Форма входа
Анатолій Леонтiйович Качан
письменник-мариніст, автор 17 книжок для юних читачів (загальний наклад 860 тис. прим.). Зокрема це «До синього моря хмарина пливе» (2001), «Чари ворожбита» (2005), «Хвиля хвилю доганяє» (2007), «Листи з осіннього саду» (2013), «За нашим садом грає море», «Гуляє парус на Лимані» (2016), які представляють новий лірико-психологічний напрям у сучасній українській поезії для юних читачів. Народився 16 січня 1942 року на півдні України – в с. Гур’ївка поблизу райцентру Нова Одеса на Миколаївщині. Закінчив факультет української філології Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова (1965). Вчителював у придунайському містечку Вилкове, був журналістом, видавцем, на державній службі – в Міністерстві інформації України та Комітеті з національної премії України ім. Тараса Шевченка (1995–2003). Член НСПУ з 1979 р. Протягом тривалого часу очолював творче об’єднання дитячих письменників столиці, обирався секретарем (2015–2018), нині член Правління НСПУ.
Рідні береги
Хмари з моря
З моря сунуть чорні хмари.
В день ясний, усім назло,
Чорні хмари, як примари,
Йдуть у наступ на село.
Сад притих у передгроззі –
Ні ку-ку, ні тьох-тьох-тьох.
Раптом з хмари перші сльози
Покотились, як горох.
Перші сльози, хмари чорні –
То не горе, друже мій.
Та за ними – ось де горе! –
Суне з клекотом із моря
Синя хмара-градобій!!.
Від тієї хмари з льодом
Стало холодно в саду,
Кличе груша біля броду,
А опудало – з городу:
«Ми вам станем у пригоді,
Відверніть від нас біду!..»
Де не взявся хлопчик-вихор,
Крикнув хмарі-еНеЛО:
– Ти в садах накоїш лиха,
Не пущу тебе в село!!.
Гримнув тут і грім на хмари, –
Аж здригнувся наш садок, –
І погнав їх, як отару,
Батогами блискавок.
І покірно хмара синя,
Хмара грізна та крута
Понесла мішки на спині
На дрімучі болота.
Там і висипала град
Та й пішла на Хмароград.
Літня злива прошуміла,
Як небесний водоспад.
Злива яблук натрусила,
У саду – яблукопад.
Води з хмар біжать до Бугу,
Далі – в море, океан.
Грають балки і яруги –
Степу нашого орган .
А на райдузі над гаєм
Із семи барвистих дуг,
Як на струнах, жайвір грає
Та ще й пісеньку співає
Про степи і річку Буг.
У саду на свіжім сіні
Спить хлопчина в курені.
Відвернувши хмару синю,
Він під соло солов’їне
Усміхається вві сні.
Степова річка
Над лугами, наді мною
Гнеться райдуга дугою.
То веселка-степовичка
Набирає воду з річки.
Гей, веселко, не пий воду,
Бо наробиш людям шкоди:
Вип’єш воду – і зміліє
Наша річка Чичиклія.
Будуть гуси ґелґотати:
«Де поділося латаття,
Що пишалося все літо
Білим цвітом, жовтим цвітом?..»
Буде плакати до ранку
В комишах очеретянка:
«Чичикліє, Чичикліє,
Ти найкраща річка в світі!
Чичикліє, Чичикліє,
Як мені без тебе жити?..»
Гуляє парус на Лимані
1
На широкому Лимані
Сходить День новий з води,
А рибалки та баклани
Ловлять Сонце в неводи.
Та сьогодні тільки зорі
Упіймались у ставник,
Бо подув-повіяв з моря
Свіжий вітер-низовик.
І вся риба руслом давнім
Від рибальських ставників
Дружно рушила у плавні
Слухать шепіт комишів.
Рибам теж цікаво знати
Все на світі і скоріш:
Чи розквітло вже латаття
І про що шумить комиш?
Манять їх і трави травня.
Тож коли росте вода,
Риба йде гуляти в плавні,
Як до лугу череда.
Під пісні очеретянок,
Водяного бугая
Не один такий світанок
Зустрічав колись і я.
2
Над Лиманом на світанку
В прибережному селі
Заспівав на всю горлянку
Півень з Сонцем на крилі:
«Про-ки-дай-тесь! Люди добрі,
Зустрічайте День новий!
Нам приніс його на обрій
З моря вітер низовий..»
Свіжим вітром із Лиману
Вже наповнені сади,
Виноградники, баштани
І маЯк біля води.
А із даху над будинком
Флюгер-півень показав,
Звідки вітер-невидимка
До Лиману завітав.
3
На Лимані серед літа,
За знайомим маЯком,
Білий парус ловить вітер
Парусиновим крилом.
Білий парус на світанні
Міряв з вітром довжину
Й широчінь душі Лиману,
А рибалки – глибину.
З голубого коридору
Між зелених берегів
Хоче парус вийти в море,
Погуляти на просторі,
Та боїться кораблів
І сердитих їх гудків.
Мимо острова в Лимані,
З вантажем на сотні тонн,
Ген пливуть вони в тумані
На Одесу, на Херсон.
Як із вирію лелеки,
Кораблі пливуть, пливуть,
Та вони в краї далекі
Білий парус не візьмуть.
А із берега махають
Мореплавцям хлопчаки.
Та і їх не помічають
Кораблі-мандрівники.
Бо вони, мабуть, не знають –
То не просто хлопчаки:
Саме тут і підростають
Капітани, моряки
І морські мандрівники.
4
Білий парус на світанку
Вітерець морський ловив.
Ну а я ловив тараньку
І бичків-пісковиків:
Вудку смикнув – і бичок…
Є?.. Попався на гачок!
А іще в той день неждано
Я зловив цей вірш для вас –
На широкому Лимані,
Де гуляв і мій баркас.
Літо в Ольвії
Понад Лиманом трави цвітуть,
Ластівка воду п’є на льоту:
Ледве торкнулась дзьобом до скла –
Ніби алмазом слід провела.
Понад Лиманом срібна коса
Тягнеться в море, у небеса.
А на косі, як на вахті моряк,
З моря когось виглядає маяк .
Ген над Лиманом, мов паруси,
В Ольвію білі хмари пливуть.
Як у прадавні скіфські часи,
Їх до причалу чайки ведуть.
Кинула хмара якір в Лиман,
Глянула з неба на береги, –
А над Лиманом… міста нема!
Тільки руїни й степ навкруги.
Вже не кружляють вільні орли
Понад Лиманом, серед степів.
Хвилі гуляють там, де були
Пристань, причали для кораблів.
І якби раптом сам Геродот
В гості з Еллади знов завітав,
Щоб навістити рідний народ,
Він би жахнувся і заридав.
Жалібно скиглить чайка Марго:
– Як же це сталось, Ольвіє, як,
Що на руїнах щастя твого
Кози пасуться, квітне будяк?
Щастя твоє полином поросло
І як полин той стало гірким:
Там, де щасливе місто було,
Марево срібне мріє над ним.
Понад Лиманом – сивий курган,
Сонце сідає в тихий Лиман.
Сонце заходить, і на льоту
Ластівка воду п’є золоту.
Острів Мамая
Нащадкам козаків Буго-Ґардівської
паланки Війська Запорозького
1
До нас у дні квітучих трав
Козак з легенди завітав.
Настроїв кобзу голосну
І знов торкнув дзвінку струну.
А кінь стояв біля вікна
І слухав як дзвенить струна.
Козак-кобзар нам бив чолом,
А кінь – копитом під вікном.
Козак-кобзар на кобзі грав,
А кінь іржав і гарцював.
– Хто ж цей козак? – А пригадай…
Звичайно, це козак Мамай ,
Якого куля не бере,
А як заграє – серце мре…
. . .
Він народився у степах.
Там на порогах і навкруг
Реве в гранітних берегах
І точить скелі річка Буг .
Та ні бурхлива течія,
Ані безжалісні роки
Не стерли острів Мамая
В долині Божої ріки.
На тому острові Мамай
Співав під дубом віковим
Пісні про Січ і про Дунай,
Про Перекоп, Сиваш і Крим,
Де він гуляв конем своїм.
В Купальську ніч за джерелом
Знайшов він папороті цвіт –
І став Мамай чарівником,
Якого ще не бачив світ.
З тих пір він ясно розумів
Без допомоги тлумача
Шум яворів і комишів,
Знав мову вовка і сича.
Під час навали ворогів
Він замість кобзи шаблю брав,
А кулі на льоту ловив
І до своїх кишень складав
Або ж назад їх завертав.
Про Мамая-чарівника,
Про славу тих козацьких днів
Вдень і вночі шумить ріка
Поміж гранітних берегів.
2
–А як же звуть його коня,
Коня, що зайця обганя
І креше іскри з-під копит,
Немов кресалом об граніт?
– Коли цей коник під вікном
Ще не дружив із козаком,
А був лошатком-стригунцем,
Його назвали Воронцем .
Тепер це блискавка і грім,
А козакові – побратим.
. . .
