Олександр Васильович Кучеренко
Сонце й дощ
Той ранок був на всі не схожий, –
Сплелися в танці сонце й дощ,
Як випадковий перехожий,
Милуюсь дзеркалами площ.
Тепло проміння й прохолода,
Блакиті скатерть й хмар шматок.
Антициклон і непогода –
Коктейлю пристрасний ковток.
Ще сплять околицями міста
В обіймах лагідного сну,
А я цей ранок, мов намисто,
В душі хустинку загорнув.
Усе ж дійшла кінця вистава.
Хоч то була коротка мить –
Дощу тремтіння золотаве
І досі в грудях майорить.
Поет Дмитро Кремiнь про Олександра Кучеренка
Пасма серпанку
Літак розрізає, мов лезо ножа,
Заграви вечірньої масло,
Пішов у піке сутінковий кажан,
В серпанку пірнаючи пасма.
А сонце, немов покоївка Небес,
Вдягає перини рожеві
На хмар надвечірнє м'яке канапе –
Їх різати важче ножеві.
Нічна прохолода торкнулась мене
Вологою кригою пальців.
О, Темінь і Ніч – вас вінчав Гіменей,
Щоб Ви розійшлися уранці.
Сонний свiтанок
Він з'явився зненацька, – світанок, –
Усміхнувся, мов сонне маля,
Він озвався до мене птахами,
І здригнулася сонна рілля.
За вікном його погляд голубив
Неба чистого свіжий кришталь,
А самотні хмаринки, мов губи,
Цілували замріяну даль,
Грало тепле проміння у листі –
То світанку радів день новий,
І усмішки його пломенисті
Ніжно вітром торкалися вій.
"Здрастуй, сонце!" – зраділи дерева,
Мов дитина, я з ними радів,
І гаї, – жовті сонячні леви, –
Ніби восьме, найкраще із див.
Бузька перлина
Думки вплітаю в стукоти колес,
Дрімаю...залізнична колискова...
Хоч тіло моє в потязі, та десь
Душа моя лежить між рос ранкових,
Купається у травах степових,
Пірнає в річку, в пінний вир порогів,
Блука між скель південно-бугових,
Полоще у воді засмаглі ноги,
Вечірній захід сонця спрагло п'є,
Немов вино. Червоний келих неба
Змінив уже забарвлення своє,
Пірнувши тихо в сутінки...Від себе
Душею втік на вічність я немов,
Насправді-то – на лічені хвилини,
Гранітно-степова-бо грає кров,
Гука мене до бузької перлини...
Красуня осiнь
Тремтить червоно-жовтим падолистом,
Пробуджена зі сну, красуня осінь,
Замріяно-розпатлана, барвиста,
Мов дівчина, звабливо-жовтокоса.
У вікна заглядає, як примара,
Лишає по собі холодну просинь,
Впускає в настрій суму товсті хмари,
Що вчора ще співав дзвінкоголосо.
Ковток тепла прощально-життєдайний, –
Миттєвий подих бабиного літа
Для дум лишає простори безкрайні,
Пускає павутиння оксамити.
Ковтками вересневого повітря
Пори нової поглинаю чари,
Очима барв вбираючи палітру
В душі напівпусті резервуари.
Шукаю спокій в листя шарудінні,
Що в серці занотується пластами.
І слабкістю наповнене проміння
Востаннє п’ю я спраглими вустами…
Моя турбiнiада
Мені відкрились обрії нові,
І муза принесла в торбині радість,
Заграла дробом, наче буревій,
В душі моїй палка турбініада.
Та манною з небес вона не йшла –
До цілі шлях лежав крізь голки терну,
В артеріях пульсуючий аншлаг –
Дарунок за очищення від скверни.
Під шум насосів, гул і грім турбін,
В гучному клекотанні труб і масла
Відчув живильні сили я в собі,
Що серця смолоскип від них не згасне.
Гарячий пар, як пристрасний юнець,
Відпрацювавши, йде на конденсатор,
А я пишу – не стримати мене!
І, більше того, – не переписати!
Розмова з людиною
Втеча від себе – то вірна загибель,
Ба, не врятує і маска.
Ріже самотність мій стрижень на скиби,
Коли говорити нема з ким.
Стрілкою рубить безжальний будильник
Тижні в нервовім стакато.
Знаєш, що де б ти не була, людино,
Тебе буду вічність чекати?!
Нащо гризеш ти супокою глибу,
Плоть її рвеш, самотино?
Знаєш, як ми погуторить могли би
Удвох – тільки я і людина?
Мово напроти, безцінно ти линеш
В серденько метеоритом,
Рвися душа, наче спрагла стеблина
З людиною поговорити!
Перший і останній Генріх Шліман
Гуде м'яка перина вишнецвіту,
Ввійшли у квітень легіони бджіл, –
Сполохати не сміє тихий вітер,
Тендітні пелюсткові вітражі.
Настирне сонце сипле в діри міддю,
В шпарини до парканів і горищ,
То зводячи химерні піраміди,
А то – танцює дригом догори.
Бруньки вже набубнявіли котами,
І кожна десь у мріях – стиглий лист,
На радощах бусли заклекотали,
Протяжно, як міфічний василіск.
Сорочці не сховати пульс артерій,
Я весь – суцільна автомагістраль,
І кров моя нестримна, мов пантера,
Чом лину до небесного люстра?
Везувій, що фонтаном б'ється зліва,
На піці ейфорії пояснив:
"Ти перший і останній Генріх Шліман
Цієї невідкритої весни."
Обрiй
Обрій –
То воїн хоробрий,
Сторож межі між землею і небом,
Сонце ховає за нього свій обрис –
Що за небачений досі ще ребус?
