Форма входа

Статистика посещений сайта
Яндекс.Метрика

 

 

Юрій Васильович Зіньковський

Фотоархiв Ю.В.Зiньковського

 

 

 

«Дано...», «довести...» – висновки – мов кредо.
А далі знов «припустимо...», «берем...».
Так біля дошки, дома шні в крейду,
Ми проникали в мудрість теорем.
Минуло те. Позаду наші весни.
А відчуття завершення нема!
Дано життя. А треба ще довести,
Що нам воно далося недарма.

*   *   *

 

Де минуле віки у грядущину стелить.
Де здружились на віки вода і село –
Куцу руб! Куцу руб! Між лиманом і степом
Найрідніше з усіх українське село. 

І затихлі роки мені пам’ять озвучить,
І схолонула даль знову літом стає…
Тут колись я малим вибирався на кручі
І вдивлявся у даль, як в майбутнє своє. 

У глибинах твоїх – мого роду коріння,
На стежинах твоїх – мої перші сліди…
Із далеких усюд, як в свої володіння,
Неодмінно душа завертала сюди. 

Звідси батько пішов до останнього війська,
Пів століття спливло, а його все нема…
Наша пам’ять горить кумачем обеліска
І несе крізь літа дорогі імена. 

Тільки вибити нас ворогам не вдалося,
Тільки вічно при нас наша віра жива,
І сплітаючи дні із лози і колосся,
Славлять працю людську куцурубські жнива. 

… Попливли, попливли, наче згадки, тумани,
Павутиння летить, і сади у меду.
І немов дзвонарі, теплі хвилі лиману
Б’ють і б’ють у низу в срібні дзвони медуз. 

Ти минуле моє, ти грядущини тема,
Народило мене і на ноги звело,
Куцуруб, Куцуруб! Між лиманом і степом
Наймиліше з усіх українське село.

              *   *   *


Супутники

А ми – супутники Землі,
І найвірніші, і найближчі...
Її робочі мозолі,
Її усміхнене обличчя.
Ми і глибінь її, і вись,
І майбуття її мірило...
Земля створила нас молись,
Щоб вічно ми її творили.

*   *   *

 

Честь
                     Володимиру Забсашпанському

Ми в тебе, життя, як солдати,
Ти завжди дивився в наш бік!
Нам вмерти – те саме, що здатись,
І ми не здамося повік.
Ми вже й затихали неначе,
Та тільки, щоб дужче гриміть!
Сліпими – писали для зрячих,
Безрукими били граніт.
Безногими – навіть літали,
Глухими складали пісні...
А ми ж, як і всі, не з металу,
Могли б і скоритись... Та ні!
Міцною була в нас основа,
А порох одвіку в нас є!
По звуку, по букві, по слову
Ми сіяли поле своє.
Хай, може, невміло й невчасно
Лягло оте перше зерно,
Та сходи ми стріли, як щастя, –
Нам важко далося воно.
Так важко, як ми тільки знаєм,
Чому на руках мозолі...
Та вищої честі немає,
Ніж сіять добро на землі!

*   *   *

  

 

  І народився в січні  

                                            Пам’яті Е.І. Январьова

 

На цім світі ми такі невічні,
Знов цей місяць – та без Вас і знов…
Январьов… Ви й народились в січні,
Мій найперший вчитель – Январьов. 

Вже такі далекі шістдесяті…
Але пам’ять день той береже,
Коли Ви до "будете писати"
Додали "і можете уже". 

Те, що "міг", – було таке дешеве,
Що самим і рвалося не раз…
Мабуть, лиш по доброті душевній
Ви мені той видали аванс. 

…Потім травень був, неначе травма,
Знову пам’ять день не обмине –
Коли Ви, лишивши свої справи
Прибули підтримати мене. 

Дати, дати… Все рясніші дати…
Боже, дай склероз мені такий:
Так добро найдальше пам’ятати –
Щоби зло й найдальше – навпаки. 

І між тих, які пішли у вічність,
Є такі, хто з нами ще немов…
Январьов… Ви й народились в січні,
Мій найперший вчитель – Январьов!

*   *   *

 


Чекання

Як я чекав повноліття своє,
Як виглядав своє перше кохання!
І дочекався. І все ніби є.
Знову чекання... Знову чекання...
Завтрашній день за собою веде,
В серці гудуть його кроки чеканні.
Зерна думок, свіжа прорість ідей...
Вічне чекання. Вічне чекання.
Вічне чекання – то мій горизонт;
Я віддаюся йому без вагання.
Після невдач, і жалів, і гризот – 
Знову чекання... Знову чекання...
Все забирає безжалісний час,
Все я віддам, та залишу останнє – 
Те, що мене рятувало не раз – 
Вічне чекання. Вічне чекання.