Із вороним конем Мамай
Перепливав Дніпро й Дунай,
Південний Буг та Інгулець,
Кубань і Сіверський Донець
І боронив від ворогів
Прекрасну землю козаків –
Від чорноморських берегів
До гір карпатських і лісів.
Там, де Говерла* на плечах
Тримає неба синій дах,
Він разом з Довбушом гуляв,
Чортів, перевертнів ганяв.
Мамай лиш свиснув на чортів,
А Довбуш гримнув з двох стволів –
І за горою Піп Іван*
Чорти пропали, як туман.
А всі чортиці, хай їм грець,
Перевернулись… на овець !
Їх у долину, як чабан,
Повів перевертень-баран.
Перед овечками баран
Подзенькав тронкою-дзвінком –
І вся отара без вагань
Пішла услід за ватажком.
Дурним овечкам невтямки
Що їх ведуть на ШаШлики…
Мамай відвідав серед гір
І полонину Драгобрат,
І синьоокий Синевир**–
Недремне око гір Карпат.
Та звідусюди з Воронцем
Вони верталися завжди
В козацький Ґард із острівцем
Серед бурхливої води.
Там і сьогодні течія
Шумить про славу Мамая.
с. Мигія на Миколаївщині.
----------------
*Г о в е р л а та Піп Іван, або Чорногора –
найвищі вершини українських Карпат.
** С и н е в и р – гірське озеро на Закарпатті,
яке ще називають Морським Оком.
Райський сад
Південному Бугу, річці Бога,
на берегах і хвиляхякої
минуло і моєдитинство.
Із гір захмарних і лісів,
Як найдорожчий дар природи,
У двох долонях берегів
Несе наш Буг до моря воду.
А біля нашого села,
Навпроти сивого кургану,
Буг п’є з живого джерела
І котить хвилі до Лиману.
1
Багато літ і зим підряд
В далеку звивисту дорогу
Випроводжає річку Бога
Аж за село Казенний сад.
В роки без світла і тепла
Цей сад у плавнях біля Бугу
Був і окрасою села,
І годувальником і другом,
І досі сняться ще мені,
Та вже за сотні верст від саду,
То райські яблуні рясні,
То райські грона винограду.
Налитий сонцем виноград
І райські яблучка-корали
Манили влітку нас у сад,
Який ми Райським називали.
Цей сад любили солов’ї.
Вони тут весни зустрічали
І тьох-тьох-тьохканням своїм
І цвіт, і зелень розвивали.
Від щебетання солов’їв
Тремтів весь сад, роса на листі,
А Буг виходив з берегів,
Аби послухати солістів.
2
Тополя на краю села
Весь день шуміла срібним листям
І нашумітись не могла,
Хоча було їй літ під триста.
Вона іще з козацьких літ
У течії сторожувала –
Громовідвід від хмар та бід,
Які село це обступали.
У ті роки, після війни,
І грім гримів, немов гармата,
На річці хвилі вороні
Були високі, наче хата.
В святкові дні квітучих трав,
Грім дарував дощі і зливи,
А Райський сад благословляв
На груші, яблука і сливи.
А щедрувальникам на втіху
Благословляв ще й на горіхи.
Після грози на самоті
Зозулі долю нам кували.
А десь на флейті золотій
Щаслива іволга там грала:
«Фіу-ліу!.. Я вас люблю!..» –
Так пісня іволги звучала.
Під ту мелодію просту
Знов відкривали очі квіти,
І всі ми вірили в саду,
Що щастя є на білім світі.
А з Бугу райдуга ясна
Для раю брала воду чисту.
Над садом гнулася вона,
Немов коромисло барвисте.
Тепер я знаю: сад оцей
Був острівцем посеред моря –
Зеленим райським острівцем
Посеред моря сліз і горя.
3
Це все було і відгуло.
Сьогодні Буг наш зажурився,
Бо не співає вже село,
А сад Казенний перевівся.
Цвітуть ще груші де-не-де,
Шумлять тополі-старожили:
«Давно немає тих людей,
Які цей Райський сад садили…».
Дерева – свідки давнини:
І груші ті, і осокори
Ще пам’ятають три війни
І три страшні голодомори.
Голодні та холодні дні,
І трудодні, і ночі чорні
Перемололи у млині
Крутих років гранітні жорна.
Після війни прийшли сюди
Стальні сокири й бензопили
І так почистили сади,
Що лиш одні пеньки лишили.
4
Ось два скрипучі явори
Ведуть розмову на горі:
– Де кримка, груша запашна?
– Її спиляли дроворізи.
– Де груша винна?
– А вона –
Уже давно в Червоній книзі.
– А ще ж були, – кигиче чайка,–
І лісова красуня-грушка,
І дуже рання груша майка,
І дуже пізня груша бужка…
Після макухи й мамалиг
Усі ці груші, без реклами,
Для нас, голодних і худих,
Здавались райськими плодами.
– А де тополя з течії,
Що запорожців пам’ятала?
– Тополю п’яні гультяї
Торік на дрова розпиляли.
Стоїть дідусь біля воріт.
– Де Райський сад? – питають діти.
– Пропав наш сад,– зітхає дід,–
Усі ми гості на цім світі…
5
Без вороття летять роки,
Минають тижні-семиденки.
А де ж нові садівники?
Де наші юні Симиренки?
Ось пише дівчинка мала
На дошці крейдою у класі:
«Цей сад був гордістю села
І річки Божої окраса…»
Іще за партами сидять
Нові герої покоління,
Які відродять Райський сад –
Квітучу нашу Україну.
На сад такий і виноград
Пора збирати не каміння, –
Прийшла пора збирать насіння
На райські саджанці і сад.
Варварівський міст
На Київ, на Крим, на Одесу,
До рідних містечок і міст
Колеса, колеса, колеса
Біжать та біжать через міст .
Над мостом співають мотори
Про Сонце, що сходить з води:
«До моря, до моря, до моря
Веди нас, дорого, веди».
Не спи, навкруги подивися,
Праворуч, ліворуч поглянь:
Під мостом дві річки злилися
В широкий, розлогий Лиман.
В два голоси, разом з мотором,
Співає в машині мій друг:
«До моря, до моря, до моря
Неси кораблі, тихий Буг…»
А в небі над річкою Бога
Підспівують нам журавлі:
«Дорого, блакитна дорого,
До моря веди кораблі...»
Прощаються з мостом колеса
Й самі підганяють себе:
«Одесо, Одесо, Одесо,
Ми скоро побачим тебе…»
Білі ночі в Одесі
По вулицях Одеси
В святковому вбранні
Акації-принцеси
Гуляють навесні.
Куди не глянеш вранці, –
Акації цвітуть,
По тихій Молдаванці
До моря нас ведуть.
Над морем кожен вечір
Акації стоять,
Накинувши на плечі
Південний аромат.
Ген вогники мигають
На щоглах кораблів,
Що з моря поспішають
До рідних берегів.
З Приморського бульвару,
Мов сивий капітан,
В зелених окулярах
Вітає їх платан.
А з гавані Нептуна,
Як дівчині моряк,
Акаціям-красуням
Підморгує маЯк.
Коли у білій тиші
Акації цвітуть,
Стає вночі світліше
У місті і в порту.
Шепоче хвиля хвилі:
«На берег подивись,–
Це знову ночі білі
В Одесі почались».
Заворожений камінь
Повернувся з південних земель
З дорогим вантажем корабель.
І вітає протяжним гудком
Рідний берег і порт з маяком.
На зорі завели двигуни
Й вийшли в море рибальські човни:
Там ставридка клює у цідні
На гачки-самодури стальні.
А на березі камінь лежить
І нікуди чомусь не спішить.
Бо у каменя, як не крути,
А немає ясної мети.
– Як – немає?! – крізь сон кольоровий
Заворожений каміньпромовив,–
Скоро кран із потужним мотором
Забере мене з берега моря,
А тоді покладе, як цеглинку,
В підмурівок нового будинку.
Буду я з кам’яними братами,
Як атлант, весь будинок тримати,
А з морськими гостями-вітрами
Новосілля веселе справляти.
На будинку встановлять антени.
Наче мушлі з душею морською,
Вони будуть ловити для мене
Крики чайок і гуркіт прибою.
Де б не був я – в долинічи в горах,
Моєсерце – наберезі моря.
***
Там на березі біля причалу,
Де із хвилями грається вітер,
Черканув я об камінь кресалом –
Аж посипались іскри з граніту.
Може, в нього від іскри заб'ється
Заколисане хвилями серце,
Заворожене шумом прибою,
Запечатане сіллю морською.
Морське прислів’я
Хто на морі не бував,
Той Богу не молився.
Ми зі знайомим моряком
Ловили рибу на причалі
І на льоту дрібним бичком
Крикливих чайок годували.
Там розповівмені моряк,
Якому море по коліна:
– Ти народився, як і я,
В морській столиці України.
Коли ти був малим іще,
Знайома чайка на причалі
Тобі сідала на плече,
Про щось схвильовано кричала.
