Форма входа

Статистика посещений сайта
Яндекс.Метрика

Валер’ян Олексiйович Юр’єв

(1937-1980)

Фотоархiв В.О. Юр'єва

 

 

 Понад Бугом

Понад Бугом не блискавки,
Не громи – до землі,
То спалахують високо
За Котовським шаблі.

Гей-бо, коні породисті,
Гей-бо, цокіт копит,
І вже ворог покотисто –
Наче в полі снопи!

Тільки чом же це сум із віч
Вознесенськ обганя,
Чом Григорій Іванович
Зупиняє коня?

І в єдиному порусі
Із стремен – як з пружин?..
Перед ним в сивім поросі
Сам Корчагін лежить.

Висне небо здивоване,
Явір хилиться ниць:
В хлопця чуб зачервонено,
Гасне пломінь зіниць.

І круг нього вже стали всі
З найдорожчих імен:
Як же так? Як сталося?
Що ж походи ген-ген…

З бойовими ж гараздами,
Де над степом гуло,
Ти летів на гривастому
Буйночубим орлом.

Твоя шабля із вихрустом
Опускалася так,
Що з-під неї не виприснув
Жоден клятий біляк,

А тепер твоя гострена
В узголів’ї стримить,
А над звихреним простором
Мідь заклично сурмить.

Знати: ворог не вернеться,
Йде кіннота вперед!
І комбриг каесемівця
Сам на руки бере.

Тільки куряви жужмання,
Спини – квіттям ропи,
Крилить вітер над Уманню
Славним стуком копит.

Все! Зупинимось, братику,
Чи стомивсь від сідла?
Глянь: Вкраїна, що маківка,
Красно так зацвіла,

І над полем, над полечком,
Де шляхами дуби,
Розгулялася полечка,
Аж мокріють чуби!

Гей, ходили походами!
Йде і нині Павло
Понад бузькими водами
Буйночубим орлом.

 

 


В цей білий січень

В цей білий січень аж дзвенять дороги,
В цей білий січень скресли береги,
Заголубіли голубі круги
Поза твоїм, поза моїм порогом,
І на душі так вільно зацвіло,
Коли запахла розімлілим глеем
Оця ось віть, що хилиться з алеї
Понад чиєсь замислене чоло.
В цей білий січень годі ворожить
На пелюстках засохлої ромашки,
Побережи себе, побережи –
Нам ще не раз в дорозі буде важко.
Скляні дощі ідуть собі та йдуть,
В прозорих краплях прозирає свято,
Хіба ж не чути, як в старім саду
Вже доростає до росинок м’ята?!
В цей білий січень радощі мої
Полишили всі сумніви й печалі,
І я від них без жалкувань відчалив
В мого дитинства згадані краї.
Чудовий світ! Його нічим не стерти
З-перед очей, він – весь в мені давно,
Ото й кажу, що жити нам дано
До самої-самісінької смерті!

А третього мені вже не дано,
А другому й подавно не бувати,
Задумано задумане давно,
Та й вирушу до батькової хати.
Там п’ять криниць,
Всі п’ять – на все село,
Три вітряки на пагорбі заснулі,
Там стільки яблунь нині зацвіло,
А поміж них – кують літа зозулі,
Там ясно сяє
Мамине вікно,
Задумливо-задумане давно.

 

 

 

 Розквітають півники

Синьоокі півники голубі
Писадила матінка край воріт,
А сама схилилася у журбі,
Думу дума, думоньку до зорі.

Ой було ж у матері два сині,
Запитайте в матері: де вони?
Перший під Варшавою спочива,
Проростає з віч його сон-трава.

Другий син за гонами, де зима,
Та від нього вістоньки теж нема,
Полетіла б чайкою, впала в сніг,
Щоб зійти калиною повесні.

Вигналися півники, як з води,
Тягнуться до матері, як сини,
А вона з ворітечик все глядить
В придорожні сутінки далини.

Не печалься, матінко, не журись.
Закружляє птицею неба вись,
На крилятах сонячних – не внучат –
Принесуть лелеченьки лелечат.

 

                      

 

Мов чорний антрацит – рілля поміж снігами,
Мов тепле борошно – сніги поміж ріллі,
І тане сонце жовтими кругами,
Кульбабою звисає до землі.
Зів’яло геть. І стало синім-синьо.
Гудуть вітри в невидимих дротах.
Мій добрий вечір до півночі вилиняв,
Спливає в безвість чорна чорнота.
А на світанку знову біле мерево
Між лісосмуг палило тінь зорі…
За ніч одну посивіли дерева,
Край шляху стали – наче матері.

 

 *   *   *

 

Хоча рушник весільний вицвів,
Хоча посивіла коса –
Саджає квіти молодиця,
Мов котить сонце в палісад.

Є в неї син, є все до хліба,
А муж (в очах таке тепло!)
Хоч кожен день до райдуг вів би…
А що без квітів. Що було б!

 

 

 

З вікна літака

На все вікно – пустеля снігова,
Аж боляче очам – така іскристість,
Немов спокійна річка лугова.

