Форма входа
Дмитро Дмитрович Кремiнь
Лампада яблучного спаса
Древо
Я знов іду стежинкою від саду,
Набрав у кошик білий той налив,
Який налив у зоряну лампаду
Серпневий, метеорний свій мотив.
Там тільки зріє яблуко розбрату,
А нині ще гармонія і лад.
І я вітаю нашу добру хату,
Вона в світінні яблучних лампад.
І той початок, де Адам і Єва,
І вічне древо те, добра і зла,-
Лише початок родового древа
І космос українського села...
Імпресiя
Я знову в цей вир задивився:
Кружляє латаття руде...
Чомусь мій народ народився
Не там, і не так, і ніде.
Дали йому землю і воду,
Скарби у курганах і вроду
Модельних жінок-чарівниць
І золото вічних пшениць...
А прагне він хресного ходу
І прагне він падати ниць.
Це він пред чужими богами
Поклони століттями б"є,
Щоб винесли з хати ногами
Вперед на подвір"я своє.
І хліб на крові колоситься...
А з сивих століть - ураган.
Летить золота колісниця
І золото впало в лиман.
І все потонуло в туманах,
У скіфських і хетських курганах,
А їх розорали тепер
І вигнали в поле химер.
І знову,неначе розп"яття,
Рокована кара гряде.
Кружляє у вирі латаття,
Кружляє, од крові руде...
Жбан
Вода у жбані - agva vita,
Графин церковного вина...
Ти погукай мене із літа,
Де ти стоїш,одним-одна.
Там наша юність, дні веселі,
Театр - мов римський Колізей.
Лиш божий дух у цій оселі,
Яка без вікон і дверей.
Лісів зелені акварелі
В багетних рамах золотих.
І монастирський храм Кваренгі,
Церковна музика і стих.
Літа убивчі,самовбивчі,
Все проминуло - і нема...
Та як у храмі піють півчі -
Там книги древнього письма!
Але в притворі віє пустка...
Над світлим ликом - чорна хустка,
І тінь од вікон до дверей,
І в золоті архиєрей.
Неначе монастирський денді,
Сповідник зваблених жінок.
Бисть од Мазепи тут млинок,
І меле, меле час-пророк
У Домниці,
Де храм Кваренгі...
На презантацiї нової книги поезiй Дмитра Кременя. Миколаїв 2016 р.
Дорога
Київ - Миколаїв. Інтер-сіті.
Де те місто, найрідніше в світі?
Як нам повернутися назад
І знайти гармонію і лад?
Догоряє зірка на орбіті,
На порі - серпневий зорепад.
Лоціями древніх астрологій
Ця дорога мічена для нас.
У сльозі прощальній, у вологій,
Сушить на пергамент літній час.
Ти казала про стилет і стилос,
І тоді страждалось і любилось,
Як рушав у далеч паротяг.
Новий Буг. Казанка і Долинська...
О, серпнева ноче українська,
Де ти загубилася в житах!
От і знову їдемо додому,
Та йдемо у далеч, ледь відому,
Де по ходу поїзда - війна.
Свище вітер на незмінній варті.
Витер час, мов гумкою на карті,
Імена кохані й письмена!
Школа
Десятиліття не пройшло,
А як змінилося село,
Хоча незмінні видноколи.
Сльозу втираю крадькома:
Двоповерхової нема
Із голосами діток - школи.
Далекий спогад однайду...
Я вів коня у поводу,
Або і сам стояв за плугом...
І ждали діти, вчителі,
Мене,поета, у селі,
І кожен був поету другом.
А нині бідні вчителі
На службі в іншому селі,
А з ними - їх незмінні учні...
І на просторі сяє храм,
А в тому храмі - стільки драм,
Що їх пом"янемо на учті.
Маршрутка мчить і мчить авто.
Суворий воїн із АТО.
Ячмінним усом доню коле.
Та чую рідні голоси,
Що за шоломом знов єси,
О школо рідна,княже поле!
Атлантида
Пішла Атлантида під воду,
А, може, її й не було?
Прощального хресного ходу
Засмучене хоче село.
Суворих богів і сатрапів
З іконами п"ятих колон.