Вона з рибалками весь час
Ловила рибу на світанку
І проводжала наш баркас
До ставників і на стоянку.
А ще від рідних берегів
Літала аж до небокраю –
Туди, де щогли кораблів
Над морем небо підпирають.
Мабуть, під чайчиним крилом
В тобі прокинулось неждано
Бажання стати моряком,
А може, навіть капітаном.
З тих пір узимку й навесні
Не раз та чайка прилітала
В твої малюнки, в дивні сни,
В яких стояв ти за штурвалом.
А влітку крабів ти ловив,
Бичків нанизував на в’язку.
На День Нептуна Бог морів
Подарував тобі тільняшку.
Та хто на морі не бував,
На бурю з берега дивився,–
Той з Богом ще не розмовляв,
Хоч і не раз йому молився.
Коли на гойдалці морській
Твій корабель до хмар злітає,
А потім в прірві пропадає,–
Тоді душа крізь буревій
Віч-на-віч з Богом розмовляє.
Книги А. Л. Качана
Таємниця маяка
Цей берег, де світить сигнальний вогонь,
Я знаю, як лінії власних долонь.
На березі цьому багато вже літ
Маяк-чорноморець в дозорі стоїть.
Вертаючи з мандрів навколо землі,
Гудками вітають його кораблі.
Як вірного друга, шанують маяк
Рибалки, поети і кожен моряк.
Йому буревісник махає крилом,
Дельфін із води салютує стрибком.
Та іноді чайка сюди приліта
І жалібно скиглить, немов сирота.
Десь там у намулі, десь там біля скель
Лежить затонулий морський корабель.
Його не тривожать ні шторм, ні туман,
Там риби – матроси, а краб – капітан.
Бурчить капітан той: «Ой жаль мені, жаль,
Добро пропадає, іржавіє сталь…
Штурвал корабельний, ґвинти і вали
Морською травою давно заросли.
На щоглах погасли вогні-ліхтарі,
В намулі загрузли важкі якорі.
В каютах, де жарти дзвеніли і сміх,
Живуть черепахи і спрут-восьминіг.
А ще в тім ковчезі притулок знайшли
Бички, хвостоколи, дві риби-пили…»
Хвилюється море, хитає причал
І котить на берег стотонну печаль.
Вдивляється в море маяк з висоти,
А місяць-дозорець обходить пости.
І чути до ранку у тиші нічній,
Як важко зітхає за кимось прибій,
Як стогне мачк у туманній імлі
І никне із жалю травадо землі.
Морський туман
А з моря, з моря вже туман устає.
З народної пісні.
1
Із моря яром, Яром з морЯ –
Куди це крадеться Туман?
Ось він уже на косогорі,
Ось заповзає... на баштан .
Там жовті дині-господині
Із меду, сонця і роси
Такі солодкі, що за диню
Співучу мушлю віддаси –
Морську трембіту із грайливим
Рожево-світлим переливом.
А там, де світяться ромашки
І сторожують цвіркуни,
На сонці гріються в тільняшках
Рябі херсонські кавуни.
В них дозріває сік-нектар
І жевріє рожевий жар.
Поміж рябими товстунами
Лежать чорняві кавуни.
То ловлять Сонце над степами
Лапатим листям тумани .
Яке ж то щастя довгождане
Ті туманці і тумани,
Бо на приморському баштані
ВжеСонцем налилисьвони.
Ножем кавун той розрізаєш –
І вже на скибках туманців,
Як на губній гармошці, граєш
Дзвінку мелодію степів.
Туман із моря підкрадається,
А десь у небі голубім,
Як дзвоник, жайвір заливається,
То він підспівує тобі…
2
Отож, із моря та із яру
На тихий дідовий баштан
Упав Туман, як сива хмара,
Аби знайти кавун – туман .
Туман тинявся по баштану,
Бо запитав якось Нептун:
«Я знаю, що таке тумани,
А що таке туман – кавун ?..»
Туман здаля на море глянув:
«Ото здивується Нептун,
Коли на берег із баштану
Я прикочу туман-кавун…»
Та раптом вийшов до криниці
Вусатий сторож з куреня.
Дідусь бабахнув із рушниці –
Лиш для острашки, навмання.
Туман присів і розгубився,
Із переляку скрикнув: «Ой!»
Туман до моря покотився,
Утік з баштану наш герой.
А за завісою Туману
Ревів-стогнав маяк-ревун,
Немов питав безперестанно:
«А де ж, а де ж туман-кавун?..»
3
Ось так, з порожніми руками,
Туман розтанув по росі.
А міг би він, скажу між нами,
Один туманчик попросить.
Чи обмінять кавун і диню
На дорогу морську перлину.
Сказав би сторож: «Я, їй-богу,
Не пожалію кавуна.
Та ще для кого? Для самого
Морського бога Нептуна !»
Кину в море я монетку
1
Понад морем розгораються
Перші зорі-маячки.
А баклани вже злітаються
На рибальські ставники.
Поодинці й косяками,
Наче чорні літачки,
Звідусіль летять над нами
Ночі чорної шматки.
З Рибаківки і Лиману,
Навпрошки, без карт морських,
Повертаються баклани
З риболовлі на нічліг.
Там, над рідним ставником,
Їхній дім-аеродром.
А коли мотор баркаса
Прожене із моря ніч,
Ті крилаті чорні аси
Розлетяться навсібіч.
2
Жаль, що я не живописець,
А не то б намалював,
Як ворушить хмари місяць,
Наче сіно скиртоправ.
А коли зійшли і зорі,
Ясний місяць-молодик
Впав із неба в Чорне море
І освітлює ставник.
Там ставридок срібні зграї
З ліхтарем молодика
В море виходи шукають
З лабіринтів ставника.
«Де ж він, де ж він, вихід в море?
Ясний місяцю, спаси!
Бо вже чути гул мотора
І рибалок голоси...».
Місяць, як нова сережка,
Ще ясніше заяснів,
Показав ставридкам стежку
З лабіринту ставників.
3
Вдалині за ставниками,
На просолених вітрах
Знову світяться вогнями
Кораблі на якорях.
Ті мандрівники бувалі,
Шукачі морських удач,
Ждуть, коли їх на причалі
Розвантажить Кран-силач.
Чай із острова Цейлону
Привезли нам кораблі,
Апельсини і лимони
Із іспанської землі.
А в свої морські столиці,
До далеких берегів
Повезуть вони пшеницю –
Щире золото степів.
4
Берег весь у візерунках,
Сплять баркаси вдалині.
Тільки чайка-реготунка
Засміється уві сні.
А у хмарі місяць ясний
З нами грається ось так:
То з’являється, то гасне,
Як на березі маяк.
Не ховайся, місяченьку,
Нам сьогодні не до гри:
Завтра встанемо раненько
І – до міста на Дніпрі.
На прощання до креветки,
В безкінечний хвилеграй
Кину в море я монетку:
Прощавай, не забувай…
Море миє скелям ноги,
Хвилі лащаться: «Не йди…»
Може, ще колись дороги
Приведуть мене сюди.
Приморська осінь
Наче жар, під вікнами у мене
Догорає літо в квітниках.
Яблуні в саду іще зелені,
Та нема вже яблук на гілках.
З моря насуваються тумани
І пасуться вранці на стерні,
А чубатий одуд вже востаннє
Б’є поклони рідній стороні.
Помолилось літо Сонцебогу
І пішло до Криму через міст.
Задивився сад наш на дорогу
І впустив на землю жовтий лист.
Не журися, саде, як над нами
Закурличуть зграї журавлів
І розколють гострими клинами
Душу гаю, річки і степів.
Не журися, саде, це не горе,
Що ми знов зостанемось одні:
Той, хто зимуватиме за морем,
Ще позаздрить нам на чужині.
Степова дорога
Червоним золотом із груші
Осіннє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А літо стало на крило.
То з очеретів біля Бугу
Птахів покликав теплий край.
Слідом за ними з лісосмуги
До моря котиться курай.
Давно відпахла медуниця,
В норі глибокій спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться
Глухій дорозі у степах.
Вона то журиться за колосом,
Що відшумів, немов прибій,
То пригадає перше колесо,
Що прокотилося по ній.
Із річки чайка прилетіла,
І знов згадалися ті дні,
Коли здіймались, наче хвилі,
Валки пшеничні на стерні.
Та відшуміла косовиця,
Тепер тут знову ні душі,
Хіба що заєць чи лисиця
Дорогу десь перебіжить.
Куди не глянеш – пусто, голо
І на стерні, і по ярах.
Лише стоять дві скирти в полі,
Мов кораблі на якорях.
Та ще шипшина-тавричанка,
Вся у коралах дорогих,
Ворожить степу, як циганка,
По лініях ярів, доріг.
Шипшина чує, як у лузі
Останній трактор гуркотить,
Як вітер десь у лісосмузі
Сухим стручком торохкотить.
Надходять хмари-водовози
Із глибини душі степів
І дощ цілує на дорозі
Сліди коліс-мандрівників.
