучитись пам’ятати
Тінь доторку і ніжність безпросвітну…
Не матиму ні почту, ані свідка,
Лиш кане голос в темну глибочінь…
Це кепська звичка - вірити у диво.
Чатує туга невблаганна й мстива…
Мій вороже! змовчи мене, змовчи!

12.
Мій вороже! змовчи мене, змовчи!
Стерпи мене, адже бувають гірші…
Крещендо серпня. Щонайперша тиша.
Ми тут останні. Ти мені нічий.
Зробись для мене втомою, а чи
Приходь у сни, пронизливий і віщий.
Всміхнись нарозтіж - слова не залишу.
Хай тільки погляд - пострілом вночі.
Хай тільки доторк - з того боку втрати…
Мій вороже, зробись для мене катом,
Зітни мене, але - не приручи…
Ми майже вдвох у цім дев’ятім колі…
Зробись для мене Богом а чи болем…
…Мене нема; я - реквієм свічі.

13.
Мене нема; я - реквієм свічі.
Я - крихта крику, вкрижена у крицю.
Стуляє втома гаснучі зіниці…
Прошу тебе, будь вічним і навчи
Тебе забути. Вірити в дощі
(Пекельна спрага - доля самовбивці)…
Навчи мене молитвою зробитись
За нас обох. І не шукай причин
Для відчаю, і віри, і вітчизни…
Вже надто пізно для труни і тризни,
Зотлілий серпень вже не має влади
В останній день, наречений початком…
Я - реквієм. Та не свічі - лампадки,
Що згасла - за півподиху до страти

14.
Я згасну – за пів подиху до страти.
За крок до неба в золоті заграв.
За крик до тебе. Я тебе впізнав,
Моя спокуса і моя розплата.
То є любов, любов’ю розіп’ята.
То є безумства дикий льодостав.
Мій вороже! Змовчи – та не злукав.
Усі слова між „вірити” і „знати”,
Усі дощі, просвітлено-пророчі
Усі світи – лиш не дивися в очі! -
Всі голоси, що крицею бринять…
Це все твоє, мій вороже і брате.
Мені – безжальна мов цвинтарні ґрати,
Порожніх днів знекровлена стерня.

15 (0).
Порожніх днів знекровлена стерня -
Піском між пальців, тінню межи тіней…
Моєї вежі ошалілі стіни
Чекають сну. Голосить вороння,
Лиш ворог мій, вірніший від коня,
Ховає очі. Сутінки. Тривога.
Кошлатий острах стане у порога,
Та я втечу - наосліп, навмання…
Почну себе з початку, ніби міт.
Далекі зорі зійдуть із орбіт.
Це кепська звичка - гарно помирати…
Мій вороже! змовчи мене, змовчи!
Мене нема; я - реквієм свічі,
Що згасла - за пів подиху до страти.

2007

 

 

 

 

Фрагмент творчого вечора поетеси Дарини Березiної. 2011 р., Миколаїв