А той, хто сюди не потрапив,
І нині згадав Вавілон.
А в тій предковічній столиці -
Захмарну ту вежу, той рік,
Де сходяться знову язиці,
Аби розійтися навік.
І як ти свою Атлантиду
Тепер серед моря знайдеш?
Та я повертаюсь по сліду
Давно вже повергнутих веж...
З колегами по лiтературнiй справi у миколаївскiй бiблiотецi iм. М. Кропивницького
Александрiйський дистих
Дистиху александрійський, вірше!
Ти прославив це життя пропаще.
Ми ждемо,коли нам буде гірше,
Хоч і сподіваємось на краще.
У країні нашій - канонада
Не змовкає і щодня, й щоночі...
Ви казали - "степова Еллада"?
Чорні круки п"ють блакитні очі.
Та мине страшний оскал епохи,
Все окопи,міни чорториї.
На орхестрі - блазні й скоморохи.
Поможи нам, бідний син Марії
Із Єгипту,із Александрії...
Меса
Органом зве в Парижі меса,
А на Монмартрі - шансоньє...
Хоч не Париж і не Одеса,
Та в Миколаєві це є!
Соборна вулиця, де строгі
Архітектурні чудеса.
Богині півдня довгоногі,
А ставропігія - згаса.
Дзвін кафедрального собору,
Костелу й кірхи вітражі
Візьми в дорогу із собою,
Вони давно нам не чужі.
Собі на щастя,а не згубу
Ти заповів у добрий час
Святу мелодію яхт-клубу,
Де з мандрів ждатимуть і нас!
Фатум
У долі кожної людини
Ця незбагненна таїна.
Чому свобода - й рабські спини?
Чому в нас - мир, але війна?
Глухонімі мої й незрячі,
Грядуть апостоли у світ.
А в полі ворон чорний кряче,
Труна й китайка край воріт.
О, віднайдіть отецьку віру
На цій землі,де йде війна,
Де навіть Марс благає миру,
Цей бог кривавого вина!
Дмитро Кремiнь у молодi роки. "Ще все попереду..."
Фото з архiву
Молоді студенточки прегарні...
Ви - з філфаку? Отже, се ля ві.
Сидите над річкою в кав"ярні.
Сорок літ пройшло, а ми живі!
Я пройду життя,аби згадати
Вечір той за кавою гляссе...
Я хотів би вам вина налляти,
Доки нас у вічність віднесе.
Доки в серпні, першої суботи,
Не прийде сюди останній з нас.
Огортає крилами скорботи
Неповторний і кривавий час.
А життя летить, мов хмара,борзо.
Снігом сакур знов і знов мете...
Де оті дівчата? Де те "корзо"?
Де життя,єдине, золоте?
З дитинства
Сірий вовк припадає до шиї коня,
А гривань - у польоті до смерті...
Я гадав у дитинстві:коня вбороню,
Відведу його муки нестерпні.
Я просив свого батька,що брав карабін,
І мисливця,але лиш одмахувавсь він:
- Це в природі,а це - на картині.
Ми ж бо вепрів полюємо нині.
А вовки за червоне прапор"я не йдуть.
...Ох, і довгу пройшов же я путь!
Проминає життя - пролетіли роки.
Опускаю на тризні завісу.
Старість-вовк вже на шиї моїй, а вовки
І тепер - санітарами лісу.
Перемчало життя. Санітарна зима.
Вже ні батька, ні єгера діда нема.
І засипало листя оті пішники,
Де стріляли мисливці, де вили вовки.
Гончі. Лови. Стріляють у лузі щодня.
Трави в лузі - зеленого шовку...
Але вовк припадає до шиї коня:
Помолітесь,мисливці, о вовку...
* * *
Доричні колони. Колони з Корінфу.
Поглянь у лиману Блакитну Елладу.
Побачиш із мармуру білого німфу.
Або Афродіту, А, може, наяду?
Не відаю, що нам добути вдалося?
На хвилі лиману знов Геліос грає.
Де поліс ,отам піраміда Хеопса.
Цивілізація тут помирає.
Умреш - от і спалять тебе, як героя.
Та в попелі золотом світиться Троя...
Серпень 2016 р.