Осіння борозна
Вже літо красне і конем
Не наздогнати. Осінь,
Річне кільце іще одне
В деревах додалося.
Стоїть і журиться СОСна,
Бо в полі за рікою
Лягла глибока борозна
Між літом і зимою .
Та борозна серед полів
Птахів на південь кличе.
Летять над степом журавлі,
Про що вони курличуть?
Із висоти ключ журавлів
Курличе трактористу,
Що трактор борозну скривив.
«Скривив ? . . От гумористи!»
Теплий край
Над осінніми берегами
Пролітали гуси клинами.
За гусьми крикливими через гай
Подалася дівчинка в теплий край.
У гаю від крику ворони
Опадало листя червоне.
А за гаєм біля могили
Золоте багаття горіло.
Довелось малій мандрівниці
До багаття йти, щоб погріться.
В пастухів знайшлися від зайця
У торбині хліба окрайці.
А до хліба – сіль, цибулина
І смачна картопля-жарина.
А іще знайшлись небилиці,
Як украли зайці рушницю,
Як на конях циганські діти
Доганяли червоне літо.
Аж надвечір з пучком калини
Поверталась вона в долину.
Пахло степом ситцеве плаття,
Пахли руки димом багаття.
Біля хати під яворами
Виглядала дівчинку мама.
Перепало б їй на горіхи,
Та сказала дівчинка тихо:
– Не гнівися, матінко, і не лай,
Я сьогодні бачила
теплий край .
Веде дорога у степи
Веде дорога у степи.
А від кургану до кургану
Десь на Херсон біжать стовпи
Через пусті поля й баштани.
А між стовпами у степах
Перед важкими перельотами
Сидять то сойки на дротах,
То сиворакші заклопотані.
Уздовж дороги за селом
Птахи прощаються із літом
І радяться із ватажком,
Як їм до вирію летіти.
– Полетимо у теплий край
Через Сиваш до Тарханкуту...
– Як не лети, як не кружляй,
А море нам не обминути...
Не окликай їх, не лічи,
Хіба цього з нас не доволі:
Наскільки глянеш вдалечінь –
Горять у золоті тополі.
Десь там за віхами дерев
Нас виглядає при дорозі
Сутула хата з димарем
Очима заскленими в осінь.
А біля стежки до води,
Вітрами хрещена і холодом,
Як маятник – туди-сюди –
Скрипуча хвіртка ходить ходором.
Десь там, десь там біля воріт,
Куди веде мене дорога,
В саду над айстрами висить
Останнє яблуко – для Бога .
Сині очі лугів
Де варили бринзу чабани
У кошарі біля джерела,
Білі хмари впали на лани –
Білим цвітом гречка зацвіла.
Де іржали коні, – квітне мак,
Де вони любились – покрівець,
Де копитом били – копитняк,
Де лошата грались – воронець.
А над водопоєм навкруги,
Де я хмари пас, ганяв м’яча,
Журяться петрові батоги,
Коров’як горить, немов свіча.
Коров’як горить, немов свіча,
По дзвінкій мелодії бджоли,
По квітучих днях і по ночах,
До яких стежки вже заросли.
Синіми очима у луги
Дивляться петрові батоги,
Та куди не глянеш навкруги,-
Височать стоги, стоги, стоги.
Скоро буде в лузі і мій стіг.
Важко про це думати, однак,
Бо іще цвіте петрів батіг
І горить свічею коров’як.
Різдво нового Сонця
Уже прокинулось від сну
В моїй сторонці
І повернуло на весну
Зимове Сонце.
Колядники біля воріт
Співають хором,
Що народився ясен світ
Над Чорним морем.
А в горах, де шумить потік,
Тріщать морози,
Перевернувсь на другий бік
Ведмідь в барлозі.
Лише на горобиний скік,
На скік синички
Подовшав день на Новий рік,
День-новорічко.
А через тиждень аж на два
Стрибки сороки
Подовшав день після Різдва
Й Нового року.
Зима звернула на мороз,
На хуртовини,
А з неба світло полилось
На Україну.
Ростуть, вияснюються дні:
Із кожним ранком
Все більше світла у вікні,
В саду за ґанком.
Від світла Сонця і тепла
На підвіконні
Різдвяна квітка зацвіла
Вогнем червоним.
Як маячок, з мого вікна
Вогнем-червонцем
Сигнали подає вона
Новому Сонцю:
«Ой Сонечко, гори ясніш
І розгорайся,
З весною красною скоріш
До нас вертайся…».
Відчув і наш зимовий сад
Крізь сон бруньками:
Після Різдва весни парад
Не за горами.
Письменник Анатолiй Качан про лiтературну дIяльнiсть
Татьяна Фёдоровна Фурсова
родилась в 1953 г. в Николаеве. После окончания средней школы 22 училась в НКИ, специальность - экономика. Отработала 18 лет на Черноморском судостроительном заводе. Писать начала после 40 лет. Является автором многочисленных публикаций в периодической печати, в журналах: "Веселка" (Киев), "Новый век", "Новый горожанин" (Николаев); газеты "Вечерний Николаев", "Южная правда", еженедельниках "Взгляд", "Наш город". Публиковалась в поэтической антологии "Миколаївський оберіг" и литературно-художественном журнале "Соборная улица". Автор поэтических сборников: "Коромысло" (2002), "Игра слов" (2006), "Разноголосица" (2019).
Я возвращусь – травой дикорастущей,
Отогнутой страничкой с уголка,
Как горький аромат кофейной гущи,
Как тонкие намеки ветерка…
И если только память не бесправна,
И веса не утратили слова –
Средь вас пребуду равной среди равных!
Хоть в буднях различимою едва…
Выйду, сдвинув локтем писем груду,
Ничего не буду объяснять.
Напишите «убыла». Убуду
Киноплёнкой, пущенною вспять.
Или нет, водою дождевою
В пальцах растопыренных травы,
Половодьем – схлынувшим, прибоем,
Отозвавшим пенные валы.
Может, без меня вам станет легче…
Да и я устала – невпопад.
Ах, как славно расставанье лечит!
Даже убивает, говорят.
И день – напролет,
И окно – напролет:
Распахнуто, звонко, прозрачно!
В него – пролетит
Голубой вертолет,
В него – проплывет
Дорогой пароход,
Так что ж я, о чем же я плачу!
И что мои слезоньки –
Божья роса! –
И гладит нас Боженька
По волосам,
И знает он все
Про меня наперед:
И то, что когда-нибудь
День напролет
Распахнуто будет
Окно - напролет! –
И то, что напрасно я плачу…
И то, что в судьбе
Неизбежен – скачок,
А комната эта – огромный сачок
Для туч, для стрекоз, для удачи!
Июль
Золотыми медовыми ульями
Наполнялись задворки души
И – юлили, мелькали, «июлили»,
И писали восьмёрки стрижи.
Млело жёлтое поле просторное,
Раскалилась тропинка во ржи,
Лишь над башнею водонапорною
Мелким бесом кружили стрижи.
Без отчества – облако, дым – без отечества…
Такой безотцовщиной – лечат и лечатся!
Небесные тучки нас вечно врачуют,
Врачуют брачующихся – поцелуем!
Шаманы так лечат – одним мановеньем!..
Зачтутся те тучки нам, те лишь мгновенья,
Когда в облаках хоть невольно – летаем,
А Правда, и вправду, бывает Святая.
Дышать я хочу – не дышится,
Бежать захочу – куда?
А рядом в воде колышется
Пленительная звезда.
И в небо глядит отчаянно,
И мокрых не сводит глаз.
Ах, общая и неприкаянная
Душа на двоих у нас.
Я опять остаюсь позади,
Позади отзвучавшего слова.
Мне наградой лишь эти дожди,
Надоевшие ветке ольховой,
Водопадная эта сирень
И наряд её кипенно-белый…
И не зря свежевымытый день
Мне ладошкой махнул загорелой.
Эге-гей! Распахните балконы!
Лошадям растрепите чёлки,
А в купированных вагонах
Оккупируйте верхние полки!
Отвлекитесь на полминуты
От унылой бумаги белой –
Ведь пустующие каюты
Прозябают ещё без дела!
Как уверенно ветер свищет,
Как заманчиво блещут шканцы…
Разве ваша Душа не ищет
Откровения дальних странствий?
Отправления и отплытия
В сине море – и чисто поле…
Доверяйте её наитию –
Отпустите её на волю!
Вчера легко и невесомо,
Тихонько притворяя дверь,
Моя Печаль ушла из дома
И где-то шляется теперь.
Среди оврагов и урочищ,
Где сточный хлам и птичий гам,
Где снег (под корень!) раскурочен,
Она не попадётся вам.
И там, где склон дождём исхожен,
И где потокам – благодать
Журчать из-под овражьей кожи,
Моей тихони не сыскать.
Но если что-то вас тревожит,
И застилает дымка даль,
Вот там она – она так может,
Моя легчайшая Печаль!
О тебе я совсем не грущу,
Так, легко иногда вспоминаю.
Я тебя далеко не ищу,
Да и близко уже не узнаю.