Обрій,
Він чує недобре –
День завойовує в сутінках вечір,
Промені заходу жалить, мов кобра,
Обрій – остання свободи фортеця.
Сурми, –
Провісники штурму, –
Гучно скликають солдатів до бою,
Небо багрянцем налилось, похмуре,
Обрій "узято" під звуки гобою.
Ранок
Зализує рани,
Воїни світла пішли в контрнаступ,
Схоплено Темінь – страшного тирана,
Промені сонця танцюють від щастя.
Обрій,
Мов сонячний обруч,
Вже оперізує вранішнє небо,
Обрію, вечір з отрутою кобри
Знову на конях прямує до тебе...
Моїй зiрцi
Місто огорнув зненацька вечір,
В серце крихту спокою приніс,
Зоряне мереживо на плечі
Впало, наче казкою вві сні.
Кожна була зіронька красива,
Та не більш, ніж гарна мішура.
Лиш одна незнану мала силу,
Що сильніше вабила встократ.
Кроки стали довші і частіші,
Та ніяк не ближчала зоря.
Хто ти, що тобі складають вірші,
І кому вогні твої горять?
Зірко, ти у небі мій ліхтарик
Звістка про народження моє,
Не тікай від мене поміж хмари,
Доки сяєш, доти я і є.
Доки я живу – й тобі горіти,
Темінь розриваючи нічну,
І твоїй свободі неприкритій
У душі моїй торкать струну.
Ми з тобою, рідна, двоєдині,
В купі ми пройдемо спільний шлях,
Кожен з нас окремо – сиротина,
А разом – крилатий в небі птах.
Мерехтиш незмірено далеко,
Сплять між нами відстаней роки,
Та ніякі зоряні парсеки,
Ні тисячоліть шалений клекіт
Не розірвуть нам тісні зв'язки:
Ти і я – життєвий смолоскип.
Мої вiршi
Мої вірші – мої найближчі друзі,
Розбурхані, колючі, добрі й злі,
Як воїни, неправді по заслузі
Наносять свій удар зі щирих слів.
Мої вірші – вода немов прозора,
Що спрагу утамовує сердець,
Бо в них яскравим сяйвом світять зорі,
І мчить стежинка полем навпростець.
Удячні, мов сини, вони рядками
Красу голублять рідної землі,
І тихо зрозуміють, краще мами,
Всі радості мої і всі жалі.
На площі, в шумній давці, серед люду,
Коли заїсть душевна самота,
У мить важку зі мною поруч будуть
Рядки, в яких і глиб і висота.
Вони – мій мікровсесвіт особистий,
Вмістилище для злетів і падінь,
Вдягаючи віршів густе намисто,
Я в натовпі самотніх – не один!
Доля нас звела, мов хуртовина
Доля нас звела, мов хуртовина,
Що зненацька місто накрива,
Й сніжною мітлою б’є у спину..
Чи з душі промовлені слова?
Віхола несеться, наче куля,
Без жалю будівлям рве дахи,
Так лукава доля й з нами втнула,
Перетнувши тісно нам шляхи.
Жадібно, шаленими ковтками
Пристрасть пила наша перша ніч,
Що немов би спала в нас роками,
Щоб зненацька взяти в параліч.
Хто сюжет придумав, та й навіщо?
П’єса наша рветься хутко вдаль..
Стій! Чому, мов зливою, періще
Мозок мій голодна, зла печаль?
Як відчути точно так і тонко?..
Здатен я побачити ту грань?
Наче невидимка в ополонку,
Я пірнув углиб поневірянь.
Хто зітре браваду поцілунків,
Пульс сповільнить гальмами часу?
Напоїв вуста солодким трунком, –
Серцю біль натомість принесу…
Велетень серця
Симоненковi
Знову спокій душі розпанаханий,
Тишу в серці уб'ю, мов змію,
Полечу сизокрилими птахами
У пробуждену мрію свою.
Чортенята думок схарапудрились,
Я – Людина, і чую це знов,
Простота може теж бути мудрою,
Коли Щирість у ній і Любов.
На друзки злу байдужість розпатраю,
В руки грудочку візьму землі,
Засіяє яскравою ватрою
Моя іскорка в сивій імлі,
На відчуженість словом нагримаю, –
В тому слові і радість і біль,
Задавлю пломенистою римою
Тітку Холодність кляту в собі.
Спалахнула в мені чималенькою
Серед тиші іскра хвилювань,
Прокричу Василю Симоненкові:
"Ти не сам – ми твій Берег Чекань!"
Не пішов ти внікуди, поете наш,
Ми – нащадки твоїх поривань,
У вірші твої правда-бо вплетена,
Що в мільйонах сердець ожива!
Пригорнувшись душею до рідного слова
Пригорнувшись душею до рідного слова,
Я торую думок неосяжні стежки,
Звуки, серцю близькі, раз за разом готовий
Вимовляти крізь дні, місяці та роки.
Образ мами та стиглих листків конюшини,
Ось бабуся з промінчиком теплим в очах,
І барвінку квітки поміж ребрами тину,
І з пахучим вінком чорнобриве дівча.
Рідне слово у серце лилось в колисковій,
В груди маминим теплим ішло молоком,
З прадідівських степів увібралося кров'ю,
Долинало до вух з бузьких вод козаком.
Обійму ледь руками – воно чималеньке –
Слово тверде, мов сталь, – в нім Шевченко і Стус,
В нім Малишка "Рушник...", і палкий Симоненко,
Обійму і ніколи його не зречусь!
Олександр Кучеренко "Пригорнувшись душею до рідного слова"