*   *   *

 


Березень

Перший ключ прокричав над лиманом, над кручами,
Обізвалась луна, ніби голос полів.
Як чекали цього! Як за виссю ми скучили!
Чистий голос небес над чеканням землі...
Будем юність шукать на полинному березі,
Видивляти сліди наших днів молодих,
Догорають сніги білим полум'ям березня,
І тумани пливуть над землею, як дим...
Все знайоме обом. Дороге нам ізмалечку.
Гонить кригу вода, як останні плоти...
І шипшина трима, ніби спалені лампочки,
У колючих руках тогорічні плоди.
Перший ключ прокричав і тривожно, і голосно,
Знову тиша дзвінка над лиманом стоїть...
А на схилі крутім засвітилися проліски,
Ніби очі твої... Ніби очі твої.
Ніби пальці твої, на щоці моїй промені,
Як далекий твій сміх, сині сплески води.
Ми вертаєм в село. І позаду, як спомини,
На останнім снігу тануть наші сліди.

 *     *     *

 

Густе коріння з чорнозему хмар
Вже потягло свою сліпучу силу
Набряклу тишу, зморену і сиву,
Якраз навпіл розбрунькує удар.
І знову блиск. І тиша як місточок
А ось і він. Достукався, добіг.
Земля, дощем прибита, як листочок,
Під вечір світить жилками доріг.
І ніби крони вище підвелися,
І пульс грози сповільнює буття...
А семиструнна райдуга із висі
Бринить густими барвами життя.

                         *   *    *

 

І вже не сум, і ще не здравиця – 
Бува природи мить така,
Немов до чогось прислухається,
На щось омріяно чека.
Не чута кроків ані голосу..
А серцю кліть уже тісна – 
Блакитний сніг проклюне пролісок – 
І ти говориш «Це весна!»

 *   *   *

 


Весняне

А землі вже більше не до снів,
А весну морози вже не спинять!
І здається теплим навіть сніг,
І вода, як спирт, хмільна і синя.
Голі крони впаяно в блакить,
Сад у вись закинуто, як невід...
А земля й ночами вже не спить,
Бо живе, бо тягнеться до неба.
Хай дрижать ще з холоду поля,
А вже думка душу мені гріє:
Скоро знов повищає земля
На хліба, і трави, і надії.
На любов, на води, на ключі,
На своє земне велике щастя...
Я почую небо уночі – 
І заснуть до ранку не удасться.

 

Юрiй Зиньковський  в дитячi роки та його мати Олександра Василівна


Чайки на рiллi

Березень знов заплутав
Борозни вічних тем:
Чайки летять за плугом,
Наче за кораблем.
Мов донесло до тебе
Моря солоний пил,
Ніби прибій над степом,
Маєво їхніх крил.
О, мені дні ще милі
І дорога їх суть!
Скреслого степу хвилі
Білих птахів несуть.
З піни їх крил густої
Голос весни росте.
Маревом, як водою,
Хлюпа назустріч степ.
Піняться чорні смуги,
Гонять тепло в поля.
Чайки ідуть за плугом,
Морем пахтить рілля.

*   *  *

 


 Давнє фото

Те давнє фото на стіні,
Під склом, у рамці – а жовтіє..
А ти дивуєшся мені,
Що юність втримати не вмію.
А я ж таки оригінал!
В життя нема ні скла, ні рамки.
Мене і біль перегинав,
І вечоріли мої ранки...
Я й сам себе не впізнаю...
Роки пройшли кипучим валом...
Цю давню копію мою
Ти не звіряй з оригіналом.

 *   *   *

 


 Бiла

Бабуся плаче: зникло цуценя!
Стара бабуся, згорблена і сива...
Війна забрала чоловіка й сина – 
Бабуся плаче: зникло цуценя...
Ну що сказать? Коли життя таке.
I час рятує, наче річка в спеку, – 
Усе близьке перекрива далеке...
Ну що сказать? Коли життя таке.