Не узнаю ни этих тревог,
Ни страстей, волновавших когда-то,
Не узнаю уже, как ты смог
И уйти, и не быть виноватым.
К кому ты теперь обращаешься, милый,
В тот миг, что от горьких сомнений несносен?
Зима голубая наш двор засадила
Рядами безмолвных заснеженных сосен.
Пуст дом деревянный с крылечком старинным,
Где холод гуляет зарвавшимся вором.
Там кофе не варят, а пьют растворимым,
И нет даже гущи для вещих узоров!..
Вербное воскресенье
В этот день ветки особой вербы
( с «котиками», пушистыми почками, )
несут в храм для освящения
Отсекаю мысли непотребные,
Больше я сегодня не грущу –
Воскресенье ожидаю вербное,
Я на вербах «котики» ищу.
Просквоженной мокрою аллеею
Прямиком на розовый закат –
Вот они, со втянутыми шеями,
На вербе, нахохлившись, сидят.
Ах, без вас сегодня – не освятится!
Кто там паству серую пасет?
То Весна в своем зеленом платьице
Серенькие «котики » несет.
Прогулка
Был солнечный ветер и пыль золотая,
Снежинки носились, в носы залетая,
Блистала зима, широко и роскошно...
И стало так мало – глядеть из окошка!
Тянуло – на свет, и валило – на снег.
И снега, и смеха – хватило на всех!
Новая книга Татьяны Фурсовой "Разноголосица" (Николаев, 2019 г.)
Лариса Витальевна Матвеева
Родилась 9 мая 1969 года в городе Николаеве. В 1992 году закончила факультет истории и права Николаевского национального университета им. В. А. Сухомлинского. Стихи начала писать в ранней юности. Первая публикация - в газете «Ленінське плем’я» в 1990 году. В 1994 году вышла первая книга стихов «Мотив судьбы» (издательство «Юпитер», Николаев). Член Национального союза писателей Украины с 1998 г. Один из организаторов и член редакционного совета международного интернет-журнала «Николаев литературный» (http://litnik.org/).
Автор поэтических сборников: «Мотив судьбы» («Юпитер», Николаев, 1994 г.), «Осколки» («Тира», Одесса, 1996 г.), «Полнолуние» («Радуга», Киев, 2000 г.), «Душа» (ЧП «Гудым», Николаев, 2016 г.), «Мозаика стихов» (ЧП «Швец», Николаев, 2018 г.).; драматической поэмы «Светлейший» («ОАСУП», Николаев, 1996 г.) и повести «Непозволительная роскошь» (ЧП «Волошин», Николаев, 2002 г.).
Когда в мозаику стихов
Судьба мгновенья собирает,
Она отнюдь не выбирает
Средь достижений и грехов.
Она сгребает наугад
Твои поступки и проступки.
И, как на дереве зарубки,
Души царапины болят.
Знаєш ти, як приборкати звіра?
Запитай, я тобі розповім,
Що, по-перше, потрібна довіра,
І потрібна, повір мені, всім.
А по-друге, терпляче і щиро
Крок за кроком, ретельно, щодня
Треба пестити хижого звіра,
Щоб із вовка створити щеня.
Поступово і гідність, і волю
Він забуде… І без боротьби
Звір, приймаючи долю-неволю,
Буде руки лизати тобі…
Стане свійським хижак, як собака.
Буде милий, пухнастий, гладкий...
Все це – тільки дресури ознака.
І навіщо потрібен… такий?!
Мне кажется, что жизнь проходит мимо.
Пейзаж всё тот же вроде бы в окне,
Но чувствую – течет неумолимо,
Всю полноту не открывая мне.
Перед глазами трасса скоростная –
События болидами снуют…
А я за ними просто наблюдаю,
Как будто на обочине стою.
Всего лишь шаг – и вот она, дорога.
Всего лишь вдох – наполнит ветер грудь…
Но снова не хватило мне немного,
Наверное, решимости – шагнуть.
И я стою, застыв, как изваянье,
Застрявши на какой-то там версте,
Всегда предпочитая созерцанье
Участию в нелепой суете.
И кажется, так будет длиться вечно!
Но даже созерцанию конец
Придет однажды. Время бессердечно
Безмолвьем усмиряет стук сердец.
Так, с места не сойдя, достигнув края
Той пропасти, что всех поглотит впредь,
С внезапным удивленьем осознаю,
Что можно впрямь от скуки умереть!
И ты, читатель, вправе обвинять
В бездействии и трусости меня!
Но честен будь хотя б перед собой
И сам себе ответь: а ты – другой?!
Здесь меня не будет после смерти,
До рожденья – не было меня.
Я – пылинка в жизни круговерти,
Я – мгновенье Вечности и дня.
Здесь давным-давно прошли другие,
Здесь иные все еще пройдут,
Сквозь печаль, сквозь боль и ностальгию
Душу принеся на Высший Суд.
Смех и слезы, радости и беды
Каждому из нас, как ни крути,
Доведется все-таки изведать
На Судьбой отведенном пути.
Этот путь так короток порою,
Часто – легковесней, чем зола…
Всё же, я была… Была – собою!
И тобой любима – всё ж была!
Не кажи про кохання мені,
Я пила цю солодку отруту,
На шаленому грілась вогні,
Все пізнала: і щастя, і смуту...
Зараз серце під шаром золи,
Та й душа, наче спляча царівна...
Ну ж бо, спробуй, його розпали!
…Та не варто, мій лицар чарівний.
Надто довго чекала я мить
(Все мине: і страждання, і втрати...),
Щоб відверте «Мені не болить!»
Я змогла собі щиро сказати.
Не співає соловейко в січні,
Не мете у липні хуртовина.
Почуття людські, на жаль, не вічні...
Так чого ж до тебе серце лине?
Всупереч стрімким рокам і Долі
Так солодко серце завмирає.
І душа чогось не прагне волі...
Може, й досі я тебе кохаю?!
Прокинусь знову до світанку...
Чому в мене така стежина?
Чому довічно я коханка...
Кохана... тільки не дружина?
То муза, чую, то богиня,
То дивна мавка, то чортиця...
Але ж, на жаль, – не берегиня –
Така собі самотня киця.
Мені присвячують сонети,
Впевняють, що я необхідна...
А я приховую секрети,
Як серцю інколи огидно
І як за посмішкою треба
Ховати біль і сум жіночий...
І крізь вікно дивлюсь на небо
До ранку Долі в темні очі.
Кофе
Я сварю, пожалуй, крепкий кофе,
Раз уж нам обоим не до сна.
Буду пить, разглядывая профиль
Твой на фоне темного окна.
Ласково согреет пальцы чашка.
Аромат волшебный улови…
Что же ты потупился, бедняжка?!
Расскажи-ка о своей любви.
Не ко мне! А к той, что и моложе,
И красивей, видимо, меня…
Мне б в глаза твои хотелось все же
Заглянуть при ярком свете дня!
Пей же! Обжигает губы кофе…
Что ты там бормочешь невпопад?
Что, должно быть, в этой катастрофе
Ни один из нас не виноват?!
Предположим, я тебе поверю –
Не вернуть года и чувства вспять.
И несложно пережить потерю,
Если просто нечего терять…
Ночь всегда перед рассветом гуще –
Час, когда всецело правит мрак.
Что гадать мне на кофейной гуще –
Все понятно вроде бы и так.
Допивай скорей! Не видишь, стынет!
Я давно свой выпила до дна!
Лишь кофейной горечью отныне
Будет долго пахнуть тишина…
Два вечера – два месяца стихов.
Два месяца бессонниц и сомнений,
Душевной боли, счастья, откровений,
Таинственно сплетенных вязью слов…
Два месяца терзаний и разлук
И ожиданий писем в Интернете…
Тоска и холод осени вокруг,
И вновь воспоминания о лете,
Где легкие касания руки
И шепот листьев – там, над головою,
И шепот губ, читающих стихи,
Что уплывали в ночь Большой Морскою…
Два дивных вечера, где точно в унисон,
В одно сливались два сердцебиенья,
Похожи были на волшебный сон
И промелькнули, как одно мгновенье.
Где долгих взглядов краткий диалог
Был слов красноречивей и яснее…
Тогда влюбленность подарил нам Бог,
Теперь понять бы, что нам делать с нею…
Которую ночь не спится.
Пугая обрывки снов,
Тихонько шуршат страницы
Волшебных твоих стихов.
Когда, словно волчья стая,
Вгрызается в сердце грусть,
Стихи по ночам читаю,
Хоть знаю их наизусть...
А дождь шелестит по крыше...
Сквозь ветра то стон, то вой
Всё кажется мне, что слышу
Я рядышком голос твой.
Он шепчет: «Мой ангел милый,
Нас Музы связала нить…»
И я обретаю силы,
Чтоб снова писать и жить.
Я тебе постараюсь присниться,
Засыпай поскорее, мой друг.
Сновидений волшебная птица
Покидает обветренный юг
И летит через полконтинента
(Слышишь – крылья шуршат в тишине?),
Дождались чтобы души момента
Нашей встречи… хотя бы во сне.