Годину, другу летимо… І все ж
Одноманітну цю небесну тундру,
Закутану у білопері хутра,
Міняю залюбки на простоту одеж

Роси, кори, камінних верхотур,
Де чути, як ростуть залізо й трави.
Чолом торкаю хмару кучеряву,
Як таїну оголених натур,

І думаю з тривогою про себе:
«Далеко ж як лежить земля від неба!»

 

 


Оксанці

І знов нема…Нема твого листа.
Німа кімната. Осінь бенкетує,
Співає сум. Хмеліючи, бунтує,
Хитається на всіх семи мостах,

І пада жовто в охололий став,
Пливе кругами, тихне, байдужіє,
Вербою стала в заводі по шию,
І сумнів мій в тривогу вироста.

Та раптом стук у двері… Телеграма!
Мовби відкрилась семибарвна брама!
Читаю… А там слів нема…

Оце вже все. Оце кінець початку.
О, краще б не несло цю вість дівчатко!
Глядь… На порозі ти стоїш сама!

 

 

 

 Нічні блискавки в горах

Погасло все. Розтала висота.
І скелі, що за крок лише, не видко.
Немов стрічки хто темно-сині виткав
Та й ними світ завчасно засотав.

Нараз грімниця в небі загула,
Сліпучим зблиском світло пролилося,
Ялини віття сяйвом заплелося,
Й сосна край прірви полум’ям цвіла.

Я чітко бачив острівки долин,
І пастухів затемнену колибу,
І неба золотаву скибу,
І гір нестриманий порив…

А десь світилися ялиці
Чи просто Довбуш люльку запалив?!

 

 

 

Лелеки

О, як летіли! Як вони були
В своїй плавбі небесній величаві.
І зойкнув світ, і тріснув світ, коли
Ударив грім з очеретів причальних.

І перестали крила лебедіть,
Лише на мить застигли в ранній сині,
А потім – впали… Мертві на воді
Гойдались крила, схожі на гусині.

А там, вгорі, холонув туги круг,
А там, вгорі, лунав відчайний клекіт…
Стікали срібно краплі по перу
Осиротілого без подруги лелеки.

Згорнулись крила. Та яскрів йому
Останній цвіт в шаленій круговерті…
Повідайте, скажіть: чому
Поезія у всьому – навіть в смерті?!

 

  Гончар

Воскресла мить. Єдина мить у світі!
Спочинку нервам, серцю не даси.
Впилася мука, мов бджола в суцвіття,
Впилася в душу полум’ям краси.

Палають руки, повні зір і туги,
Регоче піч, у небо дим верста,
І над простим священнодій ним кругом
Схилила просинь горда висота.

А ти жонглюєш на хиткому колі,
Відгониш сумів у холодну звиш,
І на твоєму золотому долі
Запах роменом вицвілий спориш.

 

 *   *   *

 

За поріг виходжу я щоранку,
Та чи ладен зміркувати все ж:
Чом це день такім яснім серпанку,
Що між люди на душі несеш?

Ну, звичайно, на душі – не камінь,
Та й не гра трояндових вінків.
Он як грім хита материками
Під крилом ракет і літаків.

Земле рідна! Не зірвися з лету,
Світ же свій – такий ще молодий.
Материнським добрим силуетом
Кожен ранок на поріг іди!

 

 

    Твори В.О. Юр'єва

Юр'єв, В. О. Монологи землі : поезії / В. О. Юр'єв.- К. : Рад. письменник, 1965. - 96 с.
Юр'єв, В. О. Доля : поезії / В. О. Юр'єв. - К. : Молодь, 1967. - 38 с.
Юр'єв, В. О. Отой Вілька Паливода : повість / В. О. Юр'єв . - К. : Веселка, 1975.
Юр'єв, В. О. Орбіти дня : поезії / В.О. Юр'єв. - Одеса : Маяк, 1974. - 64 с.
Юр'єв, В. О. З материнського поля : поезії/ В. О. Юр'єв. - Одеса : Маяк, 1981. - 71 с.
Юр'єв, В. О. Силует матері : вірші / В. О. Юр'єв. - К. : Рад. письменник, 1981. - 70 с.
Юр'єв, В. Вірші / В. Юр'єв // Література рідного краю : Письменники Миколаївщини : посібник-хрестоматія / Ред. Н.М. Огренич. - Миколаїв : Видавництво МОІПЛО, 2003. -С.134-136.
Юр'єв, В. О. Спрага : поезії / В. О. Юр'єв. - К. : Молодь, 1984. - 104 с.
Юр'єв, В. О. Золота неділя : повість / В. Юр'єв// Мацерук Г. Заповідаю довго жити: Оповідання; Юр'ев В. Золота неділя : повість. - К. 1983. - С. 187-292.
Юр'єв, В. Вітер з лиману : вірші // Вітер з лиману : поезії / упор. В. П. Бойченко, Є. Г. Мірошниченко, Е. І. Январьов. - Одеса : Маяк, 1988. - С.163-165.
Юр'єв, В. О. Горлиці : вірші / В. Юр'єв // Миколаївський оберіг. - Миколаїв, 2004. - С. 346-357.
Юр'єв, В. "Забіліло, заболіло... йдуть сніги" : поезія / В. Юр'єв // Южная правда. - 2005. - 3 нояб. - С. 4.