    *   *   *

 

Шахи – незмiнне захоплення поета, ще з дитинства


  Старий шофер

Так не матимеш часу і вмерти!
Пульс дороги – під пульсом руки..
Під колеса летять кілометри,
Як роки, як роки, як роки...
А сьогодні ще з самого ранку
Дощ стіною зустрів за селом.
Під руками нервує «баранка» – 
Б'ється раптом метелик у скло.
Знову серце в негоди полоні,
Знову шлях v тривогу проліг...
То не осені попіл на скронях – 
Сивий порох прожитих доріг.
І асфальт пригадає, і рейки
На розмоклих, розбитих путях...
I нового чекатиме рейсу
Так, неначе нового життя.
Так живе, що ні дня без тривога;
Все ще хочеться далі, углиб...
То не зморшки – дороги, дороги
На чоло йому густо лягли.
А зупинить, буває, людина – 
Так собі чоловік, не з ДАІ:
Видно, старість просила підкинуть
Та й зосталась в кабіні твоїй.
Підморгне жартівливо колегам,
Перекотить «Опал» на зубах:
Просто вік мій, увесь на колесах,
Вийшов швидшим, ніж ваш – на ногах.

*   *   *


Батьки

Моя матуся – вже бабуся,
А батько – зовсім ще юнак...
Його роки стояти мусять,
Бо не пустила їх війна.
Солоні, втомлені, полинні,
Через негоди – напрямки
Вже скільки часу в самотині
Крокують мамині роки...
Наплине згадка, і розтане,
І довгим болем запече...
Ось фото згадка: тут востаннє
В них весен порівну іще.
Обоє юні та красиві – 
За крок до вічної біди...
Уже матуся зовсім сива,
А батько й досі молодий...
На дні доби, десь там, опівночі,
Коли земля кругом німа,
Проклюнуть тишу крики півнячі – 
І самоти уже нема.
Кричать, трублять, горлають, бісові,
Нема їм свят і вихідних...
І бачиш знов: життя – це дні самі,
А ночі – тіні лиш від них.

 *   *   *


Рибалка

З давніх часів, ще змалку,
В бурю, у штиль, туман,
Як в талісман, рибалка
Вірить у свій лиман.
Він – то життя... І, звісно,
В ньому вода жива.
Солоно там і прісно – 
Всяким життя бува.
І на лиман так схожий
Віку його устав:
Вже він не річка, може,
Й морем іще не став.
Там, в грозовім полоні,
Страх йому сіті плів...
Густо забила скроні
Піна крутих валів.
Вужчало світу коло
На штормовій воді,
Та не пустів ніколи
Невід його надій.
Вибрано серцем простір,
Вітром пропахла мить...
Вірить у щастя просто – 
Важко його ловить!

*   *   *

 

Батьки i дiти

І далі йдуть, і глибше бачать,
І вищі злети їх ідей...
Батьки дивуються: «Одначе
Вже нам далеко до дітей!»
Немов незнані всі причини,
Немов не з ними все було...
Батьки дивуються так щиро – 
Глибинний подив їх як скло.
А що тут дивного, скажіте?
Так повелось в роду людськім
Хіба ж не далі видно дітям
З високих пліч своїх батьків?

   *   *   *

 


Хвилина мовчання

Літа пролітають, мов чайки,
Ячать і зникають в імлі
І раптом – хвилина мовчання
На пам'яті вірнім крилі.
Не треба тоді оголошень
Початку її і кінця – 
Не зможуть, не зможуть, не зможуть
Цю мить не відчути серця.
І людство прискорено диха,
Упавши на леза жалів:
Як тихо на світі, як тихо,
Коли замовкають живі.
В цю мить все невипите горе
На наших устах як печать...
Хай знову живі заговорять,
Бо вічно загиблі мовчать.

 

  

Книги Юрiя Зiньковського

 


Дивувались і ахали: – 
Ну яке ж там воно? – 
Діставали із амфори – 
З тої ери – вино!
Прямо з скіфського далека,
Від руки до руки.
Бурштинові кристалики – 
Затверділі віки...
І устами критичними
(Історичний момент!)
Пробу хмелю античного
Взяв Володька-студент.
Він зубами потрудиться,
Вгору палець він: "О..."
Ні, не гірш за парутинське
Це ольвійське вино!
Згусток праці і розуму,
Древня мудрість руки...
Видно, добрими лозами
Нас зв'язали віки!

 *   *   *

 


Вершина

Не довго пам'ять ворушили,
І хтось, «працюючи на зал»,
Сказав про твір, що то – вершина,
«Вершина творчості!» – сказав.
І більш зробить уже для твору
Не зміг би він, якби й хотів.
Є вічне щастя – йти у гору,
А у мистецтві – й поготів.
І ось вершина – як тривога,
Така раптова і німа...
Бо що за нею? Сфера Бога?
Та хто зна, є він, чи нема.
То що ж за нею? Спуск? Падіння?
Занадто гостра слова суть...
Життя – підйом, життя – боріння.
А на вершині – не живуть.