Засыпай, засыпай, мой хороший!
Пусть разлука окажется сном...
Я к вискам, сединой припорошенным,
Прикоснусь на мгновенье крылом.
Ни движеньем, ни словом, ни взглядом
Я не выдам себя, милый мой…
Просто знай, что с тобою я рядом,
Хоть сейчас и не вместе с тобой…
Дуновением южного ветра
И магической музыкой слов
Прилечу к тебе, ведь километры –
Не преграда для снов и стихов!
Мы оба знаем, что случилось,
И точно помним день и час,
Когда Судьбы настигла милость
(Иначе и не скажешь!) нас.
Неотвратимая, как пуля
(Достанет – как тут не крути!)…
Но мы ведь сами не свернули,
Не отошли с ее пути…
Уже когда сочились строки
Из ран измученной души,
Благословенья – не упреки –
Мы слали ей в ночной тиши…
В бреду бессонниц и сомнений,
Как сотни тысяч – ныне ль, встарь, –
Мы щедро кровь стихотворений
Плескали на ее алтарь,
Чтобы коварная богиня
Нам объяснила, может быть,
Одно хотя бы: как отныне
С душой израненною жить?!
Южным ветром и лунным светом
Проберусь в сновиденья к Вам.
Ну, кому же, как ни поэтам,
Путешествовать по ночам?!
Специально надену мини…
(Надо ж Вас подразнить слегка!)
То ли ведьмою, то ль богиней
Сквозь пространство и облака,
Над лесами и городами,
Над безмолвьем ночной степи
Полечу на свиданье с Вами…
Засыпай, мой хороший! Спи!
В бесконечность окно открыто.
Ночь загадочна и светла…
В каждой женщине Маргарита
Притаилась… А где ж метла?!
Это средство передвиженья
Эксцентрично при свете дня…
Ну а ночью – долой сомненья!
Спи, мой милый… и жди меня!
Мир, в котором только я и ты,
Где душа теплом души согрета
И Большой Морской гуляет Лето
Под покровом мягкой темноты.
Ветер, долетающий с реки,
Дарит долгожданную прохладу,
А неугомонные сверчки
Незамысловатые рулады
Исполняют тщательно на бис,
Мотыльки танцуют в лунном свете…
Только наш волшебный Парадиз,
Где совсем не нужен кто-то третий,
Где звучит стихами тишина
И сплелись в несмелой ласке руки…
Где еще не знаем, что цена
Счастья – бесконечные разлуки.
Теперь я знаю, как горчит оно,
Какая это сладостная мука –
Судьбой преподнесенное вино,
Где смешаны страданье и разлука.
Где чувств и мыслей непростой букет
Напитку придает очарованье.
И драгоценным каплям равных нет,
Когда они – и дар, и наказанье…
Вино любви – хмельной нектар разлук –
Душевной боли горькая основа…
Увы, похмелье, в общем-то, не ново…
Я пью до дна! Будь счастлив, милый друг…
Книги Л.В. Матвеевой
Мотив судьбы / Л. Матвеева. – Николаев: «Юпитер», 1994.
Осколки / Л. Матвеева. – Одесса: «Тира», 1996.
Светлейший / Л. Матвеева. – Николаев: "ОАСУП", 1996.
Полнолуние : стихотворения / Л. Матвеева. – К. : Журнал “Радуга”, 2000. – 91 с.
Непозволительная роскошь. / Л. Матвеева. – Николаев: ЧП «Волошин»; 2002.
Душа : поэзия / Л. Матвеева. – Николаев : Издательство Ирины Гудым, 2016. – 128 с.
Мозаика стихов / Л.Матвеева. – Николаев : ФЛП Швец В.М., 2018. – 160 с.
Дмитро Дмитрович Кремiнь
Видатний український поет, публіцист, есеїст, перекладач. Народився 21 серпня 1953 року в с. Суха, Іршавського р-ну Закарпатської областi. Член Національної спілки письменників України (1979), Асоціації українських письменників (1997). Лауреат Культурологічної премії ім.М. Аркаса (1994), Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Перша книга поезій "Травнева арка" вийшла у 1978 р. Згодом були надруковані "Південне сяйво” (1982), "Танок вогню” (1983), „Бурштиновий журавель" (1987), "Шлях по зорях" (1990), „Пектораль” (1997), „Елегія троянського вина” (2001), „Літопис” (2003), „Атлантида під вербою” (2003), „Синопсис” (2003), „Полювання на дикого вепра” (2006), "Літній час" (2007), "Скіфське золото" та ін.
Ворожiння на бiлих снiгах
Послання коханiй Ользi
в день нашого шлюбного свята
Який веселий день нового року,
Веселий сніг, а це минулий стиль,
Де під фатою усмішка, нівроку,
Та самобранка - наш весільний стіл.
Навколо то Маланка, то Василля,
Пройшли літа - немає більших свят:
Сорокаліття нашого весілля,
Хоча було, було багато дат.
І ми пройшли по рушничку любові,
Аби довічно стати на рушник.
Які далекі спогади святкові,
Де ми з тобою - жінка й чоловік!
Дари на скатертині-самобранці,
Шампанське у бокалі ах кипить.
Побрались ми з тобою у Казанці,
Із вічністю ми поєднали мить.
А як там ви, Людмило і Василю?
Чи вас обвіяв вихор степовий?
А чи заблиснув із нового стилю
У мене й Ольги перстень золотий?
І тільки голос дорогого сина
Передає мобільником привіт,
І ця сльоза - немов огонь рубіна,
Ціна тих сорока весільних літ!
Щасливі в Миколаєві й Казанці,
Ми знали час і щастя,і жалю.
Цілую милу я щодня уранці,
І кожен рік усе сильніш люблю!
Коляда
Заклинаю - музикою й словом:
- Господи, нещастя відведи!
З Новим роком і Різдвом Христовим,
І з чудовим співом коляди!
Як волхвів ми довго виглядали
У дитинстві, в іродські часи.
Поїзди в снігу у полі стали,
Плачуть, позривали голоси.
Та ніхто не вийшов із вагону,
І ніхто не обізвавсь до звізд.
Лиш дитячу душу безборонну
До вертепу святий Йосиф ніс.
На горі Гора світився палац,
Лютий цар скакав там Поганин.
Але ми у співі тренувались,
У вертепі плакав божий син.
Нині церкву маємо єдину,
Та не тріє маємо волхвів.
Поможи у горі, Божий Сину,
Якщо Ти нам святість заповів.
Хто горілку п"є, хто цмулить віскі,
Але нас зібрала коляда.
Ірод-цар веде вороже військо,
Від колиски зрада вигляда.
Хто ще там записаний героєм?
Нова радість осява чертог.
Але там, де колядують двоє,
Там Ісус із нами. З нами - Бог!
Рiздвяний вiтраж
Колядували на щастя
Ми у вогні й диму
2018 Років іще тому.
Це ще було за Тіберія,
Імператора Риму.
В засніженій Іудеї,
Де - від вогню і диму
Колоніальні бранці
Тікали за мертві моря,
Від гібридної спецоперації
Ірода, ката-царя.
На береги Борисфену
Ще не прибув Андрій.
Чули ми грецьку сирену,
Знали про спадок свій.
Ходили волхви й витії,
Грабували свої й чужі.
Та були на святій Софії
Незнані ще вітражі.
Світять вони і нині,
Відкривають господній склеп.
Волхви возопіють дитині,
Диханням зігрівся вертеп.
Тяжка та вертепна плата,
Як і мовляли волхви.
Від Понтія, від Пилата
Вітраж од розп"яття лови!
Вiкно
Усе прийде - горіти і палати
Душею у пекельнім казані.
У кадрі лікарняної палати
Перелетять самотні ночі й дні.
Волосожар.
Небесна даль безбонна,
Де пролітає метеор-літак.
А ти все та - богиня і мадонна.
Горить тобі небесний зодіак.
А хтось рече,що стерпиться і злюбиться.
І надихне до віршів і поем.
А пташка та - не ворон, а голубиця,
Вона летить і нині в Віфлеєм...
Освітить ніч позичене світило,
Хай місяць там або старий ліхтар.
До денця серця ти нас просвітило,
І сяє сад - без демонів-примар.
AB OBO
Від першого рядка і до останнього,
Он-лайн і віртуального рядка
Ми нині проспіваємо і станемо,
Де нині місто, берег і ріка.
Над головами завірюха свище,
Така химерна, як і в ті часи,
Де химородне кельтське городище,
Де ти набутком древності єси.
О, Миколаїв! Ти господній задум.
Але пройшов уже безбожний лад,
І став Едем забутим Диким садом,
А ми самі звернули в дикий сад.
В оркестрі літ затихли звуки верхні.
Але із нами музика така,
Де є фрегат, збудований на верфі,
І місто є. І берег. І ріка...
Реквiем Юрiю Алєксєєву
Київ-Миколаїв.Інтер-сіті.
Достигає зірка на орбіті,
На орбіті нашій - зорепад.
Вічний степ освітиться волхвами,
Плаче молитовними словами,
Бо не всім вернутися назад.
У сльозі пекучій і вологій,
За межею древніх астрологій,
Ти зійшов на Станції Печаль.
А навколо нині біло-біло,
А тобі сьогодні заясніло
Рівно сорок поминальних днів.
А ніхто не думав, не збирався
Проводжати друга в дальню путь.
Як він жив! І жити як старався!
А тепер його нам не забуть.
А писали про стилет і стилос.
І про те,що славно нам любилось
У Казанці,в молоді літа.
А тепер - посмертні дні бездонні.
Плачуть поїзди на перегоні,
Їхній плач до центру доліта.
Новий Буг. Казанка і Долинська.
О різдвяна ноче українська!
Інтер-сіті. Славні імена.
Та минає Станція Зажура,
Де ходив ти, Алєксєєв Юра,
Та по ходу поїзда - війна...
Свiча i сонях
Як ховали Івана Драча,
Догоряла в соборі свіча,
Стеаринова крапля в долонях.
Володимирський плакав собор.
І співав патріарший той хор,
Що возславив поета - як сонях.
Сторінками заплаканих книг
Ще не падав на трумно той сніг,
Що давно привиджався Івану.
Тільки плакав соборний той дзвін.
Вбили сина поета,і він
Не загоїв молитвою рану.
Мчали коні могильний ридван.
Переміни.Ізнов переміни.
Революцій новітній майдан...
Геній слова.Герой України,
Український безсмертний Іван.
Школа
Десятиліття не пройшло,
А як змінилося село,
Хоча незмінні видноколи.
Сльозу втираю крадькома:
Вона тут є - її й нема,
Двоповерхової тут школи.
Між зимних яблунь і суцвіть
Вона тут ідолом стоїть,
А діти всі у ближніх селах.
Струмує зоряний етер.
Але за кого я тепер
Підніму новорічний келих?
Далекий спогад однайду...
Я вів коня у поводу,
Або і сам ішов за плугом.
І ждали діти,вчителі,
Мене,поета,у селі,
І кожен був незмінним другом.
Але прийде новітній рік -
Не забаганка просторік,
І нам підняти давню школу.
Немарно світиться мені
Кохана Ольга у вікні,
І все життя іде по колу!
Дедикацiя Анатолiю Качану
Тополя з вітром говорила,
що вчора бачила Ярила,
Що в гречку - стриб: уже й Стрибог...
Полеля й Леля туга вічна,
вона модерна і класична,
кутя ж у прісних - не хот-дог.
О, наша зимонько щорічна!
Живе поезія класична,
Вона - немов кутя смачна.
А день 16-го січня -
Так іменини Качана!
У Гур"ївці й Новопетрівці
надворі вибили покрівці,
Шукають люльку пре дитину,
жеб Україну славив так,
Же тільки він сьогодні вміє,
немов когут-язичник піє,
А чи в Борисполі літак.
У світлий день до Чорноморки
ліричний голос долина.
Там озивається Надійка -
русалка-діва Качана.
І Вас я славлю в ріднім краї,
як чисту душу в сповитку.
І діви піють на Дунаї,
Немов у "Слові о полку"!
Твори Д.Д. Кремiня
- Кремінь Д. Травнева арка : поезії / Д. Кремінь. – К.: Молодь, 1978. – 82 с.
- Кремінь Д. Поезії / Д. Кремінь // Вруна : поезії, проза. – Одеса, 1978. – С. 28-32.
- Кремінь Д. Південне сяйво : поезії / Д. Кремінь. – Одеса : Маяк, 1983. – 103 с.
- Кремінь Д. Танок вогню : поезії / Д. Кремінь. – Одеса: Маяк, 1983. – 72 с.
- Кремінь Д. Вірші / Д. Кремінь // Крила нашої весни : поезії. – Одеса, 1985. – С. 210-214.
- Кремінь Д. Земний монолог : вірші / Д. Кремінь // Горизонт. – Одеса, 1986. – С. 11.
- Кремінь Д. Бурштиновий журавель : поезії / Д. Кремінь. – К. : Радянський письменник, 1987. – 110 с.
- Кремінь Д. Спогади про пектораль : вірші / Д. Кремінь // Голоси гір та степів : поезії. – Одеса, 1987. – С. 175-182.
- Кремінь Д. Метроном : вірші / Д. Кремінь // Поезія : збірник – 88. – К., 1988. – Вип.1. – С. 74-77.
- Кремінь Д. Шлях по зорях : вірші / Д. Кремінь. – К. : Молодь, 1990. – 96 с.
- Кремінь Д. Скіфське золото : поезії / Д. Кремінь // Бузький Гард. – Миколаїв, 1996. – С. 27-35.
- Кремінь Д. Пектораль : нова книга / Д. Кремінь. – Миколаїв : МП „Можливості Кіммерії”, 1997. – 119 с.
- Кремінь Д. Океан в інтер`єрі краплини /Д. Кремінь // На изломе времени. – Николаев, 1999. – С. 202-226.
- Кремінь Д. Елегія троянського вина / Д. Кремінь. – Миколаїв : МП „Можливості Кіммерії”, 2001. – 105 с.
- Кремінь Д. Атлантида під вербою : вибрані поезії / Д.Д. Кремінь. – К. : Неопалима купина, 2003. – 63 с.
- Кремінь Д. Літопис : вибране / Д. Кремінь. – Миколаїв : Можливості Кіммерії, 2003. – 451 с.
- Кремінь Д. Вірші / Д. Кремінь // Література рідного краю : Письменники Миколаївщини : посібник-хрестоматія / ред. Н.М. Огренич. – Миколаїв : Вид-во МОІПЛО, 2003. – С. 192-198.
- Кремінь Д. Скіфське золото : вірші / Д. Кремінь // Миколаївський оберіг. – Миколаїв, 2004. – С. 199-220.
- Кремінь Д. Вірші / Д. Кремінь // Миколаївський оберіг. – Миколаїв, 2004. – С. 198.
- Кремінь Д. Полювання на дикого вепра : поезії / Д. Кремінь. – К. : Факт, 2006. – 96 с.
- Кремінь Д. Вибрані твори / Д. Кремінь ; авт. вступ. ст. Ю. С. Ковалів. – Одеса : Маяк, 2007. – 632 с. : портр. – (Бібліотека Шевченківського комітету).
- Кремінь Д. Літній час : лірика / Д. Кремінь. – Миколаїв : Миколаїв. обл. друкарня, 2007. – 64 с. : іл.
- Кремінь Д. Скіфське золото : вірші / Д. Кремінь // Миколаївський оберіг. – Миколаїв, 2007. – С. 199-220.
- Кремінь Д. Собор посередині Всесвіту : вірші // А.Д. Антонюк, Лампада над Синюхою : альбом-антологія / А. Д. Антонюк, Д. Д. Кремінь. – Миколаїв : Атол, 2007. – С. 93-214.
- Кремінь Д. Скіфське золото : вибрані вірші та симфонії / Д. Кремінь. – К. : Фірма "Іліон", 2008. – 396 с.
- Кремінь Д. Скіфське бароко = Скифское барокко = Scythian barogue : вірші / Д. Кремінь; пер. з укр. // Два береги = Два берега. – Миколаїв, 2008. – С. 4-61.
- Кремінь Д. Наш Миколаїв : пісня / Д. Кремінь, Т. Ярова // Місто моє сонячне : пісенник / ред.В. Д. Чайка, Р. П. Вдовиченко. – Миколаїв, 2009. – С. 19-20.
- Кремінь Д. Замурована музика : лірика, симфонії, поеми / Д. Кремінь. – К. : Ярославів Вал, 2011.
Галина Михайлiвна Запорожченко
Галина Запорожченко (Галущак) – педагог, краєзнавець, методист освітньої установи. Мешкає в Миколаєві. Автор поетичних збірок «Крізь роки-літа» (2017); «СонЦе» (2018); ліро-епічної поеми «Мазепа». (2018). Співавтор поетичних альманахів «Я дякую тобі» (2017), «Думки романтика», «Колиска роду» (2018), «З Україною в серці» (2018), «Гармонія» (2018), «Поетична топоніміка» (2018), «Крила» (2018), «Так ніхто не кохав» (2018), книги «Абетковий словограй: тавтограми, монофони» (2018).
Нагороджена особливою відзнакою «Історична пам'ять» за участь у конкурсі поетичної майстерності «Лиш боротись – значить жить» (2017). Дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича (2018).
Я напишу ще свій найкращий твір,
І ти, мій друже, цим словам повір.
Бо ще не все дозріло у душі,
І ще не всі лягли в рядки вірші.
Бо ще звучить зворушливо у серці
Мажорний лад моїх життєвих терцій.
Іще зоря, порадниця моя,
Не прописала у реєстр ім’я.
Ще горизонт моїх не міряв кроків
У світ мистецтва – зрілий і високий.
Моє натхнення – в творчім передгроззі,
І хоч здобутки – десь лише в дорозі,
Та вже чекають ручка і папір…
Я напишу ще свій найкращий твір.