*   *   *

 


Кавуни

Вибирали вранці кавуни.
У росі, в мереживі баштану,
То так світло мружились вони,
То темніли згустками туману.
На баштан ішли, як на урок...
Діду Йване, друже бородатий!
Він ходив між нами, мов пророк,
Кавуни учив нас вибирати:
В дині, бачте, все-от на виду:
Жовта, пахне, – і бери без муки!
Гладить вчитель бороду руду –
Кавунисько ж вибрати – наука!
Ось розріжеш – зелень же! – і жаль.
Поряд, може, спілий, сиротина...
Придержи жаднющого ножа.
Вмій, онуче, глянуть в середину! ...
Скільки сонць скотив відтоді час
Золотими динями за Бугом...
Дід вмер, і ранок той погас,
А наука й досі не забулась!

  *   *   *

 


 Душа

У давні часи і в не дуже – 
Тепер це одні лиш слова – 
Людей рахували на душі – 
І вічно пора та права.
Душа – на передньому плані,
В усьому присутність її.
«Душа», – говорили коханій,
«Чотири душі у сім'ї».
І люди це слово любили,
І вись була в ньому і глиб...
«Душевна, – казали, – людина»
І краще сказать не могли.
Лампадою світло горіло
У слові короткому цім.
«Душа розпрощалася з тілом»,
Казали в життя на кінці.
І я помилився не дуже,
(Хоч сьомий мільярд нас іде)
Коли рахували на душі – 
Було таки більше людей.

*   *   *

 


  Гiтарист

У зали дальнього і точку,
У черги самому кінці
Як сім тонесеньких струмочків,
Сім струн бринять в його руці.
Палить вогнем південний червень,
І шо незвичного у тім,
Що повернуло сонну чергу
В бадьору музикe, як в тінь.
На розпашілому асфальті
Завія куриться руда...
Тече мелодія з-під пальців
І освіжає, як вода.

 

Очакiвськi лiтератори Галина Крикун та Юрiй Зiньковский


Половина

Виносячи й власну корзину
На слів повсякденний базар,
Він гучно: «Моя половина!» – 
Про першу дружину казав.
Та слів нерозбуджена сила
Мізерною вийшла на зріст – 
Не кров, а й сльоза не зросила
Розлуки недовгої зріз.
Не взнавши себе й на хвил
Бездумне «Моя половина»
Вже третій чи п'ятій твердить.
І біль у такого не вцілить.
Не вибухне в серця на дні!...
Лиш дві половини у цілім,
Єдині. Ті самі. Одні.
Єдино солодка й полинна
Проносить їх доля-ріка... 
I знову «свою половину»
Окраєць людини шука.

 *   *   *

 


Циганка

З-під лахміття смаглявіли груди,
У волоссі – нетанучий сніг... – 
Що було і що є, і шо буде, – 
Все скажу – обіцяла мені.
Між губами жаріла цигарка,
Наче іскра від згаслих багать...
Ах циганка, наївна циганка!
Що ти можеш мені розказать?
Я і сам із життя того краю,
Де пригасли всі вогнища теж.
Що було і що є – вже я знаю,
І що буде – відомо не менш.

*   *   *

 


Спогад

А ти сміялась. Як сліпуче
Під синім небом сяяв сміх!
Чому цей спогад мене мучить,
Чому ту мить забуть не зміг?
Як я туди вернутись хочу!...
Твій дивний сміх ось тільки вщух,
Блищать твої Зелені очі,
Мов два листки після дощу.

*     *     *

 

Біблейський вік

Днів літ наших сімдесят літ,
а при більшій міцності – вісімдесят літ.

Псалтир, псалом 89, вірш 10

І хвороби кусали без ліку,
І гірчило життя, як полин,
Та дожив до біблейського віку,
Хоч банально не знаю – коли.

Може надто мінорна тональність –
Ще бракує лиш тільки свічок –
Бо й життя – лиш велика банальність –
По великім рахунку якщо.

У літа, що лишились позаду,
Змін ні в чім не любив я робить.
Та настільки я все ж консерватор:
Ще й тепер, бува, хочеться жить…

У доважок біблейський не вірю,
Майбуття вже холодне, як лід…
Боже, Боже! В життя на подвір’ї
Страшно скільки зібралося літ…

Десь між ними як, думалось, – віхи,
Пам’ять, пам’ять! Смішним не коли!...
Я дожив до біблейського віку
І банально не знаю – коли.