Рiздвяна абетка
Акорди передзвонів новолітніх –
Божественні мелодії згори –
Вже линуть над таємним білим світом
Господньої Різдвяної пори.
Ґазда ввійшов поважно до хатини –
Дідух духмяний з молитвами вніс.
Егіда християнська в силі нині –
Єлейний в неї у Святвечір зміст.
Жадана дітлахам ялинка сяє,
Зоріє віща зірка за вікном,
Илець* на сіні скатерка вкриває,
І вся оселя повниться теплом.
Їда лоскоче ніздрі домочадцям,
Ймовірність коляди уже гряде,
Калач ґаздиня ділить всім на щастя,
Любов на стіл зі стравами кладе.
Месія народився нам на втіху –
Над Вифлеємом зіронька горить,
Освячуються Небесами тихо
Пенати християнські в світлу мить.
Радіє світ і пастушки радіють:
Син Божий людям рученьки простяг.
Титани перед Господом маліють –
Уклін приймає і від них Дитя.
Фортіссімо** Рожденному співають
Хвалу величну і старі, й малі.
Це свято всіх! На нього в ріднім краї
Чекали люди в місті і в селі.
Шановані українці, в світлу днину,
Щоб вас благословив Господній Син.
Ь – знак м’якшення – це неба мирна синь!
ЮгА*** нехай прийде на Україну,
Яка нам шлях укаже до вершин!
Илець* – трава польова
Фортіссімо** – якнайгучніше
Юга*** – доба істини
Вщент оповите вранішнім туманом
Це міжсезоння – сірості межа.
Лише лиман – у срібній порцеляні,
Яку до блиску полірує мжа.
А ще дивує обрій попелястий,
Що осідлав десь у степах коня.
І розірвалось, може і на щастя,
Дощу намисто – фарс одного дня.
Ще рівноваги прагне день грудневий.
Баланс. Природа зараз на нулю,
Чекає на зимову королеву
В передчутті і радощів, й жалю.
Це нелогічність? Так, мабуть, і треба…
Ціную спокій в унісон дощу.
А за вікном уже ясніє небо.
Своє мовчання я собі прощу…
Прощальний поцілунок листопада
Яка краса! І щем який терпкий…
Уклали вітровій з дощем угоду.
На тротуарі мокрому – листки –
Прощальна аплікація природи.
Але ж який яскравий майстер-клас!
В багряних барвах – вишукані квіти!
І хоч благенький промінь сонця згас,
Та вміє осінь до останку гріти.
У ароматі дивних хризантем –
Ще різнобарвна передзимня знада.
Троянди ронять смуток під дощем –
Прощальний поцілунок листопада.
Ще побудь...
День сьогодні видався студений,
Непривітне небо угорі.
Враз осиротіла гілка клена
Серед цих осінніх протиріч.
Ніби воском вкрилася тополя –
Відблиск сонця холодом завис.
Лиш вітрам така жадана воля –
Запросили в танець падолист.
Де ж, багрянокоса ти красуне,
Перебудеш цей холодний час?
Зимна хмара над землею суне,
А довкола стільки ще прикрас.
Он калина ніжиться в коралях,
Ще в берізки коси золоті,
І троянди – як розкішні кралі,
Лист платана ще не облетів.
Ще набудься, Осене, зі світом,
Ще краси своєї не губи,
Ти мудріша за весну і літо,
Королево радості й журби.
І нехай квітують хризантеми,
Позолота стелиться до ніг,
Листопад доводить теорему
Всіх твоїх ще не прожитих днів.
Подаруй надію дню новому
І розрадь заплакану вербу.
У вінок вплети жалі і втому.
Ще побудь на світі… Ще побудь…
Осінній парк
Осінній парк – у тихому чеканні
Непроханих чудних метаморфоз.
Вчорашній день уже в тумани канув,
А нинішній – не виправдав прогноз.
Ще сподівання грілись в позолоті
Кленово-ясенових світлих риз,
Та вже поклав жалі свої на ноти
Жовтневий передчасний падолист.
Звучить його зворушлива соната –
Він сам собі – музИка й диригент.
Кружляє муза в осяйному златі –
Їй в реверансі поклонився клен.
У цій красі – така жага поривна
І загадковий шарм натхненних лір!
Немов коштовне бурштинове диво,
Сліди лишає осінь на землі.
Моя осене люба, та що нам прожиті літа?!
У розлогах твоїх віднайдемо жадання безкрає.
Я у сукні зеленій, а ти, як завжди, золота,
Біля тебе присяду сьогодні на лавочці скраю…
Намилуюсь натхненним буянням твоєї краси,
Навтішаюсь ще теплим цілунком жовтневого сонця,
Розгадаю кросворд павутинки в краплинах роси,
І здивуюсь кульбабці, що вдруге цвіте на осонні.
Ще послухаю тишу високу, що щастям дзвенить,
А можливо це грона співають, бо соком налиті.
Не забути б сьогоднішню, небом освячену мить –
Як листва, мов окрайчики сонця, посипалась з липи.
Хай святиться надія на завтрашній день золотий!
Ще б хоч трішки тепла у твоєму розкішному раї...
Перекинь через зиму калинові світлі мости,
І нехай наших мрій сиза паморозь ще не займає.
Звідки стільки шарму і краси
У троянд яскравому цвітінні,
В зелен-травах, в шелесті осик,
І в спекотний день розкішній тіні?
У цикаді літніх вечорів,
Де п'янить нас запах матіоли,
У парчевім відблиску зорі,
Що фіксує мить на видноколі?
Звідки стільки в світу таємниць,
А в природи – щедрості і дива?
Знала б все, то чи припала б ниць,
Чи була б тоді така щаслива?
Який розкішний цей червневий час
Із різнобарвним запашним мотивом,
З троянд буянням, що розквітли враз,
І з ароматним полуничним дивом!
Зі спілою черешнею в садку,
Із м'ятою й рум’янком біля хати,
Над річкою зозулиним «ку-ку»…
Яке ж бо щастя – так багато мати!
Яка це втіха – квітка у росі,
І голос грому, що віщує зливу…
Ціную кожну мить в земній красі,
І кожен раз – по-новому щаслива!
Була весна – така раптово-дивна,
Бо світ увесь серед зими зацвів.
І хто зна чи була б альтернатива,
Тим віршам, що народжені без слів.
Така яскрава – у душі розмаєм,
Така незвична – до небес крилом.
Вона тоді, мабуть, іще не знала,
Що поряд з нею і Кохання йшло.
І ніжне серце радістю зайшлося,
І навіть Доля вірила мені.
Ще б пак! Таке яскраве стоголосся
Хіба лишень буває навесні.
О цій порі – такі високі мрії
І тиха сповідь, і жага у снах.
Бо ми тоді одним вогнем горіли,
Палали щастям – я і та Весна.
Книги Г.М. Запорожченко
Ти не спиняй
Іду наперекір земним шляхам –
Така, як є – закохана й щаслива.
Іду, неначе благодатна злива,
Іду, як на молитву щиру в храм.
Мені б лишень це поле перейти,
За ним – барвінком стелиться дорога.
Я знаю: доля ця мені від Бога,
Проте, на жаль, цього не знаєш ти.
Не зупиняй мене в ході стрімкій,
Не виривай мене з обіймів казки,
А подаруй цілунки ніжні й ласку.
Не розбивай моїх високих мрій.
Звідки він, початок у життя?
Чи з світанків, скупаних у росах,
Чи таки з щоденного буття,
Чи з подій, яскравих зореносних?
З Новоліття чи з весняних днів,
З понеділка чи уже з неділі?
Може з віщих символічних снів,
Про які і мріяти не смієм?
Далебі, життя – воно таке:
То втішає, то щемить, як рана,
Та його довершений проект
Все ж таки породжує кохання.
Не вiдлетять...
І монотонна музика дощу,
І заметіль осіння падолисту,
І почуттів в душі затишна пристань –
В далекий вирій їх не відпущу.
Не відлетять зі зграєю чуття
Щемливих мрій і спогадів крилатих.
Весняний промінь буде зігрівати
Всі сподівання, день новий життя…
Останній промінь сонця ще цвіте,
Цвіте яскраво, та все менше гріє...
В думках моїх – щось рідне, щось святе,
Його у серці збережу й злелію…
Навкруг – панно ошатно-золоте,
Яскраво-тепла осені палітра,
Та вже далекий смуток огорта,
Бо листя скоро полетить за вітром...
Книги Г.М. Запорожченко
Г. Запорожченко, СонЦе : поезії / Г. М. Запорожченко ; худож. О. Пшеничняк. - Миколаїв : Іліон, 2018. - 119 с.
Г. Запорожченко, Крізь роки - літа : вірші / Г. М. Запорожченко. - Миколаїв : Іліон, 2017. - 128 с.
Г. Запорожченко, Мазепа : поема / Г. М. Запорожченко ; худож. С. Туз. - Миколаїв : Іліон, 2018. - 64 с.